(А як же конституція?! Церковний день – свято єдиної пануючої релігії? Християнства? А як же інші релігії? Державне свято? Світської держави?)
Таким образом, верующие и неверующие люди могут вместе приобщиться к этим вещам. Это наша история, наша культура, это наше будущее и настоящее. И дай Бог, чтобы Ваш архипастырский визит в Украину принес, прежде всего, духовные плоды — любви, мира, веры и добродетели. Пусть Господь благословит Ваши входы и исходы. (ха-ха!)Помолитесь здесь за нас грешных; о том, чтобы наш народ, боголюбивый, христолюбивый и трудолюбивый, который имеет желание молиться и молится, жил в мире, благополучии и взаимном понимании, в высоком христианском уважении, которые зиждутся на заповедях Святого Евангелия.
(От де собаку зарито!)
27 июля 2009 год.
Скандал с пленками майора Мельниченко и отрезанной головой Григория Гонгадзе был заказан руководящими кругами Российской Федерации с целью сделать Леонида Кучму изгоем на международной арене и внутри страны и тем самым крепче привязать его к Владимиру Путину. Об этом RUpor`у заявили специалисты в области украино-российских отношений, соучредители международного аналитического консорциума «Фарвест» Владимир Филин и Руслан Саидов.
П’ять американських рабинів, три мери міст і два члени законодавчої асамблеї штату Нью-Джерсі були заарештовані в четвер співробітниками ФБР. Арешти стали результатом дворічного «міжконтинентального» розслідування - від США до Швейцарії та Ізраїлю - багаточисельних випадків корупції, політичного шантажу, відмивання капіталів і торгівлі людським органами.Этот факт скрывался длительное время во время моего президентства.
Эдуард Шеварнадзе
Перепощую знову, ніде не друкований вірш, який я колись уже розміщав:
Світлій пам"яті Стрільців УНСО: Леоніда Ткачука, Сергія Обуха, Романа Галазики.
Запрошуємо Вас взяти участь у заходах з нагоди відзначення 65-ї річниці битви під Бродами на горі Жбир та участі у цій битві вояків 1-ї УД "Галичина". Заходи відбудуться у неділю, 19 липня 2009 року, на горі Жбир у с. Ясенів Бродівського району. У програмі заходів: 14.30-15.00. год. - похід колони від підніжжя гори Жбир до пам'ятника воїнам Першої української дивізії "Галичина" та покладання квітів до пам'ятника; 15.00-15.30. год. - молебен; 15.30.-16.30. год. - віче-реквієм; 16.30.-18.30. год. - концерт-академія за участю колективів Бродівського району та інших районів області, а також Романа Ковальчука та Володимира Вермінського. Огкомітет. |
Об’єднання Рідновірів України вітає всіх українців, а особливо воїнів із
Молодий київський історик Олександр Алфьоров (Інститут історичної освіти, Національний педагогічний університет ім. Михайла Драгоманова), працюючи взимку 2009 р. в Російському державному архіві давніх актів (м. Москва, фонд «Дела о Украине»), розшукав єдиний відомий на сьогодні україномовний варіянт Конституції гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. Вона була прийнята в екзилі на зборах козацтва біля містечка Бендери (нині Молдова). Ця знахідка спростовує твердження, що дана Конституція, яка до цього була відома лише у латиномовному варіянті і переписах. Тепер можна говорити, що тривалий час україномовна копія Конституції Орлика таємно зберігалася на Запорізькій Січі, аж поки разом із іншими документами не була вивезена російськими військами після її зруйнування 1775 р.
Унікальність цієї Конституції полягає в тому, що її вважають першим у світі документом, у якому викладено положення про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція Пилипа Орлика складається з преамбули та 16 статтей, а українську державу названо Україною, Малою Руссю, Військом Запорізьким. Згідно з Конституцією, законодавча влада надається Генеральній Раді (парляменту), яка мала б засідати тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову. Виконавча влада покладалася на гетьмана й Раду генеральної старшини, а судові питання передавалися на розгляд Генерального суду. Передбачалося також дотримання місцевого самоврядування згідно з нормами міжнароднього («Маґдебурзького») права, яке почало урізатися представниками царської адміністрації. Таким чином, українська Конституція 1710 р. випередила відомі пізніші конституції США (1787), Франції (1791) і Польщі (1791) і, хоч і не була впроваджена через несприятливі політичні обставини, засвідчила проґресивні наміри козацької еліти.
