МОЯ ДИТИНА РОЗКАЗАЛА

В школі заготували місце, де мав би висіти новий Президент, тобто його портрет. Цвяха прибили знааааааааааааааааааачно вище колишнього портрета Ющенка. Від гріха подалі... ;)

Інша ОУН

Націоналізмові часто приписують повну ірраціональність, зосередженість на культурі й мові. Однак насправді висока ідейність ОУН спиралася на ретельно розроблені полiтичнi та економічні програми.

Історія розвитку економічних систем у період між Першою та Другою світовими війнами нерозривно пов’язана зі впливами націоналістичних принципів, ідей як у площині культури, так i економіки. Український націоналізм та його творці – провідники Організації українських націоналістів – не стали винятком із загальноєвропейського процесу. Вони були сучасниками цих подій і споживачами тодішніх теорій, а тому змогли сформувати власну економічну платформу, адаптовану до українських реалій. Відмінності треба було враховувати, бо використання ідей економічного націоналізму в Європі стосувалося політики слабких, але державних націй. Перед українцями, які були на той час нацією бездержавною, стояла подвійна мета: спочатку здобути власну державу, а потім втілити в життя розроблені на теоретичному рівні економічні моделі.

Між капіталізмом і комунізмом

Зарубіжна наукова думка ще в І половині ХІХ ст. зверталася до питань економічного суверенітету націй. Тоді німецький учений Фрідріх Ліст розробив нову економічну концепцію. Він виходив із очевидного факту, що світ надзвичайно різноманітний: у ньому є нації-велетні й карлики, є нації «просунуті» й не дуже. В такому світі «вільна торгівля» – головна ідея Адама Сміта, ідеолога капіталістичного устрою – неминуче перетворюється на панування найрозвинутішого, найсильнішого. Тому не можна встановлювати для всіх однакові правила.

Карл Маркс так само доводив – система вільної торгівлі шкідлива, бо обслуговує інте­реси буржуазії розвинутих капіталістичних країн і є особливо небезпечною для колоній та держав, що розвиваються. Тож як економічну модель він запропонував комунізм – устрій, який не передбачає приватної власності на засоби виробництва. Основна світоглядна розбіжність між Лістом і Марксом полягала в різних ключових акторах світової політичної арени: для Маркса такими були класи, для Ліста – нації. Ліст стверджував, що кожна нація, для якої самостійність і самозбереження має хоч якусь ціну, змушена якомога швидше піднятися з нижнього рівня культури на вищий та максимально розвинути в межах своєї території землеробство, промисловість, мореплавство й торгівлю, тобто всю економіку. Ліст назвав цю доктрину економічним націоналізмом.

Економічний націоналізм: версія ОУН

На розроблення економічної доктрини ОУН витратила бли­зько двох років. Чотири економічні блоки – аграрний, промисловий, фінансовий та торговельний сформували в 1929 році єдину платформу ОУН.

Базовими стали такі принципи. Приватна власність не скасовувалася, хоча й не була собою священною коровою, як в Адама Сміта. Держава була не метою (!), а інструментом, за допомогою якого український народ організовує своє життя. Підґрунтям функціонування фінансової системи нової суверенної держави став незалежний від уряду та бізнесу Центральний банк. Принциповим моментом була вимога запровадити власну єдину стабільну валюту. Емісія грошей без забезпечення активами та товарами не передбачалася. Безконтрольну банківську ініціативу не допускали, оунівці обережно ставилися до спекулятивного капіталу, який отримує прибуток не в реальному секторі економіки – промисловості та сільському господарстві. Частина націоналістів воліла залишити за банками виключно механічне обслуговування грошової системи, а частина – дозволити ринкове функціонування банків під державним контролем.

Податкову систему розглядали як таку, що стимулює виробництво та допомагає державі дотримуватися балансу прибутків у різних прошарків населення. Значну роль відводили іноземним позикам та іноземним інвестиціям, які давали можливість швидко розбудувати економіку нової незалежної України, при цьому планували повернути борги, зроблені попередніми урядами. Це різко контрастувало, наприклад, із позицією більшовиків, котрі боргів не визнали й тому фінансові ресурси на зовнішніх ринках залучити не могли.

Торгівля мала функціонувати з використанням ринкових механізмів, але з елементами державного регулювання – велика торгівля залишалася під контролем держави. Мита на імпорт носили протекціоністський характер, проте в галузях, які були конкурентноспроможними та орієнтованими на експорт, ОУН не передбачала застосовувати митні бар’єри. Торгівлю сільськогосподарськими продуктами передавали в приватні руки, а ось сировина та промислові товари – це парафія винятково державних підприємтсв.

Оунівці розглядали промисловість як стратегічну галузь. ОУН передбачала державну власність на заводи оборонного комплексу, важку промисловість, надракористування. Надзавданням держави ставала індустріалізація. Оунівські інтелектуали розуміли, що той, хто не йде динамічно вперед – неминуче відстає. Вони знали, що руда, якою багата українська територія, чи метал первинної обробки певний час даватимуть великі прибутки. Але головні зусилля незалежний уряд мав спрямувати на високотехнологічні ділянки. Таким чином можна було вирішити ще дві проблеми тогочасної України – забезпечити зайнятість для багатолюдного села та створити високотехнологічну військову промисловість.

Де на все це взяти гроші? На думку ОУН, іноземний капітал міг потрапити в Україну як через позички, так і через концесії. Проте держава зберігала за собою загальний контроль і не дозволяла закордонному власникові диктувати свою волю.

При цьому оунівці розуміли, що на той час українців найбільше цікавили не складні конструкції для розвитку промисловості, а земельне питання. В той час переважна більшість населення України, як і всієї Східної Європи, мешкала в селі. ОУН вирішила залишити в силі розподіл поміщицьких маєтків, що відбувся в результаті революції. Основою сільського господарства мусив стати середній господар. Держава не дозволяла ані концентрації землі в одних руках – лише від 2 до 20 га на родину, – ані подрібнення ділянок менше 2 га. При цьому націоналістичні аграрії усвідомлювали, що одноосібне господарство ще не здатне використовувати сучасні технології. Передбачалося, що держава надаватиме масову підтримку кооперативам, які формують території спільної обробки без втрати приватного власника.

