Основні ЗРК українських повітряних сил

http://www.youtube.com/watch?v=U44lT6eDURE

«Русскій марш» в Одесі скасований «у зв’язку із загостренням ситуації»

«Русскій марш», проведення якого 28 лютого в центрі міста ініціювала громадська організація «Військо вірних козаків чорноморських імені Богдана Хмельницького», не відбудеться.
Як повідомили УНІАН в Центрі громадських зв`язків УМВС України в області, «керівництво вказаної організації повідомило облуправління міліції, що відмовилося від проведення акції «у зв`язку із загостренням ситуації навколо заходу, що може призвести до масових безладів».
Представник ЦГЗ Володимир Шаблієнко уточнив, що саме ця організація виступала організатором даної акції, названої «Єдність», яка планувалася 28 лютого о 12.00 на Соборній площі обласного центру.
Як повідомлялося, Одеська обласна організація ВО «Свобода» закликала МВС і Службу безпеки України не допустити проведення в Одесі «Русского маршу», запланованого на 28 лютого.
Згідно з повідомленням «Свободи», «проведенням цього маршу антиукраїнські організації хочуть показати неспроможність влади захистити мир і спокій у нашому місті. Під прапори шовінізму збирають всіх тих, хто хоче силою нав`язати українським громадянам своє бачення майбутнього країни».
При цьому, як відзначає «Свобода», вона має в своєму розпорядженні інформацію про «підготовку бойовиків для того, щоб скоювати напади на одеситів, які не підтримують організаторів цієї провокації».
З подібними закликами до силових структур звернулися також обласні організації НРУ, НПУ, об`єднання «Просвіта», обласна Асоціація козацьких організацій «Січ» та інші, попереджаючи, що не дадуть проросійським силам провести ще одну антидержавницьку акцію в облцентрі.

КЦ

Alexander Werth: RUSSLAND IM KRIEG 1941-1945

Переклад з англійського Дітер Кіля, 743 стор. формату 16 х 23 см., з 21 картами.

Появилася у 1966 р. на німецькому книжковому ринку дуже цінна праця Верта „Росія у війні 1941-1945", видана в німецькій мові видавництвом Дремер Кнаур у Мюнхені. Автор, Александер Верт, народж. в Петербурзі, студіював в Англії і від 1929 р. був постійним кореспондентом головних бритійських газет найперше у Франції, а опісля від 1941-1948 рр. звітодавець „Сандей Таймс" і БіБіСі в Москві. В 1949 р. Верт вернувся до Парижу, а в 1957 р. був в гостях професором новітньої історії в ЗДА. Черговий раз відвідав СССР в 1959-1960 р.
Праця Верта „Росія у війні 1941-1945" заслуговує на особливу увагу з-поміж дотепер проголошених на цю тему творів тому, бо автор був безпосереднім очевидцем воєнних дій в СССР, він їх найвірніше віддзеркалює у своїй праці, даючи багато спростувань до совєтських видань. Крім цього, праця написана на підставі конфронтації західньо-альянтських з совєтськими документами, тому вона має чисто науковий характер. У праці багато коментарів автора, різних вияснень із різних бойових фаз. Книжка поділена на таких 8 частин: 1-ша частина — Увертюра до війни; 2-га — Від німецького нападу до битви за Москву; 3-тя — Трагедія Ленінграду; 4-та — Чорне літо 1942 р.; 5-та — Сталінград; 6-та — 1943 рік важких перемог — польський вузол; 7-ма — Росія і Східня Европа; 8-ма — Перемога та виникнення холодної війни. Крім цього праця в додатку має: календаріюм усіх боїв і політичних дій від початку до закінчення 2-ої світової війни; список використаних усіх документів, різних праць, журналів і газет друкованих у західніх, російській і польській мовах; реєстр назв, (осіб, країв, місцевостей, армій, командувань і т. д.), який вможливлює скору орієнтацію у грубій книжці. У 6-ій частині є окремий розділ присвячений Україні п. з. „Німці в Україні". Також у 7-ій частині є окремий розділ про Україну п. з. „Український мікрокосмос". З українських прізвищ автор згадує з прихильним наставленням пок. полк. А. Мельника, підкреслюючи його рішучість у питанні української державности. Також у праці є згадка про „Українську Армію", як останній німецький експеримент на відтинку східньої політики, який був невдалий і без значення. Є згадка про створення німцями напередодні капітуляції кількох національних комітетів, з неросійських народів, в тому числі також українського, — всі вони не мали ніякого значення.

ДАЛІ

Симон Петлюра проти жидівських погромів

Наказ Головної Команди Військ УНР, 26 серпня 1919, ч. 131

„Українське хоробре військо, скуте національною свідомістю свого великого визвольного завдання, освячене кращими заповітами своїх прадідів, непереможно й швидкою ходою посунуло вперед, до кращої долі, здобуваючи її своєю і вражою кров'ю. Самою історією судилося нашому славетному козацтву принести на своїх багнетах волю й щастя своїй рідній землі й усім тим, хто на ній з давніх-давен мирно оселився. А бандити всього світу, спіймані на гарячому вчинку, — большевики, наче ті полохливі злодії, нестримно втікають на північ, у свій темний закуток.
Проте на вільній, але занапащеній нашій землі ще залишився сморід конаючого звіря-ворога. Йому було мало чесної крови вояцтва: йому ще захотілося крови невинної, ні в чому неповинного населення. Темні люди, чорносотенці й червоносотенці (одна темна зграя), різні провокатори, кинувши зброю повилазили зі своїх закутків і розпочали ганебну працю на іншому ґрунті. Вони завзято снують своє ганебне павутиння провокації, викликаючи погроми єврейської нації й часом підбурюючи на це страшне діло й деякі несталі елементи нашого війська. В такий спосіб вони хочуть заплямити перед усім чесним миром нашу боротьбу за волю й загирити нашу національну справу.

