АРКОНСЬКИЙ СВЯТОВИТ І ЗБРУЦЬКИЙ ІДОЛ

Проф. д-р Вол. ШЕЛЕСТ

Серед ряду нерозгаданих ще до кінця загадок слов'янської мітології стоїть проблема-загадка, пов'язана з дохристиянським релігійним культом Святовита — головного божища прибалтицьких та полабських слов'янських племен, і відношення того культу до чотириликого Збруцького ідола, статую якого знайдено 1848 р. в річці Збручі на Поділлі¹.

Насамперед тут іде про можливу релігійно-культову паралель раннього ідолопоклонства, практикованого в розмежованих віддаллю територіях слов'янського розселення. Це питання виринуло й набрало актуальної ваги після того, як знайдено Збруцького ідола, кам'яна статуя якого своєю формою та зображеннями уподібнюється до основних рис арконського ідола Святовита, описаного середньовічними авторами: Саксом Граматиком та автором "Слов'янської хроніки" Гельмольдом. Отже, на основі цього зродилася гіпотеза, що слов'янські племена Прибалтики і Середнього Подністров'я мали дещо спільне в своїх дохристиянських релігійно-культових традиціях, і що Збруцький ідол зображує собою божка Святовита.

Навкола цього питання зав'язалася наукова дискусія. Частина дослідників визнала Збруцького ідола Святовитом, інші дослідники, піддаючись спокусам надмірних теоретизувань, намагалися пов'язати культові атрибути Збруцького ідола з азійськими мітологічними елементами, шукаючи для того порівняльних аналогій у старотурецьких »балбалах«, у надгробних статуях Кавказу і навіть у стародавніх пам'ятках Монголії².

Спроби таких далеких екскурсій до східніх мітологій так і залишилися безвислідними зусиллями. Не закріпився в науці й погляд В. Щербаківського та інших, згідно з яким збруцьку знахідку треба б розглядати як чужий неслов'янський витвір. Аргументація А. Петрушевича, Й. Лелевеля та Л. Сємєнського³, якою ті перші дослідники Збруцького ідола утотожнювали його з арконським Святовитом, також піддавалася критиці з боку тих, які вбачали в Збруцькому ідолі тільки своєрідну східньослов'янську пам'ятку, що відображує собою, як доводив М. Міллер, елементи »цілої космогонії давніх українських слов'ян-волинян«. Крім цього, Міллер уважав, що »найшкідливішою була спроба визнати Збручанського ідола західньослов'янським Святовитом«, бо — згідно з його поглядом — »східні слов'яни Святовита не знали«⁴.

У висліді таких доводів та суперечливих припущень збільшилася кількість праць на цю тему, але не знайдено ще переконливих висновків, які могли б послужити спільним знаменником для всієї сукупности осягнутих дослідами даних. При цьому слід вказати, що ця проблема не легка для розв'язання вже тому, що багато важливих мітологічних слідів правдивої слов'янщини були навмисне затерті самим процесом поспішної християнізації слов'янських племен.

Нищення пам'яток передхристиянських вірувань не тільки на перших кроках процесу християнізації, а й пізніше було масове й наполегливе. Таким чином багато поганських пам'яток, які були виготовлені з дерева і легко піддавались руїні — зникли назавжди. Різні »Слова проти поганства», яких збереглося в церковній літературі біля 25 варіянтів⁵, залякуючі запитання при сповідях — все це, самозрозуміло, мало свої наслідки. Тільки через переходові етапи практикованого двоєвір'я дійшов до нашого часу притишений віками неясний відгомін минулого, в якому вчуваються скупі згадки про невеликий гурток дохристиянських богів і богинь.

Можна вважати, що ті поганські боги й богині ведуть своє походження з дуже давніх часів, ще з-перед доби слов'янського розселення. А потім, коли наступили пертурбації розселення слов'янських груп, тоді і боги, і зв'язані з ними культи прадавніх релігійних вірувань, практикованих на прабатьківщині — були рознесені міґруючими племенами на нові території поселень⁶.

На нових місцях ті первісні релігійні культи спільних колись праслов'янських вірувань почали зазнавати певних змін. Змінювалися при тому також і характеристики окремих божищ, через накладання на них народною уявою додаткових обов'язків заступництва, що, звичайно, зумовлювалося потребами місцевих обставин. Співдіяли в тому також і сторонні впливи чужих елементів.

Такий процес еволюції дохристиянських слов'янських вірувань продовжувався протягом багатьох віків, аж поки Церква не почала замінювати поганських богів християнськими святими. Так, наприклад, у ході того процесу арконський поганський бог був замінений святим Вітом; Велес, »скотій бог« східніх слов'ян, перемінився на святого Власія — покровителя домашньої худоби; Перуна, бога грому, замінив святий Ілля; культові особливості загадкової Макоші перенесено на Параскеву-П'ятницю і т. д. Інші божки меншого значення, для яких не знайшлося місця в церковному календарі — просто губили свої сліди. Таким чином, як свого часу зазначив О. Потебня: «Занадто рано поховали в нас слов'янську мітологію ...«⁷. Тому й не дивно, що питання, »Чи зображує знайдений ідол у руслі річки Збруча в східній Галичині божка Святовита чи Хорса?«, яке поставив А. Петрушевич понад сто років тому (1851 р.), — ще й далі залишається відкритим.

Німецький хроніст Гельмольд (1110-1177) писав, що серед усіх прибалтицьких слов'янських племен найсильнішим прив'язанням до ідолопоклонства відзначалися руяни (рани) — жителі острова Рюґена, які мали в м. Арконі храм свого головного божища:

»Те кровожадне плем'я, що живе в серці моря, понадміру віддане ідолопоклонству. Руяни займають перше місце серед усіх слов'янських народів, мають короля і знаменитий храм. Власне тому, завдяки особливій пошані до того храму, вони користуються найбільшою повагою... Народів, яких вони підкорили собі зброєю, примушують платити данину їхньому храмові. Жерця вони поважають більше, ніж короля. Військо своє направляють туди, куди гадання покаже, а здобувши перемогу, золото і срібло відносять у скарбницю свого бога, а інше ділять між собою«⁸.

В іншому місці "Слов'янської хроніки" цей самий автор вказував, що тоді «повсюди на слов'янській землі« практикувалося ідолопоклонство, і що на полях та в поселеннях було багато ідолів:

»Серед великої кількости слов'янських божищ головним був Святовит, бог землі руянської, бо він найбільше переконливий у відповідях. Рядом з ним усіх інших вони ніби півбогами вважають. Тому на знак особливої пошани мають звичку кожного року приносити йому в жертву людину — християнина, вибраного жеребком. З усіх слов'янських земель посилаються встановлені пожертви на жертвоприношення Святовитові«⁹.

Не тільки слов'яни давали пожертви Святовитові, давали їх також і чужоземні купці, і вожді-християни, і чужоземні королі, що хотіли бути в добрих стосунках з руянами¹⁰.

Більш детальний опис арконського святилища і самого ідола Святовита залишив нам автор «Історії Данії" Саксо Граматик (1140-1208), який писав, що в північно-східній частині острова, у м. Арконі, на стрімкому березі Балтицького моря, знаходився храм Святовита¹¹, що представляв собою будівлю з чотирма стінами, покриту червоним дахом:

»... У храмі стояла величезна статуя, вища за всяку людську постать; статуя з чотирма головами і шиями була похилена в якійсь погружуючій поставі. Дві голови дивилися наперед, а дві назад ... Голови не мали вусів, а волосся підстрижене, як у руян. У правій руці ідола був ріг для пиття, оздоблений дорогоцінними металами. Кожного року жрець храму наповняв той ріг вином, щоб по рівні вина, залишеного в розі з минулого року, жрець міг вгадувати врожай наступного року. Ліва рука зігнута. ... На одній стороні видно вудила, сідло та різні відзнаки; незвичайної величини шабля збільшувала загадковість, а майстерно оздоблені її піхви й держак виявляли ціну срібла, витраченого на її удекорування«¹².

Кожного року перед всенародним святом жрець храму робив відповідні приготування. Насамперед мусів позамітати внутрішню частину храму, але не смів дихати у храмі, бо це могло б викликати гнів Святовита. Отже, він замітав з переривами, час від часу вибігаючи з храму, щоб змінити віддих. У день свята, після культової церемонії наливання у ріг вина та молитви за добробут і безпеку краю, жрець ставив поміж собою і зібраним народом високий медівник, що висотою перевищував людську постать, і запитував, чи присутні бачать його за тим медівником. Коли ж присутні відповідали що не бачать, тоді жрець висловлював побажання, щоб в наступному році був такий високий урожай, як той медівник.

