У КИЄВІ СЕРЙОЗНО ПОШКОДЖЕНО ПАМ"ЯТНИК ЛЄНІНУ

Сьогодні, 30 червня, у день народження головнокомандувача УПА Романа Шухевича, о 4:20 ранку, невідомі (відомі) націоналісти (КУНівці) серйозно пошкодили пам’ятник Леніну, що біля Бесарабки.
Вони залізли нагору по драбині, кувалдою потрощили Іллічу обличчя і відбили руку. Чотирьох осіб забрали в міліцію.

bilozerska

СИНИ МОЇ, ГАЙДАМАКИ!

БАТЬКІВСЬКА ГВИНТІВКА У ГІДНИХ РУКАХ

А ТИМЧАСОМ ГАЙДАМАКИ НОЖІ ОСВЯТИЛИ...

Ukrainian Navy's Exercise (June 2009, Donuzlav, Crimea)

ДЕЩО ІЗ АФГАНСЬКИХ КОВРІВ

carabaas

ОЛЕКСАНДР ІВАН (ГАНС) ПУЛЮЙ

Колишній український січовий стрілець, хорунжий Української Галицької Армії, ротмістр 9-го німецького полку кавалерії "Фюрстенвальде", творець знаменитого відділу "Пума", син відомого українського вченого світової слави.

Спогади його про осінь 1939 р., вхід німецьких війск до Польщі вперше опубліковано українською мовою! Читаймо! Отож: "ОСІНЬ 1939. З листів польової пошти"

Українці – ксенофоби? Українці – антисеміти? Українці – «печерні націоналісти»?

Українці – ксенофоби? Українці – антисеміти? Українці – «печерні націоналісти»? Колись така думка побутувала у вигляді забобонів, пліток та анекдотів. Нині вона поширюється на рівні декларацій поважних міжнародних організацій та відвертої пропаганди в закордонних (і не лише закордонних) ЗМІ. Що в цьому правда, що вигадка?
Справді, нині не кожен українець прийме без проблем нового члена родини з іншим кольором шкіри. Справді, трапляються хуліганські напади на іноземців. Справді, можна почути – й навіть розповісти – анекдот «про москалів». Що це, окремі поодинокі випадки чи система, ексцеси чи розповсюджений прояв засадничих установок? Якщо звинувачення небезпідставні, треба не ховати голову в пісок, а бити на сполох, якщо ж це більшою мірою упередження, варто обстати за співвітчизників.

Наші войовничі, волелюбні предки справді мали чимало конфліктів із сусідами. Не більше, ніж будь-який інший народ у Європі. Можна сказати, що слово «погром», швидше за все, «винайшли» в Україні (чи, може, Білорусі), й затаврувати нас як уроджених антисемітів – усе залежить від наміру. Проте, може, варто звернутися до європейської історії та згадати, що масові вбивства, зокрема євреїв, відбувалися скрізь від Іспанії до Німеччини? Говорити про якийсь особливий український антисемітизм підстав стільки, як і про польський або французький. Ідеться не про самозаспокоєння, а про елементарну справедливість.

Необхідно уважно дослухатися до результатів міжнародного моніторингу міжетнічної ворожнечі. Але навряд можна серйозно сприймати інвективи щодо «націоналізму», які трапляються чи не в кожному репортажі з України в російських ЗМІ, не кажучи про декларації цілком офіційних осіб РФ. Очевидно, тут ми маємо справу з підміною, коли цим страшним словом називається цілком природне для кожної нації прагнення існувати у власному мовно-культурному оточенні, сповідувати власні цінності, тим більше, що вони збігаються із загальнолюдськими, розмовляти мовою предків, молитися так, як молилися вони, не почуватись утисненими та ображеними на власній землі.

Цілеспрямована антиукраїнська пропаганда дається взнаки. Росіяни часто запитують, а чи безпечно в Києві розмовляти російською, чи не поб’ють, забуваючи, що саме в Москві та Санкт-Петербурзі побиття, ба навіть жорстокі вбивства гастарбайтерів перестали бути новиною. Не кажучи вже про те, що знайомі презирливі прозвання «чурка», «чучмек», «чорно***ий», «фінік», «хачік» мають аж ніяк не українське походження.

Це не означає, що проблеми немає. Науковці Київського міжнародного інституту соціології, які вже багато років вимірюють так звану шкалу соціальної дистанції за методом американського соціолога Еморі Стівена Богардуса, час від часу фіксують помірні сплески ксенофобії в населення України. Питання лише в інтерпретації: підвищення соціально-економічного оптимізму скрізь і завжди майже автоматично приводить до покращення міжетнічних та міжкультурних стосунків, і навпаки, падіння добробуту має своїм наслідком їх загострення. Не треба бути фахівцем, щоби на тлі економічної кризи й політичної невизначеності прогнозувати чергові спалахи міжетнічної та міжкультурної напруженості.
Ксенофобія – важка хвороба всього людства, але вона лікується. По-перше, оздоровленням усього суспільства. По-друге, цілеспрямованими заходами державних і недержавних органів – від законодавчих до силових, впровадженням освітніх програм, мобілізацією громадської думки.

Але говорячи про ксенофобію, також не слід ігнорувати наслідки колоніального синдрому. Чи можна впевнено стверджувати, що українець не стикається щодня з проявами такої ж нетерпимості за ознакою саме його українства? Чи вільний він від проявів зверхності, ворожості, небажання спілкуватися його мовою? Чи існує бодай натяк на механізм фіксації таких порушень, не кажучи вже про їх запобігання? Адже доки не буде таких гарантій, годі чекати суцільного миру й злагоди в українському суспільстві.

УТ
Графіка: Андрій Єрмоленко

КОНОТОП

Українські військові відзначення

Микола Битинський
підполк. Армії УНР

"ЗРАДА" АБО Ж "ЧИ ВСЕ ТЕРПИТЬ ПАПІР..."

Думав, чи передруковувати цю, солодко заправлену у шати правди і напівправди, підлу неправду, у свій блог, якби не підозра, що тут визирає чийсь хитрий писок, як казав один наш великий чоловік. Все-таки викладу, із надією, що блог читають мислячі люди і зможуть відділити одне від іншого. Тут ми маємо спробу маніпуляції, спробу похитнути щось, спробу посіяти зневіру і посіяти зерно сумніву. Це робить людина, яка стала жертвою засобів масової дезинформації, без сумніву, за якими стоять сили, ворожі Україні. Або ж все банально, як борщ – людина спокусилася на щось, на її думку, більше, як дружба, патріотизм. Це гроші, або ні, – навіть великі гроші. Чим ще можна пояснити цей вимішаний горох із капустою?

Отже, почнемо із того, що...

ЇХНІ БАТЬКИ БУЛИ ДРУЗЯМИ:

Степан Музиченко і Сергій Лозко познайомилися в Києві, де в радянські часи українських родин було не так вже й багато. Однодумці, патріоти України часто спілкувалися, думаючи про майбутнє рідної держави. Мабуть вони й не сподівалися, що тюрма народів розпадеться вже за життя їхніх дітей.
Ярослава Музиченко і Галина Лозко зустрілися на початку 90-х і разом шукали шляхи духовного відродження України. Вони навіть були співавторами книги «Українські символи». Пані Галина завжди сприймала Ярославу, як молодшу посестру і доброзичливо раділа її першим науковим успіхам.
Чому Ярослава Музиченко, скинувши в одну купу грішне з праведним, замахнулася на авторитет Галини Лозко? Таке враження, що статтю писала добре проплачена сіоністка, а не українка Ярослава Музиченко. Батько мабуть перевертається в домовині від такого святотатства…

А тепер сама стаття, за яку, можливо, авторці вже встидно, але пізно, поїзд пішов.

Разом їх багато...

Чому частина української молоді під червоно–чорними прапорами перетворюється на місіонерів як печерного нацизму, так і «великої російської ідеї»?

Ярослава МУЗИЧЕНКО


«Наша влада повинна бути страшною для ворогів України!» — такий криваво–червоний напис «прикрашає» портрет Степана Бандери на сайті з кумедною назвою: «Центр політичних досліджень ім. Геббельса». Цей сайт, як і десятки інших псевдонаціоналістичних веб–сторінок, з’явився в українському інфопросторі з початком 2005 року, коли «виникла загроза», що в Україні офіційно буде визнано борців за державність. Такі «інформаційні гачки» під виглядом «національної історії» нескладно закинути у свідомість старих і молодих, які досі ім’я Бандери раз бачили в підручнику і ще раз чули від переляканої вчительки. Гебістський погляд на український визвольний рух як на «банду різунів», є також у сотнях книжок з яскравими обкладинками, у часописах, радіо– й телепередачах. Найбільше «гачків» передається через спілкування з «поінформованими», переповідання «правдивих історій» і навіть анекдоти. Цікаво, що поряд з уявленням «про дикість і жорстокість» українців цей довготривалий інфопроект переконує: найвірнішим другом для деяких українських самостійників була і залишається... Росія.