ДАЛІ

ВІДЗНАЧЕННЯ НОВОЛІТТЯ - 7517 Р. ВІД ТРИПІЛЛЯ

Вахтанг (Буба) Кикабидзе "Разочаровали..."

http://www.youtube.com/watch?v=vmuQKzulKL0&eurl=http://lj-toys.com/?journalid=16326230&moduleid=483&preview=&auth_token=sessionless:1235674800:embedconten

Стежа в Карпатах

Володимир Береза, матурист гімназії оповідає про свою одну патрулю в місяці грудні 1914 р.:
В Порошкові — як ми явилися — на наш привіт вийшов оберст. Вислухав рапорт сотника Вітовського, а відтак звернувся до нас з короткою промовою, що скорше чим ми дійшла до нього слава про нас, та висказав надію, що ми під його рукою цю славу збільшимо. І махаючи рукою на привіт всім показав своє вдоволення з нашого приходу.
Прийшли ми до Поляни (Турія Мезе). — Тут заквартируємо — каже сотник Вітовський — будемо повнити пільну сторожу і висилати патрулі. „Товариші справляйтесь добре! Нас — як ви бачили — прийняли з відкритими раменами. Нас жде праця!" — І зараз викликав сталих командантів стеж, тов. Трух мав визначену найдальшу туру. Він на чолі 20 товаришів попровадив нас. Компас і мапа мали кермувати його кроками. Провідника з цієї околиці ми не мали. Як тільки вийшли — коло 11 год. перед пол. зачав падати дощ, та незадовго мали ми нагоду переконатися, що значить зміна температури, — на горі на північ від Поляни сік нас вже не дощ, а сніг. Сніг падав через цілий час і прикрив лісну дорогу білою лентою, а ми обтяжені кулями, хлібом і консервою мережали на ній глибокими слідами.
Обережно, ступаючи крок за кроком, зайшли ми — як вже смеркалося — до двох самітних хат, може лісничівки. Господарів не було, але застали ми тут мадярів. Вони натопили вже в печі, зварили чай і весело заїдали. На запит, що вони тут роблять — відповіли по-німецьки, що прийшли тут з лінії загрітись. Та де була ця розстрільна — ми не бачили її і не знали. Досить, що вони по нашім заквартированню тут довго не забавляли, помінялися з нашими стрільцями консервою і салом і вибралися в свою путь. Ми заночували тут.

Який день більше пасує захисникам Вітчизни. Нарва? Крути? Конотоп?

Післямова до свята.

Президент має рацію. 29 січня все ж таки більше, ніж 23 лютого, пасує для того, щоб святкувати День захисника Вітчизни. 23 лютого німці десь під Псковом чи Нарвою розбили "партизанський" загін росіян-більшовиків. Якщо і є якісь історичні підстави для нас відзначати річницю тої поразки, то це хіба що українське прізвище командарма Дибенка.

Пропозиція Президента, навіть і не будучи чітко артикульованою, відзначати День захисника Вітчизни 29 січня, в річницю бою під Крутами, викликала шквал невдоволення в російсько-радянських шовіністичних колах України та контрольованих ними ЗМІ. Как это так? Внутрішньо їх обурила сама думка, що в Україні може бути якийсь окремий день якоїсь, ще більший жах!, окремої від Росії Вітчизни. Зовні ж ідею змінити дату святкування вони аргументують фактом того, що під Крутами Україна зазнала поразки (але при цьому забули з'їсти лимон). Дарма, однак, що 23 лютого – це також день поразки.

Хоча з якого боку поглянути. Неспроможність більшовиків стримати німецький наступ стала одним із чинників укладання Берестейського миру, який легітимізував де-юре незалежну Україну та встановив її фактичні кордони, визнані Росією. Можливо, з цієї точки зору 23 лютого Україна дійсно щось виграла...

Але якщо хочемо для Дня захисника Вітчизни винайти більш певний день, день хай і тактичної, але очевидної української перемоги, то, може, найкраще годяться дні Конотопської битви. "Одночасно вислано в Україну нове військо під проводом князя Трубецького, – пише Крип'якевич в "Історії України". – Він почав наступ на Конотоп, де стояла сильна українська залога... Козаки хоробро оборонялися тут 70 днів. Виговський із своїм військом прийшов на відсіч і під Конотопом 8 липня 1659 року в завзятому бою розбив московські сили. Козацька піхота вогнем із рушниць знищила ворожу кінноту. Ця невдача викликала в Москві велике пригноблення. Після довгих років воєнних перемог московська армія вперше зазнала такої сильної поразки. Переполох був такий великий, щ цар наказав укріплювати Москву новими фортифікаціями: боялися, що українські війська готові піти на столицю".

Не пішли, але за півстоліття до гетьмана Виговського на Москву ходив гетьман Сагайдачний... Щоправда, в його тривалому поході складно знайти підходящий для вшановування захисників Вітчизни день, адже події розгорталися надто вже далеко від Вітчизни.

Очевидно, що в XXI столітті святкувати перемогу над найближчим сусідом – значить, демонструвати ознаки політнекоректності.

Втім, це не завадило росіянам ні сіло, ні впало заснувати кілька років тому нове свято й призначити на 4 листопада день перемоги Росії над Польщею. Чотири століття росіяни, за винятком істориків, не згадували про події початку XYII cт., поки незадоволення Москви зовнішньою політикою Варшави не матеріалізувалося в нове державне свято.

Втім, іншим мотивом, очевидно, було позбутися свята Жовтневої революції, а оскільки на початку листопада росіяни звикли мати вихідний і відчувати атмосферу карнавалу, в архівах відшукали належний історичний матеріал.

Україна мала шанс поступово позбавитися 23 лютого як радянського свята. За Кравчука воно взагалі зникло з календаря. Та й Кучма прокинувся аж наприкінці свого першого президентства, коли й запровадив День захисника вітчизни. Саме такою постановкою питання він законсервував політичну природу цього дня, який в народі давно вже став просто гендерним святом чоловіків. Якщо б Кучму дратувала лише відсутність легальної в очах Людмили Миколаївни підстави перехилити в цей день чарку, він міг би відновити 23 лютого як День чоловіків – на противагу 8 Березня. Але, напевне, указ про відродження свята став виявом ностальгії за СРСР, якою страждав та й досі страждає наш другий президент.

