То стрепенися, Народе мій, від сплячки і в злагоді йди до стягів наших. А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не чужинські боги! Велесова Книга (7-Г).

Середа, 30 грудня 2009 р.

Мотузка — для генерала, куля — для поручика

Автор "Поручика Галіцина" був українцем, а головний герой пісні закінчив своє життя в Києві

Упевнений, що всі читачі чули легендарну пісню "Поручик Галіцин", й не сумніваюся, що дехто з вас навіть замислювався над тим: а хто ж, власне, написав вірші до неї?
Особисто мене це питання цікавило досить давно


Ярослав ТИНЧЕНКО

Спочатку я "вирахував" автора пісні, потім склав приблизний список Галіциних та Оболенських, що насправді брали участь у громадянській війні на боці білих армій. Нарешті, натрапив на матеріали зі слідчої справи поручика Галіцина... Того самого, що став прототипом пісні. Буквально нещодавно я випадково дізнався, що в Ризі збереглася могила автора "Поручика Галіцина". Серед рижан знайшлась і добра душа, яка не полінувалася здійснити на моє прохання променад на місцевий Покровський цвинтар, знайшла могилу, і навіть надіслала знімки...

Співець російського мілітаризму

Ім'я творця безсмертного "Поручика Галіцина" — Георгій Іванович Гончаренко, псевдонім — Юрій Галич. Так, він наш — українець з Полтавщини, з родини заможних шляхтичів, відомої ще з часів Гетьманщини. Він народився 10 червня 1877 року і більшу частину життя був військовим, мало того — імператорським гвардійцем, кіннотником, дослужився до звання генерала й лише в останні роки професійно зайнявся літературою. Всього Гончаренко написав 14 книжок та кілька сотень статей, однак жодна з них сьогодні невідома не лише в Україні, а навіть у Росії. Й жодної його книжки немає ні в одній центральній київській бібліотеці.

Навіть за своїх часів Георгій Гончаренко не був знаним поетом та письменником. Треба чесно визнати: три чверті його поезії та значна частина автобіографічних повістей та оповідань досить посередні. Й "поручик Галіцин", між іншим — сам по собі теж посередній вірш. Однак іноді генералові вдавалися талановиті речі.

Свою письменницьку кар'єру Георгій Гончаренко почав ще у дитячі роки — в Полоцькому кадетському корпусі. Він був співцем слави та відваги російської імператорської армії. Галич написав пісні для кількох відомих в Російській імперії кавалерійських полків, створив галерею оповідань про різні типи солдатів та офіцерів, звеличував і деякою мірою прикрашав побут та звичаї армії, якій віддав майже 25 років.

В поетичні салони Санкт-Петербурґа Юрія Галича почали приймати ще юнаком — у перші роки двадцятого століття. Юний офіцер багатьом здавався досить перспективним поетом. Відомий митець "К.Р." (Костянтин Романов — брат Миколи II) навіть пророчив Галичу успіх у майбутньому. Але злетіти на мистецький Олімп Георгію Гончаренку так до кінця життя і не вдалося. Правда, досяг він успіхів в іншому — у військовій кар"єрі.

До Миколаївської академії Генерального штабу Георгій Іванович вступив з першого разу. Там завжди був величезний конкурс, оскільки академія давала безпрограшний шанс на отримання у майбутньому генеральських погонів. Уже з 1904 року Гончаренко обіймав
майже виключно штабні посади, і не де-небудь у заштатних залогах, а в Санкт-Петербурзі, Москві, Вільно (нині — Вільнюс). Між іншим, до Прибалтики Галич прикипів ще в ранні роки служби, й саме через це, вже перебуваючи на еміграції, пов'язав із нею останні роки свого життя.

Перша світова війна застала полковника Гончаренка на посаді коменданта Усть-Двінської фортеці (нині Усть-Двінськ — Даугавпілс). Оскільки фортеця знаходилася далеко від фронту й їй особливо нічого не загрожувало, полковник відпросився до діючої армії, де очо-
лив один із кавалерійських полків. Людиною він був відважною: у боях заслужив орден Святого Георгія 4-го ступеня та Золоту Георгіївську зброю.

Напередодні Лютневої революції Гончаренкові присвоїли звання генерал-майора, він знову повернувся до гвардії і був начальником штабу Гвардійського кавалерійського корпусу. Але незабаром все пішло прахом: армія танула, офіцерів виганяли з частин або навіть вбивали, назрівала громадянська війна, а довершив розклад більшовицький жовтневий переворот.

Знайомство за ґратами

Георгій Гончаренко та його майбутній прототип пісні — поручник Костянтин Галіцин познайомились у Києві, на Пушкінській вулиці... у в'язниці петлюрівського Осадного корпусу Січових Стрільців. Як вони туди потрапили?

Після остаточного розпаду армії генерал Гончаренко приватно мешкав у своєму маєтку на Півночі Росії. Селяни його не чіпали, місцеві більшовики ставилися з деякою пошаною, керівники РСЧА, що тільки-но зароджувалася, час від часу закликали до себе. Однак життя у радянській Росії швидше нагадувало сидіння на пороховій бочці, й Гончаренко вирішив не ризикувати, і повернутися на Батьківщину — в Україну, де в той час правив гетьман Павло Скоропадський.

У Києві відставний генерал був прийнятий самим Скоропадським, з яким вони приятелювали вже близько двадцяти років, та на свій власний вибір отримав посаду начальника відділу з розробки українських нагород. Між іншим, у цьому відділі під керівництвом Гончаренка працювали відомий митець Георгій Нарбут та історик Володимир Модзалевський.

Правда, нічого путнього відділ так і не створив: наприкінці 1918 року гетьманську владу було зметено повстанням, очолюваним Петлюрою та Винниченком. Гончаренкові знов довелося переховуватись у знайомих, а згодом спробувати проїхати до Одеси, де висадилися війська Антанти. Там, під Одесою, його і зняли з поїзда петлюрівські патрулі. А далі була дорога назад—до Києва, до тієї ж кутузки на Пушкінській.

Вродливий та стрункий Костянтин Галіцин став сусідом генерала по нарах майже випадково: повстанці шукали його дядька, теж Галіцина, що брав активну участь у виборах Скоропадського гетьманом, а знайшли його — юного поручика.

У Києві цей молодий петербуржець, Галіцин, залишився майже випадково. Рештки його гвардійського полку остаточно розформовували саме в нашому місті в лютому 1918 року. Частина офіцерів одразу виїхала на Дон — до складу Добровольчої армії, деякі подалися додому—до червоної Росії, а Галіцин залишився в Києві, бо... закохався. Наречена поручика провідувала його навіть у в'язниці, й Гончаренко написав у своїх спогадах, що це була вродлива дівчина. Правда, він не зазначив її дівочого прізвища. А дарма...

Генерал та поручик пробули за ґратами лише кілька днів: під час переведення з одного місця ув'язнення до іншого, крокуючи Хрещатиком, вони обдурили вартового й успішно втекли з-під арешту. Більше вони ніколи не зустрічалися.

Кожному свій хрест...

Поручик Галіцин дістався до Добровольчої армії та воював у її складі до самого кінця громадянської війни. Між іншим, там він отримав черговий ранг штабс-капітана, але Гончаренко про це вже не знав. Із цілком зрозумілих причин... Після розбиття білих армій він повернувся до більшовицького Києва, до своєї нареченої.

Особливо не афішуючи своє білогвардійське минуле, Галіцин досить непогано влаштувався: тривалий час працював керуючим справами Київголовпроекту. Доки за ним не прийшли з ОДПУ.

Костянтина Олександровича Галіцина розстріляли в Києві як колишнього князя, колишнього поручика та колишнього білогвардійця 20 квітня 1931 року. Його рештки донині покояться на Лук'янівському цвинтарі у невідомій братській могилі разом з майже двома сотнями інших офіцерів, страчених у той же час за надуманим звинуваченням у контрреволюційній змові.

Трагічно склалася й доля автора "Поручика Галіцина" — Георгія Гончаренка. Після громадянської війни він повернувся до Прибалтики, замешкав у Ризі, займався майже виключно літературною діяльністю та багато друкувався у місцевій російськомовній пресі. Крім того, Юрій Галич став співзасновником ризького видавництва "Література", що видавало російськомовні книжки. Саме там з'явилися друком його нові збірки поезій, там таки Галич опублікував двотомник спогадів "Червоний хоровод".

Пісня "Поручик Галіцин" з'явилася десь на межі 20-30-х років. Точну дату написання цього вірша, мені, на превеликий жаль, доки що встановити не вдалося. Пісню підхопили, її стали співати далеко за межами Прибалтики по багатьох колах російської еміграції. А після Другої світової ця пісня потрапила на територію Радянського Союзу, правда — без автора, як народна.

Сам Гончаренко Другої світової не пережив. Існує легенда, що після того, як Червона армія в 1940 році вступила до Риги, на помешкання до генерала прийшли співробітники НКВС й запросили до себе... разом з усіма книжками. Георгій Іванович захопив 12 книжок, і лише "Червоний хоровод", де він украй негативно відгукувався про більшовиків, залишив удома. Але в НКВС знали, кого вони заарештовують, й, не побачивши серед принесених генералом книжок "Червоного хороводу", попросили повернутися за ним... звичайно, під охороною. Як Георгій Іванович буквально на кілька хвилин позбувся опіки оперів, легенда замовчує, але повернувшись додому, він миттєво зробив петлю та, не гаячи ані секунди, накинув на свою шию...


Так виглядав справжній поручик Галіцин. (Знімок із слідчої справи із архіву СБУ)



Фото Лани Голованової
ПіК№37(120)2001р.

"Найкращий різдвяний спогад", 1942 р.

[Стаття-спогад Омеляна Бучацького у мюнхенській газеті "Українська трибуна" (7 січня 1948 р.) про події 21 січня 1942 року, коли "Україна" зустрічалася з німецько-польською дружиною Die Schwarz Toifel (натисніть, щоб збільшити).]



vidlunnya-extra

МАЙДАН У РОЗРІЗІ


Що ховалося під бруківкою головної площі країни

Протягом чотирьох місяців кияни, обходячи стороною зелений паркан, що перегороджував майдан Незалежності, не здогадувалися, що за ним відбувається не лише реконструкція центральної площі міста, а й реконструкція нашої історії



Чому Батий чекав зими 

Щодо реконструкції Майдану Незалежності і приведення його у гідний цієї незалежності вигляд міська адміністрація мала "планов громадье". Промайнула навіть ідея відбудувати Лядські ворота "в автентичному вигляді" і поставити їх на площі. Але потім схаменулися, зрозумівши, що ставити перед монументом Незалежності браму, з якої почалося знищення столиці нині суверенної держави, якось неетично.

Взагалі, київським брамам на реставрацію не щастило. Коли "батьки міста" вирішили відбудувати Золоті ворота, то вже після відкриття пам'ятника з'ясувалася неприємна річ: будівельники, кваплячись здати об'єкт до чергової урочистої дати, поставили ворота задом наперед. Тобто ґратчастий бік, що був призначений для оборони зовні, опинився "обличчям" до історичного Києва, а внутрішній, з якого брама мала відкриватися, — з боку потенційних загарбників. Казус був наявний: кияни, обізнані з історією рідного міста, реготали, прикриваючи собі рота, але ворота залишилися стояти, як і стояли.

Розкопки майдану Незалежності з самого початку обіцяли археологічну сенсацію. Цей район Києва досі був майже недосліджений — з початку XIX ст. тут розташовувалися виключно "істеблішментні" будівлі, і, зрозуміло, що про те, щоб перекопати площу, навіть заради наукових відкриттів, і мови не було. "По-хорошому" розкопки такого плану мають тривати 3-5 років. Однак, розуміючи, що роками копати "головну площу країни" їм ніхто не дасть, дослідники змирилися і разом з будівельниками почали "вкладатися у строк" — до 24 серпня. І сенсації не примусили себе довго очікувати.

З перших днів розкопу був розвінчаний міф про те, що буцімто Лядські ворота були найслабше укріплені, і тому Батий зміг прорватися через них до Києва. Дослідивши залишки земляного валу, археологи з"ясували, що перед ним протікав штучно заглиблений струмок з крутими берегами, який виконував функцію оборонного рову. Завширшки струмок був приблизно 15-17 м, що робило наступ на ворота майже неможливим: кінна переправа через нього зайняла б не менше 30 хвилин, протягом яких воїн не мав би змоги ані відстрілюватися, ані навіть прикриватися щитом. Таким чином ворота були надійно захищені.

Здогадливий читач може заперечити: а як же взимку, коли струмок замерзав? Річ у тому, що до 1240 р. зимові навали для давньоруської оборонної стратегії були нонсенсом. Єдиним серйозним ворогом Русі тоді були кочові племена (половці та печеніги), які вирушали у поход лише весною або влітку — поки була зелена трава. Восени, коли вона висихала і годувати коней не було чим, кочівники поверталися назад у степ.

З монголами ситуація була іншою. Похід на Русь заздалегідь планувався як широкомасштабне завоювання, а не короткочасний набіг. Взяти її одразу у вересні 1240 р. Батий не міг: рів не давав змоги підтягнути під вал стіноламні знаряддя. Саме тому йому довелося чекати під стінами Києва "10 недель и 4 дни", тобто до кінця листопада — початку грудня, поки струмок не був міцно скутий кригою.

Печатка Ізяслава і єврейський погром

Але археологів цікавили не лише подробиці облоги Києва монголо-татарами. Поряд із валом під час розкопок було знайдено цілий квартал давньоруських садиб. Судячи з речових знахідок, мешкали тут люди не бідні: одна з будівель була ідентифікована як помешкання князівського дружинника, про що, крім загального розміру садиби і залишків дорогої кераміки, свідчить знайдена там печатка київського князя Ізяслава (ідентифікація канд. іст. наук Сагайдака М.А.) — другого сина Ярослава Мудрого. Такими печатками користувалися лише довірені особи київських князів або, як би тепер сказали, чиновники високого рангу. Садиба має сліди пожежі, датованої приблизно початком XII ст., що дозволяє висунути досить цікаву гіпотезу. Справа в тому, що літописами у 1113 р. зафіксований масовий єврейський погром у Києві. Не треба гадати, що наші предки відрізнялися особливими антисемітськими настроями: народний бунт був, насамперед, направлений проти київських лихварів, більшість з яких були євреями. Київська біднота із захватом палила "жидівські" помешкання, але дісталося і співвітчизникам, які займалися зовсім уже безпардонним лихварством. Дуже вірогідно, що заможний власник Ізяславової печатки теж був причетно до цього небезпечного "бізнесу". За що, очевидно, і постраждав.

Почому цегла з Лядських воріт?
 