У цій культовій церемонії, а зокрема в черговості культових актів, видно, що хліборобські традиційні елементи займали колись основне місце в культі Святовита, тому й процедура з наливанням у ріг вина ("ріг достатку") йде першою в програмі святкування. Правдоподібно, що такі культові хліборобські традиції практикували слов'яни ще на їхній прабатьківщині перед розселенням, бо обрядовий акт жерцевого запиту із-за медівника дуже подібний до українського звичаю, коли господар дому на Свят-Вечір ставав за сніп чи за хліб і запитував, чи родина бачить його¹³. Сліди цього стародавнього хліборобського звичаю залишилися також і серед південних слов'ян. Так, наприклад, у Герцеговині на Різдво також ставлять хліб між собою і один одного питає: чи »бачиш мене із-за хліба?«¹⁴. Отже, з цього видно, що такий звичай був колись практикований серед усіх слов'янських племен на широких просторах їхнього поселення.

При храмі Святовита був білий кінь, якого доглядав сам жрець. Тільки жрець мав право виводити його на площу перед храмом для відгадування успіху чи неуспіху в плянованій збройній акції. При цьому, як зазначив Саксо Граматик, на площі перед храмом клали бойові списи в три ряди, через які жрець вів коня. Якщо кінь переступав ряд списів правою ногою, то означало, що руяни матимуть військовий успіх, а якщо лівою — то невдачу, що в таких випадках примушувало їх відмовлятися від плянованої війни. Власне це і мав на увазі Гельмольд, коли писав: «Військо своє вони направляють туди, куди гадання покаже...« Серед народу кружляло повір'я, що під час війни Святовит щоночі виїздив із храму на своїм білім коні бити ворожі сили, і що рано ніби можна було бачити в храмовій конюшні змученого, забризканого болотом коня. Тут варто вказати на ще одну леґенду, в якій говориться, що за кілька днів перед 19-им травня 1168 р., коли на руян напав із своїм військом данський король Вальдемар, із храмової конюшні безслідно зник назавжди білий кінь Святовита, що вже само собою віщувало трагедію для руянського населення.

У другій частині "Слов'янської хроніки" (розд. 12) описано подію руйнування Вальдемаровим військом Святовитового храму:

"І звелів король витягти того дерев'яного ідола Святовита, шанованого усім народом слов'янським, і наказав накинути йому на шию мотузок і тягти посеред війська на очах слов'ян і, розбивши на куски, кинути в огонь. Зруйнував король святилище з усіма його предметами культової пошани та пограбував багату ідолову скарбницю^"15.

Подібний опис руйнування датчанами арконського храму знаходимо також у Сакса Граматика. З цього видно, що король Данії діяв тоді так, як навчала »Книга Повторення Закону«: «Жертовники їхні порозбивайте, а їхні стовпи поламайте, святі дерева їхні постинайте, а бовванів їхніх попаліте в огні«¹⁶. Так бойовими сокирами чужих завойовників було знищено грізну статую Святовита — найбільш шанованого передхристиянського бога прибалтицьких слов'ян і після того леґендарна уява про його пророчу силу поступово почала згасати в народній пам'яті. Лише багато пізніше, коли наприкінці першої половини XIX стол. знайдено статую Збруцького ідола, тоді до напівзабутого арконського Святовита знову повернули свою увагу дослідники слов'янської мітології.

Збруцький ідол, як ми вже згадували, має дещо спільне у своїх основних рисах з рисами описаного Святовита. Особливо привертають увагу три характеристичні особливості, а саме: обидва ідоли чотириголові; у культових атрибутах обох ідолів фігурує ріг для пиття (ріг достатку); кінь і шабля Святовита, описані Саксом Граматиком, зображені також і на статуї Збруцького ідола. Власне ці риси і свідчать у користь тих дослідників, які схильні до переконання, що Збруцький ідол представляє собою не що інше, а тільки змодифіковане зображення Святовита. Коли ж мова про деякі відміни в подібностях, то можна вважати, що вони були зумовлені тільки відмінами матеріялу, яким послуговувалися виконавці однієї і другої статуй. На це питання знаходимо частину відповіді в наступній вказівці:

«Безсумнівно, східні слов'яни мали зображення своїх богів: однак, вони переважно були виготовлені з дерева і тому не збереглися. Тільки в Подністров'ї, де камінь був поширеним матеріялом, відомо кілька кам'яних статуй древніх слов'янських богів.
Три таких статуї відкриті в с. Іванківцях, Хмельницької області. Одна з них мала вигляд чотиригранного стовпа із схематичними зображеннями людських облич на трьох боках: на четвертому зображення не збереглося«¹⁷.

Чотиригранні кам'яні статуї, подібні до Збруцького ідола, як видно, не були рідкістю в околицях Подністров'я. Їх уже знайдено кілька і не виключена можливість чергових знахідок, які допоможуть дослідникам у виясненні багатопроблемних загадок передхристиянської культури слов'янських племен. Але навіть на основі всього того, що вже зібрано в процесах дослідів видно, що в дослідах слов'янської мітології треба вже виходити далі поза межі звуженоізольованих культурних кругів, базованих на застарілих концепціях, які надто скорочували й звужували межі міжслов'янських зв'язків у часах перших століть минулого тисячоліття. Тому, здається, що й саме твердження про те, що "східні слов'яни Святовита не знали" — також звучить непереконливо, бо, як зазначив Фамінцин, ім'я Святовита було відоме "в очень многих других местах"¹⁸.

Якщо навіть припустимо, що культ Святовита первісно зародився серед прибалтицьких слов'ян, то все ж нема сумніву, що цей культ святого витязя-витії був відомий серед волинсько-подільських слов'янських племен, бо, як доказував М. Максимович, волиняни »були скоріше всього хоробрі виходці з балтицького помор'я, які спочатку поселилися біля Західнього Бугу, а потім розселилися далі і своїм ім'ям покрили інших жителів цього краю. Вони і були засновниками міста Волиня на лівій стороні Бугу, при гирлі р. Гучви«¹⁹.

У своїх обґрунтуваннях Максимович правдоподібно дотримувався літописної згадки »Повісті временних літ«, де написано, що »дулебы живяху по Бугу, где ныне велыняне«²⁰. На основі цієї згадки виходить, що волиняни не були автохтонним населенням на території сучасної Волині. Вони прийшли туди пізніше і накинули свою назву місцевим племенам: бужанам і дулібам. Там і склався, як зазначив М. Брайчевський, "особливий варіянт пшеворської культури — волинський"²¹. Брайчевський твердив, що пшеворська та зарубинецька культури творилися під безпосереднім впливом поморської культури:

"Порівняння археологічних фактів і даних письмових джерел приводять до висновку, що саме зарубинецька і пшеворська культури в сукупності своїй є археологічним еквівалентом венедів"²².

Про міґрацію частини прибалтицьких слов'янських племен на південний схід писали В. Пичета²³, М. Аркас²⁴, Я. Пастернак²⁵ і цілий ряд інших. Аркас, наприклад, доказував, що згадана міґрація просувалася вздовж Західнього Бугу, потім берегами Збруча й досягла Верхнього Подністров'я. Знову ж Пастернак вказував на дві хвилі "венедських інвазій": перша з них, що почалася десь наприкінці останнього стол. перед Хр., проходила вздовж: Західнього Бугу; друга — прийшла із Шлезьку в III стол. по Христі.

Взагалі перше тисячоліття нашого літочислення позначилося складними етнічними пертурбаціями. Це був час міґрацій, війн та формування більших племінних союзів, як перших вихідних етапів до державних етно-адміністративних структур. Коли ж мова про Волинь і суміжне з нею Верхнє Подністров'я, то треба зазначити, що їхні територіяльні вигоди з густою гідрографічною сіткою (один тільки басейн Дністра має 447 річок) від давніх часів приваблювали до себе тих слов'янських переселенців, які зазнавали надмірного тиску з боку їхніх недружелюбних сусідів. Отже, цей факт уже сам собою виключає всякі доводи про якусь відокремлену замкнутість »давніх українських слов'ян-волинян«.

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, з більшою правдоподібністю можна вважати, що власне ті венедські міґрації принесли на Волинь і Подністров'я також і свої культи релігійних вірувань, включно з культом Святовита. Тому й дуже ймовірно, що власне Святовита, а не якогось іншого передхристиянського божка, відобразив стародавній скульптор у статуї Збруцького ідола.


