ВІЧНА ПАМ"ЯТЬ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ

ЛЄНІНСКАЯ ПРАВДА

«Теперь с завоеванием Украины… наша сила крепнет. Теперь у нас есть возможность получить топливо из Донецкого бассейна, есть источники хлеба и продовольствия… На Украине имеются громадные запасы, излишки хлеба, их трудно взять сразу – там до сих пор партизанщина… Мы должны не менее трех тысяч рабочих железнодорожников, частью крестьян из северной голодной России, двинуть на Украину»
ПСС, т. 38, с. 300-305.

«Киев, Полтава, Харьков взяты и наше продвижение к Донецкому бассейну, источнику угля, происходит с громадной быстротой».
ПСС, т. 40, с. 29 (19.12.1917)

«Чем больше мы завоевываем Украину, Кубань и Сибирь с их крестьянским населением, тем труднее становится задача, тем тяжелее идет машина…».
ПСС, т. 40, с. 251

«Поместить полтора миллиона армии на Украине, чтобы они помогали усилению продработы, будучи сугубо заинтересованы в ней, особо ясно сознавая и чувствуя несправедливость обжорства богатых крестьян на Украине»
ПСС, т. 44, с. 67

«Ввиду крайне тяжелого продовольственного положения Центра полагаю три четверти неиспользованного продовольственного фонда Украины взять сюда, а четверть оставить городам и рабочим Украины».
ПСС, т. 44, с. 80

«Прошу принять экстренные меры, чтобы дать немедленно в распоряжение тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросов для военных действий против буржуазной Рады».
ПСС, т. 50, с. 31 (15.01.1918)

Склали Микола Сядристий і Василь Овсієнко

alex-glbr

ПРО ПОДІЇ НА БЕСАРАБЦІ

За словами учасників, біля пам"ятника, розділені кордоном міліції, стояли патріотичні і комуністичні групи людей. Незважаючи на протести націоналістів, відкриття пам"ятника таки відбулося, але його тут же було облито фарбою. Це зробили: член спілки офіцерів, керівник комітету проти злочинів комуністів, Керівник Асоціації політичних партій Ігор Лісодід та Тихий Григорій. Озвірілий натовп червоних накинувся на них і зваливши на землю, довго бив, при повній бездіяльності міліції. Потім цих же патріотів забрали в відділок міліції Шевченківського району.
Після цього, організованою колоною, під прапорами, народ пішов до відділку міліції. Подорозі, зупинившись навпроти мерії, зробили невеличкий мітинг та закидали будинок яйцями. Проходячи мимо сітілайта із зображенням Симоненка, його теж закидали фарбою. Працівники міліції спробували затримати тих хто це зробив, але спільними зусиллями зі скандалом, затриманих удалось відбити. До відділку міліції нікого не пустили, у дворі перегородив дорогу кордон міліції. Але вийшов начальник відділку і після переговорів допустив до затриманих депутата Івана Зайця. Було викликано швидку допомогу і спершу Г. Тихого, а потім, після написаної заяви і І. Лісодіда забрали до лікарні.
Знаменно, що влада дозволила встановити пам"ятник організаторові голодомору, саме напередодні дня пам"яті жертв голодомору. Пам"ятник Леніну не представляє художньої цінності, знятий з обліку реєстрації пам"ятників міста. Є також указ Президента по демонтажу пом"ятників тотолітарного режиму, але неукраїнська влада ніяких указів виконувати не збирається.
За словами Олени Білозерської ввечері Вікторія Омельченко із сином Віталієм Омельченком закидали Леніна яйцями з фарбою. Їх затримали із застосуванням сили і в автозаку повезли, вочевидь, у Шевченківський райвідділок. Адвоката повідомлено.

БІЛЬШЕ ОТУТ

А ці фетишисти підерастично-комісарського вигляду... Краса!!! ;))

АКЦІЯ НА БЕСАРАБЦІ

ЯК ПОВІДОМИЛА viaaaa , АКЦІЯ ПОЧАЛАСЯ. БУЛА СУТИЧКА ІЗ ЧЕРВОНИМИ І ІЗ МІЛІЦІЄЮ. ПАМ"ЯТНИК ЗАЛЯТО ЧЕРВОНОЮ ФАРБОЮ. ДВОХ ЧОЛОВІК ПОВ"ЯЗАЛИ І ЗАБРАЛИ У ВІДДІЛОК. ПІСЛЯ АКЦІЇ ВІДБУДЕТЬСЯ ПІКЕТУВАННЯ ВІДДІЛКУ. ПІДТЯГУЙТЕСЯ!

ВІКТОРІЯ: НІЧОГО НЕ БІЙТЕСЯ! ЧАС ПРИЙШОВ!

П"ятниця 27 листопада о 9-00 - всі на Бесарабку!


Комітет декомунізації проведе 27 листопада 2009 року з 9-00 до 18-30 масову акцію з вимогою негайно демонтувати пам'ятник Леніну на бульварі Шевченка в м. Києві.
Збір о 9-00 на Бесарабці.

Від себе додам: Всіх повідомляю - хто не прийде на Бесарабку у пятницю, хай потім не заїкається про любов до України - бо плюватиму у вічі прилюдно. Особливо це стосується народних депутатів - є чудова нагода покористати свою недоторканність на користь Україні.

Для тих, хто йтиме - беріть з собою кувалди, петарди, яйця, пакети кефіру, балончики з масляною фарбою і надувні кульки з фарбою, все інще - що вважаєте за доцільне - ми їм покажемо "відкриття" ідола. До вечора ще й знесемо.

Хто має автомобілі - приїздіть о 9-й ранку на Бесарабку і ставайте на "ремонт" на площі, блокуйте рух транспорту. Безліч преси там буде також.

І нічого не бійтеся - час прийшов.

viaaaa

СТАРИЙ ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ЗАЛІЗНИЧНИЙ МІСТ. ДАВНИМ-ДАВНО.

ЩОДЕННИК СОТНИКА УСТИМА. ДОКЛАДНІШЕ.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ,

Насамперед, хочу подякувати авторові книги за можливість поділитися з нами спогадами та своїм баченням подій, з яких складається новітня історія Грузії. Як учасник протистояння, що був нагороджений державною нагородою Грузії — Орденом Вахтанга Горгасалі III ступеню, пан Валерій, звичайно ж, висловлює суб'єктивну думку, але, певен, з цієї книги читач зрозуміє, що трапилося з Грузією, та що спричинило страшні наслідки для грузинського народу.
Грузія не змогла уникнути кривавого конфлікту з Росією, який був інспірований після розпаду Радянського Союзу. Ці невирішені з того часу проблеми і призвели до трагічних подій у серпні 2008 року. Серпневі події є серйозним сигналом для всіх, хто зацікавлений в стабільності цього регіону, передусім, для України як регіонального лідера. Саме Україна, відстоюючи свої інтереси, має посісти чітку позицію щодо певних особливостей російської політики, має грати активнішу роль, аби нівелювати військові амбіції свого північного сусіда в регіоні. Я вдячний всім, хто наважився взяти участь у тому страшному протистоянні, допомогти Грузії вистояти і зберегти свою самобутність та територіальну цілісність.

Я схиляю голову перед пам'яттю загиблих воїнів:

Романа Галазики
Олексія Довгого
Володимира Крутика
Віктора Нестерчука
Леоніда Ткачука.

Я переконаний, що Грузія, хоча і робить все, що в її силах, залишиться в неоплатному боргу перед родинами цих хлопців.