Допоки археологи ламали собі голови над загадками історії, будівництво тривало. Будівельники, які не дуже раділи від такої наукової співпраці, у вільний від роботи час приторговуючи на Хрещатику "цеглою з Лядських воріт" і людськими черепами, поцупленими з розкопу. Черепи були справжніми, а цеглини — в основному цілком сучасного походження і йшли за п'ять гривень штука або просто обмінювалися на найконвертованішу з валют — пляшку горілки. Археологи, натикаючись на "антикварів", лаялися, але час для глобальних скандалів ще не настав.
Війна між ученими та робітниками розпочалася тоді, коли останні зрозуміли, що у вказані строки будівництво аж ніяк не вкладається. Важко сказати, на чиєму боці була істина: робітники прагнули якнайскоріше завершити об'єкт, а археологи несамовито захищали унікальні пам'ятки, які під час будівельних робіт безжально зрівнювалися з землею. Останньою краплею став фрагмент давньоруського валу, повністю розчищений і підготовлений до музеїфікації, що його будівельники, у котрих урвався терпець слухати "заумну маячню", потайки, вночі просто зрили екскаватором. Скандал був величезний, але неважко здогадатися, на чию користь він завершився: адміністрацію (і її десь можна зрозуміти) благоустрій майдану Незалежності цікавить більше, ніж усі археологічні відкриття разом узяті.

Що не потрапило до археологічної житниці

Кінцеві підсумки розкопу археологи підвели лише у жовтні. Речовими знахідками з майдану Незалежності можна заповнити чималих розмірів музей — їхня загальна кількість перевищує 7 тисяч і становить неабияку історичну цінність. Вражає те, як збереглися металеві вироби ХІ-ХІІ ст. — монети, зброя, язичницькі амулети. Звичайно, час і вологість ґрунту перетворюють чеканку в іржавий пил. Але з якихось, поки що не досліджених причин, у ґрунті, який не назвеш дуже сухим (згадайте Козяче болото), створилися унікально сприятливі.умови, які не дали металу окислитися.

Звісно, всі знахідки та відкриття археологічного сезону-2001 — лише крапля у морі порівняно з тим, що навіки залишилося під бруківкою майдану. З тим, що загинуло під ковшами екскаваторів і з тим, що через недостачу часу залишилося просто не знайденим і було знищено. Адміністрація міста може радіти: після останньої "операції" Майдан Незалежності перестав складати будь-яку археологічну цінність...


Автор висловлює подяку за надану інформацію начальнику розкопок м.н.с. В.Н.Тимощукові
та ст. л. Ю.Ю.Башкатову (Інститут археології Національної Академії наук України)



ІСТОРИЧНА ДОВІДКА 

За весь час свого існування в ролі міської площі теперішній Майдан Незалежності змінив кілька назв (згідно з панівною ідеологією та "духом часу"). Спочатку він "без претензій" звався Хрещатицькою площею, потім, коли у 1876 році на ньому було споруджено будівлю Міської думи, — відповідно, Думською. Радянська влада, котра, як відомо, дуже полюбляла експериментувати з назвами, перейменовувала площу тричі — за сімдесят років вона встигла побувати Радянською, імені Калініна та площею Жовтневої революції. Проте у часи Київської Русі це місце звалося далеко не так патетично — Перевесищем (лісова місцевість, де полювали за допомогою "перевесів" — мисливських тенет), а пізніше, коли ліси повирубали, — просто Козячим болотом.
У XI ст. тут проходив кордон "міста Ярослава" — власне, межа Києва, обнесена оборонним валом. Тут же була розташована південна міська брама — славнозвісні Лядські ворота, через які у 1240 р. до Києва увійшов зі своїми військами монгольський "джіхангір" — "Священний воїтель" Бату-хан, якого руські літописи називали Батиєм. Батий, як відомо з підручників історії, давав клятву увійти в місто через Золоті Ворота, які вважав єдино гідними для своєї священної особи, але Золоті Ворота виявилися настільки неприступними, що врешті-решт було вирішено атакувати Київ з півдня — тобто з того місця, де нині Майдан Незалежності.

Але з Лядськими воротами Батиєві спочатку щастило ненабагато більше, ніж із Золотими. Під стінами Києва зібралася всі (!) війська, що брали участь в поході на Русь — безпрецендентний випадок у завойовницькій практиці монголів. Облога тривала довго. Руські літописи з їдкою іронією переможених зазначають, що монголи "стояша перед Києвом 10 недель и 4 дни и едва взяша". Щодо дати цієї трагічної події у літописах розбіжності: одні вказують 19 листопада, інші — "Миколин день" — 6 грудня.


Юлія Тененьова
ПіК№37(120)2001р. 

Вівторок, 29 грудня 2009 р.

ТЕРНОПІЛЬСЬКЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

От надумали я і tolik-fort помацати хвіст таємниці тернопільського підземелля. От що із цього вийшло. Таки помацали тільки кусочок хвоста. ;)
БІЛЬШЕ ЗНИМОК ТУТ

Пʼятниця, 25 грудня 2009 р.

Майк Мазуркі - Маркіян Мазуркевич

Чимало наших земляків, які емігрували до США, пов’язали свою долю з кінематографом. Серед них однією з найпопулярніших постатей був Майк Мазуркі (Mile Mazurki / Майк Мазурки), справжнє ім’я якого Маркіян Мазуркевич - актор, що зіграв півтори сотні ролей у фільмах та двісті - у телепередачах і театральних виставах. 9 грудня виповниться 16 років з дня смерті талановитого митця, який не дожив 16 днів до свого 82-річного ювілею.


Його ім’я є майже невідомим у нашій країні. Натомість у Північній Америці воно було популярним ще до дебюту Мазуркі у Голлівуді, бо як борець-професіонал важкої ваги він провів понад 4000 матчів, а перед тим грав у професійних футбольних та баскетбольних командах.

Майбутній актор з’явився на світ у селі Купчиці на Тернопільщині. Мати Маркіяна Мазуркевича так розповідала про нелегку долю їхньої родини: «Три тижні, заки народився син, мій чоловік рішився виїхати в Америку. Я не перечила йому, бо в краю була нужда - думала, що як поїде в Америку, то колись і мене візьме з дитиною, буде нам краще жити на цьому світі. Та не було грошей на дорогу, треба було позичати у мого вітчима...» Намагаючись віддати борг, мати поїхала до Прусії на заробітки, залишивши однорічну дитину чужим людям. Тим часом вітчим викрав хлопчика. Навіть коли батьки Маркіяна повернули борг і надіслали синові гроші на подорож до Америки, вітчим привласнив їх і всіляко відтягував приїзд. Врешті-решт Мазуркевичі змушені були купити квитки випадковим знайомим, які й привезли чотирирічного хлопця до батьків.

Маркіян, який невдовзі змінив ім’я на Майк, успішно скінчив школу, вчив право у Нью-Йоркському університеті Фордгем, потім працював в одній з фірм на Волл-стріт. Крім того, він ніколи не поривав зі спортом і ще зі школи захоплювався декламацією віршів української та англійської літератури.

Майк Мазуркі дебютував у Голлівуді у 1941 році у стрічці «Шанхайський жест». Спочатку він виконував здебільшого схематичні ролі у пригодницьких картинах, де використовувались його фізичні дані. Згодом актор навчився забарвлювати рисами своєї творчої палітри найдрібніші образи, перетворившись на справжнього майстра епізоду. Він так і не став зіркою «фабрики мрій», хоча чимало фільмів з його участю увійшли до скарбниці американської кінокласики: «Самсон і Даліла» (1949) Сесіля Блаунта Де Мілля, «Ніч і місто» (1950) Жюля Дассена, «Навколо світу за 80 днів» (1956) Майкла Андерсона, «Повна кишеня чудес» (1961) Френка Капри, «Осінь шайєнів» (1964) Джона Форда та інші. Деякі роботи Мазуркі знайомі і нашим глядачам, зокрема невеликі ролі у стрічках «У джазі тільки дівчата» (1959) Біллі Вайлдера та «Цей шалений, шалений, шалений, шалений світ» (1963) Стенлі Крамера.

Майка знали і шанували в Українському Культурному центрі в Лос-Анджелесі. Як свідчать друзі Мазуркі, він до самої своєї смерті мріяв ще хоч раз побачити батьківщину (на жаль, це йому не вдалося). В останню путь тіло актора понесли з української церкви святого Володимира, парафіянином якої він був.

kinoblog

Болбочан — завойовник Криму

Його судив державний суд за спробу державного перевороту... Український суд — українського полководця. Єдиною його помилкою було те, що він цю державу захищав...


Він зовсім не скидався на авантюрника, яких рясно наплодилось в Україні у часи революції. Не був він і звичайним офіцером російської армії, який вимушено пристав до українського війська. Син сільського священика з Хотинського повіту в Бессарабії, ще юнкером Чугуївської піхотної школи зарекомендував себе свідомим українцем. Хоча, як свідчать сучасники, був більше схожий на молдаванина чи француза. За розповсюдження між юнкерами "Кобзаря" і "сепаратистські" розмови начальник Чугуївської школи пригрозив Болбочанові шибеницею, але, зважаючи на успіхи у військовій науці, залишив у школі.

Влітку 1917-го підполковник Болбочан почав українізовувати свій 5-ий армійський корпус. З українців корпусу сформував 1-й Український республіканський полк (5000 солдатів). Однак російська більшість корпусу їх роззброїла, дійшло навіть до збройної сутички. Підполковник з побратимами виїхав до Києва. Серед загального безладу, коли дуже бракувало старшинських кадрів із військовою освітою, Болбочан зумів утворити боєздатний дисциплінований Республіканський полк, згодом перейменований у 2-й Запорозький. У складі дивізії генерала Натієва, осетина за національністю, корпус пройшов переможним походом через усю Україну, й, випереджаючи німецьку армію, вдерся у Крим. На той час дивізія складалась із 2-го Запорозького пішого полку, Харківського пішого партизанського відділу, кінного полку ім. Костя Гордієнка, гарматного полку, броневого дивізіону (10 панцерників), інженерного батальйону, відділу самокатників, важкого гарматного дивізіону і гусарського полку.

Крим взяли блискавично і надзвичайно успішно. Поки німці дійшли до Джанкою, Болбочан з розгону здобув стару ханську столицю Бахчисарай, деякі менші міста і Сімферополь. Долучивщи до себе кілька "чамбулів", татарських добровольців, Болбочан націлився на Севастополь, але тут втрутились німці, які хотіли мати Крим під своїм контролем. До того ж, українська дипломатія на переговорах не включила півострова до складу УНР.

Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан усе ж не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами і голили голови, залишаючи запорозькі оселедці. Сам же він був завжди у френчі й галіфе та кашкеті англійського зразка.

Болбочан був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком правих поглядів. Його цілком влаштовувала система гетьманату, але — органічно українського, а не тої монархічно-російсько-української суміші, якою була скоропадщина, що спиралась на німецьку військову потугу й була до душі тільки російським чи зросійщеним політикам і промисловцям. Через те, коли Національний союз, готуючись до протигетьманського повстання, запропонував Болбочанові, котрий на той час командував усією дивізією, взяти участь у цій акції, той погодився.

В Харкові, уже напередодні повстання, він не покидав спроб примирити гетьмана зі збунтованою демократією для спільної боротьби за Українську державу. А Національному союзові поставив вимогу не руйнувати адміністрації і державного апарату, створеного гетьманом, і поставити на чолі війська авторитетну особу.

Майже одночасно з повстанням січових стрільців Коновальця у Білій Церкві Болбочан підійняв повстання у Харкові й Полтаві. Його дивізія, швидко поповнюючись добровольцями, перетворилась у корпус. Він здійснював успішні воєнні операції на Лівобережжі, розташувавшись від станції Гребінка до Сум.

Ці операції проходили за несприятливих умов. На півдні виступив проти гетьмана і Директорії УНР Махно, діяла маса різноманітних загонів, невідомо якого забарвлення, перейшла кордон Червона армія, наступаючи на Чернігів.

Зберігся звіт Болбочана Головному отаману: "...я повідомляв вас про дуже скрутне моє становище, котре з кожним днем ставало все гірше і гірше, а тепер воно катастрофічне. Запорозький корпус — основна сила Української Армії. Але яка б не була сила, вона має свої межі. Запорозький корпус із самого дня перевороту беззмінно працює в бойовій обстановці, не кажучи про те, що і до того, постійно був у бійках з більшовиками. Тому я настоював дати мені 4 полки галичан. Останні тижні — період найбільшого бойового напруження... Всі змучені. Люди на ногах не тримаються. Підтримки не знаю де взяти. Я чекав допомоги з Києва, але тепер вирішив рятувати рештки справжніх героїв і патріотів — це рештки Запорозького корпусу. Ми перед Батьківщиною свій обовязок виконали чесно, а якщо хтось нас у чомусь звинуватить, то хай це робить той, хто більше прислужився для Батьківщини... Раніше я просив 3-4 полки, а тепер давайте дві дивізії... Через тиждень двох дивізій буде мало...".

Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Болбачанові розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії. Болбочан відповів: "Із більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю".

За непослухом Болбочана крилась не тільки ненависть людини правих поглядів до більшовиків взагалі, а й зневага військового фахівця до колишнього журналіста, якого на хвилі революції винесло на пост Головного отамана військ УНР. Поруч діяли сили, які взаємно себе заперечували. Запорожці, у своїй масі, були завзятими самостійниками-націоналістами, серед яких панувало гасло "Україна для українців". Пропагандивну роботу при штабі проводив Микола Міхновський. Запорожці нічого не хотіли чути про марксистський соціалізм і, тим паче, про комунізм. Тоді як Директорія спиралась в своїй основній масі виключно на соціалістів. Болбочан як керівник найдієвішої бойової одиниці, талановитий полководець, улюбленець солдатів і старшин — став скалкою в очах соціалістичних діячів. Проти нього повели шалену, неперебірливу в засобах, кампанію. Проблемою була і присутність Міхновського, якого соціалістичні кола ненавиділи за мілітарні, державницькі, націоналістичні погляди.

Коли Болбочан зупинився в Кременчуці, його позбавили посади командувача корпусу і заарештували. Згодом звільнений неслухняний полковник опинився у Станіславові, теперішньому Івано-Франківську. Там змушений був марнувати час у кав'ярнях, тоді як на фронтах точилася запекла боротьба і так потрібні були досвідчені командири.

Коли почався літній наступ армії УНР, Петлюра запропонував Болбочанові їхати в Італію, щоб зайнятись полоненими українцями із Першої світової. Це дивне призначення Болбочан сприйняв як бажання керівних кіл УНР позбутися його, але погодився. Попросив тільки дозволу попрощатися зі своїм Запорозьким корпусом, що на той час бився під Проскуровом.

Козаки з радістю зустріли улюбленого командира. І тут його несподівано арештовує спеціально послана частина. Болбочана віддали під військовий суд за змову з українським поміщиком Шрагом та ще кількома правими політиками, які, начебто, спираючись на Запорозький корпус мали скинути соціалістичний уряд УНР, створивши тверду владу правої орієнтації. Слідство і суд відбулись навдивовижу швидко і засудженого полковника розстріляли на станції Балин.

Суд відбувся з розпорядження Наказного отамана Осецького при штабі Діючої армії. Прокурором виступив "державний" літератор Петро Певний. Судді були членами штабної сотні, типові малороси, для яких патріотизм Болбочана був цілком ненормальний.