Поза тим, свято прижилося, і єдине, що нам залишається робити – так це напевне, вихолощувати з нього політичний зміст. Це – просто єдиний день в році, коли, на відміну від решти 364, подарунки повинні дарувати жінки нам, а не ми.

А щодо захисників Вітчизни, то кожний, хто служив в радянській армії, знає, що для нього найбільшим святом був день дембелю, а він – у кожного свій.

Олег Медведєв
Політтехнолог, медіа-менеджер, журналіст, євроатлантист.
blogs.pravda

В ЧИЇХ ТРЕМТЯЧО-БОЯГУЗЛИВИХ РУКАХ ЮТУБ?!

Ці ролики були вилучені із мого списку на моєму профілі ЮТУБУ

Attack - WWII Messerschmitt Me-262 vs B-17
brave georgian soldiers
GEORGIA war in litlle paradise
Украинские "герои"
Героям - грузинам посвящается
Пісня химерного краю ("Кому Вниз"?????!!!!!)
Rammstein - Reise Reise

ВЕРДИКТ:
"Это видео было удалено из-за нарушения условий использования."

УКРАЇНСЬКИЙ ТРАКТОР "ЯРИЛО"

mykolan-photographics

ТОР ПРОТИ ІСУСА

lolgod

БІЙ НА МАКІВЦІ 1915

У трикутнику смерти

В. Сімянців

Це охрещення „Трикутник Стерти", треба думати, прийшло пізніше і є т. м. літературного походження. Щоб так там говорилося про смерть, аж дуже, — щось не пригадую. Принаймні, у нашому полку, тому ж таки, Богданівському, було все так, як би нічого. Відбувалися вправи як і завжди, при довших відпочинках, неслася служба. А в кінній сотні, нашій, так як кажуть: не було часу й на небо подивитися.
З одного боку Білі, потім Червоні, а, ніби в „запіллі" польська армія. „Добре" сусідство, а головне не далеко. Виїхав трохи і вже хтось із сусід зовсім близько. Цікаво тепер: чого ніхто не кинувся на когось? Чому всі стояли? А тоді, мабуть, не приходила така думка в голову: Служба, чекай на наказ — оце твоє.
Розвідка, зв'язок забирали так багато часу, що занадто думати, що діється навколо, не було коли. Штабам треба було знати, що вороги роблять.
Одне наше донесення, що на залізниці, обсадженій поляками, щось незвичайне діється, зразу „розшифрували" в штабі. І дійсно. Необережний, нашої дивізії, Дорошенківський полк тоді роззброїли поляки.
Чуток всяких багато. То там, то десь, хтось формує відділ, щоб пробиватися до повстанців — взагалі пробиватися в Україну. А чуток про повстання було багато.
Як грім ударила вістка, що Волох (Третій Гайдамацький полк нашої дивізії) перейшов на бік большевиків. Та ще й пограбував наш державний скарб.

ІЗ НОВИМ 7517 РОКОМ ВІД ТРИПІЛЛЯ!

Дивізія «Галичина»: за що і проти кого

Щоразу з наближенням виборів антиукраїнський політикум із насолодою перемиває кістки воякам цього стрілецького формування.
Ще не так давно проблеми українського колабораціонізму були об’єктом дослідження винятково фахових істориків. Ідеологічне збудження дивізія «Галичина», батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» до пори до часу викликали лише в «червоних», поки за цю тему не вхопилися політтехнологи, що обслуговували донецьких авторитетів. Так з їхньої подачі з’явилися мапа розчленованої України і біг–борди з зображенням Віктора Ющенка з фашистською свастикою. Відтоді факти ситуативної співпраці українських військових формувань із вермахтом вітчизняні політики проросійської орієнтації обслинюють, як бичок солому.
Колаборантами зазвичай називають громадян, які з якихось мотивів співпрацювали з ворогами своєї держави. В радянській історіографії їх ще позначають тавром «зрадники». Проте, навіть послуговуючись цією термінологією, недоречно підозрювати у державній зраді тих галичан, котрі у смертельному протистоянні двох світових мон­стрів зробили ставку на німців, більш, як тоді здавалося, лояльних до державницьких настроїв українців. Чомусь упереджені знавці минувшини забувають, що галичани тривалий час були підданими Австро–Угорщини і Польщі, а за передвоєнні рік і дев’ять місяців, коли їх приєднали до СРСР, «совєти» так зневажливо повелися з новонавернутими громадянами, що «червоні» визволителі їм уже видавалися страшнішими від «коричневих» окупантів. Зрештою, за узгодженою серед російських істориків оцінкою, найчисленнішою спільнотою серед національних збройних формувань, що воювали на стороні гітлерівської Німеччини, була саме російська — понад 300 тисяч осіб, хоча під окупацією перебувала лиш незначна частина території Російської Федерації і набагато менше часу, ніж Україна.
Проте нас передусім цікавлять сторінки власної історії. Про перед­умови створення дивізії «Галичина» і сучасні спекуляції довкола цієї теми розмовляємо з молодим івано–франківським ученим, кандидатом історичних наук, донедавна директором Наукового центру дослідження українського національно–визвольного руху Прикарпатського національного університету, а нині докторантом Іваном Монолатієм.

"ТЕРАКТ" У ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ!