Не хотілося б вдаватися в історичні подробиці грузино-російських взаємин (зокрема, анулювання Георгіївського трактату, подальша колонізація та радянізація Грузії), але, на моє глибоке переконання, Росії необхідно прийти до розуміння, що їй потрібна сильна процвітаюча єдина Грузія, яка буде оплотом стабільності не лише у південно-східному регіоні Європи, але й на Північному Кавказі та для самої Росії.

Грігол Катамадзе
Надзвичайний та Повноважний Посол
Грузії в Україні



1993 р. Сухумі.

Командир батальйону морської піхоти Грузії майор Вахтанг Кілаурідзе


Польовий табір УНСО, Грузія, 1997 р.


1993 р. Кодорі. Техніка, залишена грузинами при відступі з Сухумі.Сотник Устим.

На становищах. Ройовий Пальчик.


1997 р. Кінна стежа УНСО.


1997 р., Кодорі.

Починаючи ліворуч: політвиховник Сірий; стрілець Тур; стрілець Ярема.


2001 рік, Грузія.

Ми ще повернемось.


1997 рік, Кодорська ущелина.

Починаючи ліворуч: курінний Устим; бунчужний Папай; ройовий Сова.


Різдво 2001 року.

Узбережжя Абхазії. Починаючи ліворуч: поручник Білий; курінний Устим; ройовий Шаміль.

2001 рік, село Анаклія.
Ліквідація бази грабіжників. Винесення пораненого.

Португальською

ЩЕ

Алексей Широпаев - Роковая идея: «единая неделимая»

Идея «единой неделимой России» (ЕНР) – центральная составляющая патриотической идеологии, казалось бы, непререкаемая ценность для всякого русского по сей день. Много от чего способно отказаться типовое русское сознание: от той или другой формы авторитаризма и мессианства, от богоносности и безбожия. Русский может быть сталинистом или демократом, западником или почвенником, но всегда безусловной ценностью для него останется «великая единая неделимая Россия», империя, проще говоря. Вне ЕНР русские любых политических и религиозных оттенков просто не мыслят своего исторического бытия.

А ведь идея «единой неделимой», эта священная коровушка-буренушка, не раз сыграла роковую роль в русской судьбе. Вспомним 1919 год – решающий год гражданской войны, тем более, что исполнилось 90 лет тем событиям. Начнем с северо-запада. Командующий Северо-западной армией генерал Юденич дважды пытается взять Петроград. Сначала весной, а затем осенью, одновременно с наступлением Деникина на юге. Оба раза неудачно. Хотя шансы взять Питер и тем самым резко изменить ход всей гражданской войны у Юденича были немалые. Даже с небольшими силами – примерно в 17 тысяч штыков – он в конце октября 19-го года стоял на Пулковских высотах, с которых уже был виден купол Исаакиевского собора. Тем не менее, наступление Юденича окончилось катастрофой. Причина – идея ЕНР.

Дело в том, что плацдармом наступления Юденича была «буржуазно-националистическая» Эстония. Отметим, что в начале 1919 года русские белые успешно дрались с большевизмом в этой стране в союзе с эстонцами. То есть основы для антибольшевистской русско-эстонской коалиции имелись. Эстонцы не прочь были помочь Юденичу в наступлении на Питер, но при одном условии: безоговорочное признание независимости Эстонии.

На этих же условиях в июне 1919 года активно предлагал помощь Юденичу и Маннергейм – в то время регент Финляндии. Он готов был двинуть на красный Питер 100-тысячную армию, если адмирал Колчак, с осени 1918-го признававшийся белыми и союзниками Верховным правителем России, подтвердит независимость финского государства. Колчак, как известно, отказался это сделать – к вящим патриотическим восторгам, неутихающим спустя 90 лет. Представитель Колчака в Париже С. Д. Сазонов официально заявил, что «прибалтийские губернии не могут быть признаны самостоятельным государством. Так же и судьба Финляндии не может быть решена без участия России…». Маннергейм, тем не менее, не терял надежды, все еще веря в здравый смысл своих недавних коллег по царской армии. Он уже был согласен выступить на Питер и в том случае, если один лишь Юденич признает независимость Финляндии. Однако время тянулось, к августу в Финляндии изменилась ситуация и Маннергейм утратил свои политические позиции.

Но и теперь у Юденича оставались огромные шансы взять северную столицу. Надо было лишь признать очевидное – независимость Эстонии. В союзе с эстонской армией, уже доказавшей свою боеспособность, белые вне всяких сомнений сломали бы хребет большевизму на северо-западе, что неминуемо повлекло бы общее крушение Совдепии. Однако Юденич медлил. В конце концов, под нажимом англичан 11 августа 1919 года белое северо-западное правительство признало полную независимость Эстонии. Однако это не могло решить проблему. Эстонцы нуждались в твердых гарантиях со стороны общероссийского правительства Колчака, а их не было. К тому же эстонцы знали о настроениях и самого Юденича, который любил повторять: «Возьмем Питер, а потом повернем на Ревель».

Политической тупостью белых генералов и их чиновников немедленно воспользовались большевики. Уже 31 августа Совет народных комиссаров обратился к Эстонии с предложением мирных переговоров на базе признания независимости Эстонии (такие же предложения красная Москва тогда же сделала Литве, Латвии и Финляндии). Что оставалось делать эстонцам в этой ситуации? Начались переговоры, правда прерванные Эстонией сразу после начала наступления Юденича на Питер 28 сентября.

В силу своей малочисленности (порядка 17 тысяч штыков) Северо-западная армия, несмотря на героизм, воодушевление и высокий темп натиска, Питер не взяла. Не хватило от силы дивизии, а может даже полка. В этом принято винить эстонцев. А не лучше ли поискать виновников катастрофы среди самих белых?

Перенесемся в Латвию. В разгар осеннего наступления Юденича на Питер, 8 октября, 50-тысячная Западная добровольческая армия под командованием Бермондт-Авалова – монархиста и рьяного приверженца идеи ЕНР, повела наступление на Ригу, вступив в войну с «враждебной русскому делу властью Улманиса» с целью «восстановления государственного порядка и дисциплины» в «освобожденных от большевиков частях Западной России». Бермондт-Авалов, как это видно по его воззваниям, был категорически не согласен признавать «самостоятельность мелких республик Эстонии, Латвии и других…», наглядно подтвердив наихудшие опасения молодых балтийских государств в отношении белого движения. Ригу он так и не взял, зато в решающий для Юденича момент вызвал в странах Балтии всплеск антибелогвардейских и вообще антирусских настроений, разумеется, отразившихся на положении Северо-западной армии. А корабли Антанты, вместо того, чтобы поддерживать огнем судьбоносное наступление на Питер, помогали Улманису оборонять латвийскую столицу от упертого «едино-неделимца».

А эстонцы… Вместо обещанной помощи Юденичу, они были вынуждены помогать латышам – против авантюриста Бермондт-Авалова, которого видный деятель белого движения князь А.П. Ливен назвал «одним из главных виновников неудач под Петроградом».

И, тем не менее, эстонцы участвовали в походе на Питер; но во второй половине октября произошел конфликт их командующего Лайдонера с Юденичем. Как полагают, эстонцам стало известно о переписке Колчака и Юденича, в которой белые вожди отрицали право выхода Эстонии из России. Однако когда войска Юденича покатились от Питера, именно 1-я эстонская дивизия спасла «северо-западников» от неминуемого «мешка», ударив в тыл красным.

«Нет никакого сомнения, что самой небольшой помощи Финляндии или – немного более – помощи Эстляндии было бы достаточно, чтобы решить судьбу Петрограда», - признавал Ленин (характерная деталь: Ильич ненароком выдает свое имперское мышление, по привычке называя Эстонское государство Эстляндией). Кто же виноват в том, что указанной помощи белым не последовало? Да прежде всего сами же белые.