Одразу після початку Другої світової війни оунівці планували на деякий час зберегти колгоспи, розраховуючи, що через цю систему державі буде легше отримувати продовольство, особливо в умовах бойових дій. Але похідні групи оунівців, які прийшли в підрадянську Україну, щоб установити українську державність, зіштовхнулися з цілковитим несприйняттям самого слова «колгосп». Плани пішли в небуття.

Що справді вдалося – провести аграрну реформу. На землях, звільнених від німецького окупанта, УПА почала втілювати теоретичні розробки довоєнного часу. Збиралася сільська громада й розподіляла землю – відповідно до кількості дітей, наявності робочих рук тощо. І це вперше, коли якась політична сила робила те, що обіцяла селянам. Чи не була такою затятою підтримка УПА в західноукраїнському селі зумовлена тим, що селяни не хотіли йти в колгоспи та отримали з її рук найцінніше – землю? Чи не була такою жорстокою політика НКВС-МДБ-КДБ стосовно українських повстанців через виразну економічну програму, котра стала справжньою альтернативою більшовизму й комунізму?

Взяти найефективніше

Вивчення економічних програм, які передбачали втілити націоналісти, сьогодні має практичний інтерес. Індустріальні прориви багатьох постколоніальних і посттоталітарних країн – Чехії, Польщі, Індії, Китаю – стали можливими саме через використання ними елементів економічного націоналізму.

Чи можливе використання доктрини економічного націоналізму нині? Цілком. Адже колоніальний, сировинний стан економіки за класикою полі­текономіки, за Фрідріхом Лістом, може бути подоланий лише завдяки зосередженню зусиль під кураторством та контролем держави й суспільства. Вільна торгівля потрібна, але виключно там, де це вигідно національній економіці. Розвинуті країни сьогодні активно користуються всіма можливостями цієї парадигми, хоча й озвучують відданість ідеалам Адама Сміта.

Панченко Володимир 
Український Тиждень 

Війна і мир

Фото 1949 року: Виховна розмова з полоненим

Ісаюк Олеся  

Упівці й червоноармійці хоча й були по різні сторони барикад, проте нерідко виявляли приклади взаєморозуміння і навіть співпраці

У 1944 році ще не було видно кінця одній війні, а на Західній Україні вже розпочиналася друга. Червону армію зустріли не тільки німецька оборона, а й партизанські загони УПА. Перші серйозні сутички між УПА й армією, що наступала, сталися вже в січні 1944-го біля села Корчиця на Волині. Надалі Червона армія мусила постійно оборонятися від повстанських загонів у флангах і тилах – тільки в лютому 1944-го на самій лише Рівненщині загони «з лісу» напали на червоноармійців 154 рази. Червона армія втратила в цих сутичках 439 солдатів та офіцерів. Надалі траплялося по кілька сутичок на день: була весна – найкращий час для партизанів. Радянські військові у регіоні прибували постійно.

Початок трагедії
Повстанці не напрошувалися на великі «правильні» бої, що закінчилися б у найкращому разі розпорошенням відділів. Замість цього партизани шарпали частини на привалах, псували шляхи, влаштовували засідки на командирів. Жертвою однієї з таких засідок став командувач 1-го Українського фронту генерал армії Ніколай Ватутін. Після цього терпець Червоної армії увірвався остаточно. Для боротьби з УПА виділили кавалерійську дивізію, підсилену бронеавтомобілями і танками. Навесні 1944 року ця дивізія прочісувала волинські ліси. Влітку 1944-го провели великі облави на Дрогобиччині.
Радянська влада поводилася, як і до війни: арештовувала, розстрілювала, вивозила. Проти підпілля пішли в хід прилюдні страти, штучні епідемії тифу, отрута. Повстанці в боргу не лишалися – представники влади не наважувалися на самоті ходити вулицями. Полковник Ілля Старінов навесні 1944 року оцінив ситуацію так: «Четверту війну воюю, а такої запеклої ворожості до радянської влади ще не бачив ніде». Водночас безіменний червоноармієць писав додому: «В мене відчуття, що земля горить під ногами. У кожній жінці й дитині я бачу ворога».
Трагізм ситуації полягав у тому, що воювати повстанцям довелося з такими самими українцями, як і вони самі. Тільки у військах Першого Українського фронту воювало 200 тис. українців, Другого – 66 тис., Третього – 140 тис.