Дружина члена Директорії Макаренка просила Петлюру врятувати Болбочана. Прохання про помилування надходили від 7-ої, 8-ої, частини 6-ої, дивізій, командира Запорозької групи полковника Сальського, інспектора цієї ж групи Дерещука і отамана Коновальця. Але Петлюра спішно виїхав на фронт, що виглядало так, ніби він подібно Пілату, вмив руки. Суддя Кривицький, який виніс вирок, до смерті не міг звільнитись від тягаря вбивства. Згодом він скаже, що на підставі даних, якими розпоряджався суд, для винесення вироку не було жодних підстав.

До страти полковника катували у в'язниці. Він не міг зрозуміти і пережити всього цього безглуздя. Загинути не від ворожої кулі, а від рук української військової влади, для створення якої він стільки зробив у критичні часи. Перед смертю Болбочан збожеволів.

Стратили його 29 березня 1919-го. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чоботарьов. На команду "Вогонь!" — з півчоти стрільців ніхто не вистрілив. Команду повторили, але знову — жодного пострілу. Схоже, нікому з вояків не піднімалась рука на людину, яку вони знали як видатного українського патріота. Розлючений Чоботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочану в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею.

Чи була насправді змова Болбочана? Можливо. Безперечно, Болбочана, людину правих поглядів не могла задовольнити безпорадна діяльність тодішнього уряду УНР, "соціалістичність" якого постійно підкреслював Петлюра. Була, можливо, й особиста образа. Проте полковник був досить розумний, щоб не бачити в усякій спробі державного перевороту серед тодішнього безголів'я страшну небезпеку для української державності.

Так чи інакше, а розстріл Болбочана свідчив про великий брак державного розуму серед діячів УНР і водночас продемонстрував нашу, надто негативну рису — самоїдство, котра так дошкульно проявилась згодом, у протистоянні бандерівців з мельниківцями та багатьох інших подіях нашої подальшої історії...

Роман МАЛКО
"ПіК"№15(50)2000р.

Четвер, 24 грудня 2009 р.

Анатолій МАКОГОН: "Олександр Матросов - трагедія нашого роду"


— Я народився й виріс у хаті, де зростав Олександр Матросов. Але вперше дізнався правду про свого дядька, вже навчаючись в інституті, — розповідає мешканець черкаського села Червона Слобода письменник Анатолій Макогон. - І вперше не повірив рідному дідові, якому вірив усе життя...


Правда про людину, що кинулася грудьми на ворожий дзот

Оксана ПРЯДКО

За його словами, справжнім прізвищем Олександра Матросова було Макогон. Народився він у родині офіцера елітного Преображенського полку, командира кулеметного взводу Миколи Макогона — на хуторі Лозова, що на Дніпропетровщині. Олександр був третьою дитиною, загалом у сім'ї було шестеро дітей.

— У дитинстві дядя Саша виглядав значно молодшим свого віку, — розповідає Анатолій Макогон. —Дідусь казав, що він був досить слабкою дитиною, але розбишакуватою. В школі вчився дуже погано і багатьох літер не вимовляв. Він так шепелявив, що іноді й мати його не розуміла.

А ще дядя Саша був бандиткуватим і злодійкуватим хлопчаком...

Голодомор 30-х підкосив усю сім'ю Макогонів. Молодші діти геть попухли від голоду. Старші ловили горобців і їли. Вижила сім'я лише завдяки корові Зорці, яку всі разом пасли й охороняли.

У 1933 р. главу сім'ї Макогонів заарештували за наклепом, і він кілька місяців пробув у в'язниці. Мати щодня гнула спину на колгоспному полі, тож за 11-річним Сашком не було кому наглянути. А він почав нишпорити по сусідських хатах у пошуках їжі. Згодом це випливло, і, приходячи в колгосп по вику — плату за трудодні, Докія Макогон чула від голови: "Вам немає нічого, бо Сашко вже встиг полазити по хатах і вашу норму вже виїв". Згодом Сашко втяг сім'ю в іще більшу халепу... Голова сільської ради якось пригостив його цукерками і став розпитувати, де сім'я бере їжу, якщо там ніхто ще не помер із голоду. Сашко охоче розповів, що мати і старший брат щоночі ходять грабувати з пістолетом і кинджалом. А під ранок приносять додому золото й гроші і закопують у долівку.

...Зірвавши діл і викопавши посеред хати величезну яму, співробітники НКВС побили всю сім'ю, вимагаючи віддати золото, погрожували розстрілом. Потім ще раз побили Сашка — коли зрозуміли, що золото й гроші — то вигадки брехливого хлопчиська.

— Тоді хрещена мати запропонувала моїй бабусі віддати Сашка до дитбудинку, — розповідає Анатолій Макогон. — Переконала її тим, що в дитбудинках непогано годують. Хрещена пообіцяла Сашкові купити йому в місті цукерок і відвезла хлопчика в місто — до Межовського дитбудинку.

...Через місяць повернувся з в'язниці Микола Макогін. І відразу кинувся шукати сина, але в Межові його вже не було. За "погану поведінку" Сашка перевели в інший дитбудинок, і слід його врешті загубився.

— Дід так і не зміг пробачити дружині й кумі того, що віддали дитину в чужі руки, — розповідає Анатолій Макогон. — Скільки міг, все шукав сина.

Але побачив його лише через 10 років... У військовій газеті, яка повідомляла про подвиг радянського бійця, що закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту. На фото Микола Макогон упізнав свого Сашка...

— Те, що сталося, дід назвав величезною трагедією нашої родини, — каже Анатолій Макогон. — Він вважав, що після дитбудинку Олександр міг повернутися додому, але не зробив цього, затамувавши велику образу на свою родину. Миколайович від народження, він навіть став Матвійовичем. Щодо зміни прізвища, то тут, я вважаю, зіграв роль характер мого дядька. Односельчанин розповідав, що зустрічався з ним в Уфимській трудовій колонії. Дядя Саша потрапив туди відразу після дитбудинку, за якийсь дрібний злочин. В колонії він був великим авторитетом. Можливо, звідти й таке "героїчне" прізвище.

Анатолій Макогон припускає, що його дядько потрапив на війну просто з колонії, — тому ніколи й не повернувся додому. Колонії і в'язниці були основними постачальниками "гарматного м'яса" для штрафних батальйонів. Це були смертники, які йшли в бій під прицілом автоматників НКВС. Попереду їх чекали кулі німців, позаду — смерть від своїх. І подвиг Олександра Матросова міг бути виявом не героїзму, а відчаю.


ДОВІДКА

Офіційна версія життя Олександра Матросова

"Матросов Олександр Матвійович, нар. 5.02.1924 р. в м. Єкатеринослав (Дніпропетровська область). Рано залишившись без батьків, виховувався в Ульяновському дитбудинку. Росіянин. Був помічником вихователя в Уфимській трудовій колонії. В Радянській Армії з 1942 року. В діючій, армії з 1942 р. Автоматник 91 стрілецької бригади (22 армія, Калінінський фронт), комсомолець (член ВЛКСМ з 1942 року). Гвардії рядовий, у бою 23.02.1943 р. в районі села Чернушки (Локнянський р-н Псковської обл.), використавши всі боєприпаси, тілом закрив амбразуру ворожого дзоту.
...Цей подвиг став символом мужності і військової доблесті, безстрашності і любові до батьківщини".

Короткий біографічний словник "Герої Радянського Союзу", Том 2.

"ПіК"№42(125)2001р.

Вівторок, 22 грудня 2009 р.

ВІЙНА БУЛА В МОЇМ КРАЮ...

Відгук на книгу
Петра-Йосифа Потічного
"Павлокома. 1441-1945.
Історія села".
Фундація "Павлокома".
Торонто-Львів. 2001




Володимир КМЕТИК

Коли я вперше потиснув руку Петру-Йосифу Потічному, його оптимізм, енергійність і життєрадісність аж ніяк не вказували на його складну та сповнену драматизму долю. Він народився у Павлокомі, в селі, яке після занепаду українських визвольних змагань 1916-1921 років за рішенням Паризької ради амбасадорів опинилося під владою Другої Речі Посполитої. Тоді, на відміну від Австро-Угорщини, політика якої базувалася на визнанні факту багатоетнічності в державі, відновлена Польща поставила за мету сформувати моноетнічну націю. Це означало, що українці, які споконвіку проживали на даній території (а таких було понад третина від усього населення міжвоєнної Польщі) і які не бажали асимілюватися, трактувалися нею як небажаний для держави елемент. У міжвоєнний період утиски українців владою набули тотального характеру.

З початком Другої світової війни Павлокома перейшла під владу Москви. Ситуація начебто змінилася на краще: у школах запроваджено викладання українською мовою, місцеві адміністрації українізувалися — росіяни намагалися переконати населення у своїй винятковій толерантності. Але досить швидко прийшло розуміння, що ця толеранція була лише обмежено вибірковою. Коли Петру-Йосифу було десять років, розпочалася російсько-німецька війна і росіяни, вважаючи його батька за "неблагонадійного елемента", відступаючи перед німцями, знайшли відповідний їхньому світогляду спосіб розв'язання проблеми. Я був свідком того, як літня людина стояла навколішки перед соляною 400-метровою шахтою, яку "брати зі сходу" перетворили у могилу його батька. Десь там на дні цієї шахти лежали і тіла тих (понад 3 600 осіб!), хто мав гідність усвідомити себе українцем і чиї діти розвіяні по світу сиротами. Так, він, у десять років втративши батька, у шістдесят вперше став на коліна перед його могилою. Сиротою, П.-Й.Потічний перебрався до родичів у Львів, аби здобути в українській гімназії освіту. Його львівські студії закінчилися досить скоро, бо йшла війна і було не до науки. Він повернувся додому, у Павлокому, куди знову прийшли росіяни, але вже як друзі поляків. Місцевому населенню приписувалося покинути прадідівські землі і вирушити на схід у незнане. Хто не хотів—того треба було переконати силою. Це стало сигналом тим, хто уже давно прагнув втамувати власну ненависть до українців. Є багато свідчень того, що робилося це під боком у Червоної армії цілком безкарно, атому — дати волю емоціям можна було без особливого страху. Тим більше, що нова польська комуністична влада ставилася до такої ініціативи місцевих поляків нейтрально.

Другого березня 1945 року у Павлокому зайшли озброєні групи Армії Крайової. Через два дні 366 місцевих мешканців навіки залишилися у селі. Коли читаєш список невинних жертв—знаходиш імена дітей, яким було п'ять років від роду — і розумієш, що їх убито лише за те, що вони були українцями.

Петро-Йосиф Потічний вижив. Йому поталанило. У лютому 1945 року він чотирнадцятирічним хлопцем вступив до Української повстанської армії, два роки воював на Закерзонні (українські етнічні території, що після війни відійшли до складу Польщі), у 1947 році у складі сотні Громенка перейшов в американську зону окупації Німеччини, переїхав до США, воював і був поранений в Кореї, закінчив Колумбійський університет і довгі роки викладав політологію у Макмастерському університеті в Канаді. Він — автор і редактор понад 40 книг (написаних різними мовами), Почесний професор двох університетів у Китаї (Гайлюндзян у Харбіні та Східно-китайського в Шанхаї) і Почесний професор Національного університету "Львівська політехніка".

У 1961 році йому вдалося відшукати членів своєї родини і вперше після 1945 року зустрітися із матір'ю. Нині вся сім'я Потічних мешкає у Канаді. Очевидно, що видана Петром-Йосифом Потічним книга є не лише даниною пам'яті односельцям, але і свідченням того хреста, якого несуть по життю павлокомівці, розкидані нині чи не по всьому світу, позбавлені батьківщини, але не позбавлені громадянської пам'яті і синівської любові до України.

І на завершення... Книга "Павлокома. 1441 -1945. Історія села" починається словами: "Село, про яке тут мова, й надалі існує. Назва його позначена на географічній мапі, у ньому і надалі живуть люди, правда не ті, які довгі віки змагалися за існування у тому чарівному куточку.....". Той, хто наважиться її читати далі, має бути готовим до усвідомлення того, що не всяке зло (навіть зло, яке вражає свідомість своєю дикістю!) завжди є покараним. Інколи залишається тільки попіл від пожарища власного дому, що невпинно стукає у серця тих, кому Бог відміряв це пережити і передати нащадкам пам'ять як пересторогу на майбутнє.


ДОВІДКА

Село Павлокома

■ перші архівні згадки датовані 1441 роком, як про частину земельної власності Миколая Кміти, перемиського каштеляна;
■ поселення існувало з восьмого і століття — найвірогідніше, як один із центрів адміністративної та військової влади, й було укріпленням водного та сухопутних шляхів, що проходили долиною Сяну;
■ разом з іншими подібними городищами (налічувалося їх всього чотирнадцять) призначалося для оборони по лінії Городок-Ярослав;
■ з 1349 року, після завоювання польським королем Казимиром Великим Галицько-Волинського князівства, — у складі Польщі, а після її упадку від 1772 року — до закінчення Першої світової війни — у складі Австро-Угорщини;
■ у двадцятому столітті почергово під владою: Польської Речі Посполитої; Радянського Союзу; Третього райху;
■ з 1944 року входить до складу Польщі.


ДОВІДКА

До 1923 в українському селі Павлокома:

■ мешкало 38 родин поляків, число яких, після розпаювання поміщицьких земель, поповнилося 26-ма родинами польських колоністів (урядовою політикою поміщицька земля підлягала розпаюванню насамперед серед поляків) і приблизно 50 сімей з різнонаціональним подружжям, які мешкали тут віддавна і які добровільно самоідентифікувалися або як поляки, або як українці.
■ була школа, греко-католицька церква (у 1928 році на церковному Соборчику священики вирішили вести метрикальні записи українською мовою у цілій Перемишльській єпархії) і "Просвіта" (заснована громадою ще у 19ОЄ році).


ДОВІДКА

Із мешканців Павлокоми:

■ двадцять чотири чол. — мобілізовано у І939 році на польсько-німецьку війну
■ шістнадцять — арештовано НКВД у 1939-1941 рр.
■ дев'ять — арештовано німцями у 1 941 -1942 р.
■ сто дев'яносто три — примусово вислано на працю до Німеччини у 1 941 -1943 рр.
■ дев"ять — мобілізовано до лав Червоної армії у 194О р.
■ сім — мобілізовано до дивізії "Галичина"
■ п'ять — схоплено під час облави для служби в Червоній армії" у 1944 р.
■ сорок два — пішло добровольцями до Української повстанської армії
■ триста шістдесять шість — замордовано відділом Армії Крайової у березні 1945 р.


"ПіК"№13(144)2002 р.

ВАЛЕРИЯ НОВОДВОРСКАЯ: УКРАИНА - НЕ БАНДИТСКАЯ ХУНТА!

Пʼятниця, 18 грудня 2009 р.