20 лютого у центрі Івано-Франківська невідомий юнак здійснив теракт, жертвою якого став один з продавців літератури. За відомостями, декілька днів тому усі продавці отримали погрози про те, що відбудеться акт, якщо вони не вилучать з продажу книгу ворога України - Олега Бузини. В результаті один із продавців став жертвою чорнильної бомби.

goutsoullac

ТЕРНОПІЛЬ ХТОЗНАКОЛИШНІЙ

Богдан Маців: Як я став загрозою для Білого Дому

У п΄яту річницю 9/11, 2006 року (річниця знищення двома літаками найвищої будівлі в Ню-Йорку), ми їхали з приятелями на ґімназійний з΄їзд, що відбувався на оселі „Союзівка” в Штаті Ню-Йорк. При переїзді кордону між Канадою і Америкою у місцевості Шамплейн, пограничник відібрав мій паспорт і відніс до будинку бюра, а нам сказав туди заїхати. В бюрі було вже більше людей і нам довелося почекати. Вкінці покликав мене урядовець до віконця і почав допитувати, чи я був при війську. Коли я відповів, що був у першій українській дивізії Української Національної Армії, він мене поправив: „СС дивізія Галичина”. Тоді я запитав його, для чого він мене питається, як він і так має відповідь на компюторі. Він відповів, що мій військовий життєпис не є повний і вони хочуть дещо узгіднити. На це я сказав йому „То прошу питайте”.
Посипалися питання: коли я вступив до дивізії, де і як довго перебував на вишколах. Тоді також запитався, чи я займаюся громадською працею. На це я запитав його, що це має до діла з моїм перебуванням у війську 60 років тому назад. Я всі інформації подав згідно з правдою надіючися, що коли ці допити закінчаться, нам дозволять продовжувати нашу подорож. На самих питаннях справа не закінчилася. Мене взяли до иншої кімнати, зробили відтиски всіх пальців і фотографії. Я погодився на це, бо все ще мав надію, що таки ще заїдемо на „Союзівку”. При цій нагоді я сказав урядовцеві, що 29 років я працював для американської фірми і часто в службових справах літав до різних міст в Сполучених Штатах. Також додав, що ми часто їздили до США на вакації і ніколи не мали жодних проблем при переїзді кордону.”

З італійського фронту на український в листопаді 1918 р.

Осип Станімір
сотник У.Г.А.

Стоять у своїй маєстатичній грозі ланцюги скелистих гір італійських Альп-Дольомітів. Куди глянеш — кругом гори і гори, здається, що неба досягають. На тих скелях не видно зелені, ні трави, ні деревини і птиць не чути — мовчазна, дошкульна тишина. Та часом цей ґранітний масив виповняється пекельним гуком. Тисячі ґранат і шрапнелів розриваються, вдаряють об скелі, а ці з шумом і свистом розприскуються на всі боки. Гук стрілен відбивається багатократним ехом об сусідні скелі і тоді здається, що наближається катаклізм природи — що гори розпадаються і що все, що на поверхні, западається десь під землю. Згодом це все звільна утихомирюється, тільки поодинокі крісові кулі пахкають протяжним свистом — пак, пак! — І коли вправне людське око приглянеться уважніше, тоді побачить на тих скелях, високо — там, де орли звивають свої гнізда — ніби попричіплювані людські постаті, які зі зброєю в руках перебувають тут цілі тижні й місяці у вічній тривозі. — По одній стороні австрійські жовніри, по противній італійські. Вже третій місяць находжуся тут на „Монте Бонато" між цими пекельними скелями. На вершку гори мадяри — а я з моєю сотнею около 300 м. оподалік гори. Під нами бездонна пропасть. Один необережний крок, один неосторожний рух і можна полетіти стрімголов у пропасть. Викуті у скелі стрімкі сходи і круті стежки — це одинока комунікація з запіллям.
Тут застав мене 1-ий листопад 1918 р. Через цілий день фронт мовчав і панувала зловіща тишина. Від двох тижнів зв'язок з запіллям не існував, пошта була здержана, а сплетням і поголоскам не було кінця. Пізнім вечором, десь около 11-ої год., зайшов до мене пор. артилерії Шмідт і крайньо поденервований приніс ось таку вістку: „Наш цісар Карло зрікся престолу, війна програна, весь фронт у найбільшім безпорядку цофається назад. Ми мусимо залишити свої позиції, в противному випадку попадемо в італійський полон". По цих словах поспішно відійшов, а за яких 10 хвилин відмаршував зі своєю батерією назад. Я остався сам і не знав, як рішитись і що почати? Швидко вислав лучбу на право і на ліво та пробував получитись телефоном з командою полку. Мої заходи показались безуспішними.

Дивізія "Галичина" в запитаннях і відповідях

Запрошуємо до участі у роботі над книгою, яку буде видано за матеріалами цього проекту. Відповідати на ваші запитання будуть ветерани Дивізії "Галичина", які мешкають в Україні та за її межами. Нагадуємо, що вже здійснено 2 подібних проекти: "УПА у відповідях Василя Кука" та ""Нахтіґаль" у відповідях Мирослава Кальби".

Одеса. Депутат Марков б`є українських демонстрантів

http://www.youtube.com/watch?v=_CHQTS7GEvU

ТУТ МОЖНА ВИСКАЗАТИСЬ, КРІМ МОГО БЛОГУ

ukr_nationalism

ВИ НЕ ПОВІРИТЕ!

...АЛЕ ВЧОРА ТАТАРСЬКИЙ НАРОД МАВ ВИЗНАЧНУ ДАТУ – В 1611 РОЦІ ТАТАРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ КІРІША МІНІБАЄВ, ВІН ЖЕ КУЗЬМА МІНІН ЗІБРАВ НАРОДНЕ ОПОЛЧЕННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКИХ АГРЕСОРІВ.

Татары отказываются от русских фамилий

Семейный кодекс Татарстана разрешил укорачивать и брать фамилии с учетом национальных татарских традиций.

Об этом сообщает Всемирный Татарский Сервер.
Отныне при заключении брака супруги могут отказаться от русифицированного варианта фамилии и вернуть ей национально-исторический вид - к примеру, фамилия Абдулов при желании молодоженов может превратиться в Абдул.

Кроме того, теперь документально закреплен татарский национальный обычай - при разных фамилиях родителей ребенку могут присвоить фамилию, произведенную от имени отца или деда (причем как со стороны отца, так и со стороны матери).

Э.Р.
1news.az

КРАСНОЗВЕЗДНЫЕ КРЫЛЬЯ ЛЮФТВАФФЕ

Сергей Вейгман

Долгие годы эта тема была запретной даже для тех газет и журналов, которым чиновники от идеологии время от времени разрешали помещать на своих страницах статьи об изменниках Родины.