Війна стає дивною
Проте ця війна дуже швидко набула дивних рис. Уже влітку 1944-го командувач 8-ї Повітряної армії Василь Жданов скаржився на пасивність і недбалість армійців у діях проти повстанців. Політпрацівники фіксували такі інструкції командирів бійцям: «Якщо побачите повстанців, а вони на вас не нападатимуть, не стріляйте в них, бо вони на фронтовиків не нападають. Стріляти, тільки якщо вони на вас нападуть». Проїжджаючи селами, червоноармійці, бувало, скидали скриньки з набоями з возів чи вантажівок з напуттям: «Ти знаєш, что с етім сдєлать» – або тихо «забували» зброю в сільських хатах.
Восени 1945-го на Ярославщині (Закерзоння) офіцери з військової комендатури запропонували місцевим повстанцям переговори про співпрацю. Не­зро­­зуміло, в чому та співпраця мала б полягати, оскільки німців у регіоні вже давно не було, але сам факт говорить за себе. Навіть якщо це була провокація, то слід пам’ятати, що провокатори підробляють ситуації, а не вигадують їх. Упівці характеризували ситуацію так: «Частини ЧА займали позиції з очевидним запізненням, вночі «не бачили» і дозволяли без будь-яких боїв переходити відділам УПА, що виривалися з окруження поміж застави кільця ЧА і щойно ранком здобували порожній ліс». Під час облави в серпні 1946-го на Сколівщині червоноармійці «голосним сміхом і перекличками в лісі більше шкодили облаві, ніж допомагали». Є свідчення про протести поміж червоноармійців проти використання їх в облавах.
Повстанець «Соя» згадував, як під час облави на Домініканський ліс на Львівщині червоноармієць натрапив на хворого повстанця «Богуна», який намагався відірватися від пере­слідування. Попри очікування, він тихо пройшов повз «ворога», сказавши тільки: «Не бійся, бра­­те! Я не вб’ю тебе, я теж українець», – і рушив далі в ліс. У серпні 1945-го біля села Невочин під Богородчанами зустрілися два загони: УПА і Червоної армії. Червоноармійці розповіли повстанцям, де розташовані відділи НКВС, а на прощання порадили «ворогам» «бити тих сволочів». У тому ж таки серпні 1945-го повстанці з сотні імені Івана Богуна обстріляли колону червоноармійців. Бійці вислали до противника парламентера з вимогою залишити село, де планували постій їхньої частини, обіцяючи натомість не чіпати населення. Обидві сторони слова дотримали.
А за місяць до того червоноармійці й повстанці мирно поділили між собою село Підпечари на Івано-Франківщині. Волею випадку там одночасно закватирували сотня «Дзвони» та відділ Червоної армії. Стосунки склалися майже сусідські, принаймні повстанці щедро обдарували сво­­їх сусідів пропагандистською літературою. Часом доходило до відкритих сутичок між червоноармійцями та чекістами. Під час облави в селі Чорні Ослави на Покутті в травні 1945-го командир 271-ї стрілецької дивізії звільнив 80 арештованих. Чекістів, звісно, це обурило, і тоді червоноармійці їх просто відлупцювали. Командир армійської частини був підпорядкований полковникові-чекістові, організаторові облави. А в липні 1946-го на Дрогобиччині кінний відділ червоноармійців пропустив повстанський відділ, що відступав. Пояснення звучало просто: «З повстанцями ми не воюємо».
1944-й став роком великого напливу червоноармійців до лісової армії. За словами сучасного дослідника Сергія Ткаченка, в документах «зафіксовано численні випадки переходу на бік УПА червоноармійців-українців, та й не тільки українців». Закінчення війни ситуацію не змінило. У серпні 1945-го до лісових хлопців у районі села Рогізно біля Яворова прийшли 28 козаків із Кубані, а на Волині в той самий час до командира Дубового прийшли півсотні бійців зі 102-ї стрілецької дивізії. Хлопці поставилися до справи відповідально – з’явилися зі зброєю та запасом амуніції. Такі випадки були непоодинокими. За спогадами Лев­ка Лук’яненка, ще в 1950-му військові ешелони з Австрії та Німеччини через Західну Україну проганяли без зупинки – перестраховувалися. А в 1945–1946 роках армійські частини постаралися якнайшвидше вивести з партизанських країв, оскільки бажання воювати з повстанцями особовий склад не виявляв. Червону армію замінили «внутрішні війська» НКВС. У ці частини добирали тих, хто не був на війні.

Толерована ворожнеча
Полонених червоноармійців повстанці часто відпускали, провівши з ними пропагандистські розмови. У березні 1944-го повстанці відпустили з полону десятьох осіб. Аналогічно вчинили зі старшиною 13-ї армії Голубєвим. Боєць УПА Роман Петренко згадував, що захоплених у полон восени 1945-го червоноармійців – лейтенанта і двох солдатів – нагодували, потримали певний час і після того звільнили. І вони не були поодинокими щасливчиками – для УПА людяність щодо полонених була системою. З «паперового» боку поведінку з полоненими регулювала окрема інструкція (видана 5 серпня 1944 року, повторна редакція 26 квітня 1946-го) Головного командування УПА. З полоненими мали поводитися коректно, розпитувати ввічливо, не допускати жодних нетактовностей, годувати, надавати відпочинок і в разі потреби лікувати. Це при тому, що гострий дефіцит ліків був проблемою для «лісових хлопців» завжди.
У СРСР же милосердя до противника не толерувалося. Той, хто наважувався проявити людськість до бранця, ризикував потрапити якщо не до рук НКВС, то до штрафбату. Попри таку ситуацію, поміж червоноармійців знайшлося достатньо людей, які не боялися ризику. Іван Матійцьо згадував, як йому, тоді полоненому повстанцеві, конвоїр-чер­воно­­армієць подарував теплу, хоч і стару, куртку. Під час ночівель на холодному бетоні в підвалах «органів» така річ була просто неоціненна. Якийсь невідомий сержант ЧА ділився з бранцями куривом, їжею та новинами «з волі». Медсестра Українського Червоного хреста Марія Левицька згадувала, як її після чергового допиту «з пристрастієм» пригощали юшкою вояки-червоно­армійці. Підпільникові Косареві радянський сержант улаштував навіть зустріч зі зв’язковою.
Попри «толеровану ворожнечу» між УПА і Червоною армією, війна тривала. Червона армія залишалася армією держави, що була після німців головним противником повстанців. Тому кількість червоноармійців, загиблих від повстанських куль і навпаки, буде принаймні не меншою, ніж тих, для кого зустріч із протилежною стороною завершилася добре. Але недаремно влітку 1945-го червоноармійські частини виводили з Галичини пожежними темпами. З військового погляду ситуація була підтвердженням аксіоми: регулярна армія для війни з партизанами непридатна. В кінцевому підсумку повстанський рух придушували силами військ НКВС.
До останніх червоноармійці теплих почуттів не мали. Було чого – від куль «заградотрядов» червоноармійців загинуло не менше, ніж від німецьких танків. Тож не дивно, що коли чекісти спробували «припрягти» фронтовиків до своїх операцій, ті не поспішали з допомогою. Навпаки, чимало з них у душі були раді, що на чекістів знайшлася управа. Сам факт спроби людського співіснування повстанців і червоноармійців був поразкою радянської системи. Радянська пропаганда не шкодувала сил, щоб змалювати повстанців у якнайтемніших кольорах. Та тільки-но Червона армія зустрілася з живими повстанцями, пропаганда перестала діяти – такий сильний був контраст.



Галина Кузьменко, «Надя», (1922–2000).
Родом з Чернігівщини, працювала в осередку пропаганди УПА

Український Тиждень 

ІЗ НОВИХ РОБІТ Д.ЗГОННИКА, УКРАЇНСЬКОГО ІЛЮСТРАТОРА

z-g-o-n-n-i-k

ГОРТАЮЧИ СТАРІ РОСІЙСЬКІ ВИДАННЯ

Алексей Широпаев - Коронация вассала

25 февраля состоялась инаугурация нового президента Украины Виктора Януковича. Она началась в 10 утра, а за час до этого в Киево-Печерской лавре совершилось действо, знаковый характер которого отметили многие наблюдатели. В Трапезном храме лавры прошел торжественный молебен, отслуженный патриархом РПЦ Кириллом, специально прибывшим из Москвы, и митрополитом Киевским и всея Украины Владимиром.