Віртуально перевдягнені

Тільки–но активізується процес визнання борців за свободу України, як пожвавлюються організації, які нібито прагнуть такого визнання, утім нав’язливо демонструють свою схожість із нацистами. Українців постійно б’ють по гідності фальшивими «гріхами» — «всенародною» колаборацією з німцями, «жорстокішими, ніж у нацистів», погромами. Документи свідчать про інше. Але документи — царина свідомості, а міфи вражають підсвідомість. Останнім часом з’явилася нова технологія: патріотичну молодь привчають схвалювати ці «гріхи» і прагнути їх відтворити.

Не можеш викорінити в української молоді інтерес до визвольної боротьби — «внєдрісь» і подай картину цієї боротьби так, як вигідно. Отож нагнітається масовий психоз серед тінейджерів. Псевдонаціоналістичні організації влаштовують марші зі смолоскипами і нацистською символікою «на честь дивізії СС «Галичина» і створюють «картинку», що українці хвацько слугували нацистам. Особливо актуально нині, коли Росія приймає закон «Про протидію реабілітації на території колишніх республік СРСР нацизму», де під нацизмом розуміють національну ідентичність. «Звірячі тортури та вбивства невинних людей, пограбування селянства та горезвісні «контингенти», вивезення молоді в рабство, голодні роки окупації з тисячами жебраків на дорогах — ось наслідки зрадницької змови гітлерівців з оунівськими найманцями», — писав Клим Дмитрук у книжці «Безбатченки», виданій у Львові в 1974–му накладом 100 000 примірників. А ще скільки томів «про злочини бандерівців» виходили в радянські часи фантастичними накладами! Стиль викладу прочитується і в нинішніх виданнях Компартії, «бойових листках» Московського патріархату, у «наукових» текстах ФСБ про УПА на сайті МЗС Росії.

Син головнокомандувача УПА Юрій Шухевич заявив: «Ми засуджуємо намагання притягнути національно–визвольний рух до маргінальних потуг на зразок так званих УНТП, «Братства» та інших проплачених структур». Та чи прислухається сьогодні хтось до справді національних постатей?

Чого прагнули бандерівці?

Чому саме за Бандеру так ухопилися «технологи історії»? Не за Дмитра Донцова й Андрія Мельника, які справді сподівалися на допомогу гітлерівців у створенні Української держави. У той же час енергійно сплутують УПА з дивізією «Галичина», хоча відомо, що бандерівці, які створили Повстанську армію, не сприймали цієї дивізії. Борючись за власну самостійну державу, не покладалися на зовнішні сили. УПА ніколи не волала: «Україна для українців!», натомість у ній воювали татари і євреї, узбеки, албанці й представники багатьох інших народів.

Шанси на поширення ідей расизму і нацизму серед української молоді не великі. Однак така інформаційна зброя у змозі спотворити уявлення про визвольний рух. Звідки пересічному херсонцю, вінничанину чи чернігівцю знати, що міф про антисемітизм Симона Петлюри і Степана Бандери виник уже після того, як їх застрелили більшовицькі агенти. Таким чином замітали сліди власних злочинів. Сьогодні інтернет–канонадами також замітають сліди — геноциду 1933–го й нищення населення Західної України з 1939 по 1959–й. Бандера роз’яснював, що Україну мордують не якісь таємничі «масони», а цілком реальні працівники системи з центром у московському Кремлі. Тому й був таким небезпечним. Він наголошував: «Москва намагається втягнути в крутіж своїх впливів здезорієнтовані, слабі й розкладені елементи всередині різних народів».

Без правил життя

Підліткам важко бути недезорієнтованими, коли шкільні вчителі (нині більшість із них — пенсійного віку) досі бояться вимовити сполучення «українська нація». Страхітливі злочини комуністичної системи загалом відомі, але не засуджені, не усвідомлені. Народжені вже в незалежній Україні підлітки мало знають і про Гітлера, і про Сталіна. І майже нічого — про український визвольний рух. Такими «незаповненими» мізками легко маніпулювати. Молодь перебуває в умовах «соціальної шизофренії»: у державі з гербом–тризубом і синьо–жовтим прапором досі не визнано борців за її свободу. Ще в 2005 році авторитетна комісія істориків після тривалого дослідження оприлюднила експертний висновок: діяльність ОУН і УПА є національним рухом опору проти нацистів і комуністів, за Українську державу. Однак керівництво країни не зафіксувало цей висновок остаточним визнанням. Хаос триває.

Підліткам потрібна система координат, розумні правила життя, які їм дають дорослі. Та чи дають? За фільми українською в кінотеатрах — війна. Українські концерти — громадські, напівпідпільні. Басейни, спортивні секції, будинки творчості, школи мистецтв — російською мовою. Молодіжна організація «Пласт», що має майже 100–літній виховничий досвід, не має у Києві приміщення. Доводиться «випускати пар» у бійцівських «духовних» організаціях.

Пісні, веб–сайти і книжки

Таке враження, що на полі «національної ідеї» у нас лише екстремісти–маргінали. Повернімося до згаданого сайту «Центр політичних досліджень ім. Геббельса». Лінки з нього ведуть на «Соціал–націоналістичну асамблею», по суті, організації «Патріот України», що пропагує «український расовий соціал–націоналізм». Це нічого, що більшість «патріотів» українською мовою не володіють і вважають, що Шевченко — «це такий футболіст». «Настає час виконати своє головне призначення — стати не щитом, а мечем Білої Європи, врятувати Білу Людину від вимирання», — переконують тінейджерів творці програми «Патріот України». Організація має офіси майже в усіх областях України. Члени організації систематично проходять військові й ідеологічні вишколи, ходять у військовій формі з нашивкою: тризуб, вписаний у свастику. «ПУ» має соратника — Українську націонал–трудову партію (УНТП), створену в 2005–му.

Якщо помандрувати лінками, вказаними на сайтах цих організацій, можна надибати близько 20 (!) професійно оформлених веб–сторінок, де під виглядом «української ідеї» пропагується нацизм, расизм, великоросійський шовінізм. Розкрутка дивізії «Галичина» — паралельно з РОА Власова. Стаття «Русские националисты — за УПА!» переконує, що це вшанування «пам’яті про борців за білу ідею в Росії». Гасло: «Отвєтім на «антіфашистскую пропаганду сістєми — рєабілітацієй героєв Бєлого двіженія і ОУН–УПА!». Може, в цьому й криється змодельований конфлікт «націоналістів» з «Анті–Фа»?

Яка мета «націоналістів»? Виявляється, боротьба з мігрантами, семітами, мусульманами. Найуживаніші терміни з псевдонаціоналістичних агіток: «інородці» й «іновірці». «Татари хочуть нашої землі», — переконує «аналітична служба УНТП»: «поки «справжні націоналісти» розробляють плани боротьби з т. зв. «москалями», кримськотатарські «бандформування» захоплюють цінну кримську землю»... Ще нічого, якби бої були віртуально–інтернетними. Утім вони реальні, в Україні щороку від рук «накручених» тінейджерів гине кілька темношкірих, вандали руйнують кладовища, частішають напади на кримських татар.

Що таке расизм і до чого тут марксизм

Навіщо українцям бути расистами? Обґрунтування расизму потрібне імперіям: так вони виправдовують свої завоювання і використання «нижчих народів» як рабів. Расизм досі найбільш розвинений у Франції, Англії, Німеччині й Росії — державах із давньою імперською історією. Гасло «спасіння білої раси» об’єднує міжнародних расистів, які в ім’я расових переконань жертвують національними цінностями. Як і прибічники марксизму, вони вважають, що в історії діють великі маси людей. Утім бачать такими не класи, а раси. «Патріоти» переконані, що нація — це спільнота біологічна (по крові), отож національна ідея для них полягає лише у «виживанні та примноженні власної популяції». Расистську ідеологію сповідують сьогодні європейські Нові праві, перед ведуть французи і британці. Росіяни, як завжди, мавпують, українські «патріоти» — навіщось за ними.

Нові праві хочуть бачити Європу без мігрантів, без християнства і з багатими колоніями рабів. Віра правих — язичництво. Слід відновити чи вигадати свою власну релігію або ж націоналізувати якусь із світових релігій («Христос — родом із Росії»). Правиця кохається в «арійській ідеї», мріє про віднайдення Атлантиди. Російські письменники замість грецької Атлантиди вибрали іранську Аратту, яку наділили славою «першої світової імперії». Звісно ж, була вона на території Росії, і звідти вийшли всі європейські народи і всі набутки світової цивілізації.

Росія мавпує Європу, «патріоти» — Росію

Расистські міфи переповідають для ЗМІ езотерики й окультисти. «Арійський астролог» Павло Глоба переконує свою масову аудиторію, що «азіати» зовсім не рівня білим людям, «арійцям». Про арійців полюбляє поговорити й лідер Євразійського руху Алєксандр Дугін. У 1990–ті роки в Росії виходив журнал «Наслєдіє прєдков» (переклад назви нацистського окультного ордену «Аненербе» у структурі СС). У 1999–му засновано «Бібліотєку расовой мислі», де публікують твори нинішніх російських расистів і класиків західного расизму. Расистські переконання проглядають у висловлюваннях знаних російських культурологів, етнополітологів, істориків, депутатів Держдуми РФ. За ініціативою Міністерства освіти РФ, освітні програми у школах і ВНЗ базуються на расистському «цивілізаційному підході», який пропагували в СРСР для побудови «нової історичної спільноти».