____________________________________
¹) У 1848 р. через посуху значно понизився рівень води в річці Збручі й побережна сторожа завважила у воді шапку ідола. Спочатку думали, що це голова втопленої людини, але виявилося, що це кам'яний ідол. З допомогою трьох пар волів статую витягли з води. Після оглядин її місцевими любителями старовини, статую відправлено до музею в Кракові, де вона й тепер знаходиться, а її копії (гіпсові відливи, зроблені Е. Стегликом) зберігаються в музеях Львова, Відня, Берліна, Вільна і Москви. Див. статтю П. Курінного, »Святовіт«, Визвольний Шлях, Лондон, 1954, кн. 6, стор. 57-64.
При цьому треба додати, що саме місце вищезгаданої знахідки точно не зазначене в довідковій літературі. Так в УРЕ, наприклад, у т. 5, стор. 224-225, написано, що статую знайдено »...біля с. Личківців (тепер Гусятинського р-ну Тернопільської обл.). Знову ж в т. 13, стор. 13, подано: "...в р. Збручі в Чортківському р-ні на Тернопільщині". Археолог Я. Пастернак у своїй праці »Пам'ятки старовини села Городниці на Поділлі« (Торонто, 1958) вказав: »...біля с. Городниці, Копичинського р-ну, Тернопільської области». Отже, видно, ці різні версії назв місцевости, спричинені зміною назв районів у територіяльно адміністративному поділі, дезорієнтують чужих дослідників.
²) М. Грушевський: Історія України-Руси, Н. Й., 1954, т. І, стор. 58. На вказаній стор. (у примітках) названо акторів та подано основнішу бібліографію до даного питання.
³)Я. Пастернак: «Археологія України«, Торонто, 1961, стор. 578.
⁴)М. Міллер: "Поганські боги в України", Нові дні, Торонто, 1957, ч. 87, стор. 18-20.
⁵)Митрополит Іларіон (І. Огієнко): »Дохристиянські вірування українського народу«, Вінніпег, 1965, стор. 376-377.
⁶)F.Dvornic: "The Slavs Their Early History and Civilization", Boston, 1959, р. 47.
⁷)Митрополит Іларіон: »Дохристиянські вірування українського народу«, стор. 12. Також див. Сборник Харьк. Ист.-Фил. Общ., т. 4, опор. 44.
⁸)Гельмольд: »Славянская хроника«, А. Н., М., 1963, стор, 100.
⁹)Там же, стор. 130.
¹⁰ F.Dvornic: "Тhe Slavs ...", р. 296.
¹¹) Місце колишнього храму Святовита в Арконі досліджував археолог К. Шухтардт у 1921 р. (К. Schuchhardt, Arkonа, Rethrа, Winetа, Berlin, 1926). Див. також илян храму в праці Mariji Gimbutas, The Slavs, N. Y., 1971, р. 152.
¹²)Saxo Grammaticus: Gesta Danorum (Нistorica Danica), XIV, 39. Цитоване місце, в укр. перекладі В.Ш., наведено з Larouse World Mythology, edit. by Р.Grimal, рubl. by Р. Наmlyn, р. 410.
¹³ Митроп. Іларіон: "Дохристиянські вірування українського народу",
¹⁴ Фаминцын, А. С: «Божества древних славян«, С-Птб., 1884, стор. 57.
¹⁵) Гельмольд: »Славянская хроника«, стор.235. ¹⁶) Митр. Іларіон: "Дохристиянські вірування українського народу", стор.21.
¹⁷)Нариси стародавньої історії Української РСР, Київ, 1959, В-во А. Н., стор. 346-347.
¹⁸)Фамиицын, А. С.: »Божества древних славян«, отор. 24.
¹⁹ М. Максимович: »Собрание сочинений«, К., 1876, т. І, стор. 107.
²⁰)Повесть временных лет, М.-Л., 1950, стор. 14.
²¹)М. Брайчевський: »Походження Русі«, К., 1968, стор. 150-151.
²²)Там же, стор. 151.
²³)В. Пичета: »Исторический очерк славянства«, М., 1914, стор. 8.
²⁴)М. Аркас: "Історія Північної Чорноморщини«, Торонто, 1969, т. І, стор. 301-302.
²⁵)Я. Пастернак: »Археологія України«, стор. 492.

"Визвольний Шлях", кн.3-4(312-3), 1974, ст. 371-377.

Росія поставила в Україну отруєну миш’яком мінеральну воду «Боржомі»

За повідомленнями українських ЗМІ, в імпортній мінеральній воді «Боржомі» фахівці виявили миш'як. Такі дані оприлюднив 28 серпня головний санітарний лікар Харківської області Сергій Савенков. Крім «Боржомі», стандартам питної води, на думку санстанції, не відповідають також такі імпортні мінеральні води, як «Нарзан» і «Єсентуки», заявив Савенков

Грузинські ЗМІ у свою чергу вказали, що миш'як в «Боржомі» не може бути за природою походження цієї мінеральної води. Компанія «GG&MWC» («Georgian Glass and Mineral Water Company»), яка володіє ексклюзивним правом на виробництво «Боржомі», кілька років тому добивалася заборони ліцензії російської фірми «Російський Боржом'», яка незаконно розливала «Боржомі» під тією ж торговою маркою.

Проте ухваливши політичне рішення (у той період вже були введені заборони на продаж «Боржомі» та іншої грузинської продукції в Росії) російські суди не задовольнили законні вимоги грузинської кампанії.

Так, що, судячи зі списку отруєної продукції, даний «Боржомі» цілком може відноситися до російської продукції.

Проте не варто упускати з вигляду декількох важливих фактів:

— Росія у стані війни з Грузією;

— Україна і Грузія — стратегічні партнери, і Росія ніяк не змогла внести між ними розбрат;

— Росія провокує конфлікт з Україною, проте на пряму військову інтервенцію поки що не наважується;

— Росія не змогла занапастити авторитет грузинської продукції в світі, зокрема «Боржомі»;

— За прикладом дій проти Грузії, Росія готова на будь-які дії проти будь-якої держави, зокрема і проти мирних жителів. Про це за останній рік не раз заявляв політичний дует Путін-Медведєв, особливо Путін.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що поява в Україні отруєних мінеральних вод це ні що інше, як спроба Росії проведення великомасштабного терористичного акту проти України, відзначають грузинські ЗМІ.

Нагадаємо в зв'язку з цим, що використання отрут є характерним почерком ФСБ.

КЦ

Финские бизнесмены требуют вернуть Карелию

Группа финских бизнесменов потребовала возвращения утраченных карельских территорий в обмен на их отказ от планов открыть рудник на пути газопровода "Северный поток".


Как сообщила на своем Интернет-сайте крупнейшая газета Финляндии Helsingin Sanomat, четверо финских бизнесменов намеревались открыть рудник на дне Балтийского моря, на том участке шельфа, по которому планируется пустить газопровод "Северный поток". Предприниматели готовы отказаться от своих планов, если Россия начнет переговоры с Финляндией о возвращении ей бывших финских территорий на Карельском перешейке и в Северном Приладожье, отошедших Советскому Союзу в результате Второй мировой войны.
По утверждению финского юриста Кари Сильвеннойнена, представляющего интересы бизнесменов, российская сторона предлагала предпринимателям крупную денежную компенсацию, но деньги их не устраивают, им нужна Карелия. Стоит напомнить, что в прошлом Кари Сильвеннойнен уже неоднократно пытался предъявлять иски к российским властям в пользу бывших владельцев карельских территорий, однако все эти попытки потерпели фиаско.

stolica.onego

ІЗ ІСТОРІЇ ТЕРНОПОЛЯ

УХВАЛА ШОСТОГО РОДОВОГО СЛОВ'ЯНСЬКОГО ВІЧА

Віче відбулося в Замку Струга (Словенія, область Доленьська) 9 серпня 2009 року. У ньому взяли участь 11 учасників від 6 слов'янських народів, що представляли такі організації як:

· Громада „Світовид” (Словенія);

· Релігійний центр Об'єднання Рідновірів України, Громада „Православ'я”, Журнал „Сварог” (Україна);

· Конфесія „Родзіма Вяра”, Інститут Прави, Видавництво „Топожел” (Польща);

· Союз Венедів, Газета “Ярь”, Журнал “Волх”, Російський міжнародний журнал „Атеней” (Росія);

· Інформаційний центр „Свевлад” (Сербія);

· „Товариство Дуло” (Болгарія).

Віче координував Матяш Анжур (Словенія).