Так сработала идея ЕНР под Питером. А что же в это время происходило на юге? 3 июля 1919 года командующий Вооруженными Силами Юга России генерал Деникин начал свой знаменитый поход на Москву. 18 августа казачий корпус Мамонтова с налета взял Тамбов. 31 августа был взят Киев. 6 октября белые взяли Воронеж, 13 октября – Орел, на очереди была Тула и сама Москва. Впервые белые вступили в среднюю полосу России. Кремлевские комиссары уже паковали чемоданы. Однако вскоре положение Деникина изменилось к худшему. Причина та же, что и под Питером – недостаточность сил, растянутость их по фронту, слабые тылы. Вскоре, сосредоточив превосходящие силы, красные нанесли контрудар в направлении Орла и Курска. Фронт с ожесточенными боями покатился к Новороссийску…

Главную причину этого белые патриоты видят в позиции маршала Пилсудского, тогдашнего лидера Польши, который, несмотря на давление Антанты, отказался от активных действий против большевиков, что и позволило им собрать силы для решающего удара по Деникину. Пилсудского как поляка, естественно, не устраивала базовая идея белого движения: «единая неделимая Россия». На это возражают, что Колчак в 1919-м подтвердил-таки независимость Польши, и Деникин, соответственно, тоже. Однако, есть два ключевых момента. Признавая независимость Польши, Колчак и Деникин отказывались решить вопрос о восточной границе Польского государства – дескать, после войны разберемся. Это не устраивало Пилсудского, который опасался, что на восточных рубежах Польша будет урезана до «этнической» границы. Но главное другое. Пилсудский был убежден, что непременным условием нормального существования независимой Польши является независимость Украины.

Еще в 1903 году Пилсудскому грезилась федерация Польши, Литвы и Руси (Украины) – в этом легко узнать контуры так и нереализованной Гадячской унии (1658). Кроме того, в годы гражданской войны маршал выступал «за союз всех бывших европейских колоний России – от Финляндии до Грузии» (в этом ракурсе интересны нынешние контакты Саакашвили, Ющенко, а также лидеров Польши и Балтии). Пилсудский заявлял вполне определенно: «Деникин стал бы нашим союзником, если бы он не противился политическим тенденциям отрыва от России инородных элементов», а главное «признал бы украинское движение» в лице Петлюры. Кстати, Петлюра в 1919 году пытался договориться с Деникиным о совместной борьбе с большевиками, но, разумеется, получил отказ. Если с независимостью Польши белые еще как-то могли смириться, то независимость Украины была вне их понимания, что хорошо показал Михаил Булгаков в пьесе «Дни Турбиных», герои которой готовы, скорее, примириться с большевиками, чем с Петлюрой. В конце концов, Петлюра заключил союз с Пилсудским и в следующем году вместе с ним взял Киев, к сожалению, ненадолго. Польше пошел на пользу союз с Украиной: в решающие дни августа 1920 года 6-я украинская стрелковая дивизия под командованием генерал-хорунжего Безручко стеной встала на пути Буденного и не пропустила его к Варшаве, на соединение с Тухачевским.

Осенью 1919 года Пилсудский видел, что в случае победы белых независимой Украины, а возможно и независимой Балтии не будет. Более того, и положение самой Польши в этом случае становилось шатким, дело вполне могло кончиться какой-нибудь кабальной «федерацией» с Россией. И в решающие дни деникинского наступления польские войска, несмотря на давление Запада, остались на месте. Наши патриоты по сей день клеймят Пилсудского за этот разумный национальный эгоизм. Но никто из них не осуждает белое движение за приверженность отжившим имперским мифам, в жертву которым принесено реальное благополучие и свобода русских. В самом деле, что белые собирались делать в случае взятия Москвы и свержения большевиков? Усмирять Украину и Балтию? Душить казачий «сепаратизм» Дона и Кубани? Искоренять сибирское областничество? Снова присоединять Кавказ? Короче, превратить войну гражданскую в войну империалистическую? Судя по таким персонажам как Бермондт-Авалов, вполне вероятно…

Кстати, в отличие от Польши, Украины и стран Балтии, новообразованные государства Кавказа были согласны на федерацию с Россией, однако белых вождей это не устроило. Идея ЕНР неуклонно делала свое роковое дело, прокладывая большевикам дорогу к победе. В тех же Вооруженных Силах Юга России идея ЕНР работала как некий разрушительный вирус, подрывая боевой дух донского и особенно кубанского казачества с его проукраинской ориентацией. После Февраля 1917 года казаки считали себя свободными от обязательств перед империей и не хотели биться за ее восстановление. Они, по их словам, хотели защищать свою землю, «но не когти царского орла». Если донцы еще соглашались рассматривать будущую Россию как новые Соединенные Штаты, образованные из самостоятельных территорий, в том числе из суверенных казачьих демократий, то Кубань склонялась к полной независимости. Деникин не хотел с этим считаться, стремясь «навязать казакам свои российские привязанности…». Наиболее сложно складывались его отношения с кубанцами, дело дошло даже до репрессий. Член Кубанского правительства Д. Скобцов вспоминал: «Странными и тяжелыми были взаимоотношения кубанцев и добровольцев. Бок о бок дрались, умирали, радовались успехам, а дойдет дело до разговоров о смысле борьбы и ее целях – вырастает стена между двумя сторонами, нет взаимного понимания, отношения неприязни и сарказма». Как признавал барон Врангель, белые были недалеки от того, «чтобы начать драться с казаками, которые составляли половину нашей армии и кровью своей на полях сражений спаяли связь с регулярными частями». О какой боеспособности сил Юга России можно говорить после этого?

Логическим завершением сложных взаимоотношений казаков с белым движением стал Верховный Круг Дона, Кубани и Терека, состоявшийся в январе 1920 года в Екатеринодаре. На нем была принята декларация об объединении трех казачьих демократий в одно независимое федеративное государство: Юго-Восточный союз. Нынешние казаки, наверное, уже и не помнят об этом своем последнем легитимном государственном образовании. С влиянием Деникина было покончено, но с севера накатывалась новая имперская сила – красные…

Итак, причины поражения белых: нерешенный крестьянский вопрос плюс идея ЕНР, сделавшая национальные движения врагами белогвардейцев. Белые не желали видеть, что Российская империя – это перевернутая страница истории. Вместо того, чтобы стать неимперской русской демократической силой, они упорно продолжали связывать интересы русских с существованием архаичной «великой державы». Модели постимперского будущего белыми даже не рассматривались (лишь в 1920 году известный кадет Струве, входивший тогда в крымское правительство Врангеля, заикнулся о федеративном проекте, но было уже поздно). Забавно: наша буржуазия нередко именовала адмирала Колчака «русским Вашингтоном». Однако Вашингтон-то, как известно, боролся за федерацию свободных государств, а не за единую неделимую Америку…

Белым надо было понять две вещи: 1) империя свое отжила; 2) есть только один безусловный враг, в борьбе с которым не может быть компромиссов – большевизм.

Белому движению надлежало стать продолжением вектора западной модернизации, т.е. продолжением серебряного века и февраля, а вместо этого вся борьба белых с красными свелась к противостоянию двух имперских сил. В результате значительный потенциал европеизма, накопленный в России к 1917 году, выгорел в гражданской войне, а существование империи, реанимированной большевиками в самых варварских формах деспотизма, тянется по сей день.