ГРУЗІЯ-УНСО

НОВА ПОШТІВКА



ЗВОРОТ

Христианизация по рассеянски - Сотрудники лечебно-исправительного учреждения в Ижевске наказывают мусульман за их веру

Администрация лечебно-исправительного учреждения № 4 (ЛИУ-4) г. Ижевска не разрешает мусульманам совершать обязательную молитву, сообщили в Исламский комитет России (председатель - Гейдар Джемаль) родственники заключенных этого учреждения. Каждая попытка заключенных совершить намаз заканчивается оскорблениями, побоями и заключением в ШИЗО, сообщает сайт Исламского комитета.

По утверждению сайта, ответственны за происходящее в ЛИУ-4 оперуполномоченный Глазырин, его заместитель Лукин и начальник оперотдела Крылов. Начальник ЛИУ-4, азербайджанец по национальности, полковник Курбан Эминов "спокойно относится к творящимся в его владениях притеснениям мусульман", отмечает Исламский комитет.

4 декабря за совершение намаза на 15 суток был отправлен в ШИЗО Зялмах Кодзоев, осужденный по сфабрикованному делу сын известного ингушского писателя Иссы Кодзоева. Вместе с ним по той же причине в ШИЗО содержатся еще трое мусульман. Сотрудники учреждения заявили, что в ШИЗО они будут содержаться до тех пор, пока не примут христианство. Помещение ШИЗО не отапливается, окна по распоряжению администрации не закрывают, так что заключенные содержатся там при уличной температуре. Мусульман каждый день избивают, оскорбляют их религиозные чувства, нецензурно выражаясь в адрес Аллаха и Мухаммада. В знак протеста Зялмах Кодзоев объявил голодовку.

11 декабря четверо мусульман, содержащихся в ШИЗО, были избиты до полусмерти, их избивали в течение нескольких часов со словами: "Мы из вас выбьем этот Ислам!" По словам родственников пострадавших, сейчас они продолжают находиться в ШИЗО, состояние здоровья у них очень тяжелое, есть основания опасаться за их жизнь.

portal-credo.ru
yousuper.livejournal

ПЕРШИЙ СТЯГ ГРОМАДИ РІДНОВІРІВ ТЕРНОПОЛЯ "СВАРГА"

Середа, 16 грудня 2009 р.

Де ж похований Роман Шухевич?

Чи може архів Служби безпеки України допомогти дослідникам установити могилу командувача УПА ?


Упродовж 1991—2007 років до Служби безпеки України надійшли десятки запитів та звернень від політичних та громадських діячів і родини Головного командира УПА з проханням надати інформацію про місце поховання Романа Шухевича. Однак документів про те, що вчинили з тілом Шухевича, виявити не вдалося. Адже від 13–томної оперативно–розшукової справи МГБ на нього, де вони могли б зберігатись, лишився один том, решту знищили. Перше розслідування щодо місця поховання генерал–хорунжого СБ організувала на початку 1990–х років, за часів головування Євгена Марчука. Виявилося, що комендант УМГБ Львівської області Климчук, який займався похованням тіл убитих учасників ОУН(б), помер у 1991 році. Інші опитані колишні співробітники УМГБ Львівської області про поховання Шухевича нічого не знали або мовчали. Розкопки на території Управління СБУ у Львівській області результатів не дали.

 
Розповідь чекіста

Лише у 2004 році радник голови СБУ Олександр Гнап (також учасник боротьби з підпіллям ОУН і УПА) повідомив, що старенький ветеран органів держбезпеки УРСР погодився дати свідчення про події тих років. Він назвав себе учасником спеціальної таємної операції МГБ УРСР зі знищення тіла Романа Шухевича. Це був колишній старший оперуповноважений управління 2–Н МГБ УРСР старший лейтенант Олександр Болдін (1915 року народження). Його свідчення знято на відеокамеру. Як розповів Болдін, після операції 5 березня 1950 року тіло Шухевича доставили з Білогорщі у Львів. Там воно перебувало до 9 березня.

«Пам’ятаю, як нас, групу оперативних працівників Управління 2–Н МГБ УРСР, зібрав заступник начальника цього Управління полковник Іван Кирилович Шорубалка і поставив перед нами завдання: вивезти Шухевича за межі Західної України і конспіративно спалити його тіло», — розповідав Олександр Болдін. За його словами, полковник Шорубалка радився з підлеглими, де краще це зробити. На той час єдина добре впорядкована дорога була в напрямку Львів—Рівне—Житомир—Київ, тому спершу вирішили їхати цією дорогою на Житомирщину. Утім досвідчений полковник запропонував вивезти тіло на територію Хмельницької області, в напрямку Кам’янця–Подільського.

Готувати групу оперативників до поїздки доручили полковнику Кагановичу. Крім «оперів», до справи залучили чотирьох військовослужбовців десятого полку внутрішніх військ МГБ УССР. Їхали на вантажівці, з накритим брезентом кузовом. У кузов наклали відповідну кількість дров і бочку з бензином. Туди ж мали покласти мертвого Романа Шухевича, загорнутого в тканину. Болдін розповів, що, крім нього, до складу групи входили: майор Іван Підтепа (заступник начальника першого відділення Управління 2–Н МГБ УРСР, у березні 1954–го переведений із МГБ у МВД УРСР, помер, похований у Києві); капітан Василь Педченко (старший оперуповноважений Управління 2–Н, помер і похований у 1993 році в Маріуполі); старший лейтенант Григорій Конопльов (старший оперуповноважений, у 1954 році переведений в органи міліції). Водієм легкового авто ГАЗ–67, на якому виїхала група попереду вантажівки, призначили старшину Петра Пономаренка (помер і похований у Києві).

Місце в пам’яті

За словами Болдіна, перед виїздом зі Львова з групою зустрівся представник МГБ СССР генерал–лейтенант Павло Судоплатов, а також заступник міністра держбезпеки УРСР генерал–лейтенант Віктор Дроздов. У той час у Львові, в оперативній групі МГБ УРСР перебував і тодішній міністр державної безпеки УССР генерал–лейтенант Ковальчук. Болдін наголошував, що «рішення про операцію приймали ці керівники».

Це було 9 березня 1950 року. Болдін розповів, що вже після виїзду зі Львова вирішили їхати в напрямку Тернопіль — райцентр Великі Бірки — Скалат — Гримайлів і Скала–Подільська, перетнути річку Збруч і виїхати на її лівий берег. «Потрібно було підшукати конспіративне місце, щоб запобігти увазі сторонніх людей, — пояснював «опер». — Переїхавши Збруч, група і вантажівка з військовослужбовцями повернули ліворуч і виїхали на окраїну молодого ліска, де й вирішили почати кремацію тіла Шухевича. Усю фізичну роботу з розвантажування дров і виносу з машини тіла здійснили військовослужбовці». Тіло поклали на велику купу дров, политих бензином. Оперативники в цей час пильнували, аби «дійство» не побачили сторонні люди. Усе тривало, за словами старенького «опера», години зо дві. Коли вогонь погас і попелище захололо, золу змели на брезент, знесли вниз до Збруча і з мосту кинули в річку. Збруч тоді, мовляв, розлився широко, і з місця кремації виднівся бурхливий потік річки.

Болдін розповів, що вони з Олександром Гнапом розшукали те місце. Мовляв, Гнап дуже наполягав та ще й територію добре знав. Наприкінці березня 2002 року вони вдвох установили на місці спалення хрест, на якому написали роки народження і смерті Романа Шухевича.

Керівництво СБУ у кінці 2004 р. повідомило цю інформацію одному з відомих українських політиків, який постійно цікавився місцем поховання Шухевича — Василю Червонію. Далі ця не до кінця перевірена інформація поширилася у пресі. У 2005 році в ЗМІ повідомили про встановлення пам’ятного хреста та перше відзначення у Гукові роковин із дня смерті Романа Шухевича. Чимало людей повірили, що документи СБУ підтверджують поховання Шухевича біля села Гуків. Деякі мешканці села Гуків навіть почали говорити, що знали про спецоперацію МГБ, лише боялися і мовчали.

Множина «спецоперацій»

Однак, окрім свідчень Болдіна, ніяких документальних підтверджень версія про місце поховання Шухевича не має. Відшукати документи, які на 100 відсотків підтвердили б інформацію Болдіна, в архіві СБ не вдалося. Автор цієї статті влітку 2004 року за завданням керівництва архіву СБУ розшукував документи, які могли б висвітлити питання про знищення тіла Головного командира УПА Романа Шухевича. Виявилося, що збереглися документи про обставини спецоперації 5 березня 1950 року. Однак інформації про знищення тіла в них не виявилося. Тоді автор вирішив пошукати інформацію про можливе нагородження учасників розшуку Шухевича керівництвом МГБ УССР: можливо, хтось із них міг бути задіяним у знищенні його тіла.

Після тривалого розшуку у фонді наказів МГБ УРСР (№ 9) архіву СБ разом із трьома наказами МГБ УРСР №№ 0066–0068 від 16 березня 1950 року про заохочення співробітників МГБ УССР та УМГБ Львівської області — учасників розшуку та ліквідації Романа Шухевича, було виявлено підписаний того ж дня наказ № 0069 «Про заохочення співробітників Управління 2–Н МГБ УССР та військовослужбовців 8–ї стрілецької роти 10–го стрілецького полку внутрішніх військ МГБ Українського округу» за виконання якогось особливо важливого завдання.

У наказі, підписаному тодішнім міністром Миколою Ковальчуком, не вказується, за що саме заохочуються співробітники та військовослужбовці, однак співставлення змісту заяви Болдіна, інших трьох указаних наказів та документів про операцію у Білогорщі дає підстави вважати, що наказ № 0069 стосується саме подальших дій із тілом Шухевича. У ньому йдеться про виконання невідомого спецзавдання МГБ УССР трьома оперативними співробітниками — Кагановичем А. Г., Болдіним О. І. та Конопльовим Г. І., одним сержантом і шістьма рядовими військовослужбовцями 8–ї стрілецької роти 10–го полку внутрішніх військ МГБ Українського округу, а також двома водіями Автобази МГБ УССР.

Не все втрачено

Між свідченнями Болдіна і змістом наказів є розбіжності. Зокрема, у наказі № 0069 не вказано названих Болдіним Подтепу, Педченка та водія Пономаренка. Окрім того, Болдін свідчить про чотирьох оперпрацівників, чотирьох солдатів і одного водія (імовірно, вважав несуттєвим наявність водія машини, на якій їхали солдати). Під час розшуку автор дійшов висновку, що необхідно спробувати розшукати матеріали про знищення тіл інших керівників підпілля ОУН(б) і УПА, щоб з’ясувати, чи має під собою заява Болдіна якість підстави, і чи чекісти дійсно здійснювали такі секретні спецоперації.

Після ретельної перевірки наказів МГБ УРСР за 1950 рік автор виявив аналогічний до документа про заохочення О.Болдіна наказ МГБ № 00298 від 22 липня 1950 року, у якому за успішне виконання невідомого спеціального доручення МГБ УРСР премійовано 4 оперробітників (в т. ч. згаданих О. Болдіним Педченка В. І., Подтепу О. Х, а також водія Пономаренка П. М.), одного сержанта і 6 військовослужбовців внутрішніх військ МГБ Українського округу тієї ж самої 8–ї стрілецької роти 10–го полку ВВ МГБ Українського округу. У результаті перегляду оперативно–розшукової справи на члена Проводу ОУН Романа Кравчука — «Петра» виявилося, що 4 липня 1950 р. співробітники МГБ УССР дійсно убили в Бережанському районі Тернопільської області керівника одного з проводів ОУН(б), якого впізнали заарештовані підпільники як керівника крайового проводу ОУН(б) на західноукраїнських землях Романа Кравчука — «Максима». І лише через кілька місяців, у серпні–жовтні 1950 р., чекісти встановили, що загинув не він, а один із провідників підпілля на Бережанщині, зовні дуже схожий на Кравчука.

Ще не знаючи цього, чекісти вивезли його тіло за межі Західної України — на територію Житомирщини та потай спалили в лісі. Попіл зібрали, рештки кісток подрібнили і розвіяли у полі. Про це зберігся відповідний акт, підписаний виконавцями операції. Отже, радянські спецслужби справді використовували такі методи. Крім того, прізвища учасників спецоперації та осіб, нагороджених наказом міністра М. Ковальчука від 22 липня 1950 р., повністю збігаються.

Можна з великою ймовірністю припустити, що високі посадовці МГБ УССР давали доручення знищувати тіла убитих керівників ОУН(б) приблизно у такий же спосіб, як свідчить Болдін. Але де тепер шукати документальні підтвердження, що саме так учинили з Романом Шухевичем, і як дізнатися, де ж він насправді похований? У київському архіві СБУ їх немає, а тому питання залишається відкритим. Можливо, що документи можуть зберігатися у Центральному архіві ФСБ Російської Федерації, оскільки участь в організації розшуку Шухевича брав начальник 4 управління МГБ СРСР генерал–лейтенант Павло Судоплатов.

 Олександр ІЩУК, начальник Центру вивчення документів з історії визвольного руху галузевого державного архіву СБУ


УМ

Вівторок, 15 грудня 2009 р.

В Україні зареєстрована Українська асоціація власників зброї


В Україні постановою Мін’юсту від 30 жовтня 2009 р. зареєстрована Українська асоціація власників зброї, повідомляє прес-служба УАВЗ.


Асоціація об’єднує власників зброї, колекціонерів - всіх, хто має відношення до зброї або збирається нею володіти.

Асоціація займається відстоюванням інтересів своїх членів у питаннях володіння зброєю та її застосування, лобіюванням інтересів українських власників зброї в органах виконавчої, судової і законодавчої влади.

Зокрема, суттєві зусилля Асоціація докладатиме для лібералізації збройового законодавства.

Народний Оглядач

Элеонора Шифрин - Процесс Демьянюка

Пропонована стаття може абсолютно змінити ставлення до справи звинувачення Івана Дем"янюка, тих людей, які не хочуть вірити у його невинність. Це стаття вдови експерта із кадебістських фальшивок на Заході Авраама Шифріна, який був запрошений на суд по справі Дем"янюка, Елеонори Шифрін. Вона була написана у 2007 році і приурочена до 20-тиріччя процесу в Єрусалимі. Стаття опублікована на ізраїльському сайті 7kanal.com. Вдячний шановній Любі Раскін
__________________________________________________________

Предисловие автора

Двадцать лет назад в Израиле проходил судебный процесс, оказавший судьбоносное влияние на дальнейшее развитие израильского правосудия и израильское общество в целом, хотя мало кто из живших тогда в Израиле и наблюдавших за происходящим, согласится сегодня с такой оценкой тех событий. Тем не менее, по моему глубокому убеждению, низкий уровень правосознания израильского общества, прессы и политического руководства страны привел к тому, что двадцать лет назад общество потребовало от суда юридически не оправданного приговора, и суд согласился заменить юридически приемлемые доказательства владевшими обществом эмоциями. Иными словами, система правосудия была использована для вынесения неправедного приговора, который выглядел идеологически оправданным в глазах подавляющего большинства израильтян.

Однако нарушение принципов правосудия с одобрения всего общества и общественная легитимация подтасовки фактов в суде ради вынесения идеологически приемлемого приговора не могли впоследствии не ударить бумерангом.