Учасники Шостого Родового Слов'янського Віча зібралися з метою:

– Підвести підсумки нашої діяльності протягом поточного року.

– Обговорити сучасний стан і актуальні питання рідновірського руху в слов'янських

країнах.

– Ознайомитися детальніше з життям і діяльністю рідновірів Словенії.

– Здійснити обмін досвідом, знаннями, новими публікаціями, з врахуванням досягнень

Міжнародної конференції “Бог Триглав – його релігійне значення у слов'ян” (8 серпня
в 2009 р.,

Замок Струга), в якій узяли участь 21 представник із 7 країн.

– Налагодити співпрацю з однодумцями й одновірцями.

– Накреслити нові форми співпраці слов'ян, плани і перспективи язичницького руху,
обговорити

Стратегічну програму розвитку Рідної Віри в слов'янських країнах.

– Домовитися про місце і час наступного Родового Слов'янського Віча.

– Вибрати координатора Родового Слов'янського Віча на наступне річне коло.

Учасники Віча відкрили зустріч привітаннями во славу Рідних Богів болгарською, польською, російською, сербською, словенською й українською мовами.

Віче в Словенії було завершене на горі Верхня (Вішнагора) священним обрядом Спожинки (Свято Врожаю) во славу Рідних Богів, який провела Волхвиня Зореслава.

Шосте Родове Слов'янське Віче констатувало:

1. Слов'янський рух рідновірів уже став реальним історичним фактом, що свідчить про етнорелігійне відродження; воно набуває популярності, до нього щороку долучається все більша кількість учасників і прихильників.

2. Родове Слов'янське Віче повинно стати духовним концептуальним центром, генератором ідей Відродження власних етнорелігійних цінностей, а національні громади Рідної Віри на місцях (у своїх країнах) здійснюватимуть практичну діяльність згідно з традиціями своїх народів.

4. Усвідомлюючи свою особисту відповідальність за долю Відродження Рідної Слов'янської Віри, збереження її витокових основ, правильний розвиток Рідної Віри та запобігання її профанації (спрощення і десакралізації), ми закликаємо уряди слов'янських країн припинити переслідування представників традиційної культури за їхні релігійні переконання, і одночасно відмежовуємося від псевдоязичницьких та шкідливих для суспільства культів.

5. Віче констатує необхідність звернути увагу на правильну назву нашого рідновірського руху – “Язичництво”, “Рідна віра”, “Стара (або Ведична) віра”, яка спирається на рідну традицію, і пропонує уникати назв: “неоязичництво” і “неопоганьство”.

З організаційних питань вирішено:

1. Обнародувати документи Шостого Родового Слов'янського Віча в своїх власних і доступних нам засобах масової інформації. Створити редакційну колегію в складі: Матяш Анжур, Галина Лозко, Павло Тулаєв. Опублікувати праці Віча мовами учасників, хоч би невеликим накладом.

2. Доручити членам Оргкомітету і редколегії видати за матеріалами Віча випуск чергового вісника “Слава!” №7 рідними слов'янськими мовами.

3. У зв'язку з реконструкцією порталу “Родовед”, затвердженою рішенням V Віча в Бєлграді, запропонувати кожній країні вести національну сторінку рідновірів на власному електронному ресурсі з інтерактивними посиланнями на сторінки інших учасників Віча.

4. Укріплювати і розширювати конструктивні зв'язки з рідновірами інших слов'янських країн, залучаючи до участі в роботі Віча нових представників, у тому числі з таких країн як Чехія, Словаччина, Хорватія, Македонія, Чорногорія та ін.

5. До наступного Віча кожному учасникові бажано розробити власні пропозиції у письмовій формі до Стратегічної програми розвитку духовної культури Слов'янської Рідної Віри в сучасних умовах, з врахуванням доповідей на наших конференціях; прислати тексти або тези членам Редакційної колегії для узагальнення і підготовки підсумкового проекту Стратегічної програми.

6. Розробити Звернення до урядів слов'янських країн від учасників Віча із загальною відозвою (відповідними мовами) про припинення переслідування рідновірів за їхні релігійні переконання.

7. Запланувати проведення наступного VІІ Родового Слов'янського Віча і наукової конференції в 2010 році в Україні (місто Київ). Присвятити цю подію 600-літтю Грюнвальдської битви як славної перемоги слов'ян над хрестоносцями.

8. Координатором Родового Слов'янського Віча на наступне річне коло призначити Галину Лозко (Волхвиню Зореславу, Україна). Доручити їй підготовку і проведення чергового Віча, а також міжнародної наукової конференції в 2010 році на тему: «Слов'янський світогляд і майбутнє Рідної Віри».

Оргкомітет Родового Слов'янського Віча

Замок Струга, Словенія 9. 08. 2009 р.

rodovod

100 років Тернопільському футболу!

Перший в історії футбольний матч на Тернопіллі зіграли "Креси" та "Поділля"

Тернопільщина ніколи не була законодавицею мод у футболі, однак цей вид спорту на наших теренах має давню історію. Хоча ніхто серйозно не брався за дослідження, коли ж на території, яка нині носить назву Тернопільська область, вперше з'явилася "копанка" (так на зорі XX століття називали футбол), попри те, за архівними документами та книгами можна з певною долею вірогідністі говорити, що перший матч в історії Тернополя пройшов у серпні 1909 року. А відповідно саме у ці серпневі дні громадськість області мала б відзначати 100-річчя Тернопільського футболу.

Першими футболістами були гімназисти

Перші згадки про гру під назвою "футбол" датуються 1905 роком. Так, у річному звіті дирекції першої Тернопільської вищої гімназії згадується, що "з 1 травня по 1 липня 1905 року було організовано 22 забави на плацу, який мав назву "бараки". У кожній грі брали участь 150-200 учнів гімназії. Старші гімназисти грали у футбол, а молодші - в руханкові ігри". В аналогічному звіті за 1905-1906 навчальні роки черпаємо інформацію про фізичний розвиток молоді в гімназії, де активно займаються спортом близько 100 учнів, з них "старші грають у "pilke nozna" (football)". Іграми і забавами керували професори Мединський та Зенович.

З 1907/08 рр. у футбол почали грати не тільки старші учні, а й молодші. Розвитком спорту, зокрема футболу, опікувалися професори з товариства "Сокул" Куликівський та Романський і два професори з гімназії - Мединський і Словік. Саме в цей період було засновано польський клуб спортовий "Креси". А футбольна команда цього товариства була зорганізована 1909/10 н.р. зі старших учнів гімназії уже згаданим М. Куликівським. Становлення українського спорту на Тернопільщині також пов'язано з українською гімназією імені Франца Йосифа І. Зі Львова до Тернополя в гімназію перевели вчителя природознавства Семена Сидоряка, який і заохочував гімназистів до занять спортом. Саме в українській гімназії було створено ще одну футбольну дружину міста, яка стала плацдармом для утворення відомого українського спортового товариства (УСТ) "Поділля".

Креси" -"Поділля": 5:4

Про проведення офіційних змагань на теренах Тернополя до Першої світової війни (1914 р.) документальних матеріалів не збереглось. Домінуючою на той час була практика так званих тренінгів (товариських матчів). Перший в історії тернопільського спорту футбольний матч, який документально зафіксовано, відбувся 21 серпня 1909 року між "Поділлям" і "Кресами". На матчі було багато шкільної молоді, а де-не-де було видно представників старшого покоління, які дивилися без особливого задоволення на "вибрики" гімназистів. На жаль, історія не зберегла для нас інформації про результат цієї зустрічі. Та вже через кілька днів, точніше - 27 серпня, відбувся повторний матч між цими командами, який виграли "Креси" з рахунком 5:4, що говорить про безкомпромісний характер поєдинку. Обидві зустрічі проходили на полі "Коло парку" (там і нині розміщений міський стадіон), а організатором матчів був М. Куликівський.

Дружина копаного м'яча остаточно сформувалася при УСТ "Поділля" у вересні 1909 року, після приїзду зі Львова професора української академічної гімназії Івана Боберського з футбольною командою гімназистів. Саме тоді професор прочитав для учнів місцевої гімназії лекцію на тему: "Про основи гри в копаний м'яч", після чого гості зі Львова та місцеві учні провели показову гру.

У 1909/10 рр. "Креси", крім матчів з "Поділлям", успішно провели ігри ще з одним польським клубом - КС ТСЛ та 26 червня зустрілися в Бережанах з тамтешньою командою (результатів згаданих матчів віднайти не вдалося).