Європейський неорасизм приходить в Україну через фільтр Росії. Молодь читає російську літературу, збирається «на сходки» до Москви чи Пітера. Українські скінхеди орієнтуються на російських, а не на європейських. Захід не вважає слов’ян «білою расою». А росіяни не вважають такими українців. «Співробітництво з європейськими скінхедівськими рухами в українських скінів не дуже складається, — каже відомий соціолог В’ячеслав Лихачов. — Українські скінхеди, навіть відносячи себе до націонал–радикалів із традиційним негативним ставленням до російського націонал–шовінізму, будують свою модель поведінки на літературі, музиці, відео, які потоком пливуть з Російської Федерації». Спільне інформаційне поле утримує разом «україно–російську» субкультуру, що культивує ненависть. Жодного прецеденту заборони на ввезення з Росії друкованої продукції, що розпалює міжнаціональну ворожнечу, на українських митницях не помічено. Утім, не слід виключати певної підтримки і від європейських правих расистів. Відомо, що свого часу Соціал–націоналістичну партію (нині — ВО «Свобода») підтримував «Національний фронт» Жан–Марі Ле Пена, що свого часу «взяв під крило» юних радикалів–«патріотів» у Франції.

Старші товариші

Використовуючи певні психологічні методики, частину людей не складно зазомбувати і зробити людиноненависниками. Є досить старших друзів, які, посилаючи молодь «у бій», отримують соціальне задоволення, політичний і економічний зиск. Серед «гуру» є письменники, кіношники, політики. Подейкують, що частину псевдонаціоналістичних організацій курує Віктор Медведчук. Відкрито за «білу расу» виступили два нардепи: Левко Лук’яненко і Григорій Омельченко, який у 2004–му опублікував у журналі «Універсум» статтю «Повернення до рідної віри — єдиний шлях відродження України», де розмірковує про «інородців». При націонал–соціалістах годується скін–гурт «Сокира Перуна», що співає про білих лицарів — захисників раси, які «багато відправили до могил, тішачись смерті їх». Особливо «зворушує» така пісенька: «Незгасне полум’я слави / загонiв УПА / Хайль! гордим героям! / Їм мiсце в вiках. / В обличчя бив неспинний снiг, гарячий снiг, кривавий снiг, / за перевалом перевал арiйський воїн перемiг...»

Автор фантастичних книжок про «національну віру» і статей із закликами до гуртування неоязичників під знаменами правого руху Галина Лозко очолює кафедру філософії в Київському педагогічному інституті імені Бориса Грінченка. Вона укладає програми з українознавства, що потім поширюються по школах і ВНЗ. Багато її книг є в «Українській язичницькій книгарні», де повен набір видань про російське месіанство: Істархов, Клімов, Шилов, «Славяно–арійскіє вєди». Поряд — книжки й фільми про дивізію СС «Галичина» і «Моя боротьба» Гітлера. Та ще «Українська міфологія» з грифом Міносвіти, де розповідається про «батька Оря»... Викладачі ВНЗ, працівники інститутів НАНУ гуманітарного профілю «помішані» на арійстві й Аратті. Розум, засіяний марксизмом, охоче вбирає ідеї расизму.

Бойова віра

СБУ і МВС заплющують очі на існування в Україні позадержавних воєнізованих формувань, вважають соціологи. Уже років десять, як кожен олігарх, який себе поважає, організовує при собі групу бойовиків, бажано «духовно промитих», вірних і переконаних. Футбольні «фани» й накачані адреналінові тінейджери стають кістяком таких бригад, часом оформлених у патріотичну організацію. Головна ідея — не національна і не політична, а — «ми їм покажемо!». Кому їм — указує хазяїн. Школи бойових мистецтв, базовані на язичницькій вірі й «арійстві», є в обласних центрах України. «Спас», «Триглав», «Собор», Школа слов’янського воїнського мистецтва «Великий Вогонь». Навчання для підлітків — переважно безкоштовне. Найвідоміший осередок бойових мистецтв тривалий час був у МАУП. Про «слов’яно–арійські» бойові мистецтва друкують книги, поширюють фільми. Масований культ сили оголошує слабших «зайвими».

Інтернет–видання «Подих волі» Братства Оріїв (РУН віра) навчає: «Авторитаризм — форма природної організації й мислення у здоровому суспільстві. Коритись своєму вожакові — природна форма виживання... Релігія героїв — міф. У нас відібрали історію — ми створимо свою, у нас нема майбутнього — ми візьмемо його в інших. Ворога — убий. Злодія — убий. Шахрая — убий».

«У підлітків є важлива потреба самоствердитися серед однолітків, і вони роблять усе, щоб цього досягти. Це використовують дорослі, вони переконують: «Ви кращі, ви сильніші за інших, ви над ними маєте владарювати», — пояснює старший науковий співробітник Інституту соціальної і політичної психології АПН, кандидат психологічних наук Тетяна Бєлавіна. — Саме на порівнянні з кимось формується расизм, лідерство в антисоціальних угрупованнях. Молодь стає одночасно й жертвами, й інструментом насилля. Бо дорослі потім використовують своїх «вихованців» для тиску на інших людей».

Непатріотичне виховання

Може, дітям про це все не розповідають у школі? А таки не розповідають. Навчити дітей поважати гідність свою та інших людей, розрізняти маніпулювання свідомістю, не продавати свій голос мала б громадянська освіта. «Концепцій громадянської освіти в Україні є кілька, є програми й різні посібники. У загальноосвітніх школах впроваджено факультативний курс», — розповідає «УМ» завідувач лабораторією громадянської освіти Інституту соціальної та політичної психології АПН Ірина Жадан. Наскільки цю програму донесено сьогодні до вчителів? Чи вчителі готові навчити цього дітей? «Загалом програмою громадянської освіти на сьогодні охоплено майже всіх школярів, але яким чином вони отримують ці знання і яким є результат — невідомо, — повідомила «УМ» представник ООН з питань громадянської освіти в Україні Світлана Позняк. — Висновок про стан і ефективність від громадянської освіти можна зробити лише на основі ґрунтовного дослідження. Для нього потрібне державне замовлення». Прикметно, що семінари з громадянської освіти для українських учителів проводять на гранти Євросоюзу й США.

Може, державні заклади хоч виховують у молоді здоровий патріотизм? «Нещодавно Міністерство затвердило документ «Основні орієнтири виховання». При Міністерстві є науково–методичні комісії, які розглядають посібники і виховні програми. Сьогодні таку програму може подати будь–хто», — розповіла завідувач відділу позашкільної освіти, виховної роботи й захисту прав дитини Міносвіти Алла Середницька. «У минулому році ми почали розробляти концепцію з патріотичного виховання молоді. Зараз розробляємо положення про установу культурно–просвітницького спрямування та патріотичного виховання молоді, — похвалилася працівник Департаменту соціального становлення і розвитку молоді Міністерства сім’ї, молоді та спорту Тамара Ходарєва.— Такі заклади, що фінансуються з держбюджету, вже є у 13 обласних центрах України». Непогано як на 18–й рік незалежності.

Минулого року свою програму героїко–патріотичного виховання учнівської молоді «Навчання доблесті і слави» оприлюднила група з кількох «учасників бойових дій» (на Кубі, в Афганістані та в Югославії). Укладачі, зокрема генерал–майор Віталій Раєвський, одним із напрямків виховної роботи бачать «ознайомлення з матеріалами про миротворчу місію Радянської армії в країнах Варшавського договору та в гарячих точках планети». Одна з тем для занять на жовтень: «Герої Крут чи обмануті заколотники з числа студентів–галичан Київської гімназії імені Кирило–Мефодіївського братства?»

Право на безпеку

Чи забезпечується в нашій державі право людини на здоровий інформаційний простір? І хто зцілюватиме душі тисяч гарячих юнаків, яких переконали, що «Гітлер — це класно, а Бандера — його союзник»? Це ж не звичайна «поінформованість», а запрограмованість, яку можна подолати лише такою ж потужною за впливом позитивною програмою. Поки що в державі не йдеться про таку реабілітаційну програму, навіть про психологічну експертизу наповнення інформаційного простору. Спецслужби іноземних держав, хижі політики і кримінальні авторитети застосовують психологічно неприпустимі методи впливу на людську свідомість, і жоден орган влади не може цьому зарадити. В Україні навіть інтернет законодавчо не регламентований. «Олії у вогонь» підливають деякі правозахисники та борці з антисемітизмом, роботу яких оплачують закордонні фонди.