Разом із Конституцією знаходиться Акт присяги гетьмана Пилипа Орлика на Євангелії, в якому він клянеться в непорушності прийнятого закону, та грамота короля Швеції Карла ХІІ, у якій він визнає законним обрання Пилипа Орлика гетьманом, як і саму Конституцію. Тут же долучено лист Карла ХІІ до кошового отамана Січі Якима Богуша, в якому король запевняє січовиків у продовженні війни проти Москви.
Як зізнався пан Алфьоров, копії документів, які він віз із Москви, ледве не були вилучені на кордоні російськими митниками. 18 червня 2009 р. дослідник урочисто передав знахідку до Музею гетьманства у Києві і провів прес-конференцію. Конституція вже стала часткою експозиції «Пилип Орлик — автор першої Конституції України». Знайдену Конституцію планується незабаром видати, а лист Карла ХІІ до січовиків скоро вийде у двомовному (англійська і українська мови) українсько-швецькому збірнику, присвяченому виставці «Україна–Швеція: на перехрестях історії».
Сьогодні надворі не свистять кулі і не рвуться бомби, але усі ми є свідками того, як повним ходом йде війна Росії з Україною, наразі лише інформаційна. В Кремлі вже давно усвідомили собі ту істину, що справжні війни виграються ще задовго до їх початку і, цілком в стилі геббельсівської пропаганди, Росія з усіх сил намагається деморалізувати українське суспільство, посіяти зневіру у власні сили та свою державу, при будь-якій нагоді виставити її на посміховисько усьому світу. Навіть російські аналітики визнають, що їх країна поступово перетворюється на профашистську державу, там вже створені штурмові загони під назвою "Наші", комісія по фальсифікації історії, в результаті діяльності якої навіть не треба буде палити стоси книг, як це практикувалося в Німеччині і вже мало що залишилося до "Кришталевої ночі" та "Ночі довгих ножів", щоб світ нарешті зрозумів, що у 1945 р. був переможений лише німецький фашизм, а російський фашизм саме завдяки вдалому інформаційному зомбуванню як своїх власних "баранів", так і "баранів" за кордоном зберігся, поступово набирає силу і, як свідчать події в Грузії, починає відверто показувати свої ікла.
Цю величезну небезпеку нарешті починають розуміти і в Україні. Президент Віктор Ющенко затвердив Доктрину інформаційної безпеки України. Основною метою реалізації положень Доктрини є створення в Україні розвиненого національного інформаційного простору і захист її інформаційного суверенітету. Відповідно до Доктрини, для цього необхідна державна підтримка вітчизняного виробника інформаційної продукції та телекомунікаційного обладнання, національних операторів телекомунікацій, зокрема, шляхом створення нормативно-правових, фінансових, фіскальних та інших передумов для підвищення їх конкурентоспроможності на світовому та національному ринках інформаційних та телекомунікаційних послуг, забезпечити захищеність людини від негативного інформаційно-психологічного впливу, збереження і примноження духовних, культурних і моральних цінностей Українського народу, недопущення інформаційної залежності, інформаційної блокади України, інформаційної експансії з боку інших держав та міжнародних структур.
Слід визнати, що на теоретичному рівні Доктрина опрацьована досить досконало, але беручи до уваги фаховий рівень її безпосередніх виконавців, які не володіють багатьма фактами нашої бурхливої і досить складної української історії та й навіть сучасності, якими конче потрібно оперувати в ході в цієї інформаційної війни без правил, виникає справедлива тривога не тільки за вже програні битви, а й за підсумок війни в цілому. Перемогти новоявлених геббельсів можна лише завдяки талановитому контрнаступу, перекинувши усі запитання та проблеми на протилежний бік фронту і виставивши перед світовою спільнотою російський фашизм не словесно закамуфльованим, а абсолютно голим.
(Переклад з німецької)
Так, я познайомився, а радше навчився цінувати Бориса Крюкова.