По сообщениям СМИ, во время молебна «патриарх Русской православной церкви Кирилл благословил Виктора Януковича на правление страной и помолился Господу о том, чтобы Он наставлял нового президента в его деяниях.

“Ваше превосходительство,… сегодня мы благословили Вас на управление Украиной..., а власть... – это служение, а иногда и тяжкий крест”, - сказал патриарх Кирилл».

На молебне присутствовали весьма характерные личности, известные «друзья» Украины: кремлевский политолог Сергей Марков, еще в 2004 году работавший на Януковича – на сей раз он фигурировал в качестве «наблюдателя»; а также депутат Госдумы РФ Константин Затулин, известный своей активной антиукраинской деятельностью, за которую его лишили права въезда в Украину. Сейчас времена меняются, и Затулин был приглашен в Киев лично Януковичем, а посему все ограничения в отношении путинского империалиста уже сняты.

Реакция украинской национал-демократической общественности на эту «мистерию» однозначна. Например, «Львовская газета» в материале под заголовком «Колониальная инаугурация…» пишет: «Божье благословение Януковичу везет глава церкви другой державы. К факту, что за Януковича будет молиться иностранец, нельзя относиться равнодушно. Прежде всего, это общемировое унижение для до сих пор независимой Украины. И для самого новоиспеченного президента. Оказывается, он демонстративно молится на Москву».

«Львовская газета» предупреждает: «Может, лишним будет говорить про то, какую роль в возобновлении российских влияний на постсоветской территории играет патриарх Московский. Кирилла не случайно называют "комиссаром Кремля". Его концепцию сохранения через свою Церковь "российского пространства" поддерживают нынешние правители России. В Российской церкви есть огромный исторический, дипломатический опыт духовной колонизации прилегающих к России территорий».

С резкой критикой визита Кирилла выступил Конгресс украинских националистов (КУН). В специальном заявлении КУН назвал визит Кирилла "угрозой суверенитету Украинской державы". В документе сказано: "Государственные деятели Российской империи всегда использовали российскую церковь как инструмент порабощения народов. Не случайно во время своего президентства Владимир Путин приравнивал российскую православную церковь к ядерному щиту, чем признал ее частью агрессивной военной доктрины России".

Активисты УНА-УНСО намеревались провести акцию протеста, поскольку, по их словам, данный молебен «очень похож на коронование вассала, что является унизительным для украинцев». Однако националисты были заблокированы возле одной из ближайших к лавре станций метро.

Характерная деталь: Дмитрий Медведев, не удостоивший своим присутствием инаугурацию Виктора Януковича, посетит Киев лишь после визита нового украинского президента в Москву в первой декаде марта. Вот такая нормальная, средневековая иерархия отношений сюзерена и вассала.

 shiropaev

Пані Герман, чому з сайту Януковича зник розділ про Голодомор?

"З сайту президента зник розділ ''Голодомор''. Цієї сторінки вже немає: http://www.president.gov.ua/content/golodomor_75.html

Ще один привіт Ющенку, який вів Януковича до влади", – написав Олексій Гарань.

Пан Гарань, однак, мав би адресувати своє питання до конкретної особи, яка з першого дня приходу Януковича до влади несе відповідальність за його інформаційну політику. Це – Ганна Миколаївна Герман, заступниця, страшно вимовити, глави адмінстрації Януковича.

Відтак, саме вона має відповісти на кілька питань.

Чому пані Герман прибрала розділ "Голодомор" з сайту Президента?

Чи означає цей вчинок пані Герман зміну її поглядів на Голодомор, бо в 2006 році лише два регіонали – Герман та Чорновіл – проголосували за визнання Голомдомору геноцидом?

Якщо до змін на сайті Ганна Герман непричетна, то який барабашка рулить сайтом Януковича?

І, нарешті, останнє. Чим мільйони жертв Голодомору завинили перед Віктором Федоровичем?

І чи не зникне з сайту Януковича слова Україна? Якесь воно все таки націоналістичне.

Жду ответа, как соловей лета.

Олег Медведєв

Політолог: Бандера співпрацював з нацистами не більше, ніж СРСР

Європарламент у своїй сьогоднішній резолюції щодо присвоєння звання Героя України лідеру Організації українських націоналістів Степану Бандері послуговувався недостовірною інформацією.

Про це в інтерв’ю УНІАН заявив політолог, публіцист Тарас ВОЗНЯК.

“Бандера співпрацював з нацистським режимом не більше, ніж тодішнє радянське керівництво, яке разом із владою фашистської Німеччини ініціювало агресію проти Польщі, чи західні лідери, які допустили окупацію Чехії. Якщо Європарламент хоче засудити Бандеру, хай засуджує їх усіх”, - зазначив Т.ВОЗНЯК.

Він також наголосив, що Україна на сьогодні не є членом Європейського Союзу, тому вона не зобов’язана виконувати його рішення.

Говорячи про можливе скасування рішення про присвоєння С.Бандері звання героя українськими судами, Т.ВОЗНЯК зауважив, що ціною такого рішення може стати загострення ситуації всередині України.

“Як Президент ЯНУКОВИЧ, думаю, повинен піклуватися про спокій у країні, тим самим не загострюючи такі питання”, - зазначив політолог.

На його думку, звернення до судів щодо скасування рішення екс-президента Віктора ЮЩЕНКА про присвоєння С.Бандері звання Героя України ініціюється проросійськими силами, основною ціллю яких є дестабілізація ситуації в Україні та її розкол.

Як повідомляв УНІАН, Європарламент у своїй сьогоднішній резолюції висловив жаль з приводу рішення В.ЮЩЕНКА присвоїти звання Героя України С.Бандері, який “співпрацював з нацистським режимом”. Депутати Європарламенту висловили сподівання, що новий Президент України перегляне це рішення.

unian

Новая «Ялта»: Запад предал Украину

65 лет назад, в феврале 1945 года, в Ялте состоялась знаменитая конференция «большой тройки», закрепившая раздел послевоенной Европы на сферы влияния. Тогда, как известно, Запад сдал Сталину Польшу и всю Восточную Европу, а Тито получил Югославию. Надежды миллионов людей на будущее, определяемое европейскими демократическими ценностями, были похерены одним росчерком пера. Смотрите «Пепел и алмаз» Анджея Вайды, там об этом все сказано.