В Україні вже давно діє Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі, яка довгий час цікавилася лише порнографією, а минулого року внесла до переліку своєї роботи також українофобію, пропаганду нацизму й неонацизму, ксенофобію, антисемітизм, посягання на територіальну цілісність України, образу національних і релігійних почуттів людей, рекламування тютюнопаління і пияцтва. Штат комісії — близько 70 осіб. Однак, здається, її працівники і досі серйозно ставляться лише до порнографії. Поки не вдалося почути жодного експертного висновку на безліч публікацій, телепрограм та інтернет–сторінок, які принижують честь і гідність українців та національних громад. Голова комісії Василь Костецький бачить проблему в фінансуванні: «Я хотів би, щоб комісія отримала можливість придбати для працівників комп’ютери — поки що ми переважно працюємо на своїх ноутбуках. На цей рік фінансування ще зменшилося». Однак головна причина криється, очевидно, в іншому. Сьогодні учасники визвольного руху, вояки УПА, дисиденти — не визнані в правовому просторі держави, їх ніби «немає». Якщо якесь видання чи телепрограма, інтернет–сайт чи вулична акція зневажають пам’ять про національних героїв і спотворюють нашу історію, навряд чи якась державна комісія зможе визначити такі дії як протиправні.



КОМЕНТАР «УМ»

Володимир В’ятрович,
директор Державного галузевого архіву СБУ:

— Сайти спотворено подають українську визвольну боротьбу, в тому ж світлі, що й колись комуністична пропаганда. Лише тепер знак «мінус» змінився на «плюс»: тексти переконують, що «українські націоналісти співробітничали з нацистами, і це добре». Це ще й інформаційні спецоперації, спрямовані на дискредитацію визвольної боротьби і загалом української державності. Ці міфи потрібно розбивати правдивою інформацією. Утім широку просвітницьку кампанію можна розпочинати лише на базі масиву оприлюднених документів, а зараз ще триває їх розсекречення. СБУ вже провела чимало громадських слухань, зокрема, про боротьбу УПА проти нацистів, готуємо публікацію документів українського антинацистського руху опору. Але цього недостатньо в суспільстві, де десятиліттями мільйонними накладами поширювалися видання радянської пропаганди.


Владислав Гриневич,
доктор історії, дослідник тоталітаризму:

— Історична пам’ять сьогодні в Україні значною мірою концентрується довкола інтернет–сайтів. Часто на таких сайтах український визвольний рух подають як нацистський. Думаю, в таких проектах дискредитації задіяні закордонні гроші, зокрема російські. Ці всі сайти можуть обслуговувати двоє–троє людей. Напозір це схоже на так звану «контрпам’ять» (термін з 1950–60–х років): коли держава хоче нав’язати суспільству свою модель бачення історичної пам’яті, і тоді письменники оприлюднюють протилежну думку. Але за сучасних умов в Україні контрпам’ять є реакційною за своєю суттю, антидемократичною. Вона якраз повертає нас до часів сталінізму. А коли під виглядом інформації про бандерівців подається щось протилежне — це нагадує групи НКВС, які перевдягалися в однострої УПА.


А ОЦЕ – САМА "ГЕРОЇНЯ" ВЛАСНОЮ ПЕРСОНОЮ
Президент Віктор Ющенко з нагоди Дня соборності України у Маріїнському палаці вручив державні нагороди великій групі політиків, громадських діячів, працівників різних суспільних сфер. Високих відзнак удостоєні й журналісти «України молодої»: завідувач відділу Ярослава Музиченко з рук глави держави отримала Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, а позаштатний автор Аркадій Сидорук відзначений званням заслуженого журналіста. Обох їх нагороджено за активну й плідну журналістську роботу в царині дослідження Голодомору та донесення до читачів слова правди про геноцид українців. Подання на відзнаки здійснював Інститут національної пам'яті.

Журналiст«УМ» Ярослава Музиченко з орденом княгинi Ольги. (Фото Володимира СТАДНIКА.)


ЗВІДСИ

ОТАКЕ ВОНО ВСЕ... ОЛЬГУ НА ШИЮ І МОЖНА ПРОДАВАТИ РІДНОГО ТАТА.

У Заліщицькому районі віднайдено повстанський бункер та перепоховані загиблі повстанці

21 червня за сприяння Тернопільської обласної організації ВО "Свобода" у селі Садки Заліщицького району відбулося перепоховання знайдених за селом тіл двох повстанців.

За словами депутата, закріпленого за Заліщицьким районом, Юрія Малецького, кілька місяців тому до нього звернулися жителі села. За спогадами старожилів вони визначили місце, де під час війни знаходилася повстанська криївка.
Депутат облради спільно із Заліщицьким краєзнавчим музеєм та сільською радою Садків організували археологічне дослідження, внаслідок якого у вказаному місці знайшли тіла двох повстанців: Тимка Подорошка (псевдо – "Сосна") та Василя Ягнича (псевдо – "Дуб"). У неділю, 21 червня, відбулося урочисте перепоховання цих двох бійців, на якому були присутні дочка Тимка Параскевія та його онуки. В рамках урочистостей відбулася панахида на місці загибелі повстанців. Після цього їх було перенесено та поховано на сільському кладовищі.
"У період з 1943 по 1946 роки в боротьбі з НКВДистами загинуло 907 жителів села Садки. Тимко та Василь були одними із них. Усі, хто був присутній на перепохованні, прийшли вклонитися істинним борцям за волю України. Я особисто хотів би подякувати садківчанам за небайдужість. Спільними зусиллями ми зробили ще один крок до встановлення історичної справедливості. Ми пам’ятаємо і шануємо, всіма своїми діями боремося за те, щоб їхня жертва не була даремною", – зазначав під час промови Юрій Малецький.

За сайтом Тернопільська правда

УКРАЇНСЬКІ ПІЛОТИ ЛЮФТВАФФЕ

forum.reactor reibert.info

ФСБ ЗАМОВИЛА ФІЛЬМ "УКРАЇНСЬКИЙ ФАШИЗМ"

ФСБ заказала фильм «Украинский фашизм»

Администрация президента Российской Федерации совместно с СВР и ФСБ России заказали государственному телеканалу «Россия» снять фильм под названием «Украинский фашизм». Срок реализации – до 1 сентября 2009 года. Об этом сообщил источник в Госдуме РФ.

Сценарий фильма уже утвержден.
Съемочная группа находится на территории Украины и ведет переговоры с разными т.наз. «экспертами» по фашизму и фашистской идеологии, народными депутатами от оппозиции и лидерами правых и право-радикальных украинских партии. Ряд партийных лидеров правого толка уже отказались от сотрудничества с создателями фильма и, более того, угрожают им неприятностями.
Основной задачей ленты, по замыслу ее создателей, является полномасштабная дискредитация государства Украины (оно будет преподнесено как изначально антироссийское и «фашистское»), «оранжевого» политического режима и лично президента Виктора Ющенко.
Журналисты действуют легально и никаких препятствий со стороны украинских органов правопорядка или спецслужб пока что не имели.
В сентябре планируется выпуск несколько иноязычных версий фильма и турне ряда депутатов Госдумы по странам Европы, Америки и Ближнего Востока с целью презентации «документального фильма».
Самая грандиозная премьера ожидается в Украине. По информации нашего собеседника, телеканал «Россия» через своих коммерческих представителей в Украине уже подписал многомиллионные контракты с несколькими кинопрокатными сетями. При этом используется модель сотрудничества, апробированная российским заказчиком во время проката фильма «Тарас Бульба».
Всестороннее содействие съемкам предоставляет посольство РФ в Украине и Генеральное консульство РФ во Львове.
Съемки не афишируются.

RUpor

Цікаво, чи ми знову дозволимо накласти купу собі на стіл чи таки хтось дасть по зубах наглючому кацапові?

Присвячено європейським воїнам, що впали в бою під Черкасами, взимку 44-го

На сірому небі ще сонця нема,
ще сірі у лісі дерева,
у сірих одностроях ми стоїмо,
та нам співчуття вже не треба.

Норвежець, валонець,
вкраїнець, француз,
пліч-о-пліч стоять у окопах.
На нас пре ворожа армада, стрімка,
за нами красуня Європа.

Зі снігом та кров'ю змішалась земля,
від втоми заплющую очі -
як сон бачу рідний свій дім і поля,
травневі я згадую ночі

І знов чути гуркіт, і пострілів шквал.
Але навіть в пеклі двобою
Пліч-о-пліч із нами наш генерал,
нам приклад дає він собою.

О.Г., 1 червня 2009 р.