Сегодня мы с ужасом наблюдаем узурпацию судом законодательной и исполнительной власти в стране и беспардонное использование системы правосудия в Израиле для борьбы с идеологически и политически неугодными лицами и тенденциями - и недоумеваем: как же такое могло произойти?!

Волею судьбы, мне и моему ныне покойному мужу Аврааму Шифрину пришлось принять самое непосредственное участие в событиях двадцатилетней давности, положивших начло этому процессу утраты моральных ориентиров в обществе, и наблюдать вблизи то, что продолжает трагически отражаться на судьбах нашего народа сегодня.

На протяжении всех минувших лет люди - как жившие тогда в стране, так и приехавшие позднее - нередко спрашивали меня: как случилось, что Узник Сиона Авраам Шифрин, отдавший столько лет своей жизни сионизму и еврейскому государству, оказался среди свидетелей защиты Ивана Демьянюка, которого обвиняли в пособничестве нацистам в уничтожении 900 тысяч евреев.

Предлагаемая ниже статья отвечает на этот вопрос. Однако, с моей точки зрения, значительно важнее, что она заставляет нас взглянуть в прошлое и увидеть в нем ростки сегодняшних наших бед, ростки, которые мы сами, с подачи наших врагов, насаждали и культивировали в своей среде.


20 лет назад мой муж, Авраам Шифрин, стал вторым из самых ненавидимых людей в Израиле. Первым был адвокат Йорам Шефтель, защитник Ивана Демьянюка, экстрадированного Америкой в Израиль в 1986 г. для суда по обвинению в том, что он был оператором газовой камеры в лагере смерти Треблинка по кличке “Иван Грозный”, лично уничтожившим около 900 тысяч евреев. Авраам стал объектом ненависти, согласившись выступить на процессе в роли эксперта по гебешным фальшивкам.

В израильской системе правосудия экспертов приглашает не суд, а стороны, поэтому человек, выступающий на стороне защиты, как бы автоматически становится защитником обвиняемого. При условии соблюдения принципа суб юдице - то есть человек невиновен, пока не доказана его вина - ничего страшного в этом нет. Тем более что свидетель-эксперт по определению должен говорить правду, и именно в этом должен быть заинтересован суд, стремящийся установить личность подсудимого и его причастность к инкриминируемому ему преступлению.

Но это при условии соблюдения принципа суб юдице… В случае же Демьянюка этот принцип был забыт в тот момент, как американский суд - самый справедливый суд в мире! - принял решение об экстрадиции механика фордовского автомобильного завода для суда в Израиль. С точки зрения израильской широкой общественности, прессы и - главное - судебно-правовой системы, в Израиль привезли не подозреваемого, которому израильский суд даже не предъявил еще обвинительное заключение, а виновного. И поэтому всякий, кто стоял на пути к юридическому оформлению заранее вынесенного ему приговора к повешению, и сам попадал в разряд преступников.

Между тем Демьянюк с первой минуты, когда в США заподозрили, что во время Второй мировой войны он был надсмотрщиком в немецком концлагере и скрыл этот факт при въезде в Америку, категорически отрицал это и даже представил алиби. Он утверждал, что на протяжении всего этого периода сам сидел в немецком лагере для военнопленных в Хелме (Польша), был освобожден весной 1944 г., после чего вступил в армию ген. Власова. Этому простому работяге с четырехклассным образованием и в голову не могло прийти - как, впрочем, и большинству израильтян - что кто-то может быть заинтересован в его осуждении, вне всякой связи с его личностью и фактическими обстоятельствами жизни.

Власти и пресса Израиля всячески поддерживали и разжигали “всенародный гнев” и призывы к отмщению. Для них это была едва ли не последняя возможность показать, как они преследуют нацистских преступников, и напомнить молодежи о трагической истории европейского еврейства, которая - так было принято в те годы толковать - могла произойти лишь потому, что у еврейского народа не было тогда своего государства и армии. [1]

Судебно-правовая система тоже втянулась в эту политическую игру, согласившись сделать процесс Демьянюка показательным. Под давлением министра юстиции Верховный суд разрешил снять для этого театральный зал в Биньяней Аума - иерусалимском Дворце конгрессов - и даже согласился с тем, чтобы весь процесс, впервые в истории страны, транслировался по телевидению. И стало ясно: приговор уже вынесен заранее! Не станет же государство вкладывать такие усилия и деньги в показательный процесс только для того, чтобы на глазах всего мира оправдать подозреваемого!

Наблюдая со стороны и еще не зная, что все дело построено на привезенной из СССР фальшивке, мы настороженно прислушивались - уж очень нехорошие ассоциации и воспоминания вызывало словосочетание “показательный процесс”. Однако в тот период даже мы, злостные антисоветчики, не подозревали, что этот процесс - результат международного заговора, в котором участвовали КГБ СССР, американский Отдел по специальным расследованиям (OSI - Office of Special Investigations) и власти Израиля. Только в страшном сне могло бы нам тогда присниться, что Авраам будет выступать в этом процессе, а уж тем более - что вся эта постыдная для Израиля и трагическая для Демьянюка и его семьи история - в какой-то мере следствие деятельности Авраама.


“Разделяй и властвуй”

Выезжая из СССР на Запад, Авраам был уверен, что продолжит бороться против советской власти - этого воплощения Зла в современном мире. Еще в возрасте 14 лет, потеряв отца, безвинно арестованного и погибшего в лагерях Колымы, Авраам не только не отрекся от него, как многие дети репрессированных в те годы, но поклялся отомстить за него и сделать все возможное, чтобы злодейская власть рухнула. Вся его дальнейшая жизнь была подчинена этой цели. И впоследствии, “найдя” для себя Израиль и глубоко осознав свое еврейство, он продолжал считать борьбу с советской властью своим долгом и своей миссией в этой жизни, а саму эту власть - смертельным врагом еврейского народа, не меньшим, чем власть гитлеровскую. [2]

При этом Авраам четко сознавал: коммунизм и советский режим враждебен не только еврейскому народу, но и украинцам, прибалтам, кавказцам и всем прочим народам, порабощенным коммунистической империей. И считал необходимым объединить их всех - как и граждан западных стран - для противостояния этому Злу. Опыт лагерей, где он не только спал на общих нарах с борцами за национальную независимость своих народов, но и участвовал вместе с ними в семи попытках побега, научил Авраама разбираться в людях и определять их не по национальной принадлежности, а за их личные качества. Сам он вел себя так, что солагерники привыкли уважать не только его как личность, но и его еврейство. Недаром же, когда однажды конвоир на этапе попытался натравить на Авраама находившихся в вагонзаке блатных, предложив им “наподдать этому жиду”, блатные - неожиданно для Авраама - заявили: “Ты это начальник брось, это не жид, это - израильтян!”.

Получив после лагерей, ссылки и периода подпольной сионистской деятельности разрешение на выезд в Израиль, Авраам знал, что и на Западе продолжит борьбу против советской власти, тем более что в лагерях оставались друзья: и старые, и недавно севшие, и нужно было добиваться их освобождения. Однако он полагал, что теперь включится в организованную на государственном уровне борьбу, которая, конечно же, ведется в Израиле и странах “свободного Запада”. Ему не приходило в голову, что и он сам был отравлен советской пропагандой: он полагал, что “Запад” - его политики, его пресса, его интеллигенция - настроены антисоветски и понимают опасность проникновения коммунизма в так называемый “свободный мир”. Для Авраама было большим ударом, когда он обнаружил, что этот пресловутый “гнилой запад” - еще и трусливый и просоветский, и к тому же, как мухами, засижен агентами КГБ. Стало ясно: чтобы бороться, нужно искать союзников.

Советские власти всегда действовали по принципу “разделяй и властвуй”, натравливая одни нации на другие и всех вместе - на евреев, сея клевету, недоверие и раздор и мешая людям объединяться в борьбе против своих мучителей. На Западе, как выяснилось, самым действенным методом нейтрализации антикоммунистических движений и организаций было распространение агентами КГБ слухов и сплетен об их антисемитской настроенности.

В первой же своей поездке в Европу и США в 1971 г. Авраам встретился с русскими антикоммунистами из НТС и с организациями, боровшимися за независимость Украины. Последние приняли его с большим почетом: они уже знали его имя от своих соотечественников, сидевших с ним в лагерях. Рекомендации таких ветеранов украинского повстанческого движения как Евген Грицяк (организатор шахтерского восстания в лагерях Воркуты), Михаил Сорока и его жена Екатерина Зарицкая, Лебедь, Горбовий, Долишный, римский кардинал Йозеф Слипый, стоили на Западе немало.

Познакомившись с евреями, которые вырвались из-под контроля израильско-американского еврейского истэблишмента и разворачивали собственную кампанию за свободу советского еврейства, Авраам начал знакомить их с украинскими руководителями, приучая тех и других к мысли, что у них общий враг - Советский Союз, и бороться против него нужно сообща, невзирая на все, что случалось между нашими народами в прошлом. Постепенно начались совместные демонстрации и другие акции протеста.

В 1975 г. Авраам рекомендовал для участия в первом Международном Сахаровском слушании Славу Стецько, вдову Ярослава Стецько, который 30 июня 1941 провозгласил во Львове независимое Украинское государство, был арестован немцами и в 1941—1944 гг. находился в концлагере Заксенхаузен. Советские агенты влияния сделали все, чтобы не допустить выступления представителя свободных украинцев, а заодно - и самого Авраама, как “злостного антисоветчика”. Авраама удалось отстоять, а Слава Стецько была отстранена от участия в Слушании. Но сам факт борьбы еврея Шифрина за право представителя порабощенной Украины рассказать о советских преступлениях против украинского народа, не остался незамеченным.

Следующей весной мы с Авраамом приехали в Америку с необычным проектом: создать в районе Вашингтона копию советского концлагеря и учебный центр на ее базе. В комитет, созданный нами для осуществления этого проекта, вошли представители почти всех советских национальных республик и стран соцлагеря, Кубы, Китая, а также множества американских правозащитных организаций - правых, левых, белых, черных, желтых и проч. Были там, конечно, и украинцы.

По разным причинам, нам удалось осуществить лишь небольшую часть своего замысла: была создана копия советского “воронка” для перевозки заключенных. Для этой цели купили старый, хорошо провонявший минибус, вроде тех, что развозили в Союзе хлеб и молоко. Внутри построили скамьи и решетки для отделения зэков от конвоя, а снаружи на темных бортах машины написали по-русски “Мясо” (именно так советские власти перевозили зэков по улицам городов, не привлекая излишнего внимания). Для “обслуживания” мы нарядили в советскую военную форму двух белобрысых, вполне рязанской внешности американцев - активистов антикоммунистических организаций.

Выставленный летом 1976 г. в Нью-Йорке возле здания Демократической конвенции (первым “пассажиром” здесь пожелал стать ныне покойный сенатор П. Мойнихен, который по дороге чуть не потерял сознание), а затем и в Вашингтоне возле Сената, наш “воронок” и короткая поездка в нем производили на американских политиков и журналистов неизгладимое впечатление, о котором они рассказывали в газетных публикациях, вызывая страшный гнев и возмущение советских представителей. Нашими помощниками в этом проекте были и нью-йоркские украинцы.

Тем же летом в Нью-Йорке вышел украинский перевод книги Авраама “Четвертое измерение” - его лагерные воспоминания, в которых, среди прочего, описана дружба евреев, украинцев и представителей других народов и их совместная борьба против произвола КГБ.


“Раскрутка” началась

Все эти разрозненные события, казалось бы, не имеющие к делу Демьянюка никакого отношения, возможно, и побудили советскую пропаганду натравить евреев на украинцев.

Советскую заинтересованность в заговоре против Демьянюка отмечают и бывший сотрудник комиссии Конгресса по безопасности и специалист по советским спецслужбам Герберт Ромерштейн в своей статье “Советская роль в деле Демьянюка” (Humsn Events, 4/4/92), и адвокат Йорам Шефтель, представлявший Демьянюка на процессе в Израиле, в своей книге об этом “деле”.

Во всяком случае, именно в 1976 году в нью-йоркской украинской коммунистической газете “The Ukrainian Daily News” была напечатана фотография документа, ставшего известным впоследствии как “документ Травники”. Это была копия удостоверения из тренировочного нацистского лагеря Травники в Польше, где перешедшие на сторону немцев советские военнопленные проходили обучение перед мобилизацией во вспомогательные войска СС. Фотографию сопровождала статья, в которой говорилось, что бывший владелец этого удостоверения Иван Демьянюк является нацистским военным преступником и проживает в США.

Эта публикация и послужила основанием для обвинения Ивана Демьянюка, человека совершенно ничем не примечательного, жившего в Кливленде (штат Огайо) и работавшего механиком на автомобильном заводе Форда, вначале в том, что он был охранником в одном из нацистских лагерей, а затем даже и в том, что он “Иван Грозный” - палач из Треблинки.

Редактор упомянутой украинской газеты, некто Михаил Ганусяк, успешно совмещал с издательской деятельностью работу на советские “органы”, проводя в своей газете советскую политическую линию. В своих публикациях и в изданной все в том же 1976 г. книге “Lest We Forget” он отмечал тревожные признаки крепнущего сотрудничества евреев, украинцев и других порабощенных народов в борьбе против СССР. Нет ничего удивительного в том, что именно этот агент Москвы предоставил страницы своей газеты для провокации, превратившейся - при помощи американских интересантов, а впоследствии и израильских властей - в откровенный заговор.


Опознание

Разумеется, Демьянюк был далеко не первым украинцем, на которого советские “коллеги” указали американцам как на пособника нацистов. Однако в случаях, когда у них имелись серьезные доказательства, советские требовали выдачи подозреваемых для суда в СССР, где их быстро приговаривали к лагерным срокам или казнили. В данном же случае очень быстро проявилась советская заинтересованность в том, чтобы Демьянюк был выдан в Израиль и судим евреями. И, опять же, нет ничего удивительного в том, что помощь в реализации этой идеи они получили от своего идеологического соратника в Израиле - Шимона Переса. Но об этом ниже.

Вначале за расследование Демьянюка взялись американские органы правосудия, которые запросили у советской стороны копию “документа Травники”, а тем временем направили в Израиль фотографии Федоренко (другого подозреваемого украинца) и Демьянюка для опознания выжившими узниками лагерей Треблинка и Собибор. Поначалу предполагалось, что кто-то опознает Федоренко как охранника из Треблинки, а Демьянюка - как охранника из Собибора.

В нарушение элементарных правил процедуры фото-опознания, израильские следователи создали коллаж фотографий, в котором фотографии обоих подозреваемых были не только крупнее и яснее остальных, но и помещены таким образом, что сразу обращали на себя внимание. Тем не менее, ни один из десяти живших в Израиле бывших узников Собибора не указал ни одного из двоих как знакомого им по Собибору. Таким образом, советская инсинуация в отношении службы Демьянюка в Собиборе отпала на этой ранней стадии расследования.