И вот сейчас, ровно 65 лет спустя, позорная история Ялты, похоже, повторяется вновь – теперь в отношении Украины.
Анализируя результаты президентских выборов в Украине, Григорий Перепелица – доктор политических наук, профессор Киевского национального университета им. Т. Шевченко – в частности, отметил: «ЦИК еще не объявил результаты голосования, а западные лидеры единодушно поздравили Януковича с избранием. Даже Президент РФ Медведев позже их поздравил Януковича. Очевидно, Запад устраивает такая ситуация, что Украина возвращается в сферу российского влияния. Запад изменился, он смирился с разделом Европы на две сферы влияния. Расширение ЕС и НАТО в среднесрочной перспективе не рассматривается и, очевидно, Запад согласен зафиксировать статус-кво в Восточной Европе…».

Г. Перепелица констатирует: «К сожалению, перспектива грустная. Это результат не только изменений в Украине и России. Это изменения в самой Европе. Европа устала от расширения, и Европа, к сожалению, начинает руководствоваться больше собственными интересами, чем собственными ценностями. Это достаточно серьезный для нас вызов, потому что из-за этих ценностей и поднялся народ во время Оранжевой революции. Именно эти ценности Европа продвигала на постсоветском пространстве и на востоке Европы, выстраивая проект Большой Европы».


Этапы отступления Запада перед путинской империей очевидны. Еще, как говорится, не выросла трава на могиле Александра Литвиненко, а уже в феврале 2007 года западные лидеры проглотили мюнхенскую речь Путина, ставшую декларацией внешней политики кремлевского неосовка. В августе 2008-го Запад чуть было не допустил российскую оккупацию Грузии. В том же году европейцы, несмотря на активную позицию президента США Буша, провалили вступление Украины и Грузии в НАТО. И вот теперь Запад смирился с новым «воссоединением» Украины с Россией.
Юлия Тимошенко бьет тревогу. Она говорит о фальсифицированных выборах, об опасности антиукраинской и антиевропейской диктатуры Януковича. В недавнем заявлении Ю. Тимошенко сказано: «Не прошло и нескольких недель с выборов, а команда Януковича уже начала по всем направлениям предавать украинские национальные интересы. Их мировоззрение - уничтожение Украины, поношение нашего языка и культуры. И они этого даже не скрывают.

Команда Януковича уже начала приватизировать газотранспортную систему. Они, кстати, обратилась с иском против Украины в Стокгольмский суд, чтобы забрать стратегические запасы природного газа. Этот иск сейчас у меня в руках. Вопиющий факт - команда нового Президента выступает против государства Украина. И все это только начало. Сегодня опасность угрожает независимости Украины».

Все верно, но, заметим, сама же Юлия Владимировна немало сделала для победы Януковича, предательски расколов и ослабив национал-демократический лагерь. И кабальные соглашения с Газпромом по украинской ГТС заключала именно она, несмотря на жесткую критику со стороны Виктора Ющенко. Впрочем, это уже другая тема.

Запад явно не разделяет тревогу Юлии Тимошенко. В заявлении посольства США прошедшие в Украине выборы названы «еще одним шагом в направлении укрепления украинской демократии». Некоторые европейские издания «не скрывают своего недовольства довольно странным, по их мнению, поведением премьера Украины, которая проиграла эти выборы и ведет себя, как говорят, “не демократично, ведь, кажется, что она не понимает, что демократия также предполагает и вежливое признание своего поражения”».

Борис Березовский констатирует, что "Запад в очередной раз подтвердил абсолютное непонимание важности того, что происходит в Украине". "Я считаю, - заявил он, - что это в тысячу раз сложнее, чем то, что происходит в Иране, в тысячу раз сложнее, чем то, что вообще происходит на Ближнем Востоке, потому что здесь решается не только будущее России, но вообще решается будущее ценностей западных цивилизаций. Вот это ключевая точка, а не Иран".

Боюсь, что Запад просто не желает это понимать. Так ему удобнее. В 1932-33 гг. ему было удобно не замечать Голодомор, поскольку он видел в Сталине возможного союзника по борьбе с Гитлером. Сейчас Запад в упор не видит новую украинскую драму, поскольку хочет бесперебойно получать российские углеводороды.

Валерия Новодворская, прямо называющая нынешних западных лидеров «наследниками и продолжателями ялтинского сговора», пишет: «Россия собирается захватывать всё, что плохо лежит. Мытьём, катаньем, а иногда с помощью танков. Мы только что видели по русско-грузинской (вернее, российско-грузинской – А.Ш.) войне. Если Украина позволит, она станет протекторатом. А Россия спит и видит, как бы прибрать обратно все свои колонии».

Имеющий уши да услышит.

Алексей Широпаев

УКРАЇНСЬКИЙ ВІРТУАЛЬНИЙ ОПІР

СПИТАЙ НОВООБРАНОГО ПРЕЗИДЕНТА

"СВЯТОЄ"

В Новосібірску (Росія) на святі, присвяченому Дню Захисника Вітчизни, місцеві мешканці в пейнтбольному клубі, серед інших мішеней, розстріляли і своїх захисників вітчизни, за яких вони так ратують "в зонє проживаннія русскоязичного насєлєнія".
babr.ru

НРАВІЦЦА?

Колоніальна інавгурація: українського президента благословлятиме патріарх Кірілл

25 лютого, схоже, можна буде вважати ще й днем духовного приниження України. Про це свідчить хоч би той факт, що у день інавгурації В. Януковича до Києва прибуває патріарх Московський Кірілл, щоб особисто очолити службу у Києво-Печерській лаврі і благословити нового керівника нашої держави.

Московський патріарх у цій ситуації зовсім не виглядає самозванцем. Адже його запросив особисто В. Янукович. Про це повідомив кореспондентові "Інтерфакс " у суботу заступник глави Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського патріархату протоієрей Ніколай Балашов.