«Летчики Красной Авиации! Следуйте и вы примеру товарищей! Спасайте свою жизнь! Приземляйтесь на ваших самолетах за нашими передовыми линиями! Мы обещаем прекрасный прием и гарантируем, что с вами будут хорошо обращаться! Ждем вас!». В 1941-м немецкие призывы казались абсурдными. Летные части составляли элиту Красной Армии. Спецпайки с дефицитными продуктами, высокие оклады, всенародное обожание...

Тем не менее добровольцы нашлись... Их угощали шнапсом, уважительно допрашивали и... отправляли в концлагеря. Большинство из них досидело там до 1943 года. Осенью 43-го полковник люфтваффе Холтерс предложил сформировать летную часть из русских добровольцев, готовых сражаться на стороне Германии. В октябре того же года в Сувалках был создан спецлагерь, где летчики, штурманы, радисты и механики проходили проверку на профпригодность. Признанные годными обучались на двухмесячных подготовительных курсах, после чего получали воинское звание, приносили присягу и переводились в состав группы Холтерса в Морицфельде (Восточная Пруссия).

А далее — приведение в порядок трофейных машин, тренировочные полеты и, наконец, боевые вылеты. Сперва «Иваны» воевали в составе немецких эскадрилий, но со временем «русские» экипажи стали получать и самостоятельные задания. Так, при ночной авиагруппе «Остланд» была создана 1-я Русская восточная эскадрилья, имевшая на вооружении несколько трофейных машин разных типов. Еще одна эскадрилья, состоявшая из девяти самолетов У-2, действовала против белорусских партизан. Удивительно, но летчики практически не перелетали на советскую сторону. Каждый из них понимал: былого положения на Родине им не достичь.

В люфтваффе служили и украинские летчики. Это были, как правило, либо эмигранты «первой волны», либо перешедшие к немцам пилоты Войска Польского. Согласитесь, фамилии Сишко, Киевский, Пьянчук, Олийнык говорят сами за себя. Кстати, Киевский и Олийнык дослужились до званий майора и должностей командиров эскадрилий.

Служили украинские летчики и в Русской освободительной армии (РОА) генерала Власова. Известен случай, когда двадцать пилотов написали обращение к рейхсмаршалу Герингу, в котором просили его создать отдельную Украинскую эскадрилью. Безразличный к украинским прихотям Геринг ответил отказом...

Виктор Иванович Мальцев родился в 1895 году в городе Гусь-Хрустальный Ивановской области. В 1927 году Мальцев поступает в Ивановское летное училище. Затем — путь от командира звена до командующего ВВС Туркестанского военного округа.

В 1938-м полковник Мальцев был арестован по доносу. Виктор Иванович отверг все предъявленные ему обвинения и наверняка готовился получить пулю в тюремном подвале. Но тут летчику неожиданно улыбается счастье... Благодаря «бериевской амнистии» Мальцев выходит на свободу. Перед началом войны ему чудом удалось устроиться начальником санатория «Аэрофлота» в Ялте.

Начало войны застало Виктора Ивановича в Севастополе. Из осажденного города сумел вырваться лишь командный состав, а все прочие его защитники были брошены на произвол судьбы. 8 ноября 1942 года Мальцев явился в севастопольское отделение гестапо и заявил, что готов сотрудничать. В конце того же года он пишет книгу об ужасах большевистского террора, быстренько изданную германским министерством пропаганды и широко распространенную в лагерях для советских военнопленных. В начале 1943 года немцы назначают бывшего летчика бургомистром Ялты, а затем и мировым судьей по гражданским делам.

В 1944-м из находившихся в Крыму военнопленных летчиков Мальцев начинает формирование Восточной эскадрильи. Немцам идея понравилась, и они стали использовать новое пополнение при перегоне самолетов с заводов в боевые части люфтваффе.

После возникновения Комитета освобождения народов России (КОНР), призванного объединить все вооруженные силы, сформированные из бывших советских граждан, Мальцев направляет письмо лидеру КОНР генералу Власову с просьбой принять его. «Геринг предложил мне принять Мальцева в свое подчинение», — вспоминал позднее Власов. Приказом шефа Люфтваффе Мальцеву поручалось сформировать военно-воздушные силы вооруженных сил КОНР — Русской освободительной армии (РОА). Планировалось, что ВВС РОА будут состоять из истребительной и разведывательно-штурмовой эскадрилий, эскадрильи связи, зенитного полка и парашютно-десантного батальона. В конце 1944-го Мальцев получает от Власова погоны генерал-майора РОА.

Уже через месяц после подписания приказа о создании летных частей РОА первая истребительная эскадрилья получила шестнадцать самолетов «Мессершмит 109-Г-10». А на инспекционной проверке генерала Ашенбреннера в Карлсбаде она продемонстрировала высочайшую боеготовность, и командир эскадрильи Быков удостоился личной благодарности Власова. Такую же оценку получили и действия второй эскадрильи легких бомбардировщиков «Ю-88» под командованием капитана Антилевского. Любопытно, что, по данным зарубежной печати, Быков и Антилевский были Героями Советского Союза, а следовательно, имели полное право носить свои Золотые Звезды и на службе немецких вооруженных сил. Ведь, по мнению немцев, любая награда, полученная в армии другой страны, — лишь подтверждение доблести ее обладателя...

Увы, зенитную артиллерию для ВВС РОА немцы так и не выделили. В результате 2800 солдат и офицеров зенитного полка под командованием полковника Васильева стали частью власовской пехоты. Та же участь постигла и сформированный в основном из бывших полицейских парашютно-десантный батальон подполковника Козыря.