Повторяю, Россия как цивилизационный проект изжила себя давно, еще в 1917 году. Она должна была отправиться в архив истории вслед за Австро-Венгрией, кайзеровской Германией и Османской державой, поскольку задачи буржуазной модернизации вступили в непримиримое противоречие с архаичной имперской матрицей. Большевизм продлил на несколько десятилетий существование России-империи, щедро заплатив за это русским генофондом. В конце 80-х годов прошлого века снова ударил гонг истории: в СССР началась демократическая революция, новый Февраль. Как следствие, пошла естественная дезинтеграция империи. И что же? Этот процесс уперся в основную, базовую часть империи – в Российскую Федерацию. Почему-то наши демократы имеют обыкновение превращаться в великодержавных дуболомов. Если в 1990 году Ельцин еще выступал с идеей создания в составе РФ семи русских республик и предлагал всем регионам и субъектам федерации брать сколь угодно суверенитета, то уже в 1991 году он чуть было не послал войска в Чечню, взявшую курс на независимость от России. Это, кстати, в точности повторяет ситуацию 1917 года: вскоре после Февраля на Дону собрался Войсковой Круг и провозгласил суверенитет области по образцу «допетровских времен». В ответ Керенский объявил это «изменой революционной родине» и готов был бросить на казаков два военных округа. То есть собирался продолжить в отношении казачества политику царей, но не решился. Зато большевики вскоре продолжили и даже превзошли…

Вернемся в наши дни. Так вот, потом была первая и вторая чеченские войны, стоившая потоков русской крови, отмена выборов глав субъектов федерации, укрепление «вертикали власти» и т.д. И чем дальше шло новое «собирание земель», тем меньше было демократии и развития. О чем это говорит? Демократизация России обязательно влечет за собой дезинтеграцию России, поскольку противоречит ее централистской, имперской сути. Но Ельцин и его команда побоялись или не захотели быть демократами до конца – скорее всего из опасений потерять власть, подобно Горбачеву. В результате еще одна попытка западнической модернизации провалилась, а к власти пришла партия-монстр со знаковым названием «Единая Россия». Кстати, именно так назывался ударный деникинский бронепоезд, наступавший на Москву осенью 1919-го. Об этом курьезе уже довольно много писали, но ведь действительно очень символично, что партия чекистской власти взяла себе старое белогвардейское название. Красные и белые имперские смыслы встретились, и гражданскую войну можно считать законченной, равно как и саму российскую историю. И когда слышу от президента Медведева о какой-то там модернизации, мне, как говорят в Одессе, просто смешно. Ибо Россия-империя немодернизуема. Это допотопная централистская страна жандармов и чиновников, и другой она быть не может. Все попытки сделать ее демократической и современной, неизбежно упрутся в роковую идею ЕНР. И выход один: переступить через эту идею, разумеется, мирно и цивилизованно.


shiropaev

УКРАЇНА

У ЗАДУМІ... ЩО ІЗ ТОБОЮ ЗРОБИТИ, ЦЕРКВО, ЯКА ПРИНЕСЛА МЕНІ СТІЛЬКИ ГОРЯ І ЗГУБИЛА СТІЛЬКОХ МОЇХ ДІТЕЙ?..

Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима

1993 року українські націоналісти активно підтримували Грузію в її боротьбі за незалежність та териториальну цілісність. До цього можна поставитись по-різному. Можна захоплюватись героїзмом наших хлопців, можна їх засуджувати, бути незгодними, але не можна лишатись байдужими. Це ще одна, написана кров`ю, сторінка Української історії” – Сотник Устим. (”Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима”)Завдяки видавництву “Зелений Пес” побачила світ біографічна книга “Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима” – автор Валерій Бобрович, відомий також як сотник УНА-УНСО Устим, який на чолі загону українських добровольців воював у дев`яностих роках минулого сторіччя за териториальну цілісність Грузії.

Книга про сучасну війну, блискучі операції, жорстокість і смерть, справжню чоловічу дружбу, важкі поранення і про “теплий прийом” українських спецслужб вдома, на рідній землі.

Це не кабінетні мемуари, а справжня хроніка війни. Книжка для тих, хто розуміє, що війна за власну свободу ніколи не закінчується.

(з анотації до книги Валерія Бобровича “Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима”).

Запитуйте цю книгу в книгарнях України та на книжкових ринках.

una-unso.in.ua

МАШИНҐВЕРИ

Слова і музика - Андрій Машинґвер

1. Ми сьогодні сюди не запрошені, не чекали нас тут,
Машинґвери свої запорошені нам не випадуть з рук,

Приспів:

Машинґвери, Штурмґевери, відкривай, мерзота, двері!
Ми прийшли вже, гейя, гойя.
Кров схолоне, буде лятись
Хтось зависне на гілляці,
Ми прийшли вже, гейя, гойя.

2. Ми питаєм, можливо, останній раз, хто боївку продав.
Чи не має часом серед смертних вас, хто запроданцем став?

3. За боївку наварено, змелено, але зрадник мовчав,
За вікном на горісі зеленому вітер ноги гойдав.

Професор Шломо Занд: ТАНАХ — фікція, в євреїв немає права на державу

Професор Тель-Авівського університету Шломо Занд викликав бурю гніву в єврейській громаді Великобританії своїми виступами в Лондоні в ході рекламної кампанії своєї нової книги «The Invention of the Jewish People» («Вигадка єврейського народу»), повідомляє видання Zman.

Євреї Британії стверджують, що це «черговий антисемітський наклеп на єврейський народ».

Тим часом професор Занд пише, що євреїв ніколи не виганяли з Палестини, на якій зараз незаконно знаходиться т.з. «держава Ізраїль», і тому не мають ніякого права на «повернення».

Більш того, за твердженням вченого, який викладає історію «ізраїльським» студентам, євреї як народ ніколи не існували, і справжніми спадкоємцями стародавніх семітів (ізраїльтян, племені бану Ісраїль — КЦ) є нинішні палестинські араби.

Виступаючи в радіопередачі Бі-Бі-Сі, Шломо Занд назвав ТАНАХ (три розділи юдейського священного писання) фікцією, а народження «держави Ізраїль» порівняв зі «зґвалтуванням».

Британські євреї висловлюють також невдоволення, що в праці вченого «ніяк не представлена протилежна точка зору, а на його виступи «не було запрошено жодного фахівця з єврейської історії».

На фото: професор Тель-Авівського університету Шломо Занд
КЦ

УПА в Будапешті

Про таємну місію представників українського визвольного руху до столиці Угорщини у 1943 році


Про зовнішньополітичну діяльність українських націоналістів у роки Другої світової війни широкому загалу майже не відомо. Скажімо, про те, що у 1943–44 рр. Організація українських націоналістів — бандерівців (ОУН (б)) провела низку мирних переговорів з представниками сусідніх Угорщини і Румунії, а також польським націоналістичним підпіллям. ОУН, виявляється, була активним учасником міжнародних відносин. У вкрай несприятливих міжнародних умовах представники українського визвольного руху обстоювали українські національні інтереси і змушували рахуватись із ними представників інших держав та народів. Підтвердженням цьому, зокрема, є також історія таємної місії ОУН (б) до столиці Угорщини в грудні 1943 року.

　

Спершу — усна угода

Це починалося наприкінці літа 1943–го на території Волині, де дислокувалися угорські окупаційні частини. Німці залучали їх до здирання продовольчих «контингентів» з місцевого населення та антиповстанських операцій. Проти них, на захист мирного населення, виступили українські повстанці. Вони зініціювали низку боїв з угорськими військами і завдали їм значних втрат, ще й поповнили свої запаси зброї та боєприпасів. Угорське командування, не бажаючи проливати кров угорських солдатів (гонведів) за німецькі інтереси і переконавшись у силі українського визвольного руху в регіоні, погодилося на мирні переговори з українськими повстанцями. Зі свого боку, українське націоналістичне підпілля не хотіло воювати з угорцями — то був зайвий фронт у боротьбі за здобуття Української держави. ОУН відслідковувала поширення антинімецьких настроїв в угорському середовищі.