Німецький українець, який розпочав війну

30–річний обер–лейтенант «Люфтваффе» Роберт Олійник збив радянський винищувач у небі над Львівщиною за дві хвилини до «офіційного» початку Великої Вітчизняної

Німецький план «Барбаросса» почав втілюватися відразу після 3–ї години ночі з 21–го на 22 червня 1941 року. З аеродромів, розташованих на території нинішньої Польщі, в повітря з певними проміжками часу здіймалися один за одним літаки. Всі вони тримали курс на схід. Одним із літаків керував 30–літній обер–лейтенант «Люфтваффе» (ВПС нацистської Німеччини) Роберт Олійник. Після 3.30 ночі за московським часом він зав’язав бій із радянським літаком І–16, який піднявся у повітря на навперейми. Деякий час вони полювали один за одним у небі Львівщини. Олійник виявився спритнішим і в проміжок часу від 3.40 до 3.58 ранку збив радянського винищувача. На жаль, прізвище літуна з нашого боку встановити сьогодні неможливо. А за радянських часів тому не надавали ніякого значення. Цілком може бути, що він також мав українське прізвище... Так, за кілька хвилин до «офіційного» початку війни (тобто до 4.00) пролунали перші постріли і розпочався черговий етап Другої світової війни. Фактично, Велику Вітчизняну війну проти СРСР почав етнічний українець.

Як за штурвалом німецького літака опинилася людина з українським прізвищем і що то був за один?

Бойове хрещення над Ла–Маншем

Роберт Олійник народився в німецькому місті Ессен–Борбек у 1911 році. Його батьком був гірничий інженер з Донбасу, який ще до початку Першої світової війни переселився до Німеччини, а мати — німкенею.

1920–ті роки — період стрімкого розвитку літунської справи. У світі панувала ейфорія стосовно всього, що стосувалося неба і літаків. Найбільше «другим океаном» захоплювалися юнаки; багато хто мріяв подорослішати і стати льотчиком. Одним із таких був і Олійник.

У жовтні 1933 р. він став слухачем німецької школи пілотів, де обрав профіль військового льотчика й пройшов відповідну підготовку. За два роки Роберт вступив у «Люфтваффе», де удосконалював свої військові пілотні навички.

1940 року (15 червня) його направили до летунського підрозділу 2./JG3. Як пілот цього загону Олійник здобув свою першу перемогу в повітрі: над англійським узбережжям Ла–Маншу в районі Фаверсхема збив літак «Гаррікейн». Друга світова війна вже тривала. П’ятого вересня у небі над Темзою Роберт «вполював» відразу два «Спітфайєра», а за місяць у районі Кентербері — ще один. Таким було його бойове хрещення.

У небі над Львівщиною

Свій перший виліт на схід Олійник здійснив на «Мессершмідті» у званні обер–лейтенанта, будучи командиром групи (полку) 2./JG3 і підпорядковуючись штаффелькапітану (командиру ескадрильї) 1./JG.

Про цю подію Олійник подав своєму начальству рапорт такого змісту (цитується за виданням Bf 109 Aces of the Russian Front, авторства Джона Віла та Ієна Вайллі, Osprey Publishing, 2001): «О 3.30 ранку я почав свою розвідницьку місію щодо встановлення місця розташування радянських повітряних сил уздовж кордону. Ранкова видимість уже дозволяла виокремлювати і фіксувати ті чи інші об’єкти як у повітрі, так і на землі. Все в напівтемряві виглядало тихо. Мій літак був на висоті 700—800 метрів над землею. Я помітив два радянських літаки типу «Щур» (так німці називали літаки І–16. — Авт.), які піднялися з аеродрому і почали наближатися до мене. Все виглядало так, наче вони хочуть втягнути мене у бій. На відстані 300—400 метрів від мене вони почали атакувати мій літак. У якийсь момент у поле мого обстрілу потрапив літак–лідер, тобто він був трошки попереду іншого у напрямку до мене. Я його атакував і за мить побачив, як той вибухнув і весь у полум’ї полетів униз. Пілот літака, здається, вистрибнув і зник з мого поля зору».

Повертаючись на свій аеродром, Олійник десь о 4.15 ранку, як це прийнято, «розгойдав» літак управо–вліво, наче похилитав ним у повітрі, повідомляючи таким чином, що здобув перемогу. Його колеги, щойно прокинувшись, не повірили спочатку, бо були непоінформовані про дозвіл стріляти над чужою східною територією. «Так, — сказав Олійник. — Я мав дозвіл у разі потреби відкривати вогонь». Усі в цю мить усвідомили, що війна з Росією (СРСР) почалася.

До всього варто додати, що цей перший бій відбувся у небі над Львівщиною, а радянський літак, якого збив Олійник, було прикріплено до Західного особливого військового округу.

Канів, Шепетівка, Васильків...

Подальша кар’єра пілота складалася для Олійника так само вдало. Протягом червня–липня 1941 року вильоти йшли один за одним. У деякі дні він збивав по п’ять (!) літаків: 23 червня (на другий день початку війни) — чотири бойові машини типу СБ (бомбардувальники), 26 червня — п’ять ДБ–3 (у небі над Каневом), 8 липня — ще три ДБ–3 (над Шепетівкою).

У цьому не було нічого дивного. Переважна більшість німецьких льотчиків уже пройшла польську та французьку кампанії, тобто мали великий бойовий досвід. Загалом у 1939—1940 роках німці збили понад тисячу ворожих літаків. А радянські пілоти в перші місяці війни були позбавлені такого досвіду — за винятком одиниць, котрі брали участь у громадянській війні в Іспанії. Плюс, до того ж, загальна деморалізація у збройних силах СРСР, спричинена несподіваними й великими втратами як живої сили, так і техніки. І, звичайно ж, недосконалі, з військової та технічної точки зору, літаки — більшість із них була морально застарілою й не витримувала конкуренції з німецькими літаками.

Слід відзначити й застарілий принцип керування в бою групою літаків. Командир (лідер) — атакує, його помічник (зліва) — підтримує атаку, правий літак — підтримує групу вогнем. Такий порядок ведення повітряного бою був затверджений ще задовго до війни, коли головною метою групи винищувачів був бомбардувальник, а не ворожий винищувач, бій з яким вважали другорядною справою. Тільки в 1941 році для радянських воєначальників стало очевидним, що така тактика бою — неправильна, оскільки літак–командир перешкоджав спільному маневру всіх трьох літаків, а в умовах повітряного бою при певному хаотичному пілотуванні літаки могли зіткнутися.

За радянськими даними, протягом червня–грудня 1941 року німецькі літаки збили понад 11 тисяч радянських крилатих машин...

Наприкінці липня 1941–го Олійника нагородили лицарським хрестом. На той момент він мав уже повітряні 32 перемоги. Проте одного разу підрізали крила і Робертові. 14 серпня радянський «Щур» (І–16), яким керував лейтенант Василь Деменок, над Васильковом на Київщині збив Олійників Bf–109E, Роберт тоді отримав поранення. (Для Деменка то була восьма перемога. Й остання, адже того ж дня він загинув в іншому повітряному бою.)

Олійник перебував у шпиталі кілька місяців. Тим часом його ескадрилья передислокувалася в Голландію.

У січні 1942 року Роберт став командиром літунського підрозділу 4./JG1. За деякий час він уже командир полку II./JG1, згодом — ескадрильї III./JG1. Упродовж літа та половини осені 1943 року Олійник одержав ще п’ять перемог над літаками союзників («Москіто», «Спітфайєр» і Б–17).

Останній політ

Упродовж наступних кількох місяців Олійник займався випробуваннями нового літака «Мессершмідт–163». Був підвищений до звання майора. У квітні 1944 року під час посадки дослідного варіанта літака його Me–163 вибухнув. Зазвичай у таких випадках пілоти гинуть, але Олійникові пощастило. Він вижив, хоча й отримав травму хребта, яка надалі вже не дозволила підійматися в небо. Також було трохи пошматовано обличчя... А далі був власне фінал війни.

Деякі німецькі аси–пілоти після війни примусово жили в СРСР. До них переможці ставилися більш–менш лояльно. Німецькі військові авіатори працювали інструкторами з молодими пілотами, займалися випробуванням літаків — їх не було шкода у випадку непередбачених вибухів, аварій тощо. Хто розумівся на технічних аспектах, був залучений до конструкторських бюро (без доступу до секретів). Із тих пілотів, які починали свій бойовий шлях у 1941 році, до кінця війни дожили менше 10 відсотків.

Роберт Олійник після війни жив у Мюнхені, до військових літаків відношення вже не мав. У цьому ж місті й помер у віці 77 років — у жовтні 1988–го.

Загалом упродовж Другої світової війни Олійник здійснив 680 бойових вильотів, двічі був поранений, збив 42 літаки, з них на Східному фронті — 32.

Северин СІРЕНКО

КІЛЬКА ЗАУВАГ

Цей матеріал не є спробою «переписати спільну історію» по–новому. Фактаж про ті чи інші події не є пропагандою чиїхось здобутків. Навпаки, факти (без трактувань і домислів) створюють загальну картину того, що відбувалося майже 70 років тому. Це — по–перше.

По–друге, пілоти «Люфтваффе» — окрема елітна каста в збройних силах Німеччини того часу. Згадайте, як до них ставилися герої фільму Леоніда Бикова «У бій ідуть самі «старики» — без особливої ненависті, але з повагою. На асів «Люфтваффе» не полювали союзники після війни, їх не вважали військовими злочинцями. Більшість із тих німців, хто не був збитий під час війни, дожили до старості.

