АРКОНСЬКИЙ СВЯТОВИТ І ЗБРУЦЬКИЙ ІДОЛ

Проф. д-р Вол. ШЕЛЕСТ

Серед ряду нерозгаданих ще до кінця загадок слов'янської мітології стоїть проблема-загадка, пов'язана з дохристиянським релігійним культом Святовита — головного божища прибалтицьких та полабських слов'янських племен, і відношення того культу до чотириликого Збруцького ідола, статую якого знайдено 1848 р. в річці Збручі на Поділлі¹.

Насамперед тут іде про можливу релігійно-культову паралель раннього ідолопоклонства, практикованого в розмежованих віддаллю територіях слов'янського розселення. Це питання виринуло й набрало актуальної ваги після того, як знайдено Збруцького ідола, кам'яна статуя якого своєю формою та зображеннями уподібнюється до основних рис арконського ідола Святовита, описаного середньовічними авторами: Саксом Граматиком та автором "Слов'янської хроніки" Гельмольдом. Отже, на основі цього зродилася гіпотеза, що слов'янські племена Прибалтики і Середнього Подністров'я мали дещо спільне в своїх дохристиянських релігійно-культових традиціях, і що Збруцький ідол зображує собою божка Святовита.

Навкола цього питання зав'язалася наукова дискусія. Частина дослідників визнала Збруцького ідола Святовитом, інші дослідники, піддаючись спокусам надмірних теоретизувань, намагалися пов'язати культові атрибути Збруцького ідола з азійськими мітологічними елементами, шукаючи для того порівняльних аналогій у старотурецьких »балбалах«, у надгробних статуях Кавказу і навіть у стародавніх пам'ятках Монголії².

Спроби таких далеких екскурсій до східніх мітологій так і залишилися безвислідними зусиллями. Не закріпився в науці й погляд В. Щербаківського та інших, згідно з яким збруцьку знахідку треба б розглядати як чужий неслов'янський витвір. Аргументація А. Петрушевича, Й. Лелевеля та Л. Сємєнського³, якою ті перші дослідники Збруцького ідола утотожнювали його з арконським Святовитом, також піддавалася критиці з боку тих, які вбачали в Збруцькому ідолі тільки своєрідну східньослов'янську пам'ятку, що відображує собою, як доводив М. Міллер, елементи »цілої космогонії давніх українських слов'ян-волинян«. Крім цього, Міллер уважав, що »найшкідливішою була спроба визнати Збручанського ідола західньослов'янським Святовитом«, бо — згідно з його поглядом — »східні слов'яни Святовита не знали«⁴.

У висліді таких доводів та суперечливих припущень збільшилася кількість праць на цю тему, але не знайдено ще переконливих висновків, які могли б послужити спільним знаменником для всієї сукупности осягнутих дослідами даних. При цьому слід вказати, що ця проблема не легка для розв'язання вже тому, що багато важливих мітологічних слідів правдивої слов'янщини були навмисне затерті самим процесом поспішної християнізації слов'янських племен.

Нищення пам'яток передхристиянських вірувань не тільки на перших кроках процесу християнізації, а й пізніше було масове й наполегливе. Таким чином багато поганських пам'яток, які були виготовлені з дерева і легко піддавались руїні — зникли назавжди. Різні »Слова проти поганства», яких збереглося в церковній літературі біля 25 варіянтів⁵, залякуючі запитання при сповідях — все це, самозрозуміло, мало свої наслідки. Тільки через переходові етапи практикованого двоєвір'я дійшов до нашого часу притишений віками неясний відгомін минулого, в якому вчуваються скупі згадки про невеликий гурток дохристиянських богів і богинь.

Можна вважати, що ті поганські боги й богині ведуть своє походження з дуже давніх часів, ще з-перед доби слов'янського розселення. А потім, коли наступили пертурбації розселення слов'янських груп, тоді і боги, і зв'язані з ними культи прадавніх релігійних вірувань, практикованих на прабатьківщині — були рознесені міґруючими племенами на нові території поселень⁶.

На нових місцях ті первісні релігійні культи спільних колись праслов'янських вірувань почали зазнавати певних змін. Змінювалися при тому також і характеристики окремих божищ, через накладання на них народною уявою додаткових обов'язків заступництва, що, звичайно, зумовлювалося потребами місцевих обставин. Співдіяли в тому також і сторонні впливи чужих елементів.