Той же Балашов додав, що у молебні тільки «візьме участь митрополит Київський і всія України Владімір». Хоча, щиро кажучи, саме патріарх Кірілл мав би «взяти участь» у молебні в Києво-Печерській лаврі, а не провадити її на правах господаря…

Чим цього дня будуть займатися глави інших українських християнських і не тільки конфесій – наразі не відомо. Очевидно, їх не допустять «до тіла» новобраного президента. Адже більшість із них «згрішили», підтримуючи на виборах Ю. Тимошенко.

Відтак Боже благословення Януковичу везе глава церкви іншої держави.

До факту, що за Януковича буде молитися чужинець, не можна ставитися байдуже. Насамперед, це загальносвітове приниження для досі незажної України. І для самого новоспеченого президента. Виявляється, він демонстративно молиться на Москву. До того ж, мабуть, мстить духовенству України, відкидаючи його благословення… Що ж, хіба це не чудовий заспів до початку консолідації української нації? Ось воно – державницьке мислення по-донецьки.

Мабуть, зайве говорити про те, яку роль у відновленні російських впливів на пострадянській території виконує патріарх Московський. Кірілла не випадково називають «комісаром Кремля». Його концепцію збереження через свою Церкву «російського простору» підтримують нинішні правителі Росії. У Російської церкви є величезний історичний, дипломатичний досвід духовної колонізації прилеглих до Росії територій.

В. Янукович, запросивши Кірілла до Києва у день своєї інавгурації, тільки підтвердив, що він вітає таку колонізацію, і що йому не потрібні незалежні українські православні конфесії.

«Раби, підніжки, грязь Москви», – написав колись розгніваний Тарас Григорович. Даруйте, але у цьому контексті інших цитат мені наводити чомусь не хочеться.


Василь Терещук
Львівська газета

Виборчі чудасії в Підгаєччині.

(Як українське населення позбавлено належного йому представництва.)

Перед громадськими виборами утворено в повіті Підгайці нових 38 громад, эамешкалих переважно польськими колоністами і в той спосіб змайоризовано число наших радних в утворених 12 волостях.

В часі громадських виборів усі громади, в яких не дійшло до компромісу, ділено на виборчі округи, щоб по «інтенції» закону запевнити представництво в громадських радах кожній „меншині". Таким чином тільки в одній волости, добули ми більшість радних українців, у двох волостях рівне число з поляками, в 9 волостях залишилися в меншости.

Тепер відбуваються вибори до повітових рад. В дотеперішнім повітовім представництві в номінації мали ми наших радних 8 (на 24) і 2 членів Виділу (на 6). При виборах на повіт радних обкроєно нам те число радних, через получення двох волостей в одну виборчу колегію, і саме Вишнівчика і Голгіч. У Вишнівчику на 20 членів виборчої комісії маємо 7 наших, отже певний мандат, у Голгочах таке саме число, також певний мандат. Через получення обох тих волостей на 40 членів виборчої колегії було 14 українців і, тим самим, ми втратили один мандат. Те получення не дивувало б нас, якщо були б злучені в одну виборчу колегію такі волости, в яких українці на території волостей мають більшість, а не мають її в радах і будуть цілковито позбавлені представництва, нпр. у волостях Золотники й Семиківці, чи Горожанка й Товстобаби і т. д. Чейже ж говорено в соймі, шо ділення громад чи пак повіту на виборчі округи має на діли забезпечити належне представництво кожній меншости!

В такий спосіб у нас число повітових радних українців з виборів буде тепер менше, як колись в номінації, бо будемо мати всього 6 радних на 19 поляків та 1 жида. Очевидно — стратимо також один мандат у повітовім виділі...

ДІЛО 30 травня 1935

СВЯТО ТОРЖЕСТВА НІМЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ

polar-bird

АНТИУКРАЇНСЬКІ СИЛИ ОСМІЛІЛИ ІЗ ПРИХОДОМ НОВОГО ПРЕЗИДЕНТА

Ставленики Москви почулися у силі після приходу до влади їхнього зверхника і починають провокації з метою правдами-неправдами, а таки встановити свої хамські порядки на нашій землі.

Було вчинено чергову наругу над святинями українців.

За свідченнями очевидців, сьогодні, о дев"ятій ранку беркутівці безпідставно вчинили напад на намет Перунової Сотні. Невідомі люди у формі Беркуту зайшли до намету й наказали пред"явити документи. Самі ж вони ніяких документів не мали. Коли хлопець нагнувся за документами, його жорстоко побили. На допомогу йому прийшов інший перунич. Потім підбіг начальник беркутівців і наказав повернутися до машини (номер синього коліру 1603), і навіть не надав хлопцеві першу допомогу, та не викликав швидку. Перуничі одразу побігли перевірити кумир Перуна. Та коли вони прибігли, виявилося, що Перуна облили мазутом. Тож, Беркут таким чином їх відволікав, доки представники московського пархату із сусідньої, незаконнозбудованої каплички, чинили вандалізм.

Міліція намагалася відмахнутися від цієї справи, та навіть не захотіла викликати експерта. Коли ж їм поставили законне запитання: чому ті бандити у формі ще й досі ходять тут без наручників, адже, за законом, їх чекають 15 діб?, вони лише огризнулися: "А за шо? Не вчіть міліцію "работать"...

Дзвонар, підчас вранішнього славлення, настільки знахабнів, що дзвонив вже не один, а два рази, щоби перешкодити дійству. Ще й провокував мавп"ячими жестами.

Але це ще не все. У цей самий час, як кумир Перуна поливали мазутом, кумир Світовида на Софіївській площі облили фарбою трьох кольорів.

Отже, слід чекати нових провокацій, які, здається, почалися вже із, не дуже, на перший погляд, захищених перед законом, язичників, які проте, мають абсолютно рівні права із християнами, але є найбільш проукраїнською духовною течією. Отож, прихід на президенство людини, яка сповідує цінності абсолютно чужі українському народові і є годівником ворожої церкви на нашій території, надихнула всі антиукраїнські сили на боротьбу за домінування на нашій території. Існує ймовірність, що почавши із провокації проти язичників, вони на цьому не зупиняться. Наступними кроками буде підминання під себе церков, які називають себе українськими і інші безчинства.

Що ж, війна починається...

У. С. P. P. Повстанчий рух.