15 апреля 1945 года в Мариенбад, где находился штаб Мальцева, прибывает Власов. Виктор Иванович получил три дня на подготовку, после чего ВВС РОА согласно приказу должны были пешком совершить марш-бросок в Чехию — к месту дислокации основных сил РОА... 24 апреля колонна достигла города Нейерн, где Мальцев был вынужден начать переговоры о капитуляции с американским командованием. «Что привело вас к немцам?» — спросили у Мальцева. «Ненависть к СССР, к существующей системе», — ответил главком. В качестве условия сдачи в плен Мальцеву удалось вытребовать у американцев гарантии невыдачи всего личного состава ВВС РОА представителям СССР. Американцы пообещали, и в результате почти пять тысяч власовцев были переброшены в центры для военнопленных. Несостоявшийся генерал попал во французский Шербур, где тихо просидел до февраля 1946-го, когда его местонахождение стало известно сотрудникам Министерства государственной безопасности СССР.

На вопрос «Куда меня повезут?» советские офицеры ответили Мальцеву, что сначала в Париж, а затем на Родину. В тот же день он попытался покончить жизнь самоубийством, перерезав себе горло опасной бритвой, и лишь благодаря энергичным действиям американских врачей Мальцев был спасен... для советской виселицы...

НА ФОТО: Виктор Мальцев в форме главкома ВВС РОА
СН

В ОЧАХ ВОРОГА

В 2006 році, у видавництві „Яуза" (Москва) вийшла понад 500-сторінкова книга С. Чуєва „Український леґіон". Цей автор спеціялізується на інформаціях про „зрадників совєтської батьківщини", які в роки Другої світової війни осмілилися виступати проти комуністичної диктатури - наприклад, його попередня книга „Прокляті солдати" (2004). Книжка, яку тепер згадуємо - дуже своєрідна. Читач з неї довідується, що жодної України, українського народу чи мови не існує - це лише фантазії, які за чужі гроші придумали „професіональні українці" (ст. 6). Ми маємо справу з „штучно розділеним єдиним народом", в якого є лиш одна мрія - об'єднатися („возз'єднатися") і єдиний правильний шлях - це „ввійти в орбіту" материнської держави (ст.10).
Очевидно, цій мрії протидіють аґенти чужих держав: і „ненаситний юдофоб Тарас Шевченко" (ст. 18), „нетверезу ліру" якого використовували чи використовують вороги Росії (ст. 36), і „антисемітка Олена Пчілка" (ст. 180), і „сторонник сепаратизму поет Іван Франко" (ст. 37), і професор Хрущевський (Грушевський?), який видумав „якусь книжну українську мову" (ст. 31, 38), і взагалі, галичани, які є „людьми із ґенетично зміненою пам'ятею" (ст. 9). Хоча одночасно зустрічаємося із твердженням, що ця Західна Україна була завжди заселена „русинами, руськими та карпато-росами", які сплять і мріють про матушку-Расєю (ст. 77) і т. д. і т. п.

ХТО НЕ ДАЄ РОЗКРИТИСЯ СКАРБАМ ПІДЗЕМНОГО ТЕРНОПОЛЯ

Усі попередні дослідження поставили більше запитань, ніж дали відповідей

Кожне місто має свої таємниці. Вистачає їх і в Тернополі. І чи не найбільша - нині затоптана нащадками тих, хто колись її створював, бо перебуває під міськими вулицями та площами. Тернопільське підземелля - непочатий край захоплюючої роботи для істориків, археологів, краєзнавців. Організувати широкомасштабне вивчення нашої підземної історії наразі справа безперспективна через брак коштів. Підземні галереї сягають, ймовірно, десятки кілометрів. Тому автор цих рядків вдався поки що до не менш надійного джерела інформації, аніж копання землі, - до людської пам'яті.

Посилена увага до тернопільських підземель виникла у повоєнний рік. Наземне місто було перетворене на руїни, а закладку нових будівель потрібно було робити з урахуванням певних правил. Хто зна, чи не завдяки підземним ходам збереглися в центрі Тернополя і до сьогодні деякі вцілілі після війни старовинні будівлі (будувати масивніші на їх місці було небезпечно). Та й взагалі, тоді вони були дуже небажаним явищем, причому, не тільки через будівництво. Радянська влада на заході України, як відомо, вкорінювалась не без проблем. І було б дивно, якби вона вітала наявність підземних коридорів, один з яких, за переказами, з'єднував центр міста з лісом на протилежному березі Серету.
А ось типовий приклад практичної "протидії", зафіксований у спогадах одного літнього будівельника: "Під час робіт біля замку виникла здоровенна яма, яка нагадувала тунель. Було вирішено її ліквідувати. Вилили дві вантажівки бетонного розчину, але все було даремно. Тоді в яму заклали арматуру і знову залили бетоном. Цього разу яма його не "проковтнула".
Мережу підземних коридорів та галерей створили наші пращури. У підземеллі вони, ймовірно, переховувались під час татарських набігів. До цього часу нам по суті нічого не відомо про підземне місто, не існує навіть більш-менш впорядкованої орієнтовної схеми. Хоча спроб проникнути туди за останні десятиліття було немало. Хто ж не дає розкритись таємницям? Відповіді автор поки що немає, однак окреслити проблему можна і треба.

Тільки міфи: бояться не мертві, бояться живі

Існує чимало переказів, міфів чи вигадок, що стосуються доби створення тернопільських підземних галарей. У них багато різного та суперечливого, однак є і багато спільних, причому, суттєвих моментів. Якщо сканувати їх один на одного, то вийде приблизно така оповідка.
Попереджені про наближення татарських загонів, жителі стародавнього Тернополя завжди хутко складали невелике найнеобхідніше майно, дехто – немалий скарб, забирали ікони, золочені церковні атрибути і ховались в підземних таємних лабіринтах, створених і розвинутих не одним поколінням.
Так було і того разу. Дізнавшись про небезпеку, тернополяни звично заховалися в підземеллі, доки люта татарва нишпорила порожніми вулицями і хатами. Спеціально навчені наші підпільники (в даному випадку - надпільники) мали повідомити, коли можна всім вийти до сонця і чистого неба. Та не так сталося. Раптом до всіх входів почали вриватися чужоземці, впевнено просуваючись, здавалося, невідомими їм ходами. Нашим стало зрозуміло: хтось зі своїх, там, нагорі, їх зрадив, розкривши перед загарбниками схеми всіх підземних ходів і переходів, місця зберігання скарбів і проживання людей. Не маючи змоги чинити серйозного збройного опору і не бажаючи бути тут без молитви порубаними, тернополяни замурували всі можливі шляхи просування татарських воїнів. Так і поховали себе заживо наші пращури, посилаючи прокльони зраднику. Його ім'я так ніхто і не дізнався, отож прокльони впали на голови всіх тих небагатьох, хто залишився в місті живим.