1910 року відбулися значні зміни у ставленні австрійців (тоді Тернопільщина входила до складу Австро-Угорської імперії) до молодіжних організацій. Так, клуб "Креси" одержав статут та правила гри, у підготовці до яких значну допомогу надали львівські команди. Був обраний і президент польського клубу "Креси" (за національністю його гравців), котрим став уже згадуваний Олександр Мединський. У червні 1910 року внаслідок поповнення каси клубу всім футболістам придбали бутси (велика розкіш на той час). А під час літніх шкільних канікул у 1910 році з клубу "Креси"" вийшли учні-євреї, які утворили свій власний клуб "Єгуда". У той час в Тернополі (1910-11 рр.) існували такі футбольні клуби: "Креси" - клуб учнів першої гімназії, "Бурса ТСЛ" - товариство Народної школи, "Поділля-1, 2" - учні української гімназії, "Єгуда" - учні середніх шкіл, які вважали себе євреями, "Руська бурса-1,2" - клуб, до складу якого входили учні української бурси. У "Кресах" грали декілька чехів, які були на військовій службі в Тернополі. Капітаном та тренером команди був Белемер, під керівництвом котрого проходили тренування на полі, що мало назву "бараки".

Перші "заграничні" змаги

"Поділля", окрім матчів з місцевими клубами, зав'язує контакти з клубами з інших міст. Зокрема, 15 жовтня 1910 року "подоляни" виїжджають до Львова, де під зливою грають на стадіоні "Сокола-Батька" перші "заграничні" змагання з УСК (Український Спортовий Кружок) при українській академічній гімназії. Підсумковий результат 1:1 був для "Поділля" почесним, коли зважити на те, що у Львові футбольне життя йшло повним ходом. На згадку про цей матч "подоляни" отримали грамоти.

Восени 1911 року і польський клуб "Креси" виходить у "світ". Особливої уваги заслуговує матч із львівською КС "Лехією", який завершився нічиєю (1:1). А 29 квітня 1912 року "Креси" виїхали до Станіслава (тепер Івано-Франківськ), де зустрілися з місцевою "Реверою" та програли їй з рахунком 2:5. Далі був програш 5 травня у Золочеві від місцевої "Погоні" - 1:4 та 12 травня поразка в Тернополі від львівської "Лехії" - 1:3. Під час Зелених свят, 26 і 27 травня, до Тернополя приїхала львівська "Погонь-1", яка вчинила справжній розгром "Кресам" із загальним рахунком 1:8 (1:4, 0:4), щоправда, в останньому поєдинку тернополяни покинули поле через грубу гру львів'ян. А 6 червня "Креси" зуміли здобути перемогу в матчі-відповіді з золочівською "Погонню" - 5:3.

Восени 1913 року "Поділля" знову виїздить до Львова на змагання з УСК і знову грає внічию - 1:1, а влітку 1914 року грає перші змагання з "Україною" (найсильніша команда того часу, складена із гравців української національності) у Львові. СТ "Україна" організувало футбольний турнір серед українських команд з нагоди святкування річниці з дня народження Т. Шевченка. "Поділля" почесно програло "Україні" -1:4, а фінальний матч ("Україна" - УСК), який мав відбутися 29 червня, так і не був проведений. У Сараєво було вбито Цісара Фердинанда, і будь-які святкові заходи на території Австро-Угорської імперії були заборонені.

1913 року відбувся перший чемпіонат Галичини. Чи були представлені в ньому клуби Тернопільщини, невідомо, але вже в другому чемпіонаті в 1914 році в класі 2-В значилися "Креси" поряд з "Аматорами" Львів, "Погонь" Стрий, "Чарні" Ясло, "Погонь" Ярослав. На жаль, жодного результату з цього турніру не вдалося відшукати, та й немає інформації, чи взагалі розпочався чемпіонат, оскільки почалася Перша світова війна.

Польський період в історії тернопільського футболу - це вже зовсім інша історія...

Віталій Попович

Повернення Перуна

Олеся СІНЧУК

Над Києвом - щасливий гомін струн,
Бандура кличе на дніпровські схили,
Там казка ожила! І неба крила
Землі співають: - Там святий Перун!

Як часто я на берегах Дніпра
Величний образ снами обіймала,
У мрій питала, у пісень питала -
Чому царює забуття пора?

Боги чекали - квітами в траві,
Громами юними, дубів буянням,
Приходили росою на світанні
І вірили, що душі в нас живі.

Та в мить одну тінь десяти століть
Розтала, вмита сяйвом життєдайним,
І воля підіймається з кайданів -
Перунів полк на березі стоїть!

Кумира ми у Київ понесем,
Віків коріння славою озветься,
І правда запалає в кожнім серці
Торкнеться космос до земних осель...

Співаєм Славу! розтає туман,
З Перуном ми - у мудрості і силі,
І хвилі справедливості омили
Історії бурхливий океан!

Вже сонцем проростає в нашу кров
Живий вогонь! Там, зітканий з багаття,
Перунів меч - для недругів - прокляття,
Перунів дар - для русичів - любов!

24 серпня, Київ, 2009 .

The power of the Ukrainian Army

ПЕРУН ЗНОВУ У КИЄВІ!

У 988 році князь Володимир "похрестив" Русь, а власне, Київ. Через 1021 рік до Києва повернувся образ Перуна, першим...
Для встановлення історичної справедливості 24 серпня 2009 р. (7517 р.) з"їхалися рідновіри зі всієї України-Руси і із поза неї.

Все почалося на набережній Дніпра, символічно, адже у Дніпро було скинуто зображення давніх предківських Богів.


Освячену воду із різних частин України було злято у Дніпро, звідки було зачерпнуто воду для подальшого обряду.

У обряді взяли участь представники всіх конфесій Рідної Віри України.


Живий Вогонь було добуто от таким способом, зусиллям багатьох людей із різних кінців України.



Запалало! Гори, гори ясно, щоби не погасло!

Славлення Перуну!




В унісон славленню Сваргу пронизував шалений гуркіт літаків української військової авіації,
як ніби стверджуючи славлення покровителя нашого воїнства.


Живий вогонь палає!

Історичний момент. Шлях зображення Перуна почався назад, вперше за 1021 рік.


Попереду процесії - живий Вогонь.


Три вершники - попереду усіх.


Тріумфальний шлях вулицями древнього Києва. Нелегко нести зображення із дуба.


Ось і Свята Гора.



Показові змагання бійців Бойового Гопака.


Славлення перед встановленням зображення на місце, де він віднині буде стояти ВІЧНО.


Встановлення. Історичний момент.

Увінчування Перуна.



На захмареній Сварзі появилися просвіти у формі вінця нашого Перуна. Боги вітають встановлення першого зображення!

ВІДЕО

ПОВЕРНЕННЯ ПЕРУНА from a-ingwar on Vimeo.

Божий промисел

Як церкви борються за душі й грошові знаки

Об'єднати різні конфесії важче, ніж відмовити великі корпорації від конкуренції між собою. Патріарх Російської православної церкви Кирило, котрий недавно відвідав свою українську паству, відмовився зустрітися з Патріархом Української православної церкви (Київського патріархату) Філаретом та представниками інших конфесій. У суто пасторську мету візиту наставника російських православних мало хто вірить, адже відбувся він перед самісіньким стартом виборів президента України, а відразу по поверненні до Білокам’яної Патріарх поспішив «поділитися враженнями» з керманичем РФ Дмітрієм Мєдвєдєвим. Водночас ніхто майже не говорить про економічне підґрунтя відвідин Кирилом України. Між тим саме тут живе найбільша паства Московського патріархату, а обіг коштів в українських приходах МП, за підрахунками експертів, сягає $500 млн на рік.
 
Церковна економіка
 
За оцінками Миколи Мітрохіна, директора московського Інституту вивчення релігії в країнах СНД і Балтії, річний оборот готівки в приходах і єпархіях церков Київського та Московського патріархатів – щонайменше $500 млн у кожній. Плюс ще $200 – 250 млн неконвертованих у готівку пожертвувань з боку приватних осіб і держави. На думку Ростислава Іщенка, віце-президента Центру корпоративних відносин, сумарний бюджет УПЦ МП і УПЦ КП сягає близько $20 млрд. Щодо римо-католицької та греко-католицької церков, то тут може йтися про сотні мільйонів доларів, у автокефалів – десятки мільйонів на рік.
 