З Буковця повідомляють, що там через Яси одержано звістку про вибух дуже поважного повстання в одеськім районі. Гаслом до повстання послужила відмова селян видавати збіжжа совітськїй владі. До повсталих селян мало приєднатися військо. Повстанці ніби то рушили на Одесу, куди повтікали представники совітської влади. Кілька магазинів з військовою амуніцею немов би то висаджено у повітря. Дальших відомостей про це повстання не одержано.

У чигиринському повіті на Київщині протягом останніх трьох місяців оперував повстанчий відділ Оняжка і Цибульського, який доконав багато нападів на совітські склади та комуністичні партійні установи. Большевицьке військо тепер розбило цей відділ, при чім Оняжка й Цибульського розстріляно на місці. У Київі побито „селькора» уманської селянської газети Запаска, а в с Григориївцях на Чернигівщині зроблено замах на убивство селькора Міціяка. («Правда» ч. 201.)

ДІЛО 1 жовтня 1924

ПЛАСТ ПЕРЕД СУДОМ

ДІЛО 20 вересня 1929

В суботу, дня 14 ц. м. відбулася перед городським судом в Тернополі карна розправа проти Володимира Яцишина і тов. (разом всіх обвинувачених є 26 молодих хлопців у віці від 15 ДО 21 літ) за провину з § 285 зак. Кар. (приналежність до тайних орґанізацій). Всі обвинувачені походять з Гаїв Великих коло Тернополя з винятком одного Степана Купчика зі Зборова, що є курінним тамошнього Пласту, між обвинуваченими є кількох середньошкільників, один студент університету (Степан Посацький) — решта сільські хлопці. Акт обвинувачення закидує всім обвинуваченим, що за спонукою обвинуваченого Ярослава Дупака, бувшого учня VII кл. гімн. оснували з початком 1929 р., — в Гаях Великих тайну організацію під назвою „Пласт" і вели свою пластову працю без відома і дозволу влади. Обвинувачений Ярослав Дупак признався у поліційному слідстві і на судовій розправі, що то він з власного почину зорганізував у Пласті обвинувачених, а цю орґанізацію легалізував в цей спосіб, що члени Пласту в Гаях Великих вписалися на членів істнуючого легально 75-ого пластового куріня імени Богдана Хмельницького в Зборові і були управою цього Пласту приняті в його члени. Велика більшість обвинувачених признала теж свою приналежність до Пласту в Гаях Великих.

Орґанізацію викрила державна поліція в Гаях Великих у травні ц. p., бо члени робили публично пластові вправи біля льокалю читальні „Просвіти" в Гаях Великих. Справі надала зразу поліція великий розмах. Відбулися численні ревізії в Гаях Великих і ревізія у Пласті в Зборові, де сконфісковано записки і протоколи.  І  ПІСЛЯ   ДОВГИХ  ПОЛІЦІЙНИХ ДОХОджень прокуратура виготовила остаточно акт обвинувачення за провину з § 283 карного закону.

На розправі явилося тільки 22 обвинувачених, двох не стануло, а двом не доручено візвання. Не явилося також кількох свідків. Переслухано явившихся обвинувачених і шістьох свідків акту обвинувачення, здебільше селян з Гаїв Великих, з котрих деякі виказали на розправі незвичайно малу інтелігенцію і мимо поучения судді д-ра Комана і оборонця пос. д-ра Барана про добродійство арт. 104 кодексу процедури карної, що як близькі кревні поодиноких обвинувачених, можуть ухилитися від зізнань, декотрі з них заявили, шо будуть зізнавати і зізнали некорисно для своїх кревняків.

Остаточно розправу відрочено на день 28 жовтня ц. р. в ціли поновного завізвання неявившихся обвинувачених і свідків. Є це четверта з черги Пластова розправа в тернопільському суді в цьому році. Попередні відбулися проти учнів тутешньої української ґімназії, з яких декого засуджено за провину з § 285 з. к. — а саме за приналежність до гімназійного Пласту, якого діяльність кураторія завісила.

Того самого дня мала відбутися перед тим самим суддею карна розправа проти бувших учнів української гімназії в Тернополі Романа Паладійчука, Івана Багрія, Теодора Панаса, Миколи Палія і Ярослава Олійника та студента університету Володимира Майковського, обвинувачених за провину з § 305 з. к. (похвалювання безправних чинів через видання летючки проти примусового святкування українською гімназійною молодю польських національних свят) і за провину з § 285 з. к. (знова Пласт). Кільком обвинуваченим не доручено візвання на розправу і супроти цього розправу відсрочено на необмежений час. Треба згадати, що всі повищі обвинувачені сиділи три місяці у слідчій вязниці в Тернополі разом з девятьма іншими гімназійними учнями, проти яких тепер слідство застановлено — і то всі під замітом злочину головної зради з § 58 з. к., як підозрілі в приналежности до УВО.

Обвинувачених в обох справах боронили пос. д-р Степан Баран  і  пос. д-р Дмитро Ладика.

ПРОТИАЛЬКОГОЛЬНА ПРОПАГАНДА.

ЮЛІЯН РЕДЬКО

Поїзд важко сопів і розпучливо перся вперед, хоча скажений вітер із усієї сили намагався його не пустити. Паровик свистав навзаводи з вітром і так повстала якась дика симфонія, що проречисто говорила кожному подорожньому: — От, сидів би ти в хаті й не рипався! Бач — гріх собаку на двір вигнати!

Носи повисли всім вдолину, бо справді негода була страшна. Вихор метав рясні краплини дощу зі снігом і невпинно замітав ними так, що світу божого не було видко. Грудки леду злобно стукотіли до вікон вагону.

У вагоні, скулившись, шварготали два жидки, дрімала якась груба перекупка, а далі, в кутку, потонув у думах Іван Неграйко, студент медицини.

Жиди грілися думками про добрі ґешефти, перекупка бачила крізь сон теплу хату, а Неграйко грівся думкою про велику ідейну місію, Що її саме їде сповнити. Товариство ,,Відродження" припоручило йому поїхати до села Стеблева з протиалькогольним рефератом. У порозумінні з тамошньою читальнею прелєґент мав приїхати сьогодні ранішним поїздом; на стації дожидатиме фіра.