Такий процес еволюції дохристиянських слов'янських вірувань продовжувався протягом багатьох віків, аж поки Церква не почала замінювати поганських богів християнськими святими. Так, наприклад, у ході того процесу арконський поганський бог був замінений святим Вітом; Велес, »скотій бог« східніх слов'ян, перемінився на святого Власія — покровителя домашньої худоби; Перуна, бога грому, замінив святий Ілля; культові особливості загадкової Макоші перенесено на Параскеву-П'ятницю і т. д. Інші божки меншого значення, для яких не знайшлося місця в церковному календарі — просто губили свої сліди. Таким чином, як свого часу зазначив О. Потебня: «Занадто рано поховали в нас слов'янську мітологію ...«⁷. Тому й не дивно, що питання, »Чи зображує знайдений ідол у руслі річки Збруча в східній Галичині божка Святовита чи Хорса?«, яке поставив А. Петрушевич понад сто років тому (1851 р.), — ще й далі залишається відкритим.

Німецький хроніст Гельмольд (1110-1177) писав, що серед усіх прибалтицьких слов'янських племен найсильнішим прив'язанням до ідолопоклонства відзначалися руяни (рани) — жителі острова Рюґена, які мали в м. Арконі храм свого головного божища:

»Те кровожадне плем'я, що живе в серці моря, понадміру віддане ідолопоклонству. Руяни займають перше місце серед усіх слов'янських народів, мають короля і знаменитий храм. Власне тому, завдяки особливій пошані до того храму, вони користуються найбільшою повагою... Народів, яких вони підкорили собі зброєю, примушують платити данину їхньому храмові. Жерця вони поважають більше, ніж короля. Військо своє направляють туди, куди гадання покаже, а здобувши перемогу, золото і срібло відносять у скарбницю свого бога, а інше ділять між собою«⁸.

В іншому місці "Слов'янської хроніки" цей самий автор вказував, що тоді «повсюди на слов'янській землі« практикувалося ідолопоклонство, і що на полях та в поселеннях було багато ідолів:

»Серед великої кількости слов'янських божищ головним був Святовит, бог землі руянської, бо він найбільше переконливий у відповідях. Рядом з ним усіх інших вони ніби півбогами вважають. Тому на знак особливої пошани мають звичку кожного року приносити йому в жертву людину — християнина, вибраного жеребком. З усіх слов'янських земель посилаються встановлені пожертви на жертвоприношення Святовитові«⁹.

Не тільки слов'яни давали пожертви Святовитові, давали їх також і чужоземні купці, і вожді-християни, і чужоземні королі, що хотіли бути в добрих стосунках з руянами¹⁰.

Більш детальний опис арконського святилища і самого ідола Святовита залишив нам автор «Історії Данії" Саксо Граматик (1140-1208), який писав, що в північно-східній частині острова, у м. Арконі, на стрімкому березі Балтицького моря, знаходився храм Святовита¹¹, що представляв собою будівлю з чотирма стінами, покриту червоним дахом:

»... У храмі стояла величезна статуя, вища за всяку людську постать; статуя з чотирма головами і шиями була похилена в якійсь погружуючій поставі. Дві голови дивилися наперед, а дві назад ... Голови не мали вусів, а волосся підстрижене, як у руян. У правій руці ідола був ріг для пиття, оздоблений дорогоцінними металами. Кожного року жрець храму наповняв той ріг вином, щоб по рівні вина, залишеного в розі з минулого року, жрець міг вгадувати врожай наступного року. Ліва рука зігнута. ... На одній стороні видно вудила, сідло та різні відзнаки; незвичайної величини шабля збільшувала загадковість, а майстерно оздоблені її піхви й держак виявляли ціну срібла, витраченого на її удекорування«¹².

Кожного року перед всенародним святом жрець храму робив відповідні приготування. Насамперед мусів позамітати внутрішню частину храму, але не смів дихати у храмі, бо це могло б викликати гнів Святовита. Отже, він замітав з переривами, час від часу вибігаючи з храму, щоб змінити віддих. У день свята, після культової церемонії наливання у ріг вина та молитви за добробут і безпеку краю, жрець ставив поміж собою і зібраним народом високий медівник, що висотою перевищував людську постать, і запитував, чи присутні бачать його за тим медівником. Коли ж присутні відповідали що не бачать, тоді жрець висловлював побажання, щоб в наступному році був такий високий урожай, як той медівник.