Комерційну систему церков візантійської традиції становлять приходи (храми і монастирі), єпархіальні управління на рівні регіонів та комерційні підприємства, засновані за участю настоятелів. До системи тісно примикають численні благочинні та просвітницькі фонди. Найнижчий рівень церковної організації – храми і монастирі – фактично перебувають на самофінансуванні й мають чотири статті стабільного доходу. Перша – пожертвування прихожан, зроблені під час і після служби. Але вони мізерні. «Ті надходження, що потрапляють до кухлів храмів під час богослужінь, – це мінімум прибутків, які отримує церква, – запевнив Тиждень відомий релігіознавець, котрий просив зберегти його інкогніто. – Покійний (московський. – Ред.) Патріарх Алєксій казав: того, що надходить у кухоль, ледве вистачає лише на утримання московських духовних шкіл. Тож церква змушена шукати інші джерела прибутку».
 
Три інші статті доходу храмів і монастирів – продаж свічок, що дає близько 60 – 70% бюджету приходів, ікон, книжок, прикрас та послуг (хрещення, відспівування, читання поминальних записок тощо). Високий відсоток сукупного доходу храму від продажу свічок пояснюється особливістю візантійського обряду. Свічки купує майже кожен, хто прийшов до храму, а низька їхня собівартість дає змогу при продажу отримувати 200 – 300% прибутку.
 
Дохід єпархій складається з церковного податку на приходи, доходу від діяльності єпархіального храму і доходу з єпархіального складу. Церковний податок на приходи встановлюється у розмірі 20 – 25% з обороту храму або монастиря. Але його зазвичай платять не всі храми. До того ж приходська звітність легко фальсифікується: на папері занижуються розцінки за «треби», а дохід із пожертв рядових прихожан взагалі часто не вказується. Деякі святі отці ставляться до торгівлі у храмах, як до звичайного бізнесу: купують продукцію за однією ціною, а відпускають за іншою – в результаті непогано заробляють. Священик містечкового храму за місяць може отримати близько $1 тис. Під час великого релігійного свята пожертви прихожан у такому приході можуть сягнути $4 тис.
 
Головним джерелом наповнення церковної скарбниці є великі меценати – мова йде як про багаті фізичні особи, так і про великі державні корпорації, що фінансують різноманітні церковні проекти. У Росії це, зокрема, Російські залізні дороги (РЖД) та Газпром. В Україні поміж найбільших меценатів – Укргазбанк, що належить депутатові від Партії регіонів Василеві Горбалю, та структури Андрія Деркача. До речі, вони навіть були делегатами Помісного собору РПЦ, на якому вибирали Патріарха.
 
Кесареве
 
Дехто з священників має власні магазини, кафе і бари. За незалежними оцінками, до 10% душпасторів вклали гроші в бізнес. «Я не раз мав справу зі священиками всіх конфесій, що займаються звичайним бізнесом, – каже Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України. – Один із них навіть мав ріелтерську справу. Не бачу в цьому нічого крамольного. Якщо парафія не може дати священикові (фінансову – Ред.) можливість займатися лише душпастирською працею, то він цілком має право шукати собі заробіток на стороні». «Ієрархи всіх церков – досить заможні люди, – додає інший релігіознавець, який просив не називати його імені. – І все ж не треба плутати їхні власні прибутки з церковними. Майже всі церковні можновладці мають бізнес, але ж доходи від нього рідко потрапляють до церковного бюджету. Така ситуація є типовою для тотально корумпованої країни».
 
Частина церковної верхівки інтегрована у донедавна надприбутковий будівельний бізнес. Зокрема, Василь Столяр, який фігурує у податковій документації як головний бухгалтер Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, за даними Тижня, є співзасновником ТОВ «Інститут православного храмобудування». Співвласник цієї фірми Леонід Шульженко контролює будівельну компанію «Побутрембуд».
 
В епіцентрі скандалу опинилася в червні Кримська єпархія УПЦ МП, після того як з’ясувалося, що вона передала фірмі «Світло» і торговому дому «Ярославль» у суборенду «для місіонерської діяльності» пляж в Алупці. Пікантності ситуації додало те, що ці комструктури контролює підозрюваний в отруєнні Віктора Ющенка екс-заступник голови СБУ Володимир Сацюк.
 
Особливою набожністю відзначився колишній генпрокурор Геннадій Васильєв. На початку 2000-х у Донецьку спалахнув скандал довкола ТОВ «Компанія «Свята Діва Марія», засновником якої він був. Підприємство, створене з благословення вже померлого митрополита Донецької єпархії Леонтія (Гудимова), мало сприяти у будівництві Покровського храму. Водночас воно взялося за облаштування ринку навколо церкви, залучивши близько $700 тис. у приватних інвесторів, переважно пов’язаних із правоохоронними органами. Ринок і храм звели, однак інвестори так і не побачили ні своїх грошей, ні дивідендів.
 
Співрозмовники Тижня відзначають тенденцію, коли представники церкви займаються конвертацією грошей та контрабандою товарів через свої рахунки і канали. Нещодавно в одному з приходів УАПЦ було зафіксовано випадок, коли як одяг для прочан завезли сумочки Prada. Потім, щоправда, настоятеля, який організував аферу, відлучили від церкви.
 
«Могутність усіх без винятку українських церков, починаючи від православних і закінчуючи греко-католиками, нині ґрунтується не на духовному подвигу священиків, а на вмінні вибивати у будь-якої влади привілеї, – стверджує Віктор Небоженко, президент соціологічної служби «Український барометр». – Саме вміння добре працювати на кордоні з митниками робить церкву дуже прибутковою організацією – від Санкт-Петербурґа до Львова. Єпархії, що географічно межують з іншими країнами, є найбагатшими. Усі майже 20 років незалежності саме через церкви всіх мастей надходить нескінчений потік матеріальних цінностей, що не потрапляє в поле зору державних органів. Церква вибила собі великі податкові пільги, тож через релігійні організації йде все – від секонд-хенду до елітної парфумерії та алкоголю».
 
Бухгалтерія церков – значною мірою табу для державних контролюючих органів. Надходження і використання пожертв світська влада фактично не контролює, що породжує прості, але вельми ефективні конвертаційні схеми: за певний відсоток пожертва на храм повертається комерційній структурі у вигляді ніде не облікованої готівки. «Якщо вам потрібно перевести чималу суму грошей, наприклад, з-за кордону в Україну чи навпаки, ви можете сміливо йти до якоїсь євангелістської церкви, – зазначає Віктор Небоженко. – Ви можете бути впевненими, що гроші будуть у потрібний час у потрібному місці під виглядом пожертви на розвиток церкви».
 
Вибір пастви
 
Усі політичні сили, за винятком хіба що комуністів та інших апологетів матеріалізму, розглядають церкву як важіль для мобілізації віруючого електорату. «Звичайно, політичні партії підкуповують священиків у своїх електоральних цілях, – запевнив Тиждень один релігієзнавець. – Широко відомі факти прямого підкупу священиків УПЦ МП перед виборами 2004 року – тоді в багатьох єпархіях відкрито роздавали конверти з грошима. Першою ластівкою стали загравання з цервою Леоніда Кравчука ще перед виборами 1994-го. Потім був Леонід Кучма з його указом про остаточне передання всіх культових споруд церквам напередодні виборів 2002 року. Найсвіжіший приклад – зустріч Юлії Тимошенко 13 липня з членами Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, на якій кожній організації було обіцяно певні пільги та привілеї. Цей список можна продовжувати до безкінечності».
 
«Політичні партії та церква діють у досить тісному зв’язку, – стверджує Віктор Небоженко. – Свіжий приклад – як Віктор Янукович не відходив ні на крок від Патріарха Кіріла. Цим він намагався трохи здешевити вартість підкупу церкви. Адже одна справа підкуповувати кожного конкретного дяка і зовсім інша – Патріарха».
 
«Прямий підкуп церковних ієрархів у передвиборчих і політичних цілях – досить звичайна річ, – констатує Тарас Антошевський. – Напередодні останніх виборів в одній із церков на Львівщині (УПЦ МП) за два тижні до голосування всім священикам приходили папірці з вказаними кандидатом та партією, за яких належить голосувати. І голосували, попри хороші особисті стосунки ієрархів з іншими кандидатами, щоправда, невгодними єпархії та центральному керівництву».
 
«Але слід розуміти, що в електоральному плані церква є безперспективною, – застерігає Андрій Мішин, директор Інституту стратегічної політики. – Адже, як свідчить практика, вона дуже любить брати і нічого не віддавати. Є багато прикладів, коли церковники обіцяли результат, брали чималенькі ресурси, але це ні до чого не приводило. Саме тому політики останні кілька років вже не намагаються мати якісь відносини з церквою у виборчому плані. Віруючі українці не схильні тепер довіряти свій вибір навіть священикам. Передусім це стосується прихожан православних конфесій, а також греко-католиків, які якщо й слухатимуть якогось церковника, то лише свого приходського священика».
 