Це було в ті часи, коли я саме закопав мій однострій і мою військову книжку у лісах Богемсько-Саксонської Швайцарії, на схилі Високого Шнееберґу коло Тетчен-Боденбаху.
Це було на мої уродини: 12 травня, і токували тетерваки. Але я мав інші клопоти, бо коли я виліз з мого зимного спального мішка на кручі над селом Тісса, щоб трохи побігати і зігрітися, я раптом опинився перед шатром, а російський генерал привітно до мене посміхався.
Не зважаючи на моє ввічливе привітання чеською мовою, кілька його солдатів, які саме хотіли піднести йому самовара, замахали дуже недвозначно на мене, щоб я йшов до біса.
Це саме я й зробив, дізнавшись, що той, хто мене так люб'язно привітав, був генералом Жуковим, командуючим червоного українського фронту.
Далекими бічними шляхами і з багатьма труднощами дійшов я через Прагу і Пільзен до Баварії і нарешті до жінки й дітей в Альтавсзее в Штаєрмарку.
Недалеко звідти, в Ґмюндені на Травнзее знайшов свій притулок Борис Крюков. Тоді я ще його не знав, бо мусів перш за все, дуже прозаїчно, дістати харчові картки, а передусім гроші.
Щоб одержувати харчі, треба було мати докази про якийсь фах, і від мене вимагали, щоб я став дереворубом, бо — як мені було сказано — «інженерів нам не треба!» і навіть »той колишній граф, Апоні« працює замітачем вулиць в Альтавсзее.
Ну, дереворубом я теж не хотів ставати і тому швидко запевнив, що я крім того теж і маляр! Бо я, власне, часом малював для розваги, особливо під час війни в Криму, тоді, коли я не мусів саме окопуватися.
В Симферополі я познайомився зі старим українським малярем професором Самокишом, чиї вражаючі образи я пригадував ще з моїх молодих літ. В однім журналі — здається, »Меґґендорфські листки« — мене захоплювали ті сцени: тройки, які гнали по засніжених степах, люті вовки, тремтячі і налякані коні і візники, які стріляли на вовків. Від Самокиша я багато навчився, і він навіть домалював коня до одного з моїх образів ...
В Альтавсзее я, отже, зробився малярем і заробляв багато старих німецьких райхсмарок, бо чогось порядного тоді не можна було купити.
Це був вдалий вибір, бо моїми олійними образами з видами замку Шльосс Орт на озері Травнзее, оленями, гірськими козами і альпійськими квіточками я тоді ощасливив (або й ні) напевно весь Зальцкамерґут.
Так, одного дня, чекаючи в Ґмюндені на трамвай, я опинився перед книгарнею під годинником ратуші. Зі здивуванням я довідався, що там влаштувався конкурент, який малював просто чарівні образки, які чомусь нагадували мені Україну.
Цю справу я мусів очевидно ближче розглянути. В книгарні я дізнався, на моє диво, що маляр був українцем, який мешкає саме тут напроти з жінкою й донькою.
Прізвища Крюкова я ще ніколи не чув. А, однак, було понад двадцять українських малярів, що їх образи саме тоді можна було побачити в Зальцбурзі на виставці, яку влаштували американці.
На тій виставці було справді багато дуже гарних образів, особливо гарні були олії і темпери маляра Івана Усатенка, з яким я, на жаль, не познайомився особисто. (Один американець дуже втішився, що існує такий маляр: »USА-Тенко«).
Вибачте, що я відхиляюся. Отже, якийсь час після тієї виставки я вирішив відвідати маляра Крюкова в його помешканні, але це не було так просто. Я подзвонив у двері без напису, за якими почув українські слова, що відразу замовкли. Потім я почув кроки і дитячий голос запитав німецькою мовою: »Хто там?«
Я назвав своє прізвище, почув тиху розмову, потім двері поволі відчинилися, але ланцюжок ще ні.
Напевно, я виглядав досить комічно, бо я носив щось на зразок штаєрівського янкера, якого зробив собі зі старого однострою. Коли я нарешті міг зайти, вийшов господар дому, Борис Крюков, з-поза переділеного фіранкою кута і вибачився насамперед за пересадну обережність своєї дружини, бо саме тоді траплялися випадки примусової репатріяції.