У цій культовій церемонії, а зокрема в черговості культових актів, видно, що хліборобські традиційні елементи займали колись основне місце в культі Святовита, тому й процедура з наливанням у ріг вина ("ріг достатку") йде першою в програмі святкування. Правдоподібно, що такі культові хліборобські традиції практикували слов'яни ще на їхній прабатьківщині перед розселенням, бо обрядовий акт жерцевого запиту із-за медівника дуже подібний до українського звичаю, коли господар дому на Свят-Вечір ставав за сніп чи за хліб і запитував, чи родина бачить його¹³. Сліди цього стародавнього хліборобського звичаю залишилися також і серед південних слов'ян. Так, наприклад, у Герцеговині на Різдво також ставлять хліб між собою і один одного питає: чи »бачиш мене із-за хліба?«¹⁴. Отже, з цього видно, що такий звичай був колись практикований серед усіх слов'янських племен на широких просторах їхнього поселення.

При храмі Святовита був білий кінь, якого доглядав сам жрець. Тільки жрець мав право виводити його на площу перед храмом для відгадування успіху чи неуспіху в плянованій збройній акції. При цьому, як зазначив Саксо Граматик, на площі перед храмом клали бойові списи в три ряди, через які жрець вів коня. Якщо кінь переступав ряд списів правою ногою, то означало, що руяни матимуть військовий успіх, а якщо лівою — то невдачу, що в таких випадках примушувало їх відмовлятися від плянованої війни. Власне це і мав на увазі Гельмольд, коли писав: «Військо своє вони направляють туди, куди гадання покаже...« Серед народу кружляло повір'я, що під час війни Святовит щоночі виїздив із храму на своїм білім коні бити ворожі сили, і що рано ніби можна було бачити в храмовій конюшні змученого, забризканого болотом коня. Тут варто вказати на ще одну леґенду, в якій говориться, що за кілька днів перед 19-им травня 1168 р., коли на руян напав із своїм військом данський король Вальдемар, із храмової конюшні безслідно зник назавжди білий кінь Святовита, що вже само собою віщувало трагедію для руянського населення.

У другій частині "Слов'янської хроніки" (розд. 12) описано подію руйнування Вальдемаровим військом Святовитового храму:

"І звелів король витягти того дерев'яного ідола Святовита, шанованого усім народом слов'янським, і наказав накинути йому на шию мотузок і тягти посеред війська на очах слов'ян і, розбивши на куски, кинути в огонь. Зруйнував король святилище з усіма його предметами культової пошани та пограбував багату ідолову скарбницю^"15.

Подібний опис руйнування датчанами арконського храму знаходимо також у Сакса Граматика. З цього видно, що король Данії діяв тоді так, як навчала »Книга Повторення Закону«: «Жертовники їхні порозбивайте, а їхні стовпи поламайте, святі дерева їхні постинайте, а бовванів їхніх попаліте в огні«¹⁶. Так бойовими сокирами чужих завойовників було знищено грізну статую Святовита — найбільш шанованого передхристиянського бога прибалтицьких слов'ян і після того леґендарна уява про його пророчу силу поступово почала згасати в народній пам'яті. Лише багато пізніше, коли наприкінці першої половини XIX стол. знайдено статую Збруцького ідола, тоді до напівзабутого арконського Святовита знову повернули свою увагу дослідники слов'янської мітології.

Збруцький ідол, як ми вже згадували, має дещо спільне у своїх основних рисах з рисами описаного Святовита. Особливо привертають увагу три характеристичні особливості, а саме: обидва ідоли чотириголові; у культових атрибутах обох ідолів фігурує ріг для пиття (ріг достатку); кінь і шабля Святовита, описані Саксом Граматиком, зображені також і на статуї Збруцького ідола. Власне ці риси і свідчать у користь тих дослідників, які схильні до переконання, що Збруцький ідол представляє собою не що інше, а тільки змодифіковане зображення Святовита. Коли ж мова про деякі відміни в подібностях, то можна вважати, що вони були зумовлені тільки відмінами матеріялу, яким послуговувалися виконавці однієї і другої статуй. На це питання знаходимо частину відповіді в наступній вказівці:

«Безсумнівно, східні слов'яни мали зображення своїх богів: однак, вони переважно були виготовлені з дерева і тому не збереглися. Тільки в Подністров'ї, де камінь був поширеним матеріялом, відомо кілька кам'яних статуй древніх слов'янських богів.
Три таких статуї відкриті в с. Іванківцях, Хмельницької області. Одна з них мала вигляд чотиригранного стовпа із схематичними зображеннями людських облич на трьох боках: на четвертому зображення не збереглося«¹⁷.