«Треба визнати, що ефективність підкупу церкви невелика, – погоджується з ним Небоженко. – Зазвичай церковники – дуже горді й водночас необов’язкові люди, при цьому достатньо багаті, щоб бути розбірливими у виборі пропозицій».
 
«Пряма агітація через парафію, як показує приклад останніх виборів, не забезпечує вагомого результату, – додає Антошевський. – Понад те, до самого священика ставлення стає дуже поганим. Тож зараз зазвичай використовують елегантніші методи впливу на електорат: непряму агітацію через, наприклад, відзначення певних партій та кандидатів церковними орденами, визнання їх зразковими синами церкви тощо». Звісно, пасторське благословення не гарантує перемоги на виборах, але додає ваги в очах віруючого електорату.

Василь Васютин, Богдан Буткевич, Андрій Лаврик

ut-magazine

"МИ ВСЬО ОТМОЛІМ!"

Дякувати yatswish

Престольная ода

Московия нуждается в сочувствии. Ей не суждено повзрослеть. Она обречена пожизненно оставаться неуравновешенным подростком, которому не терпится быть значимым. Ее отношения с Киевом — это типичный конфликт капризного малолетки с терпеливым родителем.

Каждый московит на клеточном уровне помнит о своем происхождении, и его любовь к Малороссии больно переплетается с претензией на место хозяина в родительском доме. Как и всякий жаждущий взрослости ребенок, Московия примеряла мамину бижутерию, пробовала косметику, облачалась в отцовские одежды, хвасталась его старыми наградами и воровала в пыльном кабинете запретные книги с картинками.

Любой психолог знает, что это нормальное явление. Когда человек хочет быть на кого-то похожим, он начинает с присвоения его личных вещей, подражает его голосу, жестам и потом уже не видит разницы между собой и объектом подражания. Стоит кому-то подчеркнуть: “Я — киевлянин”, — московит тотчас пожимает плечами и задает вопрос: “А в чем разница?” Несмотря на очевидные различия, Московия давно утратила способность их замечать. Логика и здравый смысл здесь не работают. Только глубинные образы, рефлексы и чувства.

Вся история Московии — это нагромождение подростковых комплексов, погоня за несбыточной мечтой быть взрослой, уважаемой личностью, имеющей собственных детей. Игнорируя неразвитость своих детородных органов, она активно играет в “дочки-матери” со всеми, кто ее окружает. Ей тяжело смириться с мыслью, что она всего лишь часть плодовитой жизни славянской империи Киевской Руси.
В понятии “великоросс” скрывается избалованный недоросль Митрофанушка, которому остро хочется чего-то очень взрослого, например женитьбы. Московия постоянно бросается в тинейджерские крайности, периодически увлекаясь иностранщиной, вызывающими, яркими аксессуарами гигантомании, спиртной бравады, суицидной демонстративностью и надругательствами над родительскими святынями, привычками и традициями. Порывы ее незрелых страстей изредка сменяются любовным экстазом и уважением родительских прав.

Киевская Русь все принимает как должное, снисходительно любуясь своим буйным ребенком. Она безропотно отдавала ему все, что он просил, незаметно делала щедрые подарки и даже освоила его молодежный сленг.

Когда Московии запретили безраздельно хозяйничать в родительской комнате, она вдруг ощутила дискомфорт. Дележ семейного имущества понятен ей только на уровне юридических умозаключений, но абсолютно неприемлем на уровне духовном. Правдами и неправдами она продолжает рваться в запертые апартаменты и требует к себе внимания. Но Русь хочет другого. В ее солидном возрасте воспитание несовершеннолетних —занятие утомительное и опасное. Она намеревается пожить немного для себя, покуда дом еще не сгорел от пиротехнических фантазий молодого любознательного экспериментатора.
Что из этого всего выйдет? Киеву придется нести ответственность за тех, кого он создал и выкормил. Московия же будет по-прежнему стоять на его пороге и дышать в затылок перегаром. Обладание костями былинного Ильи Муромца стоит недешево. Справедливо размахивая счетами за коммунальные услуги, Московия получает некоторое удовлетворение. Но семейные дрязги — процесс бесконечный. Наследникам необходимо иметь наследство и родословные документы. Поэтому у Киева небогатый выбор. Чтобы сохранить свое достоинство, он обязан соответствовать своему легендарному прошлому. Имперский дух его престола снова должен притягивать взоры.

Внезапное возрождение Киевской Руси накануне третьего тысячелетия следует воспринимать как мистический феномен, которому надлежит сыграть колоссальную роль в новой мировой истории.
Этого пока никто не ощущает. Киев ведет себя глупо, скучно и безобидно. Тем не менее это всего лишь видимость.

В скором времени Киевскую Русь ожидает мощный духовный взрыв. Подкрепленный диктатурой разума, он сметет все наносное и одряхлевшее. Престольный город станет генератором новых чувств, в орбиту которых будут втянуты многие европейские народы. Московия, как и прежде, будет выполнять функцию могучего спутника, покорного непреодолимой силе притяжения киевских вершин.

Вопреки своему желанию нам не избавиться от предначертанной миссии. Способ, которым мы обрели независимость, отчетливо указывает, что мы не выбирали своей судьбы. Это она выбрала нас.
Восстание киевской духовной империи приурочено грядущим геополитическим передвижкам, в которых ведущую роль будут играть не техногенные монстры, а энергетически планетарные центры, одним из которых является Киевская Русь.

Мы не можем точно знать, как это будет происходить, но это произойдет неизбежно. И нет смысла копаться в библейских пророчествах. Вечные города не задают вопросов, они только отвечают. Пусть наши ответы терзают маленьких — это поможет им сделать открытие.

vodichka.com.ua

Дует Мєдвєдєв-Меркель розпочав кампанію з відбілювання Сталіна і Гітлера

14 серпня 2009 року у Сочі (РФ) канцлер Німеччини Ангела Меркель на спільній прес-конференції з президентом РФ Д.Мєдвєдєвим запевнила московського очільника, що "Німеччина буде протидіяти героїзації нацизму та націонал-соціалізму в Україні".

Цей брутальний випад у бік українців, які на своїх плечах винесли основний тягар Другої світової війни, розв'язаної Москвою і Берліном, свідчить про те, що так звана "шрьодерізація" (перебування євро-бюрократів на зарплаті Кремля) досягла піку. Вона настільки вразила німецький політикум, що перейшла у критичну фазу – "меркелізм", коли за "російський газ" та різні "інвестиції" Німеччина готова стати навіть рядовим рупором пропаганди кремлівських геббельсів.

Президент РФ схвалив заяву Меркель і повідомив, що не бачить перспектив для відновлення нормальних взаємин Росії та України при теперішній українській владі.

Всеукраїнське об'єднання "Свобода" вважає, що Україна має жорстко відреагувати на "сочинську змову".

По-перше, Міністерство закордонних справ України мусить викликати послів Німеччини та Російської Федерації (новопризначеного Зурабова) і вручити їм ноти протесту у зв'язку з втручанням керівників їхніх держав у внутрішні справи України.

По-друге, керівництво України зобов'язане дати політичну оцінку реваншистським заявам Меркель і Мєдвєдєва, які прозвучали напередодні 70-ої річниці підписання Московського пакту, відомому в історії як пакт Молотова-Ріббентропа. Згідно з цим пактом Совєтська Москва і Німеччина поділили Європу і розв'язали Другу світову війну. Очевидно, Меркель і Мєдвєдєва непокоїть нещодавнє рішення Парламентської асамблеї ОБСЄ, яким комунізм прирівняно до нацизму та запропоновано щороку відзначати загальноєвропейський день пам'яті жертв комунізму та нацизму 23 серпня – у річницю підписання Московського пакту.

По суті, дует Мєдвєдєв-Меркель розпочав кампанію з відбілювання Сталіна і Гітлера, адже Московський пакт 1939 року передбачав широку економічну співпрацю, якою Москва і Берлін виправдовували "сфери інтересів у Східній Європі", тобто окупацію незалежних держав.

Реваншистам Мєдвєдєву і Меркель муляє очі незалежна Українська держава, що постала на руїнах тої імперії, яка впродовж минулого століття примудрилася вимордувати 20,5 млн. (!) українців. Показово синхронний московсько-німецький плювок убік України вчинено якраз перед 18-тою річницею нашої Незалежності. Тої Незалежності, яка густо скроплена кров'ю українських борців як проти Совєтського Союзу, так і проти Третього Рейху.