Восени 1943 року на території Волині активізувалися переговори між командуваннями угорських військ та УПА. У результаті було укладено низку таємних усних угод про ненапад, обмін військовополоненими, продовольством, зброєю, амуніцією та медикаментами. На початку осені 1943 року ініціативу низових військових структур УПА підхопило вище командування. У вересні 1943–го в Конюшках відбулися переговори між керівником розвідувального відділу штабу ВО «Богун» УПА Андрієм Дольницьким («Немо», «Голубенко», «Андрій Кисіль») та представниками командування угорської дивізії, яка розташовувалась у Дубно.

Парламентарії досягли усної домовленості про ненапад та нейтралітет, обмін зв’язковими старшинами, стеження за дотриманням угоди та врегулювання можливих збройних конфліктів у відносинах між двома арміями. Обов’язковою умовою договору була сувора таємниця від німців. Укладена домовленість не впливала на принципово вороже ставлення УПА до німецьких окупаційних сил, адже мала антинацистське і антикомуністичне спрямування. Згодом ця домовленість отримала назву Волинського договору про ненапад між УПА та угорською армією в Україні.

За результатами попередніх угод між командуванням угорських військ та УПА, українці з угорцями домовилися про необхідність проведення наступного етапу переговорів з керівними колами Угорщини в Будапешті. Усвідомлюючи загрозу поширення комуністичної експансії на захід, а також намагаючись максимально звільнитися від німецької політики, угорський уряд шукав виходу з Другої світової війни за допомогою сепаратних переговорів із західними альянтами. В українських повстанцях угорські військові кола вбачали силу, здатну протистояти більшовизму.

Вітання в Будапешті

Керівництво українського визвольного руху, ідучи на переговори з урядовими та військовими колами Угорщини, мало декілька стратегічних завдань: 1) подолати зовнішньополітичну ізоляцію, в якій на той час перебував український визвольний рух; 2) спробувати налагодити взаємовигідні партнерські стосунки з найближчими територіальними сусідами України і заручитись їх підтримкою у боротьбі проти спільної більшовицької загрози; 3) спробувати вийти через угорські дипломатичні канали на зв’язок із західними союзниками.

На початку грудня 1943 року українська делегація у формі угорських гонведів відбула на військовому літаку з аеропорту Скнилів зі Львова до Будапешта. У групі були М. Луцький (голова), Є. Врецьона («Волянський») та майбутній віце–президент підпільного українського парламенту — Української Головної Визвольної Ради (УГВР) отець Іван Гриньох («Герасимівський»). Як згадував Іван Гриньох прийом української місії в столиці Угорщини: «Здивувало мене таке парадне привітання на порозі будинку генерального штабу. Здивувало тому, що, з одного боку, ми виконували таємну місію й, отже, боялись розконспірування (... ) Проте відчув я в собі якесь внутрішнє задоволення. Це ж вітали мадярські достойники не нас, тих кількох осіб у ролі недосвідчених дипломатів, а наш народ, що в злиденних умовах бореться з найбільшими імперіями світу. Це вони, мадяри, відповідальні керівники суверенної держави, бачать у нас наших вояків, підпільників, революціонерів і віддають нам шану за них. Ми зростали в очах чужинців, нам було чим пишатися! Це ж було як–не–як досягнення нашої підпільної боротьби, досягнення хоч і недержавної нації, але яка водночас мислила та діяла по–державному».

У середині грудня у Будапешті відбулись таємні переговори між українськими делегатами та начальником генерального штабу угорської армії генерал–полковником Ференцом Сомбатхеї, радником міністерства закордонних справ Угорщини Дежу Шаї та кількома вищими офіцерами угорської армії. Були підтверджені попередні домовленості у справі нейтралітету і ненападу між угорською армією та УПА на території України, військово–медичної і розвідувальної співпраці у протистоянні більшовикам. Було також узгоджено питання про обмін зв’язковими старшинами між штабами армій для постійного зв’язку та врегулювання можливих збройних конфліктів. Угорські представники зацікавилися думкою про створення на кордоні з Угорщиною Української самостійної держави, яка мала стати своєрідним буфером від більшовицької загрози. Окрім цього, угорські державники погодилися прийняти в Угорщині українську політичну еміграцію із Західної України в разі зайняття території Галичини та Волині радянськими військами. А також влаштувати неофіційне українське представництво в Будапешті.

Смерть від Сталіна — легша?

Територіальні питання обидві сторони оминули свідомо, побоюючись зриву переговорного процесу через суперечності щодо Закарпаття (Карпатської України). Українські представники вважали, що проблему державної приналежності Закарпаття можна буде вирішити в майбутній угоді між вільними урядами незалежної України та Угорщини, а на період війни визнавали за необхідність укласти з угорською стороною тимчасову угоду щодо співпраці.

Наприкінці українсько–угорського форуму в Будапешті, коли були узгоджені всі пункти угоди й аудієнція йшла до закінчення, українські делегати відважились виступити з неоднозначною пропозицією. Вони запропонували угорським керівним колам розірвати союз із гітлерівською Німеччиною, оголосивши про це дипломатичним шляхом, і вивести угорські окупаційні війська з території України. «Для старшин, присутніх під час переговорів, це була справжня несподіванка. Наступила мовчанка. І ми, а ще більше мадярські старшини, дивились на генерала Сомбатаї (має бути Сомбатхеї. — Авт.). Від нього очікували відповіді. Обличчя генерала показало сліди неспокою. Внутрішньо він стримував свою знервованість. Здавалось, він бореться сам із собою і шукає, як сформулювати своє рішення. І врешті він сказав рішучим тоном і тремтячим голосом: «Ні, волію, щоб мене повісив Сталін, аніж щоб розстріляв Гітлер», — писав у своїх спогадах член української делегації Іван Гриньох.

Таємна місія українського визвольного руху до столиці Угорщини, незважаючи на конспіративний характер, мала міжнародний розголос. Колишній посол США в Будапешті Дж. Монтгомері згадував у своїх спогадах про приїзд делегації українських повстанців та їхні переговори з представниками угорського генерального штабу.

За результатами переговорів у Будапешті наприкінці грудня угорська військова місія на чолі з полковником Ф. Мартоном прибула в село Будераж на територію Волині, де розташовувалась Головна команда Української Повстанської армії. Вона мала на меті встановити тісні контакти з командуванням УПА, ознайомитись з українським національно–визвольним рухом у регіоні, більше дізнатись про організаційно–штатну структуру і засади формування УПА.

Військова співпраця між УПА та угорською армією тривала до березня 1945 року, коли Будапешт захопили радянські війська, а зв’язковий старшина УПА при угорському генеральному штабі Андрій Дольницький емігрував за кордон.

Олександр ПАГІРЯ
головний спеціаліст Центру вивчення документів з історії визвольного руху Галузевого державного архіву СБУ

УМ

Повернення до своєї Рідної Віри — це єдиний шлях відродження України

Григорій Омельченко

Питання не в тому, кого обирати президентом, і хто це має робити — народ на прямих виборах чи парламент. Питання в тому, чи в змозі ми розібратися в самих собі і дати відповідь на питання: хто ми — мешканці чи вільні громадяни незалежної держави? Ким ми хочемо бути — населенням чи Народом, Українською Нацією?

Важливішого питання важко собі уявити, а ще важче — знайти на нього відповідь.