Але потім я мав можливість оглянути його образи, однак, якою була моя несподіванка, коли я переконався, що більшість їх я вже знав з зальцбурзької виставки.
І тут я дізнався, що через обережність Крюков фігурував в каталозі під дівочим прізвищем своєї матері: Усатенко. Це була непогана ідея, бо, як, на жаль, стало відомим, у Відні були американці, що знали російську мову, які допомагали росіянам при репатріяції втікачів.
Ну, ті погані часи вже минули, але ніколи не збліднуть мої спогади про Крюкова й його образи. Ці образи були для мене неначе вимріяні картини з минулих часів і романи, огорнені спалахами світла.
Зокрема один з цих образів не давав мені спокою. Це було весілля доньки поміщика і, скільки я пам'ятаю, він був непродажний. На жаль, нема його репродукції.
Є, правда, подібний образ, »Жарти Бахуса«, який може бути варіянтом його, бо песик стоїть там з лівого боку, але свічкові люстра там само, а на сходах, в темнім куті, цілується парочка.
Від того часу минуло майже тридцять років, але образ весільного столу завжди лишиться для мене незабутнім: сумний вираз молодої поруч із задоволеним, багатим, товстим, старим нареченим і розпачливий молодий закоханий, для якого світ завалився. Потім весільна промова батька, що його слова майже можна прочитати на його устах.
Це не був образ великого розміру, але з ним Крюков створив один з його великих творів, який нагадує новелі Чехова, що впроваджують в середовище царського дрібного поміщицтва.
До нього належить, очевидно, також і елеґантний офіцер і гульвіса на першому пляні образу, так само як і любовна пригода одного з гостей з покоївкою, в тіні на сходах угорі, а чарки на таці покоївки ніби дзеленчать так, що якийсь старший пан зацікавився і дивиться в той бік.
Я міг би оповісти ще більше про той образ. Справді шкода, що він не існує вже між нами. Але я пізнав тоді, що я ніколи не стану таким малярем з Божої ласки.
Потім, одного гарного осіннього дня Крюков з дружиною й донькою відвідали мене в Альтавсзее. На моє велике здивування, він приніс мені в подарунок свій образ »Пані з песиком«, бо я колись довше зупинився перед тим образом. Борис Крюков згадав тоді, що до цього образу його інспірував Чехов, бо він любить оті ніжні пастельні тони , чехівських оповідань.
Між іншим, розмова зійшла на те, що дія оповідання »Пані з собачкою« відбувається в Ялті на Чорному морі, і тому, що я також 1942 року був у Ялті на літній дачі колишнього царя Миколи II, я розповів дещо про свої тодішні пригоди.
Крюков слухав із зацікавленням і, можливо, тому він зробив мені цей щедрий подарунок.
Я був зворушений і трохи засоромлений, бо на звороті образу було написано: »Для мого колеґи інж. Пулюя на добрий спомин«.
З того часу я більше не малював, здавши собі справу, що швець має знати своє шевство . . . отож я знову почав робити фільми.
"Визвольний Шлях", ч.10(355),1977р.
Найбільш таємничою сторінкою цього вбивства до сьогодні залишається смерть щонайменше 7315 (згідно деяких джерел – понад 8600) поляків, яких НКВД заарештував до 17 вересня 1939 р. на зайнятих Червоною Армією східних землях Речіпосполитої.
Невідомо, де їх було убито. Можемо тільки здогадуватися, де їх могили.
– Я знаю, хто відповідальний за смерть тисяч польських офіцерів, промисловців, вчителів, артистів, які у 1940 р. опинилися в катівнях НКВД. Я знаю прізвища людей, які вирішували тоді, кому залишити життя, а кого розстріляти, – каже «Газеті» Нікіта Пєтров, відомий російський історик, який збирає інформацію про учасників катинського злочину.
Пєтров знайшов і першим опублікував документ, який проливав світло на криваві події 68-річної давнини. Він добув також світлини кількох авторів кривавої операції, які передав «Газеті».
20 березня 1940 р., неповних два тижні як члени Політбюро ВКП(б) прийняли рішення про розстріл полонених поляків і арешти, Лаврентій Берія, нарком внутрішніх справ підписав наказ термінового формування із офіцерів НКВД 11 оперативних груп. Вже наступного дня вони виїхали до нових областей СРСР на заході України і Білорусі. Їхнім завданням було виокремити поляків, із тих, які уже були ув’язненими, для ліквідації. Вони повинні також були провести нові масові арешти.