Чотиригранні кам'яні статуї, подібні до Збруцького ідола, як видно, не були рідкістю в околицях Подністров'я. Їх уже знайдено кілька і не виключена можливість чергових знахідок, які допоможуть дослідникам у виясненні багатопроблемних загадок передхристиянської культури слов'янських племен. Але навіть на основі всього того, що вже зібрано в процесах дослідів видно, що в дослідах слов'янської мітології треба вже виходити далі поза межі звуженоізольованих культурних кругів, базованих на застарілих концепціях, які надто скорочували й звужували межі міжслов'янських зв'язків у часах перших століть минулого тисячоліття. Тому, здається, що й саме твердження про те, що "східні слов'яни Святовита не знали" — також звучить непереконливо, бо, як зазначив Фамінцин, ім'я Святовита було відоме "в очень многих других местах"¹⁸.

Якщо навіть припустимо, що культ Святовита первісно зародився серед прибалтицьких слов'ян, то все ж нема сумніву, що цей культ святого витязя-витії був відомий серед волинсько-подільських слов'янських племен, бо, як доказував М. Максимович, волиняни »були скоріше всього хоробрі виходці з балтицького помор'я, які спочатку поселилися біля Західнього Бугу, а потім розселилися далі і своїм ім'ям покрили інших жителів цього краю. Вони і були засновниками міста Волиня на лівій стороні Бугу, при гирлі р. Гучви«¹⁹.

У своїх обґрунтуваннях Максимович правдоподібно дотримувався літописної згадки »Повісті временних літ«, де написано, що »дулебы живяху по Бугу, где ныне велыняне«²⁰. На основі цієї згадки виходить, що волиняни не були автохтонним населенням на території сучасної Волині. Вони прийшли туди пізніше і накинули свою назву місцевим племенам: бужанам і дулібам. Там і склався, як зазначив М. Брайчевський, "особливий варіянт пшеворської культури — волинський"²¹. Брайчевський твердив, що пшеворська та зарубинецька культури творилися під безпосереднім впливом поморської культури:

"Порівняння археологічних фактів і даних письмових джерел приводять до висновку, що саме зарубинецька і пшеворська культури в сукупності своїй є археологічним еквівалентом венедів"²².

Про міґрацію частини прибалтицьких слов'янських племен на південний схід писали В. Пичета²³, М. Аркас²⁴, Я. Пастернак²⁵ і цілий ряд інших. Аркас, наприклад, доказував, що згадана міґрація просувалася вздовж Західнього Бугу, потім берегами Збруча й досягла Верхнього Подністров'я. Знову ж Пастернак вказував на дві хвилі "венедських інвазій": перша з них, що почалася десь наприкінці останнього стол. перед Хр., проходила вздовж: Західнього Бугу; друга — прийшла із Шлезьку в III стол. по Христі.

Взагалі перше тисячоліття нашого літочислення позначилося складними етнічними пертурбаціями. Це був час міґрацій, війн та формування більших племінних союзів, як перших вихідних етапів до державних етно-адміністративних структур. Коли ж мова про Волинь і суміжне з нею Верхнє Подністров'я, то треба зазначити, що їхні територіяльні вигоди з густою гідрографічною сіткою (один тільки басейн Дністра має 447 річок) від давніх часів приваблювали до себе тих слов'янських переселенців, які зазнавали надмірного тиску з боку їхніх недружелюбних сусідів. Отже, цей факт уже сам собою виключає всякі доводи про якусь відокремлену замкнутість »давніх українських слов'ян-волинян«.

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, з більшою правдоподібністю можна вважати, що власне ті венедські міґрації принесли на Волинь і Подністров'я також і свої культи релігійних вірувань, включно з культом Святовита. Тому й дуже ймовірно, що власне Святовита, а не якогось іншого передхристиянського божка, відобразив стародавній скульптор у статуї Збруцького ідола.