Голі факти: живі живих не пускають

Не хотілось би на початку XXI століття вдатися до містики, однак навіть поверховий аналіз фактів вибудовує певну, досить показову тенденцію. Отже...
1937 рік, 17-річний Михайло Хомишин із хлопчачої цікавості таємно потрапляє до одного із таємних коридорів. Старий польський вояка, одноногий Зиґмунд застерігає його від цього. Та не маючи змоги втримати хлопця, наказує йому не розповідати нікому про побачене. М.Хомишин мовчав 63 (!) роки. І тільки тепер розповів, що відгалуження від головної галереї були або завалені господарськими речами (не скинутими як непотріб, а саме складеними як завал), або заґратованими. Причому, за ґратами, з внутрішнього боку тунелю (!), надійно замуровані.
Того ж року польська влада організовує земельні роботи в долині Серету. За лічені дні прорито глибоченний, у три яруси, рів від надозерного замку. Роботи проводилися у цілковитій таємниці, нікого з місцевих жителів туди не пускали. Тепер - ані слідів рову, ані жодної згадки в архівах про такі трудомісткі як для того часу земляні роботи. Не торф, напевно, шукали, а підземний хід з міста на правий берег річки.
1939 рік. Безслідно зникають усі польські найдавніші архіви, в тому числі і ті документи, що могли розкрити хоч якісь таємниці тернопільського підземелля. До сьогодні вже не один тернопільський вчений захистив дисертації у своїй галузі, користуючись архівними матеріалами сусідньої Польщі. Ось тільки па згадку про підземне місто ніхто не натрапив.
1940 рік. Інженер О.С.Трач за дорученням відділу протиповітряної оборони особисто вимірював ходи під тодішньою площею Ринок. Йдучи однією галереєю від площі до костелу, він через 20 метрів наткнувся на мур. Те ж його чекало і в напрямку з площі за місто. Усі документи, що дослідник передав архітектурному архіву, згоріли або зникли під час війни.
Початок 50-х. Будівельна бригада, що ремонтувала тернопільський замок, натрапила на третьому долішньому поверсі на старовинні двері, за якими спускався тунель. І в ньому метрів через двадцять зупинилися перед штучним завалом. Знову ж таки ніхто не зорганізував дослідження цього відкриття. Зате, невідомо тепер, від кого з начальства, надійшла вказівка додатково наглухо замурувати вхід.
Початок 90-х років. Тоді виник черговий сплеск інтересу до підземних ходів. Низка громадських організацій звернулася із запитом до управління Служби безпеки України і одержала відповідь про відсутність чогось подібниго в архівах. Невідомий чоловік (?!) звертався до міської ради з пропозицією купити в нього детальну схему підземних ходів. Схему тоді не купили, але про того чоловіка з того часу ні слуху ні духу. 1996 рік. Група ентузіастів-фахівців хотіла дослідити хід від Домініканського собору. Вже розпочали роботи, але підійшов якийсь літній (?!) чоловік і почав переконувати, що під час війни це місце було заміноване. Роботи довелося припинити.
Люди, які тією чи іншою мірою причетні до тернопільського підземелля, можуть навести десятки інших прикладів спроб його дослідження. Однак усі вони закінчувалися невдачею

Прямі запитання: хто ховає кінці в землю

Отже, чому від часів татарських навал до кінця першої третини XX століття немає майже ніяких згадок про існування підземного Тернополя? Чому всі спроби проникнення в підземелля впираються у штучно створені завали чи замуровки і жодного (!) випадку не на природні? Чому до цього часу у жодному архіві не знайдено документів, які пролили б світло на те, що робиться чи робилося у нас під ногами? Чому кожна влада (і австрійська, і польська, і радянська, і...) так пасивно, якщо не сказати більше, ставиться до вивчення саме цього аспекту історії рідного краю?

Рожеві мрії: вартувала б шкурка вичинки

Спілкуючись при підготовці цього матеріалу з фахівцями, так чи інакше причетними до тернопільських підземель, почув і думку про те, що в час економічної кризи "шкурка вартувала б вичинки" лише в тому випадку,, якби під містом знайшли якісь унікальні пам'ятки історії та архітектури. У 1998 році Ярослав Пелехатий, тоді начальник відділу охорони пам'яток архітектури облдержадміністрації і який входив до ініціативної групи ентузіастів-фахівців з вивчення ходів, розповідав, що при спорудженні будинку нинішньої облдержадміністрації, чий фундамент стоїть на частині древнього оборонного валу, було знайдено невеликий скарб XVII століття. А щодо дослідження підземного міста, то пан Ярослав упевнений: це справа важливого і зовсім не локального значення. Підземні містечка існують всюди, де є фортифікаційні споруди. А в Україні середньовічних замків набереться добра сотня. Половина з них - у західних областях.
Один з моїх співбесідників на цю тему налаштований дуже романтично: він за організацію у підземних ходах туристичних маршрутів. Інший, бізнесмен-прагматик, висунув ідею відкриття під землею крутого кабака з характерним облаштуванням і назвою типу "Андеґраунд". Чув думку і про створення у підземних залах музею. За великим рахунком реальні, напевно, всі проекти, але за наявності великих коштів. Цілком практичним є створення акціонерного товариства із залученням приватного капіталу, хоча тоді місту доведеться віддати в чиєсь користування все, що буде знайдене і відкрите там.
Наразі ж коштів ніде взяти навіть на те, щоб організувати дослідження підземель, аби убезпечити будинки над ними. Куди вже там до розкриття історичних таємниць. А шкода!