Однако вдруг произошло событие, которого не ожидал никто, даже советские авторы всего замысла. Первый же из бывших узников Треблинки, которым был предложен тот же коллаж, немедленно обратил внимание на две крупные фотографии и неожиданно указал на снимок Демьянюка, сказав, что это Иван, оператор газовых камер в Треблинке. С этого момента направление следствия круто изменилось, и израильские следователи начали искать доказательства того, что Демьянюк - это палач из Треблинки, прозванный “Иваном Грозным” за жестокость и садизм и лично принимавший участие в уничтожении около 900 тысяч евреев.


Интересанты в Америке…

В 1979 г. при министерстве юстиции США был создан Офис по Специальным Расследованиям (OSI), для розыска, судебного преследования и изгнания из США незаконно проникнувших в страну нацистских преступников. [3]

В 1977 г. отдел министерства юстиции, впоследствии преобразованный в OSI, подал в Федеральный суд США в Кливленде иск об аннуляции гражданства Демьянюка на основании утверждений, что он - “Иван Грозный” из Треблинки. Однако уже к 12 августа 1978 г. у OSI появились неопровержимые доказательства лживости этих утверждений. Доказательства эти были получены из Советского Союза в рамках параллельного расследования дела Федоренко. Из многочисленных имевшихся в деле Федоренко показаний следовало, что оператор газовых камер в Треблинке по кличке “Иван Грозный” имел фамилию Марченко. Среди полученных документов были подробные описания внешности двух охранников, которые отвечали за функционирование газовых камер в Треблинке - Николая Шелаева и Ивана Марченко - и их фотографии, и близко не похожие на фото Демьянюка. Получив эти документы, прокуроры из OSI скрыли их от адвокатов Демьянюка и впоследствии от суда.

Скрыли они и результаты неудачной для OSI процедуры опознания фотографии Демьянюка бывшим сержантом СС Отто Хорном, одним из самых страшных садистов и убийц из Треблинки. Как стало известно годы спустя, OSI придавал большое значение его показаниям. Поэтому 14 ноября 1979 г. следственная группа из OSI прибыла в Западный Берлин, где жил тогда этот нацистский преступник, в надежде получить от него подтверждение, что Демьянюк - это “Иван Грозный”. Однако, к их большому разочарованию, Хорн не только не узнал в Демьянюке “Ивна Грозного”, но и сказал, что этого человека вообще не было среди охранников в Треблинке, да и ни в каком другом лагере он не встречал Демьянюка за время своей службы в СС.

Результаты этого неудавшегося опознания были запротоколированы одним из троих следователей, Джорджем Гарантом, и отправлены в штаб-квартиру OSI в Вашингтоне. Но там решили этому документу хода не давать, а, наоборот, спрятать его подальше и, уж конечно, не давать его адвокатам Демьянюка. Поэтому, когда в 1981 г. OSI привез Отто Хорна в США, где он дал “правильные” показания на процессе по денатурализации Демьянюка в Кливленде, адвокаты обвиняемого не знали о том, что ранее этот свидетель дал прямо противоположные показания.

Обнародование всех этих документов, естественно, завело бы дело против Демьянюка в тупик, и OSI был бы вынужден отозвать свой иск из суда. Это было бы второе дело, проваленное OSI, и этого руководители нового отдела с широкими полномочиями и обширным бюджетом допустить не могли, так как период испытательного срока подходил к концу, а его сотрудникам не удалось довести до положительного конца еще ни одного дела. (К этому времени OSI проиграл в суде Флориды иск против Федоренко и подал апелляцию. Но, не имея достаточных доказательств, следователи OSI боялись проиграть и ее. Поэтому они просто подослали к нему “доброхотов” и уговорили этого не слишком умного человека не тратить скопленные за годы работы деньги на адвокатов, а просто обменять их на рубли и уехать на Украину, где оставалась его семья, и дожить там спокойно и безбедно до старости. Поверив “доброхотам”, Федоренко обменял свои доллары на рубли по выгодному американскому курсу и уехал на Украину, где он уже бывал несколько раз с визитами и не имел никаких проблем с властями. Но в этот раз на советской границе его уже ждали: он был арестован и через несколько недель расстрелян. Так OSI “выиграло” свою первую апелляцию).

В интервью алабамской газете Huntsville Times 30октября 1991 г. Алан Райан, возглавлявший OSI в период раскручивания “дела Демьянюка”, сказал: “Дело Демьянюка было одним из первых дел, которые мы представили в суд, и это был в значительной степени наш экзамен. Если бы мы его проиграли, это весьма укоротило бы время существования нашего отдела”. Вот так, просто и откровенно: чтобы укрепить свое положение и оправдать свои зарплаты, сотрудники отдела решили, что за это не жалко заплатить жизнью ни о чем не подозревающего человека.

Однако не одни лишь сотрудники OSI были заинтересованы в сокрытии доказательств невиновности Демьянюка и в его осуждении. 25 августа 1978 г. Конгрессмен Джошуа Эйлберг, тогда бывший председателем подкомиссии Конгресса по иммиграции, направил письмо Грифину Беллу, генеральному прокурору США:

“До меня дошли сведения, что вышли на поверхность недостатки в подготовке дела “США против Демьянюка”, касающегося процедуры денатурализации предполагаемого нацистского преступника, проживающего в Кливленде, Огайо. Хочу выразить свою сильную озабоченность по поводу неадекватной работы обвинения в этом деле. Повторение недавнего отрицательного решения по делу Федоренко (то есть его оправдания в суде - Э.Ш.) во Флориде может свести к нулю и поставить под угрозу продолжительные и настойчивые усилия этой подкомиссии по избавлению страны от этого нежелательного элемента. Создание специального юридического отдела, OSI, в рамках юридического ведомства было нацелено на привнесение экспертных знаний и организованности в этот процесс. Этому отделу следует полностью доверить ведение этих дел. Я полностью поддерживаю передачу руководства ведением дела Демьянюка в руки OSI. Мы не можем позволить себе риск провала еще одного решения”.

Таким образом, на стороне сокрытия свидетельств с целью добиться признания виновности Демьянюка было много интересантов.

Никому из них и в голову не могло тогда придти, что несколько лет спустя рухнет “железный занавес”, и защита Демьянюка добудет в советских архивах те самые документы, которые OSI скрыл от американского, а затем и от израильского суда и, конечно, от адвокатов обвиняемого.

17 ноября 1993 г., уже после вынесения оправдательного приговора по апелляции Демьянюка в Верховном суде Израиля, американский Федеральный апелляционный суд 6-го округа штата Огайо определил как “намеренный обман суда” поведение адвокатов OSI в 1978 г. и в последующие годы.

Федеральный суд признал, что “адвокаты OSI действовали с бездумным пренебрежением своими обязанностями перед судом, когда они не раскрыли перед судом не менее трех серий бывших в их распоряжении документов еще до того, как дело Демьянюка достигло стадии судебного разбирательства”.

В решении суда сказано: “Поэтому мы считаем, что адвокаты OSI действовали с легкомысленным пренебрежением истиной и обязанностями правительства не делать никаких шагов, которые могли бы помешать обвиняемому представить свое дело целиком и честно. Относительно обстоятельств этого дела был совершен обман суда”.

В связи с этим суд постановил, “в результате этого и по вышеуказанным причинам аннулировать решение областного суда об экстрадиции на том основании, что решение было добыто нечестным путем в результате неподобающего поведения прокуратуры, представлявшего собой обман суда”.
Но до этого прошло 15 лет, семь из которых Демьянюк провел в израильской тюрьме, свыше четырех из них - в ожидании смертной казни. И на протяжении всех этих лет адвокаты OSI держали в секрете неопровержимые доказательства того, что за преступления “Ивана Грозного” был приговорен к повешению другой человек. Более того, когда иерусалимский областной суд приговорил Демьянюка к смерти, OSI поздравил израильскую прокуратуру с “успехом”. Один из сотрудников OSI, Джордж Паркер, ушел в отставку, протестуя против сокрытия от суда фактов, опровергавших вину Демьянюка, однако и он молчал на протяжении всех 15 лет.


Встать: суд идет

В 1981 г. Федеральный суд в Кливленде, Огайо, аннулировал американское гражданство Демьянюка, а в 1983 г. государство Израиль подало официальную просьбу о выдаче его для суда по обвинению в убийстве на том основании, что американский суд признал его “Иваном Грозным”. 26 февраля 1986 г. Иван Демьянюк был экстрадирован в Израиль.

16 февраля 1987 г. в столичном Дворце конгрессов “Биньяней Аума” специальная коллегия иерусалимского областного суда в составе судей Далии Дорнер, Егошуа Таля и под председательством члена Верховного суда Дова Левина приступила к слушанию уголовного дела 373/86 в соответствии с Законом от 1950 г. о наказании нацистов и их пособников. Государство представляли: Государственный Прокурор Йона Блатман, адвокаты Михаэль Шакед, Михаэль Горовиц и Денис Гольдман (во главе прокурорской группы в составе 27 человек). Защиту на этом этапе вели американский адвокат Марк О’Kонор и израильский адвокат Йорам Шефтель. (Позднее, по окончании представления доказательств прокуратуры, семья Демьянюка отстранила О’Kонора и передала дело защиты полностью в руки Шефтеля, в помощь которому был еще ранее приглашен американский адвокат Джон Гиль).

После года подготовки к показательному процессу, в течение которого журналисты не делали ни малейших попыток соблюсти принцип суб юдице и - при молчаливом попустительстве суда - вынесли Демьянюку смертный приговор задолго до начала судебного разбирательства, атмосфера в стране была накалена до предела. И если до начала суда у кого-то могли быть сомнения в том, что в результате судебной процедуры Демьянюк будет приговорен к повешению, то они улетучились, как только обвиняемому было предъявлено обвинение в геноциде. Поскольку это прямо противоречило условиям экстрадиции (Демьянюк был запрошен для суда по обвинению в убийстве), стало понятно, что суд не намерен особенно церемониться по поводу юридических тонкостей: в Израиле знали, что по вышеописанным причинам американцы (OSI) не станут заявлять протест.

Сотрудничество между двумя прокуратурами в намеренной подтасовке фактов с целью добиться осуждения обвиняемого подтвердилось впоследствии, когда по требованию конгрессмена Джеймса Трафиканта было рассекречено досье по этому делу. Среди много другого стало известно, что через несколько недель после выдачи Демьянюка в Израиль, в OSI обсуждали ответ на иск его зятя Эда Нижника с требованием, на основании Акта о свободе информации, выдать ему всю папку с делом Демьянюка. По этому поводу Брюс Эйнхорн, главный прокурор OSI по делу Демьянюка, написал одному из адвокатов отдела, Мартину Заксу: “В подтверждение нашей беседы на тему о том, каковы могут быть последствия, если мы согласимся выдать наше досье по делу Демьянюка на основании исков по Акту о свободе информации. Я знаком с фактами дела Демьянюка, потому что был главным обвинителем по этому делу. Мне известен и тот факт, что мы на данном этапе оказываем юридическую помощь государству Израиль в расследовании и привлечении к суду Демьянюка, выданного для суда в минувшем феврале. Я могу заявить однозначно, что мы будем категорически протестовать против раскрытия нашего досье по следующим причинам: забота об убедительности доказательств израильской прокуратуры. Рассекречивание наших материалов, скорее всего, раскроет и подорвет стратегию израильской прокуратуры”. (Курсив в цитате мой-Э.Ш.)

Таким образом, израильская прокуратура начала строить дело на основе заведомо фальшивых доказательств, подсунутых двумя “доверенными источниками”: США и СССР.


Цель оправдывает средства

Двумя “столпами” обвинения были: 1. результаты опознания бывшими узниками и 2. “документ Травники”.

Как уже говорилось, процедура опознания состояла из двух этапов: опознание фотографии подозреваемого среди множества других фотографий в присутствии следователей, а затем личное опознание в суде. Понятно, что их результаты должны совпадать, а если они противоречат друг другу, то свидетельство отвергается как несостоятельное. Аналогичным образом отвергается свидетельство очевидца, если он не сумел правильно идентифицировать другие, уже известные и проверенные компоненты. В случае Демьянюка эти правила были отброшены.

Первый же свидетель, бывший узник лагеря Треблинка Пинхас Эпштейн, когда ему был предложен коллаж из 8 фотографий, включая взятую с “документа Травники”, определил одну из фотографий как Николая Шелаева, напарника “Ивана Грозного” по управлению газовыми камерами, а фотографию с “документа Травники” и вовсе проигнорировал. И защита, и обвинение согласились, что это показание Эпштейна было ошибочным - указанное им лицо принадлежало другому убийце из Треблинки, немцу по фамилии Шмидт. Несмотря на это, суд полностью принял его показания, когда он в суде определил Демьянюка как “Ивана Грозного”.

Второй свидетель, Элиягу Розенберг, еще в 1947 г., при первом же интервью документалисту Катастрофы Тувье Фридману, сказал, что “Иван Грозный” был убит заключенными во время лагерного восстания в Треблинке 2 августа 1943 г., причем он сам, Элиягу Розенберг, при этом лично присутствовал и видел, как один из заключенных размозжил ему голову лопатой. Затем, когда в 1976 г. Розенбергу была показана фотография Демьянюка, снятая в 1951 г., он не был уверен, что это “Иван Грозный”, но в 1981 г., когда он давал показания на суде Демьянюка в Кливленде, он уже был совершенно в этом уверен. Когда в 1978 г. Розенбергу показали те же самые фотографии среди других, он вообще не узнал Демьянюка. Это подтвердил и полицейский, проводивший процедуру опознания в 1978 г., Мартин Колар. Понятно, что, в соответствии с критериями израильского же Верховного суда, все эти показания были слишком противоречивы и не соответствовали одно другому, чтобы на их основании делать категорический вывод. Тем не менее, суд проигнорировал все эти несоответствия, и именно показаниям Розенберга в тексте приговора придано наибольшее значение.

Третьим из выступавших со свидетельскими показаниями бывших узников был Йосеф Чарный. В 1978 г. он давал показания в США по делу Федоренко и был определен американским судьей как “самый ненадежный из всех свидетелей”, поэтому на суд по делу о денатурализации Демьянюка его даже и не пригласили. Это, однако, не помешало израильской прокуратуре пригласить его для опознания обвиняемого, хотя в 1976 г., когда Чарному был предложен коллаж фотографий в контексте опознания Федоренко, он не указал фотографию Демьянюка не только как “Ивана Грозного”, но даже вообще как человека, которого он когда-либо видел в Треблинке или где-то еще.

Еще один выживший узник Треблинки, Густав Бурокас, выступавший с показаниями на суде против Федоренко в 1978 г., ко времени суда на Демьянюком был уже совершенно сенильным. Давая показания, он вначале никак не мог вспомнить, почему он ехал в 1978 г. во Флориду из Хайфы поездом, потом “вспомнил”, что он летел туда самолетом, но из Катовиц в Польше, где он якобы тогда жил, хотя на самом деле, начиная с 1948 г., он безвыездно жил в Израиле.