Хочу висловити свою особисту думку з цього приводу. Можливо, хтось вважатиме мене єретиком і буде готовий спалити мене на кострищі чи закидати камінням, але я переконаний: доки не матимемо своєї Української Біблії, будемо ходити манівцями, або нас водитимуть манівцями усілякі поводирі, які, як засвідчує історія, часто самі є сліпцями. Доки ми не повернемося до своєї споконвічної Віри, яку заховали, забетонували, а натомість нав'язали нам християнство, запровадили насильно, мечем та кров'ю, і вручили нам єврейську Біблію як світоч, як духовний світ нашого життя, — доти будемо такими, якими є сьогодні. Народ України буде лише населенням і за шматок хліба чи ковбаси ходитиме під будь-якими прапорами, ніколи не стане Народом, вільними громадянами своєї Держави, Українською Нацією. А нація — поняття космічне.

Українською Біблією на мою думку, має стати Священна книга слов'ян "Велесова книга" і "Кобзар". Геній духовного батька української нації Тараса Григоровича Шевченка здатен підняти наш народ з колін, збудити громадянську свідомість, як це було вже не раз в історії України. Для цього маємо вивчати "Кобзар", запам'ятовувати і кожною клітиною усвідомлювати Шевченкове Святе писання. У ньому є відповіді на запитання, як стати Громадянином, як перетворитися на могутню Націю. Великий Кобзар заповідав нам: "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте..." Глибоко усвідомивши суть цього історичного провидіння, ми маємо шанс відродитися, як Український народ і відтворити сутність космічного поняття своєї нації. Тоді ми повернемося до першоджерел своєї культури. Тоді ми повернемося до тих джерел, які засипані, забетоновані християнством. Тоді ми маємо шанс скинути з себе цю облуду і стати українцями, українською нацією. Не зробивши цього, ми залишимося тими, якими нас зробило останнє тисячоліття, і далі будемо повторювати, мовляв ментальність, "де три українці, там два гетьмани", "моя хата скраю...". Нам дуже вправно це підкидають, щоб ми вовтузилися, чубилися, а ті, хто пише сценарії всіляких "змін" та "реформ", лише потирають руки і роблять свою справу.

Творець, Вищий Розум, Бог, який створив Людину, подарував їй найвищу цінність і найвище природне право - право вибору, свободу вибору — служити Добру чи Злу. Навіть коли людина каліка, без рук без ніг, у неї все одно залишається свобода вибору. Лише той, кого Бог за якісь провини покарав і відібрав у нього розум, позбавляється свободи вибору і стає вільним від бога — божевільним...

Поки що у нашого населення, кожного мешканця, а не вільного громадянина України, залишається право вибору — або й далі кланятися єврейській Біблії і їхньому Богові, або повернутися до першоджерел своїх прапращурів, скинути з себе облуду християнської релігії і відновити в душі свою Віру. Не релігію, а Віру. І тоді ми справді зможемо стати Українською Україною. Ми станемо вільними громадянами незалежної Держави, відродимося як Українська нація.

Те, що нині відбувається в Україні, твориться за дешевим сценарієм недалеких, тимчасових правителів, залежних чи від Москви чи Вашингтону, які нас зневажають. У нас немає українського Президента, у нас немає українського уряду, немає українського парламенту — його чи не в повному складі можна зарахувати до ізраїльського кнесету, американського Конгресу чи російської Думи. На сьогодні у нас немає нічого українського. Абсолютна більшість цих так званих державних діячів — перекотиполе, для яких батьківщина — не Україна, а закордон — там, де валютні рахунки, де нерухомість. І мені гірко й боляче, коли ті, хто видає себе за поводирів українського народу, після відомих грудневих подій у парламенті пороз'їжджалися на канікули у "теплі краї". Замість зустрічей з виборцями у злиденних селах і провінційних містечках вони сіють "зелень" на канарських та багамських "виборчих округах". У них вибір інший — де завгодно, аби не в Україні. Отак.

У моїй душі — свій Всесвіт і свій Бог. Прості речі: мій Бог і Творець, який створив Людину, це — Добро, Правда, Справедливість і Любов. Це не біблійні заповіді, це сутність Людини, як результат творення Вищого Розуму і Матері Природи. На мою думку, не можна ототожнювати Віру і Релігію, це неідентичні поняття. Релігія - це знаряддя, за допомогою якого нав'язувалася віра. Моя Віра — вона в мені. Коли у мене є духовна потреба спілкування з Творцем, я як людина не хочу мати для цього посередника, тому мені не потрібна ні синагога, ні мечеть, ні костел, ні церква, ні проповіді священників. Я можу спілкуватися з Творцем напряму. Мені не потрібні зображення на картинах релігійного змісту чи іконах образів Творця, я хочу думками звертатися до нього напряму. Якщо ж я вчинив якийсь негарний вчинок, то не у попа мушу каятися, сповідатися і просити вибачення, а в того, перед ким я завинив, і у Творця. Коли б Людина свідомо привела свій духовний світ у Гармонію із Всесвітом, вона ніколи не була б рабом, чи напіврабом будь-якої громадсько-політичної системи, вона відчувала б себе Вільною Людиною, сином Божим, сином Творця і свої вчинки зіставляла б з вищою сугністю — Любов чи Ненависть, Добро чи Зло, Правда чи Брехня, Справедливість чи Несправедливість.

Якщо ми кажемо, що є Вищий Розум, і це так, що є Творець Всесвіту, то Бог єдиний? А скільки існує релігій, скільки конфесій? Скільки їх діаметрально протилежних, людиноненависницьких, які чужовірців вважають невірними? І протистояння мусульманського та християнського світів загрожує людству катастрофою планетарного масштабу. Коли ми кажемо, що Бог – це Любов, про що записано у Біблії, то я хочу запитати християн: чому ж насаджували християнство, фізично знищуючи тих, хто його не сприймав: винищувалися культи, які історично існували у різних народів до християнства. Іспанська інквізиція заживо спалювала нехристиян, оголошуючи їх слугами Диявола. А яка різниця між іспанською інквізицією і катівнями НКВС у період правління більшовицько-комуністичного режиму, або гестапо за фашистського гітлеризму в Німеччині? Отже, між ідеологією християнства (христові походи, тортури і багаття інквізиції), комуністичною (катівні НКВС, ГУЛАГ) і фашистською (катівні гестапо, концтабори та „З нами Бог” на пряжках есесівців), або сіоністською ідеологією можна ставити знак рівності.

Я розумію, що за ці думки мене можуть піддати анафемі і сприймаю це спокійно. Бо коли, час від часу, маю розмови із священниками різних рівнів, найвищими церковниками в Україні, відчуваю, що в глибині душі вони згодні зі мною.

У Біблії записані певні цінні настанови, які необхідно пам'ятати і які не варто нікому й ніколи забувати. Наприклад, "все зло від злата”. Але ті, хто насаджував християнство чи іслам, мали одну мету — підкорити населення на певній території, встановити свою абсолютну владу, яка приносила б незліченні матеріальні багатства — те саме "злато". І християнські церковні ієрархи не можуть спростувати або аргументовано заперечити це.