Володимир АНДРІЇШИН.
ТВ

ЗА ТЕБЕ, СВЯТА УКРАЇНО

Мизак Нестор

Бережанський повіт у визвольній боротьбі ОУН, УПА (Козівський район) Тернопільської області.

Чернівці: Видавничий дім „Букрек"2007. Ст. 456.

Про ці монументальні документальні книги Нестора Мизака пише Василь Кук, генерал-хорунжий, головний командир УПА:
„За тебе, свята Україно" - це шоста книга однойменного видання. У даному томі на основі глибокого аналізу, знайдених архівних документів та спогадів учасників ОУН, УПА всеосяжно досліджується визвольна боротьба українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу на території Козівського району, який колись входив до складу Бережанського повіту.
Щоб чіткіше, зриміше цю боротьбу уявити, глибше збагнути її причини і джерела, автор пов'язав матеріял з традиціями Визвольних змагань краян у 1918-1939 рр., розкрив чорні сторінки польського панування на теренах Козівського району.

ІЗ ДИВІЗІЙНОГО ЗАПИСНИКА З ПОЛОНУ В АНГЛІЇ

Спомини

Степан МЕДИНСЬКИЙ

Від'їзд з Ріміні, Італія

У п'ятницю, 16 травня 1947 року, ми залишили табір полонених в Італії. З Ріміні їдемо поїздом до Венеції, а з Венеції 18 травня - кораблем до Англії - попри Сицілію, Туніс і весь час оглядаємо гарні краєвиди. В Ґібральтарі дехто торгує з місцевими мешканцями, які під'їздять човнами до корабля, на шнурку наші спускають ювелірні вироби з „рімінського золота" в заміну за вино, овочі чи інші речі.
У нашому транспорті є кілька старшин і священик о. О.Маркевич. Кожного вечора відправляється „Маївка" співає наш дяківський хор, котрий їде у повному складі. Англійцям подобався наш спів і вони попросили нас дати концерт. З нами їхала також танцювальна група і збирана мандолінова оркестра. Ми підготовили концерт, а гарні програмки виготовив хорунжий С. Яцушко. Хором диригував Ілько Сирота, а танцювальною групою керував Теодор Романюк.
Англійці захоплені, замовляють ще один концерт.
Субота. 24.5. Увечорі відправляємо Молебень, а згодом Панахиду за отамана Симона Петлюру і полковника Евгена Коновальця.

ДАЛІ

НІМЕЧЧИНА. ЛИСТІВКИ ПОЛЬОВОЇ ПОШТИ.

МАЙОР МИКОЛА ПАЛІЄНКО

Палієнко Микола народився ЗО серпня 1896 р. у Сквирі на Київщині. Після закінчення Колегії ім. П. Галагана у Києві 1914, він поступив до університету ім. Св. Володимира в Києві на фізико-математичний факультет. 1 листопада 1915 р. поступив юнкром у Миколаївську артилерійську школу, а 1 квітня 1916 р. в ранзі хорунжого, виїхав на фронт.

ЗВЕРНЕННЯ КОЛИШНІХ ВОЯКІВ ДИВІЗІЇ „ГАЛИЧИНА" - 1-ої ДИВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ (УНА) ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Ми, колишні вояки Дивізії „Галичина", зібравшись на відзначення 50-ої річниці створення 1-ої Дивізії Української Національної Армії, звертаємося до громадян України, як учасники визвольних змагань народу за свою незалежність, із закликом справедливо потрактувати історичну необхідність створення українського військового формування в той час, коли нашу землю шматували німецькі й московські окупанти.
Метою організації Дивізії було утворення військового формування, яке мало стати основою Збройних Сил України. Дивізійники прагнули осягнути військову науку, отримати зброю і стати на захист України, як це вчинили Українські Січові Стрільці в добу визвольних змагань 1917-20-их років.

КОНВЕРТ ЧАСІВ НАПОЛЕОНІВСЬКИХ ВОЄН, ШТАМПОВАНИЙ ТЕРНОПОЛЕМ

Польський (1802р.?)конверт із Волочиська до Жидичина. Екзепляр періоду наполеонівських воєн. Проштамповано штемпелем періоду російської адміністрації.

КОНВЕРТ 2-ОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Конверт 1941 року. Данський Добровольчий Леґіон, який воював на Східному фронті, адресований до Данії з польової пошти 18149B (SS Regiment "Nordland).
Ще один Добровольчий Данський Корпус "Freikorps Danmark" з"явився у 1942 р.

Рядовий українізованого 5-го авіаційного парку

Після Лютневої революції 1917 року один зі шляхів порятунку колишньої Російської імператорської армії від розвалу пов’язували із створенням «національних» частин: військовослужбовців однієї національності збирали разом. З 9 млн. 620 тис. військовослужбовців, які знаходилися на обліку на початку року, щонайменьше третина були українцями. «Українізовані» частини стали початком створення українського війська новітньої доби – саме з них у майбутньому було створено Армію Української Народної Республіки. Однією з ознак «революції» стали схильність до мітингів та послаблення військової дисципліни. Останнє проявилося в порушеннях форми одягу. Як згадував один із сучасників, ознакою «солдата нового часу» стали «відсутність хлястика на шинелі та постійне лузгання соняшникового насіння». Зображений на малюнку караульний під час виконання службових обов’язків на посту вільно палить «самокрутку» й носить гвинтівку так, як це зручно йому. В іншому його однострій, екіпірування та озброєння відповідають вимогам уставу.

5-й авіаційний парк було розташовано у Києві і солдати-українці були постійно у вирі подій та жваво підтримали українізацію своєї частини. Оскільки українізовані частини не отримували певного «національного» однострою (його ще не існувало взагалі), то солдати та деякі офіцери використовували всілякі нарукавні пов’язки та/або нагрудні банти національних кольорів.

Притаманним лише авіайіним частинам елементом однострою була «пілотка» з чорного сукна у солдатів та чорного оксамиту у офіцерів. У останніх її верх також прикрашався золотим галуном навхрест.

Адаменко Дмитро
Малюнок: Вадим Заєць
Авторські права © Центр ім. В. Липинського
Militaria Uсrainica.
ut