Не более убедительным выглядело и опознание Демьянюка четвертым свидетелем-узником, жившим с 1950 г. в Уругвае Ехиэлем Райхманом. Его предварительный допрос с опознанием фотографий проводился в Америке следователями OSI за семь лет до процесса. Протокол опознания был составлен следователями OSI по памяти семь лет спустя, поэтому указанные в нем “факты” противоречили “фактам”, которые помнил Райхман. Так, в протоколе говорилось, что Райхман опознал в Демьянюке “Ивана Грозного” мгновенно, а сам Райхман утверждал на суде, что он на протяжении трех часов изучал все предложенные ему фотографии, прежде чем дал ответ следователям. В протоколе также было сказано, что допрос велся на английском, и переводчика свидетелю не потребовалось, в то время как сам Райхман показал, что не знает ни слова по-английски и давал показания на идиш. Мало того, в протоколе было черным по белому написано, что Райхман не опознал фотографию на “документе Травники” как фотографию “Ивана Грозного”.

Показания всех израильских и американских следователей, допрошенных в суде, доказывали, что процедура опознания фотографий проводилась неизменно с нарушением процессуальных норм. Даже американский суд признал, что проводившиеся в Израиле опознания фотографий были недопустимо наводящими и подталкивающими к желательному для обвинения ответу, и отверг их как не имеющие доказательной ценности. Это касалось, в первую очередь, главы израильской следственной группы по делу Демьянюка Алекса Иш-Шалома, который, не зная, как еще оправдать проведенную им и явно противоречащую профессиональной этике процедуру фото-опознания, попытался даже свалить ответственность на прокуратуру, сказав, что прокуратура запретила ему - из “тактических соображений” - провести процедуру должным образом.

И Алекс Иш-Шалом, и 82-летняя Мария Радивкер, которая за 11 лет до того проводила процедуры фото-опознания и писала протоколы, признали, что фотографии Федоренко и Демьянюка были вдвое крупнее всех остальных фотографий, взятых для коллажа, и значительно лучше качеством. Они также признали, что снимок Демьянюка был единственным с круглым полным лицом и большой лысиной и сразу бросался в глаза.

Выяснилось также, что многие протоколы опознаний исправлялись и дописывались десять лет спустя после процедуры. Радивкер признала и тот факт, что многие бывшие узники при первом опознании не указали на фотографию Демьянюка как на “Ивана Грозного”, но этому факту не было придано никакого значения. Именно на этих “опознаниях” покоилась вся тяжесть обвинения, когда Израиль запросил Америку о выдаче Демьянюка для суда как “Ивана Грозного” из Треблинки.

* * *

Вторым доказательством считался “документ Травники”. Как уже было сказано, это было удостоверение, которое выдавалось присланным в тренировочный лагерь Травники советским военнопленным, вызвавшимся служить в качестве вспомогательных сил СС в гетто и лагерях смерти. Существовали серьезные подозрения в том, что документ был советской фальшивкой, изготовленной в КГБ с целью провокации. Но независимо от того, был ли присланный советскими “коллегами” документ подлинным, то есть, принадлежал ли он в действительности Демьянюку, он ни в коей мере не доказывал, что Демьянюк служил в Треблинке.

Тем не менее, для обвинения было очень важно доказать подлинность “документа Травники”, так как это могло бы разрушить алиби обвиняемого и укрепить доверие к “опознавшим” его бывшим узникам Треблинки. Если бы удостоверение тренировочного лагеря СС было действительно выдано обвиняемому, то это означало бы, что свидетели не просто выбрали среди фотографий случайное лицо, а узнали, пусть и не совсем точно опознав, одного из лагерных надсмотрщиков.

Однако документ в то же время и подрывал показания свидетелей, утверждавших, что Демьянюк был “Иваном Грозным”, так как все они утверждали, что видели его непрерывно в Треблинке на протяжении всего периода с июля 1942 г. и вплоть до восстания заключенных 2 августа 1943 г. В то время как послужной список владельца “документа Травники” утверждает, что 22 сентября 1942 г. он был переведен на эсэсовскую ферму Уксау, а 27 марта 1943 г. был направлен в лагерь смерти Собибор на неуказанный срок. Понятно, что если верны опознания выживших узников, и Демьянюк действительно был “Иваном Грозным”, то он не мог быть одновременно и владельцем “документа Травники”, так как он не мог одновременно находиться в двух разных местах. Таким образом, даже если этот документ не был фальшивкой, он не мог принадлежать “Ивану Грозному”.

Это подтвердил и допрошенный в Германии выездной сессией суда 18 мая 1987 г. Гельмут Леонард, отставной сержант немецкой полиции и бывший эсэсовский чиновник, который был ответственным за картотеку в лагере Травники в 1942-44 гг.

Майкл Горовиц, представлявший израильскую прокуратуру на этом допросе, надеялся, что Леонард подтвердит подлинность “документа Травники” и, тем самым, подкрепит показания бывших узников. Вместо этого Леонард заявил прямо противоположное: “Документ из Травников должен содержать отметку о направлении в эсэсовский лагерь Треблинка, если его владелец действительно там был хотя бы на протяжении двух-трех недель. Я бы лично сделал соответствующее исправление в карточке в таком случае”. Затем он добавил: “Каждое удостоверение имеет на себе дату его выдачи. Служебное удостоверение (а именно так определялся “документ Травники”) без даты выдачи - это не более чем грубая подделка”.

Более того, педантичный немец добавил еще одну деталь, исключающую возможность того, что этот документ был подлинным, при этом принадлежал Демьянюку и этот Демьянюк служил в Треблинке. Он сказал: “Вахман, задержанный в Треблинке с этим документом, был бы арестован, так как Треблинка находилась вне района, определенного в этом удостоверении как разрешенный для его владельца. Из этого документа следует, что его владелец мог быть скорее в Собиборе или Уксау. Владелец этого документа (даже если бы он был подлинным) подлежал бы аресту по этой причине, если бы был обнаружен в любой деревне вблизи Треблинки”.

Ввиду того, что показания Леонарда полностью противоречили линии обвинения, прокуратура отказалась от приглашения другого бывшего СС-овца из лагеря Травники, Генриха Шафера, опасаясь, что его показания еще более испортят картину, которую прокуратура пыталась нарисовать.

Обвинение доказывало подлинность документа тем, что подписи начальника лагеря и еще одного немецкого служащего не были подделаны. Но это ни в коей мере не доказывало, что стоявшая на документе подпись “Демьянюк” принадлежала обвиняемому. Даже израильский эксперт Амнон Бецалели не смог сказать больше, чем “возможно, подпись владельца документа принадлежит обвиняемому”.

Было известно, и этого не отрицал приглашенный обвинением эксперт-историк профессор Шефлер, что в июле 1944 г. советские войска захватили лагерь Травники настолько быстро, что немцы не успели сжечь архивы. В советские руки попали не только все документы, но и канцелярские запасы, включая формы документов, ручки, чернила, печати и т.д. Поэтому легко было предположить, что там были и заранее подписанные местным начальством формы удостоверений, и КГБ мог в любой момент по мере надобности внести в документ недостающие данные, в том числе и поддельную подпись человека, против которого затевалась вся провокация.

Не менее важным фактом были и два прокола на фотографии, явно оставленные скрепкой, хотя на бумаге документа под фотографией таких проколов не было.

Но самым главным была неприемлемость самого “документа Травники” как подлинного исторического документа даже с точки зрения критериев Верховного суда Израиля, которые требовали неопровержимых данных относительно того, где и кем претендующий на историчность документ был обнаружен, и где он до этого хранился или кому передавался. Всего этого не было в отношении “документа Травники”, который привез в Израиль советский агент-миллионер Арманд Хаммер в сотрудничестве с тогдашним премьер-министром Шимоном Пересом. Вместо этого президент судейской панели Дов Левин, в нарушение всех критериев Верховного суда, членом которого он являлся, заявил: “Восточный ветер пронесся по стране и принес этот документ в комнату Иш-Шалома (старшего следователя израильской полиции, который расследовал обвинения против Демьянюка-Э.Ш.). Имя этого ветра с востока - Хаммер”. И хотя сам Хаммер даже не был приглашен в суд, чтобы ответить на вопрос, как и почему он получил в руки этот документ (за которым он специально летал на своем самолете в Москву), суд - в нарушение законной процедуры - принял “документ Травники” в качестве “исторического документа”.

Ни один представленный прокуратурой эксперт не смог однозначно доказать, что подпись на документе и фотография принадлежали обвиняемому.


Эксперт защиты

Наблюдая все это по телевизору и не имея возможности даже взглянуть на оригинальный документ, Авраам, с его опытом советского следователя-криминалиста, испытывал чувство большой неловкости. В тот период мы, так же, как и большинство людей в стране, еще не подвергали сомнению сам факт, что перед судом стоит “Иван Грозный”. Однако слабость и явная несостоятельность доказательств, которые представляла суду прокуратура, вызывали все большую неловкость и чувство тревоги.

Наконец, 8 мая 1987 г. было объявлено выступление эксперта-историка. Целью этого выступления было показать исторический фон, на котором рос и воспитывался будущий “Иван Грозный”, а также доказать, что Демьянюк скрыл в 1948 г. истинные факты своей биографии военного времени ради того, чтобы спрятаться от возмездия как “Иван Грозный”, а вовсе не для того, чтобы избежать насильственной высылки в СССР. С этой целью обвинение пригласило профессора тель-авивского университета Матитьягу Майзеля, который специализировался в области советской истории. К тому времени мы уже хорошо знали, до какой степени западная и, в частности, израильская историография находится под советским влиянием, без всякой критики принимая советскую версию всех исторических событий. Поэтому мы насторожились и начали слушать с удвоенным вниманием.

Для начала профессор исказил даты, касающиеся истории власовской армии (РОА), утверждая, что она была создана лишь в ноябре 1944 г., а ее украинская дивизия - в январе 1945 г. Это не соответствует действительности, и это полностью опроверг приглашенный позднее защитой британский специалист по истории РОА и по вопросу насильственной “репатриации” из стран Европы миллионов бывших советских граждан, граф Николай Толстой. Но этим профессор Майзель не ограничился, обогатив свое выступление рассказом о том, что голод периода “коллективизации” на Украине в 20-30-е годы, унесший миллионы (по разным данным от 6 до 8 миллионов) жизней украинских крестьян, был организован самими украинскими крестьянами, которые “по антисоветским соображениям жгли урожаи и резали скот”.

Далее он поведал суду о катынском преступлении - расстреле в лесу вблизи белорусской деревни Катынь сотен польских офицеров - цвета польской аристократии - в начале Второй мировой войны, сообщив, что это преступление было совершено немцами. На самом деле - и это было к тому времени уже широко известно на Западе - это преступление было совершено советскими властями после предвоенного раздела Польши по пакту Молотова-Рибентропа. Видимо, профессор спутал Катынь с белорусской деревней Хатынь, которую немцы сожгли, мстя за партизан. Катынь, где расстреливали поляков, находится не в Белоруссии, а возле Смоленска. Именно там весной 1940 г., НКВД расстрелял по приказу Сталина около 4500 (еще тысячи были расстреляны в других местах). Расстрелянные в своих военных мундирах поляки были на скорую руку захоронены в том же лесу. (Случайные свидетели, одному из которых, мальчику-пастушку, было в то время 14 лет, досиживали всю оставшуюся жизнь в полной изоляции в тюрьме Владимира, о чем нам стало случайно известно в 1977 г. в рамках расследования судьбы Рауля Валленберга). Немцы, захватив эту территорию, обнаружили братские могилы, раскопали их, найдя при этом и неопровержимые документальные доказательства того, что расстрел произведен советскими военнослужащими, и, конечно, не упустили возможности использовать это советское преступление в своих пропагандистских целях. Были приглашены западные корреспонденты и фотографы, устроена пресс-конференция и т.д. Однако советские власти полностью отрицали факт своей причастности, заявив, что немцы сами расстреляли поляков, а потом сами же и раскопали их для показа журналистам. После войны - вплоть до 1990 г. - советские историки продолжали настаивать на том, что Катынь - это преступление немцев. И вот теперь эту ложь беззастенчиво повторял израильский историк. Повторял совершенно без нужды, просто для нагнетания страстей, потому что эта ложь никак не могла ни доказать ни опровергнуть аутентичность “документа Травники” или был ли Демьянюк “Иваном Грозным”.

Это насквозь лживое “экспертное свидетельство” могло приписать немцам преступление Сталина против поляков, но причем здесь Треблинка, “Иван Грозный” и его преступления против еврейского народа, за которые хотели казнить Демьянюка? Выступление этого эксперта более чем что-либо показало нам, что у прокуратуры нет достаточных доказательств виновности Демьянюка. Независимо от того, в чем виновен этот человек, доказательства его виновности не могут базироваться на такого рода “экспертных показаниях”. Не может еврейское государство казнить человека за преступления перед еврейским народом на основании доказательств столь сомнительного свойства. Ложь, допущенная в израильском суде, должна быть опровергнута, иначе это бросит тень на израильское правосудие и государство Израиль в целом.

Таково было наше настроение, когда в середине июня у нас в доме раздался телефонный звонок, и я сняла трубку. Авраам был в саду, беспроводного телефона у нас тогда еще не было, и, чтобы не заставлять его зря утруждать его единственную ногу, я спросила звонившего человека, кто он и по какому вопросу он хочет говорить с Авраамом Шифриным. Он назвался д-ром Юлием Нудельманом и сказал, что звонит по поручению адвокатов Демьянюка спросить, не согласится ли Авраам выступить на процессе в качестве эксперта по истории создания фальшивок КГБ и их использования в западных странах. Имя Нудельмана меня резануло: не будучи с ним лично знакома, я знала, что Авраам уже давно исключил этого человека из числа своих знакомых и считал, что ему нельзя подавать руку. Тем не менее, ни минуты не задумываясь, я ответила: “Разумеется, да. Однако с Вами Авраам разговаривать не станет. Пускай адвокаты Демьянюка позвонят ему сами”. После этого я пошла в сад и пересказала Аврааму содержание разговора. Он полностью одобрил мой ответ.

Несколько часов спустя позвонил адвокат Йорам Шефтель, и Авраам подтвердил свою готовность выступить на процессе, подчеркнув при этом, что он не намерен касаться ни личности обвиняемого, о котором он ничего не знает, ни документа, на котором строится обвинение. Он будет говорить о том, что ему доподлинно известно из его собственного опыта работы криминалиста в СССР, а также на основании знаний, приобретенных в процессе многолетнего изучения советской пенитенциарной системы и системы КГБ. На эти темы Авраам к тому времени уже опубликовал немало исследований, проведенных в рамках созданного им Центра Исследований тюрем, психтюрем и концлагерей СССР, и выступал с показаниями в американском Сенате.

Шефтель с таким подходом согласился. Вскоре он приехал к нам и, сидя на балконе под развесистой сосной, накрывавшей дом, они начали готовить выступление Авраама на процессе. Шефтель честно предупредил Авраама, что в результате его выступления на стороне защиты его ждет волна нападок и потоки ненависти со стороны прессы. Однако Авраама это не испугало: он будет говорить правду, и если вынесенный судом приговор будет основан на истинных доказательствах, то правдивые показания лишь поднимут репутацию израильского правосудия. Как же мы были наивны!