Нашу Віру було знищено, щоб відрізати наше коріння і таким чином знищити нашу пам`ять. На території, яка нині називається Україною, існувала розвинена цивілізація – країна Аратта ще за сім тисячоліть до появи християнства. Наші пращури, які населяли територію, де ми з вами зараз живемо, мали письменність, мали культуру, мали свою Віру задовго до прийняття християнства. Під Мелітополем Запорізької області знаходиться наша прапращурська бібліотека, якій більше десяти тисяч років – «Кам`яна Могила», про яку мало хто знає, Біблія наших предків – «Велесова Книга»… Тут, на цій землі, було зроблено найперший, найдавніший і найважливіший винахід – колесо. Тут вперше посіяли жито і випекли хліб. Тут приручили дикого коня. Ми маємо бути щасливі тим, що живемо тут! Отже, сутність нашої доби полягає не в змінах до конституції і не в способі обрання президента. У концентрованому вигляді сутність нації виявляється в тому, як вона реагує на своє найвище природне право – Свободу вибору. І ми стали свідками таких подій у Румунії, Албанії, Болгарії і щойно – у Грузії! Грузини викликають повагу, вони вільні громадяни своєї держави. Це нація, яка опікується своїм майбутнім і зробила свій Вибір, хоч грузинів менш, як два мільйони.

Таким чином, якщо і ми хочемо зробити перший крок, то вже треба підніматися з колін і вчитися ходити. Тих, кому не байдужа доля держави Україна, в якій жити нам, нашим дітям, онукам і правнукам, а не тільки кільком „обраним” зоною, я закликаю: піднімайтеся, спирайтеся на того, хто стоїть, він підтримає! Так, один за одним, і встанемо, і перетворимося з сірого натовпу мешканців на Громадян, вільних громадян незалежної держави, яких Творець наділив найвищим правом – Свободою Вибору.

Ось вона, готова лежить, написана генієм Українського народу Тарасом Шевченком українська Біблія – „Кобзар”. Вивчимо її, зрозуміємо, усвідомимо, а відтак, виконаємо найважливіший, священний постулат Тараса Шевченка – „Заповіт” і станемо українською Нацією. Пам`ятаємо при цьому, що Нація – це творення Бога, це поняття Космічне, поняття Всесвіту. З історії цивілізації відомо, що та нація, той народ, який цього не усвідомлював, назавжди зникав з лику Землі. Зараз у нас є унікальний шанс – стати Вільними Громадянами Незалежної Держави і в своїй сутності , своїй єдності стати Українською Нацією і повернути нашу споконвічну Віру. Зламати, прорвати, пробитися крізь бетон тисячоліть християнства і повернутися до першоджерел нашої прапращурської Віри. І тоді Україною вже не керуватимуть іновірці, інородці, ми станемо Господарями на своїй споконвічній землі, дарованій нам Творцем.

Прогнозую і маю надію, що скоро, за 5-7 років, відбудеться творення нових людських стосунків, нової культури. Більше того – настане оновлення світової цивілізації, зміняться її основи, з`являться якісно інші інформаційні поля і значно розшириться спілкування між людьми, що спричинить появу якісно іншої людини як найвищого творіння Всесвіту. Відбудеться багато дивних, як на сьогодні, подій і священики повинні будуть шукати цьому якесь пояснення, щоб зберегти владу тієї чи іншої релігії. Нині ми вже спостерігаємо занепад християнства як релігії, вона вже вичерпала себе, зокрема й тому, що не була сприйнята з Любов`ю, а насаджена насильством, вогнем і мечем, кров`ю і смертю.

Почнеться духовне очищення земного світу, відбудуться зміни свідомості на всій планеті як прорив енергії перетворень і змін. І це почнеться в Україні! Почнеться відродження, проростання нашого коріння, яке вважалося знищеним тисячу років тому. Почнеться духовний розквіт України. Сюди буде паломництво, щоби ступити босою ногою на священну Українську Землю, на її вранішню росу, мовчки постояти на Кам`яній могилі і доторкнутися до того місця, звідки почалася Біла Цивілізація на Планеті.

З України почнеться поштовх до розвитку абсолютно нової світової цивілізації. І у відносини людей будуть закладені істинні поняття Творця – Любов, Добро, Справедливість, Правда.

vinec.org.ua

ОБАМА ПРО ГОЛОДОМОР

The White House

Office of the Press Secretary

For Immediate Release

November 13, 2009

Statement by the President on the Ukrainian Holodomor Remembrance Day

Seventy six years ago, millions of innocent Ukrainians – men, women, and children – starved to death as a result of the deliberate policies of the regime of Joseph Stalin. Tomorrow, we join together, Ukrainian-Americans and all Americans, to commemorate these tragic events and to honor the many victims.

From 1932 to 1933, the Ukrainian people suffered horribly during what has become known as the Holodomor – “death by hunger” – due to the Stalin regime’s seizure of crops and farms across Ukraine. Ukraine had once been a breadbasket of Europe. Ukrainians could have fed themselves and saved millions of lives, had they been allowed to do so. As we remember this calamity, we pay respect to millions of victims who showed tremendous strength and courage. The Ukrainian people overcame the horror of the great famine and have gone on to build a free and democratic country.

Remembering the victims of the man-made catastrophe of Holodomor provides us an opportunity to reflect upon the plight of all those who have suffered the consequences of extremism and tyranny around the world. We hope that the remembrance of Holodomor will help prevent such tragedy in the future.

whitehouse.gov

"КОМУ ВНИЗ" 2009 - " РЕФОРМАЦІЯ: 25 ПУНКТІВ"

КАЧАЄМО І НАСОЛОДЖУЄМОСЬ!

МОЛИТВА

Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.

Навчіть мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.

Навчіть мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце – прабог всіх релігій –
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
Накреслю Свастику на хаті
і буду спати вже спокійний.

14 березня 1936
Богдан-Ігор Антонич

P.S. У радянські часи, в небагатьох книжках, де з’являлись вірші Антонича, в останньому стовпчику було змінено рядок – «Накреслю я його на хаті».

СКАНДАЛ: Ізраїль. Рабин видав посібник з убивства не-євреїв

Як повідомляє ТСН каналу «1+1», ізраїльський рабин, глава ієшиви (молитовної школи) «Од Йосеф Гань» Іцхак Шапіро видав скандальну книгу «Закони царя», в якій досліджує право єврея на вбивство «гоїв» (не-євреїв).

Зокрема, поставивши питання «Коли євреєві дозволяється вбивати гоїв?» автор відповідає, що робити це можна практично завжди, навіть якщо йдеться про зовсім маленьких дітей. Наприклад, на думку Шапіро, вбивати можна усіх, хто не виконує сім заповідей синів Ноаха (Ноя).

«Коли ми вбиваємо гоя, який порушив заповідь, на це немає жодної заборони», - пише автор, але далі підкреслює, що вбивство у цьому випадку можливо тільки після відповідної судової постанови.

Також, наголосив Шапіро, не-єврея можна убити, якщо він убив єврея. Рабин пише: коли не-єврейські діти виростуть, вони не зможуть укріпити єврейський народ. З цих міркувань, дозволяється вбивати дітей не-єврейських лідерів, щоб посилити тиск на батьків.

Свої висновки Шапіро підкріплює цитатами з Танаха і Талмуда.

Ізраїльські праві із захопленням зустріли публікацію, водночас ізраїльська газета «Ma'ariv» вже назвала цю книгу «230-сторінковим посібником з убивств». Її вихід викликав масштабні дискусії та громадські протести.

Книга коштує всього 30 шекелів (близько 60 гривень), але її придбати майже неможливо. За даними місцевих ЗМІ, її продають на масових заходах, які проводить релігійна громада, яку очолює Іцхак Шапіро, в його ієшиві. Також видання можна викачати з Інтернету.

З приводу скандалу довкола ідей рабина сьогодні франкомовне щоденне швейцарське видання «Le Temps» писало:

Книга релігійних розпоряджень рабина Іцхака Шапіро зводить з розуму департамент «єврейського екстремізму» Служби загальної безпеки (ШАБАК): річ у тому, що в книзі «Тора а-Мелех», адресованою вихованцям іудейських релігійних шкіл Західного берега річки Іордан, мовиться, коли можна з чистою совістю вбивати гоїв (не-євреїв), зокрема маленьких дітей, мирних жителів і друзів Ізраїлю.