Це не вперше колишні окупанти України відверто виказують свою ворожість до українців. Федеративна республіка Німеччина і Російська Федерація досі не визнали Голодомор 1932-33 років геноцидом Української нації, а сама Меркель під час останнього візиту в Україну демонстративно відмовилась від вшанування пам'яті жертв Голодомору. Антиукраїнські дії колишніх окупантів синхронні: з одного боку Кремль замітає сліди своїх злочинів проти українців і намагається перекласти відповідальність за Голодомор на своїх маріонеток із "УССР", з іншого – Німеччина провину за своє нацистське минуле валить на Івана Дем'янюка, всупереч будь-яким правовим нормам називаючи його "злочинцем" до рішення суду.

Неозброєним оком видно, що Ангела Меркель віддавна працює по-суті "адвокатом" Росії в Європі. Яскраві приклади цьому – погано прикрита промосковська позиція Німеччини підчас "прінуждєнія к міру" Грузії чи "газової війни" проти України.

У подальшому слід очікувати спекуляцій щодо територій, які ввійшли в так звану "совєтську Україну" згідно з домовленостями між Сталіном і Гітлером, та висунення територіальних претензій до України. Тому українська влада зобов'язана наголосити на тяглості української державності від УНР і ЗУНР, об'єднаних 22 січня 1919 року в одну державу, яку знищили московсько-большевицькі окупанти, поставивши на її місце маріонеткову "УССР".

Всеукраїнське об'єднання "Свобода" закликає Президента України Віктора Ющенка зробити твердий крок і в переддень 67-ої річниці створення Української Повстанської Армії визнати воїнів ОУН-УПА борцями за державну незалежність України. А також надати звання Героя України Степану Бандері у рік його 100-ліття. Це єдиний спосіб раз і назавжди припинити спекуляції на тему Українських визвольних Змагань. Це найдієвіший засіб захисту українців від змовницької пропаганди колишніх окупантів, які пориваються вказувати, кого ми маємо "героїзувати".

Українська влада повинна пам'ятати, що страусяча політика ігнорування загроз, покірного витирання плювків та сподівання на "умиротворення агресора", будь то Москва чи Берлін, завжди приводить до катастрофічних результатів.

Небезпека нависла над Україною. Недружні держави навіть не вважають за потрібне це приховувати. Усвідомлення цього факту має згуртувати Українську націю для опору будь-яким зазіханням на наш суверенітет.

Політвиконком ВО "Свобода"

blogs.pravda

Знайдено архів П.Калнишевського та І.Мазепи у Гатчині!

Продовжується дослідження секретних російських архівних спецхранів. Маленька міжнародна команда журналістів і козаків вже здійснила кілька гучних відкриттів. Почавши розшуки кількох легендарних козацьких символів, ми вийшли на глибинні таємниці Російської імперії та сталінського СРСР. Можна привітати дослідників української історії – знайдено архіви останнього Кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського та частина архіву гетьмана Івана Мазепи!

Рівень тих пригод, які перетворилися на захопливий міжнародний детектив, можливо, через роки, оцінять історики.

Почавши з пошуків шаблі Мазепи в Канаді, ми перемістилися в США, Польщу, потім в Росію. Довели існування секретного Малоросійського спецхрану в Ермітажі. Зуміли туди пробитися і офіційно опублікували фотографію шаблі Мазепи. Яка виявилася копією. Потім було вивчення спецхранів Оружейной палати Кремля і оприлюднення їх варіанту зброї. Мимохідь ми засвітили дуже важливі для українських дослідників, Гохрани Чити і Новосибірська.

Врешті, знайшли оригінал шаблі Мазепи в суперсекретному спецхрані Адміралтейства, зумівши роздобути і частково опублікувати її інвентарний номер, як колись зробили в Ермітажі.

Як виявилося, туди ж, в підземелля Адміралтейства, спецслужби перевезли 234 НЕРОЗПАКОВАНІ ящики «Мазепинского дела» - протоколи допитів і речові докази соратників Мазепи. Скрині обклеєні стрічками з грізним написом: «Не открывать до особого высочайшего распоряжения!». Ви будете сміятися, але скрині і досі не відкрили! 300 років пройшло! Уявіть, які там лежать безцінні для істориків матеріали! Після наших публікацій, якісь великопогонні ідіоти оббили ящики фанерою з написом ЯД! І вивезли, вже знаємо куди…

Росіяни вперто не дають підтвердження зберігання в Адміралтействі унікального персня Ярослава Мудрого і частини книг з його бібліотеки (відділ древніх книг бібліотеки Салтикова-Щедріна), що перебували у власності Мазепи, а були в підземеллях Софії Київської.

Ермітаж не хоче підтверджувати існування у фондах морського козацького прапора (хоч ми давно дали фото), шапки Богдана Хмельницького, чисельних прапорів, документів, зброї.

Добре і те, що ми дізналися про ті скарби, широко повідомивши про те громадськість. Колись і в Росії до влади прийдуть розумні, освічені люди, які знімуть гриф секретності…

Нині ми дуже цікавимося секретним спецхраном №21 у Кронштадті…Зачекаємо…

Ну, і деталі обіцяної сенсації.

5 червня 1775 року, російські війська, що захопили останню, Нову Січ, спакували і вивезли до Петербургу клейноди, прапори, гармати і АРХІВ ЗАПОРОЗЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ КАНЦЕЛЯРІЇ!

Прапори і гармати розпорошені кількома російськими музеями. А от за архівом ми тихенько ганялися кілька років.

Росіяни називають його «Архівом Калнишевського». Він спокійно зберігається в секретному спецхрані Центрального військово-морського архіву Міністерства оборони РФ! 188300, Ленінградська область, м.Гатчина, Червоноармійський проспект,2!

Офіційно цього спецхрану не існує. Про нього знає дуже обмежене число людей з суворими допусками. Зрозуміло, що російські військові моряки абсолютно не цікавляться документами Архіву Запорозької канцелярії, листами Калнишевського, наказами, звітами, хроніками… Тих паперів, від самого вигляду яких, в українських істориків починають тремтіти руки… Поки що, ми не маємо детального опису архіву, але знаємо, що він у прекрасному стані, з ним фактично ніхто не працює… То чому не перевести архів до вільного доступу і не дозволити ознайомитися з ним українським історикам?

Але, це просто розмова з пусткою…

Це ще не все!

У тому ж спецхрані зберігається чимало документів з особистого архіву Гетьмана Мазепи, захопленого росіянами після Полтавської битви. Теж не вивчений, не опублікований. Про які дослідження можна говорити, коли ми першими подаємо цю інформацію, і вона звучить як сенсація…

Нагадую, що останній Кошовий отаман П.І.Калнишевський прожив 112 років! З них, останні 25 під арештом у Соловецькому монастирі.

До нашого часу дійшов Архів Коша Запорозької Січі, який є нині основним джерелом для дослідників.

Якщо нашим вдасться пробитися в Гатчину…

Вважаємо, що наша команда свою справу зробила. Без жодної бюджетної копійки! Та взагалі без всіляких фінансів! Без державної підтримки. Маємо лише ентузіазм, який іноді можна назвати фанатизмом, патріотизм і чисельні потрібні контакти. Звичайно, можемо трохи пофуліганити, опублікувавши кілька фотографій, номерів, кодів… Але, це вже деталі, які перетворюють легенди в документальні повісті та кримінальні справи.

Потрібен державний підхід. А його якраз і немає!

До Президента України звертатися безглуздо. Пробували багато разів. Кабмін – теж. Клерки Мінкульту хронічно заклопотані. МЗС без керівника, та і не хоче займатися розшуком культурних цінностей. Всі ці установи ми багато разів пройшли, отримавши чимало ворогів. Про те, як ставляться до двох україномовних культурологічних журналів «Нова Січ» і «Музеї України» в Росії, краще не будемо. Доступу до сусідньої країни у нас нема! Ми в списку ворогів… І ми розуміємо, за що…

Спробуємо зацікавити керівництво Інституту національної пам‘яті… Потрібні офіційні запити, поїздки. Про результати переговорів повідомимо.

Залишаємося в сірій зоні історії і міжнародної політики. Творимо легенди. Ні підтверджень, ні спростувань…

Час іде. Українці знають що і де шукати…

Віктор Тригуб, редактор журналів «Нова Січ» і «Музеї України»