____________________________________
¹) У 1848 р. через посуху значно понизився рівень води в річці Збручі й побережна сторожа завважила у воді шапку ідола. Спочатку думали, що це голова втопленої людини, але виявилося, що це кам'яний ідол. З допомогою трьох пар волів статую витягли з води. Після оглядин її місцевими любителями старовини, статую відправлено до музею в Кракові, де вона й тепер знаходиться, а її копії (гіпсові відливи, зроблені Е. Стегликом) зберігаються в музеях Львова, Відня, Берліна, Вільна і Москви. Див. статтю П. Курінного, »Святовіт«, Визвольний Шлях, Лондон, 1954, кн. 6, стор. 57-64.
При цьому треба додати, що саме місце вищезгаданої знахідки точно не зазначене в довідковій літературі. Так в УРЕ, наприклад, у т. 5, стор. 224-225, написано, що статую знайдено »...біля с. Личківців (тепер Гусятинського р-ну Тернопільської обл.). Знову ж в т. 13, стор. 13, подано: "...в р. Збручі в Чортківському р-ні на Тернопільщині". Археолог Я. Пастернак у своїй праці »Пам'ятки старовини села Городниці на Поділлі« (Торонто, 1958) вказав: »...біля с. Городниці, Копичинського р-ну, Тернопільської области». Отже, видно, ці різні версії назв місцевости, спричинені зміною назв районів у територіяльно адміністративному поділі, дезорієнтують чужих дослідників.
²) М. Грушевський: Історія України-Руси, Н. Й., 1954, т. І, стор. 58. На вказаній стор. (у примітках) названо акторів та подано основнішу бібліографію до даного питання.
³)Я. Пастернак: «Археологія України«, Торонто, 1961, стор. 578.
⁴)М. Міллер: "Поганські боги в України", Нові дні, Торонто, 1957, ч. 87, стор. 18-20.
⁵)Митрополит Іларіон (І. Огієнко): »Дохристиянські вірування українського народу«, Вінніпег, 1965, стор. 376-377.
⁶)F.Dvornic: "The Slavs Their Early History and Civilization", Boston, 1959, р. 47.
⁷)Митрополит Іларіон: »Дохристиянські вірування українського народу«, стор. 12. Також див. Сборник Харьк. Ист.-Фил. Общ., т. 4, опор. 44.
⁸)Гельмольд: »Славянская хроника«, А. Н., М., 1963, стор, 100.
⁹)Там же, стор. 130.
¹⁰ F.Dvornic: "Тhe Slavs ...", р. 296.
¹¹) Місце колишнього храму Святовита в Арконі досліджував археолог К. Шухтардт у 1921 р. (К. Schuchhardt, Arkonа, Rethrа, Winetа, Berlin, 1926). Див. також илян храму в праці Mariji Gimbutas, The Slavs, N. Y., 1971, р. 152.
¹²)Saxo Grammaticus: Gesta Danorum (Нistorica Danica), XIV, 39. Цитоване місце, в укр. перекладі В.Ш., наведено з Larouse World Mythology, edit. by Р.Grimal, рubl. by Р. Наmlyn, р. 410.
¹³ Митроп. Іларіон: "Дохристиянські вірування українського народу",
¹⁴ Фаминцын, А. С: «Божества древних славян«, С-Птб., 1884, стор. 57.
¹⁵) Гельмольд: »Славянская хроника«, стор.235. ¹⁶) Митр. Іларіон: "Дохристиянські вірування українського народу", стор.21.
¹⁷)Нариси стародавньої історії Української РСР, Київ, 1959, В-во А. Н., стор. 346-347.
¹⁸)Фамиицын, А. С.: »Божества древних славян«, отор. 24.
¹⁹ М. Максимович: »Собрание сочинений«, К., 1876, т. І, стор. 107.
²⁰)Повесть временных лет, М.-Л., 1950, стор. 14.
²¹)М. Брайчевський: »Походження Русі«, К., 1968, стор. 150-151.
²²)Там же, стор. 151.
²³)В. Пичета: »Исторический очерк славянства«, М., 1914, стор. 8.
²⁴)М. Аркас: "Історія Північної Чорноморщини«, Торонто, 1969, т. І, стор. 301-302.
²⁵)Я. Пастернак: »Археологія України«, стор. 492.

"Визвольний Шлях", кн.3-4(312-3), 1974, ст. 371-377.