Декілька рабинів з поселень на Західному березі рекомендують включати цю книгу в учбову програму ієшив.

Публікації із закликом до насильства в ім’я якоїсь «божественной справедливості» почастішали після згортання поселень в секторі Газа. Вони свідчать про розвиток єврейського фундаменталізму, епіцентр якого розташований в екстремістських колоніях на Західному березі річки Іордан. На чолі руху стоять близько шістдесяти рабинів, зокрема Дов Вольпе і Іцхак Гінсбург, переконаний, що «єврейська ДНК» перевершує «ДНК гоїв».

Серед авторів подібних творів – рабин Шломо Авінер, чиї брошури із закликом «не віддавати ні міліметра нашої землі не-євреям» розповсюджувалися серед солдатів, що брали участь в операції «Литий свинець» в секторі Газа.

Влітку в казармах з’явився новий памфлет – «По дві сторони кордону», в якому рабин Сафед стверджує, що Ватікан фінансує «Хізбаллу» з метою влаштування нового Холокосту.

Випускники ієшив із Західного берегу, що вчилися у рабинів-фундаменталістів, складають від 40 до 50% кандидатів на посади офіцерів і молодших офіцерів Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ), хоча жителі поселень складають менше 5% населення Ізраїлю.

Арабські депутати ізраїльського парламенту різко засудили книгу рабина. Зокрема, як повідомляє NEWSru.co.il, депутат Кнесету Офір Пинес-паз звернувся до юридичного радника уряду Менахему Мазузу з вимогою перевірити, чи немає в діях рабина Іцхака Шапіто, «який дозволив вбивати гоїв», складу злочину.

За його словами, жахливі речі, написані в книзі, відкрито закликають до насильства на ґрунті расизму. Він відзначив також, що, на жаль, інші рабини позитивно відзиваються про цю книгу.

З подібним зверненням виступив і депутат Кнесета Талеб ас-Сана. Він заявив, що поселення перетворилися на теплиці по вирощуванню вбивць, і чимала частка відповідальності за це лежить на рабинах. Депутат Кнесета Урі Орбах запропонував рабинам думати не про те, як вбивати гоїв, а про те, як жити з євреями.

ТОНКІ ГРАНІ ЧАСУ

13 причин, чому не можна полоти полуницю

Неліберальна агрономія суспільства

1) Висмикувати бур’яни – це фашизм! Не можна вбивати бур’яни лише за те, що у них листя іншої форми, плоди іншого кольору! Навіщо на городі працювали наші діди? Щоб потім рослини ділили за сортами?

2) Рослини – всі різні, всі рівні! Багатство городу – в його різноманітності і гостинності!

3) Ти що, хочеш, щоб твій город скоротився до розмірів кільця довкола опудала? Наш город і став великим лише завдяки бур’янам, тому що кожному бур’яну знаходилося місце на грядках.

4) Дайте визначення, що вважати полуницею! Пошкреби полуницю – знайдеш бур’ян. Жодної полуниці не існує, це гібрид монгольських і фінських бур’янів.

5) Немає поганих видів – є погані екземпляри. Не можна судити про всі бур’яни за окремими представниками роду. У мене є декілька знайомих бур’янів – дуже красиві і добрі рослини!

6) Є ще полуничний пирій, полунична осока, полуничний чортополох. Вони всі ввібрали в себе культурні соки полуничної грядки і тому по праву зростають в цьому місці, демонструючи собою кращі сорти справжньої полуниці. Тому антифашист-городник повинен інтегрувати їх в город, зробивши його справжнім будинком для всіх рослин, що бажають зростати в його городі.

7) Тупоголові фашисти лише прикриваються тим, що бур’яни нібито комусь заважають. Ясно ж, що жодна полуниця не захоче зайняти трудові місця на грядці, які звільнилися після прополки бур’янів.

Тим більше – ніхто не винен, що полуниця не хоче створювати потомство яке буде розмножуватися так само швидко і активно, як і пирій. Лише місце на городі займає, яке можна було б засадити бур’янами. Все, на що ця полуниця здатна – це лише зріти на сонечку, і пити воду з лійки!

8) Полуницею може вважатися будь-який бур’ян, що прожив в городі декілька років і який вважає город своїм будинком. Город великий, місця вистачить всім. А взагалі, все з насіння народжується-і бур’яни не винні, що вони не смачні і шкідливі. Їх такими створили.

9) Бур’яни – такі ж огородяни як і полуниця! Результат схрещування полуниці і бур’янів вбирає в себе кращі риси обох родів. А які красиві рослини виходять!

10) Всі люди доброї волі підтримують священне право бур’янів на самовизначення на будь-якому городі. Світ зелений, а не полуничний!

11) Полуниця – це не рослина, а стан душі. Тому полуницею повинен вважатися будь-який бур’ян, який сам себе вважає полуницею. І взагалі – бур’ян, який розширює великий город, куди краще за полуницю, яка мріє про декілька засаджених однією нею грядок.

12) А хто, власне, дав право визначати, хто бур’ян, а хто культурна рослина, лише на підставі смакових або естетичних відчуттів? Це аморально! Город – це не лише твій город, це частина Усесвітнього Городу, створеного різноманітним. Знищиш різноманітність – знищиш саме Життя!

13) Говорити «город-для полуниці» можуть лише дурні і провокатори.

rendger

УВО діє!

Українців-патріотів, що добре пишуть в Інтернеті поки що більше ніж тих, які розуміються на інтернет-технологіях. Тому сьогодні в громадському секторі УАНЕТу самостійно (”стихійно” тут не підходить , бо процес свідомий) формуються осередки з числа небайдужих українських патріотів, які організовують цілеспрямовану технічну протидію проплаченим українофобам в Інтернеті (останні просто звикли відчувати певну безкарність). Подібні дії мають певний результат. Наші хакери зламали сайт відомого євроазійського союзу і 14 жовтня виставили на ньому інформаційне повідомлення “вітаємо з днем УПА”. Той сайт терміново було закрито на технічне обслуговування (це непаганий результат). Також на одному з відомих світових сайтів по розповсюдженню відео вже створено УВО – УКРАЇНСЬКИЙ ВІРТУАЛЬНИЙ ОПІР (абревіатура невипадково співпадає з історично відомою УКРАЇНСЬКОЮ ВІЙСЬКОВОЮ ОРГАНІЗАЦІЄЮ). На ньому по-українські делікатно, непорушуючи принципів і зобов’язань користувачів сайту, ведеться постійна кропітка діяльність щодо виявлення, блокування, закриття і видалення антиукраїнських матеріалів та акаунтів. Традиційно ця мережа протидії організована таким чином, що її практично неможливо всю вичислити. Це завдяки врахованому історичному досвіду підпільної боротьби УПА, досвіду українських хакерів-патріотів та досвіду хакерів-патріотів інших держав(східної Європи, Балтії, Грузії …), які вважають за необхідне поділитися своїм досвідом. Останні визнають, що українці діють більш зкоординовано, а саме головне – дуже ефективно у порівнянні з ними.

Петро Лисенко

ШЛЯХ ВОЇНА

Хочу представити офіційний блог Тернопільської обласної громадської організації "Пошукове товариство "ШЛЯХ ВОЇНА"

ВСУПЕРЕЧ КОМІСІЇ ІЗ МОРАЛІ

Гості із Луганська в тернопільському АРТ-КЛУБІ "КОЗА"