В наказі були названі прізвища всіх офіцерів, які входили до складу команд смерті.
Шість груп Берія скерував до України. У Львівську область вирушило 15 осіб. Керував ними заледве 30-тилітній майор держбезпеки Павєл Мєшик. В Тернополі «працювало» п’ять чекістів, якими керував лейтенант Алєксєй Шкурін. В Рівненській області вибіркою поляків займалося теж п’ятеро посланців НКВД, під керівництвом Павла Журавльова. За Станіславівську (нині Івано-Франківську, -а-і.) область відповідав поручник Анатолій Бармінов і його четверо підлеглих. В Луцьку діяв поручник Самуїл Крівулін із чотирма підлеглими. А в Дрогобичі з’явилася група чекістів, керована поручником Пєтром Люфєровим.
П’ять груп Луб’янка скерувала на Білорусь. В Білостоку поляків відбирав капітан Ізраїль Пінзур із чотирма помічниками. Криваву місію в Барановичах було довірено поручникові Андрєю Сінєвову і його чотирьом людям. В Бресті діяв поручник Ґріґорій Фінкельберґ і його четверо підлеглих. Пінськ став полем діяльності п’ятьох чекістів під керівництвом поручника Алєксандра Купріянова. До Вілєйки НКВД вислав поручника Ніколая Кожевнікова із чотирма помічниками.
Пєтров: – Члени, присланих із Москви, опергруп, працювали у своїх областях вдвічі довше, ніж планував Берія – протягом двох місяців, були господарями життя і смерті поляків. Вони брутально допитували арештантів. Вони самовільно складали перелік людей, які мали іти під розстріл. Ці списки відправлялися до Москви. Можливо самі вироки не присуджували. Формально поляків присуджували до смерті діючі в столиці, складені із представника прокуратури, партії і НКВД «тройкі». Але їх члени тільки формально підписувались під списками, надісланими із районів командою смерті.
В арештах на заході Білорусі і України, як виявилось, було менше поляків, ніж Сталін і його товариші із Політбюро передбачали зліквідувати. Отже групи НКВД повинні були полювати на чергових, щоби тільки виконати план. Офіцери із Москви тортурами витягали із допитуваних зізнання, які погіршували стан їх сусідів, розбудовували сітки донощиків. Тому делеговані чекісти із Москви перебували так довго.
При реалізації плану вбивства поляків вирізнився колишній дрібний злодюжка із Мелітополя, в 1940 р. капітан держбезпеки Боріс Родос, який діяв у Львівській області. Після повернення до Москви Берія нагородив його іменним годинником.
Невідомо, де загинули і де поховані жертви команд смерті. Пєтров твердить, що ті поляки, які сиділи у великих в’язницях, як наприклад у Львові, були розстріляні на місці. В’язнів із менших міст, як Пінськ чи Луцьк, НКВД перевіз до столиць республік і там знищив. Їх тіла поховано, ймовірно, в Куропатах під Мінськом і в підкиївській Биківні.
Минулого року польські археологи в загальній могилі в Биківні знайшли несмертельник сержанта Корпусу Охорони Пограниччя Юзефа Наґліка, якого НКВД забрав у жовтні 1939 р. зі Скалата під Тернополем. Зараз ми вже знаємо, що його долю вирішила діюча там команда чекістів під керівництвом лейтенанта Алєксєя Шкуріна.
Багато виконавців із окраїн Речіпосполитої закінчило погано. Нагородженого Берією іменним годинником за успіхи в полюванні на поляків, капітана Родоса, після смерті Сталіна, було заарештовано і розстріляно за «важкі злочини». Та ж доля спіткала його шефа із львівської команди майора Мєшіка.
Київські міліціонери протягом шести годин безперервно лаяли останніми словами Президента, Шухевича, Бандеру… Погрози були різного роду. Найбільш м’які – «за півроку чекайте, бандерівці кляті, хохли нещасні, за півроку Янукович прийде, ми вас усіх будемо до стінки ставити!»
Публікації
Усі коментарі