Как только стало известно, что после объявленного судом перерыва свидетелем-экспертом на стороне защиты будет выступать бывший Узник Сиона Авраам Шифрин, над нами буквально разверзлись хляби небесные, и полился непрекращающийся поток ненависти. Даже наш пятилетний сын приходил из садика с вопросами, почему “папа продался и защищает убийцу евреев”. Телефон звонил беспрерывно, и друзья пытались отговорить Авраама от этой затеи, а ненавистники брызгали слюной, не жалея проклятий. Звонили и журналисты, желавшие взять интервью и получить объяснения его мотивов для решения “выступить в защиту убийцы”. “А разве он уже осужден? - спрашивал Авраам, - я полагал, что его виновность предстоит определить суду”, после чего они, злобно шипя, прекращали разговор и писали об Аврааме всякий гадости.

26 октября 1987 г. Авраам занял свидетельскую трибуну. Перед ним возвышалась гора книг по истории КГБ, сенатских слушаний и прочих материалов. Все копии страниц, на которые он намерен был ссылаться, были заранее переданы прокурору Мике Шакеду. Шакед начал с того, что попытался отвести Авраама как свидетеля-эксперта на том основании, что он “просто злобный антисоветчик”. Шефтель парировал, что о выступлении Шифрина прокуратуре было сообщено за два месяца до его выступления, и она все это время не возражала. После долгих препирательств Авраам был все же допущен к даче показаний.

Отвечая на вопросы Шефтеля, он рассказал очень много об истории фальшивок, которые КГБ засылал на Запад с различными провокационными целями, приведя примеры того, как подброшенные тем или иным деятелям поддельные письма и документы вызывали политические и дипломатические конфликты между странами Запада. Рассказал он и об источниках своих знаний, сославшись, среди прочего, на сведения, полученные от давнего советского перебежчика Николая Хохлова. Последний до 1954 г. был высокопоставленным сотрудником отдела убийств в КГБ, а теперь уже на протяжении многих лет совмещал заведование кафедрой парапсихологии в Университете Сан-Бернардино в Калифорнии с работой консультантом Белого дома по вопросам террора и КГБ.

Ответил Авраам, конечно, и на вопросы о том, как проходила коллективизация на Украине, и об истории катынского преступления и в заключение произнес буквально пророческую фразу: “Сегодня израильский суд примет советскую версию катынских событий, а пройдет несколько лет, и советские власти, стремясь отмыться от преступлений своих предшественников, объявят, что выяснили правду. Как будет после этого выглядеть израильское правосудие?” Именно это и произошло менее двух лет спустя, когда начавший перестройку Горбачев признал, что расстрел польских офицеров в Катыни был осуществлен по приказу советского политического руководства.

По поводу факта фальсификации “документа Травники”, к тому времени полностью доказанного британским профессором Грантом (которому еще предстояло выступление в суде), Авраам сказал: “Сегодня вы приговорите человека к смерти на основе советской подделки, засланной с целью провокации, а некоторое время спустя советские власти объявят, что обнаружилась ошибка, виновные наказаны, а израильтяне казнили невиновного человека. Ответят за это евреи Украины, и там снова прольются реки еврейской крови”. В ответ на это судья Левин разве что ногами не топал, но кричал не своим голосом: “Не сметь угрожать израильскому суду!”

Когда начался контр-допрос, Шакед попытался дискредитировать Авраама при помощи тех глупостей, которые писали израильские журналисты в многочисленных статьях на основе взятых у Авраама интервью на темы парапсихологии. Невежественные и полные апломба, они писали иногда полную ахинею, ссылаясь при этом на Шифрина. Вот такие цитаты и надергал из их статей прокурор, чтобы показать полную несостоятельность свидетеля. Авраам, однако, все это отверг, заявив, что он не может нести ответственности за глупость и невежество израильской прессы, и если в цитируемых статьях действительно все это написано, то их авторов нужно отстранить от работы и запретить им писать. Журналисты, конечно, в долгу не остались и в тот же день в своих репортажах из зала суда облили Авраама ушатами помоев.

Не остались в стороне и бывшие Узники Сиона, которых немало присутствовало на суде особенно в дни выступления Авраама. Не понимая, зачем Авраам согласился выступать, и, считая, что неважно, в чем на самом деле виновен “этот украинский гой”, его все равно следует повесить, и не нужно мешать суду в вынесении соответствующего решения, они охотно давали интервью прессе, придумывая порочившие Авраама небылицы, чтобы подорвать доверие к его выступлению в целом. (Это, конечно, было для него самым болезненным ударом, который, в конечном счете, привел к инфаркту).

Самый большой прокол, стремясь подорвать доверие к свидетельству Авраама, прокурор Шакед допустил просто по элементарной недобросовестности. В какой-то момент допроса, он вдруг спросил: “Вот вы ссылались на книгу Хохлова и на недавние телефонные разговоры с ним, в ходе которых он, якобы, сообщил вам какие-то сведения о КГБ. Вы продолжаете утверждать, что это правда?”. “Разумеется”, - удивленно ответил Авраам, не понимая, к чему клонит Шакед. Прокурор, между тем, бросив торжествующий взгляд в сторону Шефтеля, словно говоря “Ну вот, сейчас я твоего свидетеля прикончу!”, задал следующий вопрос: “И давно вы в последний раз разговаривали с Хохловым?”

“Пару недель назад”, - неуверенно ответил Авраам, не помня точной даты и все еще не понимая, к чему эти вопросы. “Ага!, - торжествующе воскликнул Шакед, открыв какую-то брошюру. - А вот в сенатском слушании на эту тему на странице (и он назвал страницу) сказано, что в 1956 г. агенты КГБ во Франкфурте отравили Хохлова радиоактивным ядом, и он умер”. Тут Авраам громко расхохотался, вызвав удивленные взгляды судей и зала, и весело сказал: “А вы бы, господин прокурор, страничку перевернули. Там ведь дальше сказано, что американцы вывезли отравленного Хохлова в США и там сумели его спасти!”

Шакед машинально перевернул страницу и, потрясенный, сел. Больше он вопросов Аврааму не задавал. На следующий день прошел слух, что у Государственного Прокурора Йоны Блатмана случился сердечный приступ. Во всяком случае, он долго после этого не появлялся в суде.

Выступавший после Авраама Николай Толстой подтвердил и еще расширил показания Авраама, а после этого на свидетельской трибуне появился маленький, сухой, как мумия, старичок. Это был др. Юлиус Грант, 86 лет, крупнейший в мире авторитет в области криминалистики. Грант закончил Лондонский университет по факультету химии в 1925 г. Он прославился еще студентом, участвуя в группе экспертов, установивших аутентичность мумии фараона Тутанхамона. В последующие годы он изобрел различные сорта безопасной бумаги для печатания денежных знаков, став попутно экспертом по определению фальшивых денег. Изобрел бумагу, с которой нельзя убрать подпись, не оставив следов. Разработал метод обнаружения отпечатков пальцев на бумаге и метод использования ультрафиолетовых лучей в криминалистике. Грант написал 28 книг, многие из которых стали фундаментальными учебниками по криминологии, по которым многие годы учились юристы. Он разработал метод определения аутентичности подписи с применением комбинации анализа почерка с анализом химической структуры чернил и бумаги или ткани. Это позволило ему разработать метод определения даты создания анализируемого документа. Позже Грант доказал, что сделавшие сенсацию на Западе дневники Гитлера и Муссолини - подделка. С 1947 г. он был единственным в истории почетным членом Американского общества исследователей документов и единственным президентом Британского общества судебной медицины, который был избран на этот пост, не будучи ни врачом, ни юристом. Он же помог определить личность несостоявшегося убийцы архиепископа Макариоса, президента Кипра. Грант за свою долгую профессиональную карьеру выступал в качестве эксперта более чем на 1500 судебных процессах.

Разобрав “документ Травники”, что называется, “по косточкам”, Грант заявил, что у него нет сомнений в том, что это подделка, хотя бы на том основании, что подпись не принадлежит обвиняемому, а фотография была переклеена туда с другого документа. Он взялся определить, когда именно фотография была переклеена, - для этого лишь нужно отделить ее от документа. “В этом нет нужды”, сухо остановил его судья Левин.

Выступавший затем эксперт, профессор голландского университета Лиден, Виллем Вагенаар, специалист по экспериментальной психологии показал, почему фото-коллажи, по которым выжившие узники опознали в Демьянюке “Ивана Грозного”, совершенно не профессиональны и юридически неприемлемы.

Собственно, выступать по этой теме была первоначально приглашена профессор Университета Сиэтл Элизабет Лофтус, крупнейший авторитет по экспериментальной психологии и, особенно, по психологии фото-опознания, написавшая книгу “Свидетельское опознание”. Однако профессор Лофтус, еврейка, откровенно заявила адвокату Шефтелю, что, поскольку все ее друзья и родственники верят, что Демьянюк - это “Иван Грозный”, она не может пойти на скандал с ними и согласиться на выступление на стороне защиты. Она даже опубликовала в журнале “Newsweek” (29 июня 1987 г.) статью с объяснениями, почему она не может принять приглашение выступить на стороне защиты. Но понимая, что обвинение, строящееся почти целиком на фото-опознании, не может быть достаточными для осуждения человека, и из соображений профессиональной этики, она порекомендовала своего коллегу, проф. Вагенаара.

Это лишнее доказательство того, что еврейский мир заранее вынес Демьянюку обвинительный приговор, и никакие факты и свидетельства его невиновности не могли поколебать уверенность евреев во всем мире, что он и есть “Иван Грозный”.

25 апреля 1988 г. суд в Иерусалиме признал Ивана (Джона) Демьянюка виновным и приговорил его к повешению.

Судья Левин самым беспардонным образом продемонстрировал пренебрежение правосудием, когда, едва подписав смертный приговор и хорошо зная, что предстоит слушание апелляции, отправился с лекциями в Америку, в ходе которых он говорил: “На нас не производит никакого впечатления, когда человек говорит - я невиновен. Невиновность должна быть доказана!” До сих пор одним из основополагающих принципов юриспруденции считалось как раз обратное - именно виновность должна быть доказана в суде.

Юридическая общественность Израиля молча согласилась с юридически неприемлемым приговором, и нашлось лишь два человека, осмелившихся сказать правду. Первым был отставной судья Верховного суда Хаим Коэн, который в интервью местной газете “Аль Ха-Шарон” сказал: “Это был спектакль для публики. Всякое сходство с процессом правосудия было чисто случайным”.

Вторым стал бывший судья окружного суда Иерусалима Дов Эйтан, вернувшийся к этому времени к адвокатской практике и согласившийся присоединиться к Шефтелю, чтобы представлять Демьянюка в апелляции в Верховный суд. Перед этим он сказал Шефтелю, что этот процесс был издевательством над правосудием. Эйтан погиб при загадочных обстоятельствах накануне открытия слушания апелляции, выпав из окна 15 этажа “Мигдаль а-ир” - высотного здания в центре Иерусалима, куда он отправился для встречи с кем-то. С кем он должен был встречаться, так и осталось невыясненным, а его гибель объяснили как самоубийство, хотя перед уходом на эту роковую встречу Эйтан договорился через час встретиться с женой, чтобы идти покупать новый костюм для выступления на процессе.

На похоронах Эйтана один из “активистов”, требовавших немедленной смерти Демьянюка, плеснул кислотой в лицо Шефтелю, в результате чего тот только чудом не лишился глаза.

* * *

Пять лет спустя, 29 июля 1993 г. Верховный суд Израиля вынес Демьянюку оправдательный приговор. И не на основании сомнений, которые в уголовном суде трактуются в пользу обвиняемого, а потому, что добытые защитой документы - те самые, которые с августа 1978 г. скрывались американскими следователями - неопровержимо доказали, что “Иваном Грозным” был другой человек, которого звали Иван Марченко. Обнаружение этих документов в советских архивах, как и обнаружение свидетелей в Польше, лично знавших настоящего “Ивана Грозного”, стало возможным, благодаря начавшейся перестройке. Но даже несмотря на нее, потребовались годы поисков, и лишь чудо привело к тому, что слушание апелляции многократно откладывалось по не зависевшим от защиты причинам и началось тогда, когда в распоряжении защиты оказались неопровержимые доказательства невиновности приговоренного к смерти Демьянюка.

17 ноября 1993 г. американский федеральный суд аннулирован постановление об экстрадиции Демьянюка в Израиль и приказал вернуть его в Америку. Но лишь в 1999 г. было восстановлено его американское гражданство. Однако на протяжении всех лет после этого следователи OSI пытались смыть с себя позор постановления федерального суда, обвинившего их в обмане правосудия, пытаясь доказать виновность Демьянюка хоть в чем-то. На протяжении минувших лет им удавалось пару раз это доказать и добиться аннуляции американского гражданства Демьянюка, которое несколько лет спустя апелляционный суд снова восстанавливал.

Сегодня Джон (Иван) Демьянюк по-прежнему живет в своем доме в Кливленде. Ему 87 лет.

Авраам Шифрин умер в результате второго инфаркта 5 марта 1998 г.

За минувшие годы санкционированное израильским обществом в связи с процессом Демьянюка издевательство над правосудием вошло в норму, и с тех пор израильские суды вынесли немало неправедных приговоров, оправданных политической или идеологической целесообразностью.

1. В те дни трудно было представить, что двадцать лет спустя, под прикрытием едва ли не самой сильной армии в мире, правительство независимого еврейского государства будет вести еврейский народ к новой катастрофе, а сам Израиль превратится в единственное государство в мире, где евреев будут убивать только за принадлежность к своему народу.

2. Даже знаменитый “охотник за нацистскими преступниками” Симон Визенталь отметил в своем выступлении на первом Международном Слушании Сахарова в 1975 г.: “Когда были опубликованы сообщения людей, выживших в этих (советских) лагерях, я увидел, что существует большое сходство между этими двумя тоталитарными режимами - нацистским и советским - в отношении их обращения с заключенными”.

3.Это, разумеется, не касалось тех нацистских преступников, которых ЦРУ ввозило и принимало на работу с целью использовать их опыт и знания или скрыть при их помощи тайные связи американских банкиров и промышленников с нацистским режимом во время Второй мировой войны, в частности, участие в финансовых махинациях с нацистами первого директора ЦРУ Алана Даллеса.

МІЙ БАНЕР

МІЙ БАНЕР
CURRENT MOON

ОРЕНДА ПРИМІЩЕННЯ У НІЖИНІ


ПРИМІЩЕННЯ ПРОДАЄТЬСЯ ЦІЛКОМ АБО ЧАСТИНАМИ. НЕЙМОВІРНО ПРИВАБЛИВА ЦІНА.

Шукати в цьому блозі

Завантажується...

ЧИТАЙТЕ "СВАРГУ" ІНШОЮ МОВОЮ

Загальна кількість переглядів сторінки