По–третє, лиха доля може будь–кого закинути в іншу країну та іншу армію, надто ж якщо йдеться про першу половину ХХ ст. — поділені між різними державами українські етнічні землі. Так, асами «Люфтваффе», крім Олійника, були ще люди з прізвищами Сушко, П’янчук, Кійовський (Київський) та ін. Всі вони пройшли літунський вишкіл у Німеччині задовго до війни і апріорі не є зрадниками, бо ніколи не присягали Радянській країні, не служили в її збройних силах. Чимало пілотів з українськими прізвищами (канадці) воювали в королівських військово–повітряних силах Великої Британії, але то окрема тема розповіді...

Зрештою, нині у світі існує ціла індустрія колекціонування раритетних речей німецьких пілотів часів Другої світової війни. Вона (індустрія) не є забороненою, попри те, що на ній можуть міститися символи нацизму. Найбільш поширений «товар» — чорно–білі портретні поштівки того періоду. За деякі знімки колекціонери ладні віддати шалені гроші. Про льотчиків «Люфтваффе» видано кілька сотень книг. Тобто вони справді ніде не потрапляють під категорію пропаганди нацизму чи гітлеризму.

Так чи інакше, всі ці факти дають нам можливість краще пізнати історію тієї жахливої війни.

УМ

Bf 109F-2 (Wr.N.6743) штаффелькапітана 1./JG 3 Р. Олійника.

СВЯТО КУПАЙЛА

Шановні Українці,

Інформаційний центр «Сварог» Об’єднання Рідновірів України вітає всіх
українців зі Святом Купайла, яке традиційно святкується у день літнього
сонцестояння, 21 червня!

Українців-русинів, що бажають долучитися до сакрально-містичного
Купальського Обряду запрошуємо у Гідропарк де о 17:00 за містком через
Венеціанську Протоку на них будуть чекати провідники, які їх доведуть до
місця проведення Купальського обряду.



Рідновіри та русини в етнічному одязі матимуть унікальну нагоду побачити та
взяти участь у традиційних українських обрядових дійствах: вінкоплетінні,
очищенні Купальським Вогнем, побачити пускання вогняного колеса у воду,
потоплення Марени та спалення Купайла. У програмі свята також співи,
хороводи, купання та братчина (беріть із собою їжу).

Наші славні предки відзначали Купала як кульмінаційну точку літа. Літнє
сонцестояння в Києві припадає на 21 червня. Саме в цей час настає найкоротша
ніч, тому в купальській пісні співають «на Купала нічка мала», «Малая нічка
на Купалочка». Відставання ортодоксального церковного календаря відсунуло
свято аж на півмісяця від дня літнього сонцестояння – на 7 липня.


Купайло * Бог земних радощів. Його свято існувало з прадавніх часів у всіх
індоєвропейських народів. Ще й нині його широко відзначають в багатьох
країнах Європи й Індії. В купальську ніч горять священні багаття на честь
сонячного Божества, яке будучи в найбільшій своїй силі, запліднює Воду і
народжує нове життя. Тому ця ніч здавна вважається найкращою для зачаття
здорових і сильних дітей.

Вогонь і Вода мають в купальських обрядах чарівну і очисну силу. Саме ці
природні стихії в світогляді слов’ян є першоосновами буття. В цілющих водах
річок купалися, як правило, освятивши їх вогнем від священного багаття, або
підпаленим дерев’яним колесом, яке котили з гори в річку. На Купайла цілющою
також вважається і світанкова роса. Жінки-знахарки збирають купальське
зілля. Ритуальні вінки зберігають до наступного року і спалюють у новому
багатті. Протягом року їх також можна використовувати з оздоровчою метою.
Дівоче ворожіння на вінках є утаємниченим обрядом, яке здійснює кожна
дівчина.

Одна з найвідоміших купальських забав - стрибання через вогонь та пошук
чарівної Квітки Папороті.


Інформаційний центр «Сварог»
Об’єднання Рідновірів України
Українська Язичницька Книгарня у ТЦ "Квадрат"
Київ, Площа Слави
Тел. (044) 5319971, 2235747
Ел. пошта: svaroh@svaroh.info
www.svarga.kiev.ua, www.svaroh.info, www.viche.at.ua

Купальські гуляння у Голосієві. Київ

Дата події:20 Чер 2009 13:00 - 22:00

Місце події:Київ, Голосіївський район, парк ім.М.Рильського, зелена галявина біля озера
Проїзд: від ст. Метро Либідська тролейбус № 2, 4, 11, 12; маршрутка № 444, 507, 563, 584 до зупинки Парк Рильського.
Коригування по маршруту: тел.: +38098 536 3594

Більше відомостей:

Фольклорно-мистецьке Свято із культурологічними, спортивно-оздоровчими презентаціями та пропозицією від української сакральної кухні. Свято проходить на території Голосіївського національного парку культури і відпочинку ім. М. Рильського на зеленій галявині біля озера.

Програма гулянь:

1. З 13:00 — ярмарково-кулінарна частина:

• сакральна українська страва БОРЩ від президентських кашоварів,
• виставка-продаж української книги,
• виставка-продаж національного одягу,
• виставка-продаж від майстрів кераміки,
• дегустація цілющих напоїв з полтавських і кримських трав.

2. 17:00 — мистецько-обрядова частина:

• запалення Священного Вогню,
• колективні ігри та козацький КУЛІШ для всіх учасників,
• народні співи, сільська музика, обрядові купальські пісні,
• уроки танців, казкарі та кобзарі і розваги взагалі для малечі й дорослих...

КУПАЙЛО – прадавнє Свято індоєвропейських народів, що припадає на кульмінаційну точку Літа – День літнього сонцестояння. У Києві це 20-21 червня.

Традиційне купальське дійство починається з видобування Священного Купальського Вогню. Далі всі події відбуваються саме біля Вогню: стрибки, очищення, танці, пісні, дарунки освячення Води Вогняним Колесом (поєднання Стихій) та ін. У Купальську ніч у всіх живих істот спостерігається найвища амплітуда росту, тож цей день є найкращим часом зачати дитину (поєднати Стихії). У цю ніч найсприятливіший час для ворожіння та збору лікарських трав – купальського зілля. Кульмінація Свята – пошук Квітки Папороті – прообразу людського Щастя. За давнім повір’ям ця Квітка зацвітає лише один раз на рік – саме на КУПАЙЛА...

Вхід вільний! Приходьте з дітьми в етнічному вбранні!

На центральному вході парку Вас зустрінуть волонтери від Голосіївського осередку Пласту національної скаутської організації України.

Рекомендується взяти з собою «лісовий набір»: карімат, покривало, намет і доброзичливий настрій.


rukotvory

ДОРОГА ДО ДРЕВНЬОГО ХРАМУ

День літнього Світовида. Традиційно йдемо на святу гору Богіт, де стояв Світовид (відомий у християнському світі під назвою Збруцький ідол), який нині міститься у Краківському історичному музеї.
Йдемо лісами.

Якийсь дивний знак на дорозі...







Наші


Тут давно засипано криницю, яку колись, у далекому майбутньому прийдеться відкопати.




Ось він, наш Богіт.

ВІДВОРОТ ДО ГАЛИЧИНИ

...Зраджені польським союзником, ми програли ту останню стадію визвольної війни. Але, як у кожній невдачі так і в нашій можна доглянути деякі позитиви. Відомо, що революція 1917 року заскочила нас на Великій Україні психічно, політично й організаційно не підготованими. У масі простолюддя та й у більшості вояків, які вийшли з нього, було підсвідоме відчуття відрубности від «старшого брата», але не було належної національно-політичної свідомости, не було зрозуміння ідеї незалежної державности. Коли вояк Армії УНР опинився в Галицькій Україні, то в першу чергу стрінувся з галицьким селом. Тут пізнав свідомого своєї національної приналежности селянина-патріота, для якого національний інтерес був важливіший від соціяльного. І ця зустріч синів тої самої верстви двох віток одного народу мала величезний вплив на наддніпрянського вояка, який підсвідомо переродився і став громадянином-патріотом. Тризуб став для нього другим Хрестом, а слово «Петлюра» — символом стремлінь до державної незалежности України. То ж там, у цьому галицькому селі сталося для багатьох українців чудо може й більше від надвислянського, чудо обновлення української душі...

МОСКОВІЯ ПРОТИ РУСІ

В.Іванов

Дякую smelding

УКРАЇНЦІ В ҐВАРДІЇ ШАХА ІРАНУ

...«Опинившись в Тегерані, — пише дід у своєму щоденнику, — дуже зле їм поводилось, аж одного дня, сидячи напроти входу на базар, з похиленими головами роздумували, що дальше робити, чи буде що їсти, коли ось із сторони палати побачили малий відділ перського війська, що маршував у їхньому напрямі. Вояки ці були одягнені в довгі червоні сурдути з жовтими ковнірами, в широкі чорні штани і високі перські баранков1 шапки. На ногах мали білі бавовняні пантофлі, які там називали «ґібер», при боці широкі короткі палаші, а на раменах рушниці з крем'яними запальниками. Коли ми так дивиль на те військо, з-поміж них чуємо польську й руську мови. Ми до них підскочили та й питаємо: «Браття, що ви за одні?!. А вони: «З батальйону ґвардії шаха». «Як то, — запитуємо, — то шах має польську ґвардію?» «Так, — кажуть, — в ній майже всі поляки й русини, що з московського війська повтікали. А ви також до нас пристати можете...»
Радивил подав, що батальйоном командував «якийсь русин чи українець», капітан, на прізвище Дяченко. В батальйоні було по-половині поляків і українців і команда, як опісля у відділі оттоманських козаків, була мішана — польська й українська.

Радянський геноцид в Україні

(Фото з виставки «Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД»Голодомор, голод, 1933)

Рафаель Лемкін

...Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну!..


(З вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну»)

Цей невеличкий текст, який досі залишався фактично невідомим на пострадянському просторі, є справжньою інтелектуальною і правничою сенсацією. В ньому факт скоєння геноциду щодо українців із боку більшовицької влади описує й аргументує сам Рафаель Лемкін – автор концепції геноциду, яка лягла в основу всіх сучасних міжнародних і національних правничих актів.

Масове вбивство народів і націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Не є воно і нововведенням, вигаданим просто для того, щоб створити однорідність із відмінностей поляків, угорців, балтійців, румунів, які тепер залишаються на окраїнах радянської імперії. Натомість це була довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі «з’єднання», що, як гаряче сподіваються радянські вожді, створить «радянську людину», «радянську націю». Щоб осягнути ту ціль, ту об’єднану націю, кремлівські вожді радо знищать нації і культури, які здавна заселювали Східну Європу.

Те, про що я хочу говорити, – це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації. Як я сказав раніше, це тільки логічний наступник таких царських злочинів, як потоплення 10 тисяч кримських татар на наказ Катерини Великої, масові вбивства Івана Грозного при допомозі «відділів СС» – Опричнини, винищення царем Миколою І польських національних лідерів і українських католиків і низка єврейських погромів, які періодично плямували російську історію. Все це мало свої відповідники в межах Радянського Союзу – нищення інґерманландців [Ingerian nation], донських і кубанських козаків, республіки кримських татар, балтійських націй Литви, Естонії і Латвії. В кожному випадку це вияв тривалої політики ліквідації неросійських народів шляхом усування вибраних частин суспільства.

Україна становить частину південно-східного СРСР, яка дорівнює просторам Франції й Італії і має населення приблизно 30 [описка у тексті: правильно – 40] мільйонів. Будучи російською житницею, через своє географічне розташування вона стала стратегічним ключем до нафти Кавказу й Ірану та до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією. Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянської ідеї. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього «союзу республік» і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. …Він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини.

Українське населення є дуже вразливе до расового вбивства його вибраних частин, тому комуністична тактика не наслідувала взірця німецьких нападів проти євреїв. Українська нація є надто багатолюдна, щоб можна було її цілковито знищити ефективним способом. Однак її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повною силою впала на ці групи за допомогою відомих знарядь масового вбивства, депортації і примусової праці, заслання і голоду.

Ця атака виявила систематичний шаблон: увесь процес повторювано знову і знову, щоб протистояти новим спалахам національного духу. Перший удар спрямований на інтелігенцію – мозок нації, щоб паралізувати решту організму. У 1920, 1926 і знову в 1930–33 роках вчителі, письменники, митці, мислителі і політичні провідники були ліквідовані, ув’язнені або депортовані. Як подає журнал Ukrainian Quarterly (Український квартальник) за осінь 1948 року, тільки в одному 1931 році були заслані в Сибір 51 тисяча 713 інтелектуалів. Така сама доля зустріла принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців – найвидатніших культурних провідників нації. За приблизними підрахунками, принаймні 75 відсотків українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті і на Буковині були брутально винищені росіянами. (Ukrainian Quarterly, літо 1949).

Поряд з атакою на інтелігенцію ішов наступ на Церкву, священиків і церковну ієрархію – «душу» України. Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву, її митрополита (Липківського) і 10 тисяч священиків. У 1945 році, коли радянська влада була встановлена в Західній Україні, подібна доля зустріла Українську Католицьку Церкву. Факт, що перед ліквідацією цієї Церкви їй запропонували можливість приєднатися до Російського Патріархату в Москві – політичного знаряддя Кремля, – вказує на те, що єдиною ціллю тієї акції була русифікація.

За два тижні перед конференцією у Сан-Франциско 11 квітня 1945 року загін військ НКВС оточив кафедральний собор Св. Юра у Львові та арештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох священиків. Всіх студентів міської богословської семінарії вигнали зі школи, а професорам подали до відома, що Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати, що її митрополит арештований і що його місце посяде єпископ, призначений радянською владою. Такі акції були повторені всюди в Західній Україні і поза лінією Керзона в Польщі. Принаймні сім єпископів були арештовані або пропали безвісти. На цій території на волі не залишилося жодного єпископа Української Католицької Церкви. 500 священиків, які зібралися, щоб протестувати проти радянської акції, були розстріляні або арештовані. По всьому краю було вбито сотні священиків і мирян, а тисячі заслано до таборів примусової праці. Цілі села були знелюднені. Під час депортації родини навмисне розділяли: батьків – на Сибір, матерів – до цегельних заводів у Туркестан, а дітей – до комуністичних домів на «виховання». За злочин бути українською Церкву було проголошено організацією, шкідливою для добробуту радянської держави, а її членів записано в радянських поліційних досьє як потенційних «ворогів народу». Фактично, за винятком 150 тисяч членів у Словаччині, Українська Католицька Церква була офіційно ліквідована, її ієрархи ув’язнені, її духовенство розігнано і депортовано.

Ці атаки на «душу народу» мали і матимуть серйозні наслідки для «мозку» України, адже значна частина інтелектуалів традиційно походила з родин духовенства, самі священики були провідниками в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Чернечі чини завідували школами та опікувалися більшістю благодійних організацій.

Третє вістря радянської атаки було спрямовано проти фермерів – великої маси незалежних селян, зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання голодом. Протягом 1932 і 1933 років 5 мільйонів українців померли від голоду; жорстокості, яку 28 травня 1934 року 73-й Конґрес (США) засудив як нелюдську. Була спроба схарактеризувати цю кульмінацію радянської жорстокості як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів, а отже, з потребою у ліквідації куркулів – незалежних фермерів. Але насправді великомасштабних фермерів в Україні було дуже мало. Радянський письменник (насправді йшлося про генсека ЦК КП(б)У, який разом із тим був партійним публіцистом, речником) Косіор заявляв у газеті «Ізвестія» від 2 грудня 1933 року: «Український націоналізм – це для нас головна небезпека». І, щоб викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність радянської держави, принесли в жертву українське селянство. Метод, застосовуваний в цій частині плану, не обмежувався якоюсь окремою групою. Потерпали всі – чоловіки, жінки, діти. Врожай того року був достатній, щоб нагодувати людей і худобу в Україні, хоча дещо менший, ніж попереднього року. Правдоподібно, великою мірою це було спричинено боротьбою довкола колективізації. Однак голод був потрібний радянській владі, отже, вона створила його «на замовлення», накладаючи надзвичайно високу зернову квоту як державний податок. Більше того, на тисячах акрів пшеницю ніколи не було зібрано – врожай залишили гнити на полях. Решту збіжжя звезли до державних зерносховищ для зберігання до часу, поки влада не вирішить, як розподілити зерно. Велику частину цього врожаю, такого життєво важливого для українців, експортували за кордон, щоб дістати кредити.

Зіткнувшись із голодом на фермах, тисячі людей покинули сільські околиці і подалися до міст жебрати за їжею. Коли їх виловлювали і висилали назад у села, вони залишали своїх дітей у містах в надії, що хоч вони зможуть вижити. Таким чином, тільки в Харкові залишено 18 тисяч дітей. В селах із тисячним населенням виживала сотня; в інших – половина людей зникала, … кожного дня гинуло 20–30 людей. Людоїдство стало звичайним явищем.

Московський кореспондент газети Christian Science Monitor В. Генрі Чемберлин писав у 1933 році:

«У цій апатії і зневірі комуністи вбачали саботаж і контрреволюцію та з безжальністю, притаманною самовдоволеним ідеалістам, вирішили не припиняти голоду, щоб таким чином провчити селян. Допомога колгоспам була надана, але в недостатній мірі і так пізно, що вже загинуло багато людей. Селяни-одноосібники були залишені напризволяще; а далеко вищий рівень смертності серед селян-одноосібників виявився найсильнішим аргументом за вступ до колгоспів».

Четвертим кроком у тому процесі стала фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі. Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації. Між 1926 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80 до лише 73 відсотків. Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23,2 мільйонів до 19,6 мільйонів, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 мільйонів. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 тисяч річно, то можна легко побачити, що російська політика досягла свого.

Такими були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянською нацією. Звертає увагу факт, що не було спроб цілковитого знищення, подібного до німецького методу атаки на євреїв. Все-таки, якщо радянська програма буде цілком успішна, якщо інтелігенція, священики і селяни можуть бути викорінені, Україна загинула б так само, як коли б було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей.

Не обходилося і без масових нерозбірливих убивств – вони просто не були складовою частиною плану, скоріше випадковістю. Тисячі були страчені, а незліченні тисячі були запроторені на певну смерть у сибірських таборах праці.

Місто Вінницю можна назвати українським Дахау. У 91 могилі лежать тіла 9 тисяч 432 жертв радянської тиранії, розстріляних НКВС у 1937 або 1938 роках. Тіла лежали приблизно від 1937 року на справжніх кладовищах поміж нагробками, в лісах і (яка страшна іронія!) під танцювальним майданчиком, аж поки їх не відкрили німці в 1943 році. Про багатьох із тих жертв радянська влада повідомляла, що вони були заслані на Сибір.

Україна має також своє Лідіце – село Завадка [Морохівська], знищене польськими прибічниками Кремля в 1946 року. Польська Друга дивізія атакувала цю місцевість тричі, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи житлові будинки і забираючи господарську худобу. Під час другого нападу червоний командир заявив уцілілим мешканцям:

«Така сама доля зустріне кожного, хто відмовиться виїжджати в Україну. Отже, я наказую, щоб впродовж трьох днів село було залишене, інакше я вб’ю кожного з вас».

Death and Devastation on the Curzon Line, by Walter Dushnyk

(Володимир Душник, «Смерть і спустошення по лінії Керзона»)

Коли село було остаточно евакуйоване, серед 78 мешканців, що вижили, було тільки четверо чоловіків. Протягом березня того ж року два інші українські села були атаковані тим самим червоним загоном, і з ними повелися більш-менш так само.

Те, що ми тут бачили, не стосується виключно України. План, що його радянська влада там використовувала, повторювався і далі повторюється. Це є суттєва частина радянської програми експансії, бо вона пропонує швидкий шлях для уніфікації різноманітних культур і націй, які складають радянську імперію. Те, що цей метод несе зі собою невимовні страждання мільйонам людей, не завернуло радянську владу з їхнього шляху. Навіть якби не було іншої причини, тільки ці людські страждання, ми мусили б засудити той шлях як злочинний. Але це ще не все. Це не просто справа масового вбивства. Це є справа геноциду, знищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Навіть якби було можливо досягти (знищення культур і націй) без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити, бо все те, що формує націю – споріднення умів, єдність ідей, мови і звичаїв – становить один із найважливіших наших засобів цивілізації і прогресу. То правда, що нації зливаються і утворюють нові нації (ми маємо приклад цього процесу в нашій власній країні (США), але це злиття полягає у привнесенні найвищих цінностей, що їх має кожна культура, до спільного фонду благ. Саме таким способом світ посувається вперед. Отже, що ми вважаємо неправильним в радянських планах, окрім дуже важливих проблем людських страждань і людських прав, – це злочинне марнування цивілізації і культури. Бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, але цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї – радянської.

(переклад з англійської)


Рафаель Лемкін і Голодомор як геноцид українського народу

Роман Сербин (Канада), Сергій Грабовський (Україна)

Рафаель Лемкін

Рафаель (Рафал) Лемкін народився 1900 року у селі Безводне, біля Волковиська, тепер Гродненська область, Білорусь, у родині польських євреїв, які займалися хліборобством. Тоді це була Російська імперія; потім ця територія перейшла до відновленої Речі Посполитої. Лемкін на початку 1920 років студіював філологію, а потім право у Львівському університеті.

Ще під час навчання, 1921 року, убивство османського політика Талата-Паші вірменським студентом привернуло Лемкіна до проблеми злочинного масового винищування людей, часом цілих народів, і він почав вивчати міжнародне право з метою створити закони для запобігання та карання за такі злочини, які він тоді називав «варварством».

Докторську дисертацію Лемкін захистив у Німеччині, у Гайдельберзькому університеті, потім працював помічником прокурора у Бережанах, затим викладав у Варшаві. На початку 1930-х років Лемкін представляв Польщу на міжнародних правових конференціях; 1933 року (це не тільки рік приходу Гітлера до влади, а і рік Голодомору, про який Лемкін уже тоді добре знав) він запропонував вважати тих, хто з ненависті до великої групи людей шкодив членам цієї групи, винними у «варварстві», а тих, хто знищував культурні скарби такої групи з ненависті до них, – у «вандалізмі», затримувати таких людей, хоч би де вони були, судити і карати.

Тоді ця пропозиція була відкинута; її розвитком стала концепція геноциду, прийнята світовою спільнотою після Другої світової війни.

1939 року, після поділу Польщі між гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР, Лемкін змушений був тікати від нацистів до Швеції; врешті-решт він перебрався до США, де викладав право в університеті. 1944 року він видав працю «Влада Осі у Європі», в якій вперше вжив термін та сформулював поняття «геноцид» і задокументував нищення нацистською Німеччиною європейських країн.

Розробки Лемкіна були покладені в основу вироків Нюрнберзького трибуналу; він виступив головним промотором ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 1948 року Конвенції «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього».

Двічі він був номінований на Нобелівську премію миру, але так і не отримав її.

Помер Рафаель Лемкін мало не у злиднях у Нью-Йорку в 1959 році.

Лемкін підтримував дружні зв’язки з українцями, особливо з головою Українського Конгресового Комітету Америки професором Левом Добрянським. Тому цей опублікований тут текст не є чимось випадковим у його біографії. Йдеться, найшвидше, про доповідь, яку Лемкін виголосив 1953 року у Нью-Йорку на поминальному відзначенні Великого Голоду українською громадою.

Машинопис тексту перебуває в архівному фонді Нью-Йоркської громадської бібліотеки (New York Public Library), у папці, де містяться інші матеріями до «Історії геноциду», над якою автор працював впродовж тривалого часу, але яка ніколи не була опублікована в повному обсязі (лише кілька років тому у Вірменії були опубліковані окремою книгою матеріали Лемкіна щодо геноциду вірменського народу).

Важливість ідей Рафаеля Лемкіна для української історичної і правової науки важко переоцінити. Лемкін прямо назвав злочини сталінського режиму проти української нації геноцидом; Лемкін наголошував, що геноцид був учинений саме щодо української нації; це відповідає вимогам Конвенції ООН, яка не визнає соціальні групи можливими жертвами геноциду – отже, не визнає штучний голод, спрямований тільки проти селян, як геноцид.

В українському геноциді Лемкін вбачає чотири складові, а саме:

1. нищення української інтелігенції – мозку чи розуму нації;
2. ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви – «душі України»;
3. Голодомор українського селянства – зберігача української культури, мови, традиції тощо;
4. заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення.

Своїм широкомасштабним підходом до проблеми українського геноциду Рафаель Лемкін і сьогодні задає орієнтири сучасним дослідникам і політикам, вказуючи, як треба представляти цю трагедію перед світом, щоб світ її зрозумів і сприйняв.

Власне, після цієї публікації заперечувати факт геноциду українського народу, беззаперечно визнаного й описаного самим автором терміну й концепції геноциду як складової сучасного світового права, фактично означатиме заперечення цього злочину проти людства і людяності як такого і необхідності суворої кари за нього.

radiosvoboda

КІЛЬКА ТРАВНЕВИХ МОМЕНТІВ ІЗ ОБРЯДУ РОЗХРЕЩЕННЯ І ПОСВЯТУ У РІДНУ ВІРУ

Ярина збирається все увіковічнити на камеру.



Без камери природніше...


Рідновіри готуються до обряду розхрещення.



Молода мама


Посвята і присяга.

Присяга посвячуваного в Рідну Віру: Я, Дажбожий онук (рідновірське ім'я й прізвище), Присягаю перед лицем Всесильного Велеса, який на межі стоїть: Світу Нава сторожить, Світу Ява помагає, Світу Права доглядає! Присягаю берегти Віру Предків Наших на добро і славу народові Українському! І якщо я порушу Слово це, хай закриє мене Земля свята, яку зараз тримаю на голові своїй, і хай стану я рабом у всіх життях моїх. Слово моє кріпке! Славлю Сварога, Перуна і Світовида І всіх Рідних Богів, єдиних у Сварзі!




Посвячення новонародженого
Присяга Божатів при посвяченні дитини: Я Дажбожий онук (їм'я), Я Дажбожа онука (ім'я), Даю слово перед Богами, перед Волхвами, перед родителями і перед усіма людьми, допомагати родині виховувати цю дитину у Вірі Прабатьків і Праматерів Роду нашого Українського, щоб росла вона здоровою, розумною та чесною на радість родителям, на добро і славу Матері Україні! Слово моє кріпке!




Посвята трошки більшенької дівчинки






Ще фотографії у Ярисвіта