Неграйко ще ніколи не їздив на село, але в місті вже нераз мав виклади на подібну тему. Матеріял він знає прегарно й зуміє кожному, ясно мов на лопаті, змалювати, як ділає ця страшна отрута на кров, на нерви, на мозок, серце, шлунок, печінки, жовч і всі інші органи та члени людського тіла. Неграйко добрий промовець і має великий хист переконувати. Він уявляє собі, як у салі вщерть набитій селянами, тихо, хоч мак сій, а він кидає слово, мов грубе зерно у пухку ріллю, — рисує картини, що встають як живі перед зібраною громадою, стрясають її сумлінням і викликують тверду постанову: „геть з алькоголем!"

А щоб іще краще, ще певніше влучити в само серце слухачів і вповні закріпити за собою здобуту позицію, — він кінчає словами:

— Тож пийте, люди! Не жалійте собі! Не дивіться на те, що колись проклянуть вас ваші діти та внуки, які завдяки вам наповнять шпиталі й кримінали!

Поїзд рівномірно сопе, вихор свище, а в Неграйковіій уяві — велика саля, море людських голов, а сам він гремить словами з високої естради.

— Ой той дощ, той дощ! — перебиває ненадійно його думи голос сусідки-перекупки. — І якто до хати дістатися!

Це спрямовує думки Неграйка в інший бік. Справді погано. Ніби там від стації недалеко й фіра буде, але коби здогадалися вислати яку нагортку й парасолю...

- А якщоб і фіри не було? — майнула думка, і зараз і пропала. — Це неможливе. Читальня повідомлена. Вишлють.

— Далеко ще до Стебелева? — спитав.

— А от зараз буде Стеблів.

Поїзд вїхав у ліс і по хвилині став звільнювати. Врешті станув.

Неграйко вискочив і побачив серед ліса, при залізничому шляху, таблицю з написом „Стеблів". Значить тут. Розглянувся довкола, чи є фіра. Була.

Фіра, запряжена парою миршавих конят, мокла в болоті, а^-біля неї забивав руки, — грівся старенький ґазда. Велика дорожня „бунда" й парасоля дожидали на задньому сидженні. Неграйко підійшов бадьоро.

— Добридень! Це ви по мене виїхали? Господар оглянув його зніг до голови

— Ні, прошу пана. Я з Букатовець по вчительку. Але відай не приїхала.

Млосно стало Неграйкові від цих слів. Нема фіри. Але може ще не так зле.

— А зі Стеблева фіри ту не було? Не бачили?

— Ні, паночку, не бачив. Ніякої фіри не було.

— То може ви мене підвезете трохи?

— Та я підвіз би, — чому ні? але то, рахувати, не по дорозі. Мені до Букатовець оттуди просто, а ви мусите брати гейта.

— А бодай то шляк трафив! — подумав Неграйко та спитав господаря, чи далеко ще до того Стеблева, нехай він западеться.

— Ні, недалеко. От усього з чотири кільометри.

Натиснув глибоко шапку на очі, руки в кишені — та звернув „гейта", грузнучи до кісток у болоті.

— Най то шляк трафить!

Більше нічого не міг сказати, ні видумати в цьому незавидному положенні. Йшов лісовою доріжкою та все ще надіявся, що фіра спізнилася й він її зустріне десь по дорозі.

Ліс незабаром скінчився й Неграйко вийшов на биту дорогу. Тут було настільки краще, що болото було не густе та грузьке як у лісі, але розливалося сірою сметаною на всю широчінь шляху. Вітер дув та сік у лице гострими колючками.

Йшов, бо вертати не було куди. Поїзд вертається аж пізно у вечорі. Хода важкою дорогою втомила його, зіпрів, а в додатку чув дідьчий голод, бо йшло вже до полудня, а він не снідав, бо спішився до поїзду.

На щастя, з осінньої мряки виринули хати. Неграйко був приготований на добру милю, бо знав, що значить чотири кільометри в устах старого дядька, — але на цей раз справді більше чотирьох не було.

Таблиця при дорозі впевнила його, що це справді Стеблів, мета його мандрівки.

З вузьких віконець виглядали діточі замарані личка, на вулиці не видко ні живої душі, На одному подвірі побачив малого хлопчика. Гей, хлопче! Де ваш ксьондз мешкає? Малий видивився на нього, постояв хвилину і втік до хати.

Неграйко пішов за ним. На порозі зустріла його молодиця, мабуть мати малого.

— Вам кого треба? Неграйко повторив своє питання.

— Та в нас нема ксьондза. Ми на друге село і до церкви ходимо. А нинька такий дощ, то відай ніхто й не ходив...

— А де ваша читальня? Далеко відси? — Га? Як кажете?

— Читальня ваша де?

— Читальня? Не скажу вам, пане. З хати вийшов іще молодий господар і старий дід.

— Читальні якоїсь питають, — обяснила їм молодиця.

— А вам нащо читальні?— спитав господар та підозріло оглянув незнайомого.

— Мене вислали зі Львова з рефератом до вашої читальні. Ви мали вислати фіру на стацію, — не знаю, чому фіри не було. Я маю тут мати реферат про вплив алькоголю на людське здоровля. Ви мусіли хіба про це чути.

—    Ні, не чув нічого. А в нас читальні, то можна сказати, що й нема. 

—    Як це нема?

— Та таки нема. Торік приїздили якісь пани й робили загальні збори, але на тім і кінець, бо ми хати не маємо, нема де сходитися.

— Ну, а кого вибрали тоді головою?

— Та ксьондза. Вони на другім селі.

— А заступником голови?

— Того вже вам не скажу, пане. Я тою політикою не бавлюся... Ви підіть там, — онта хата, що бляхою побита. Там Михаськів Василь сидить. То він такими справами в нас орудує. Може він вам щось скаже...

Василь Михаськів збентежився і перелякався, коли незнайомий зачав його розпитувати про читальню.

— Та я, пане, такой не знаю, чи я заступник, чи ні. Бо то, рахувати, на зборах мене вибирали, але я казав, що не буду, бо не маю голови до того... Ну, але ходіть хоч до хати та загрійтеся.

— Ну, а якже з тим рефератом буде? Таж хтось із вашої читальні мене замовив. Таж мусів хтось про це говорити, оголошувати...

— Та то певне ксьондз. Вони певне в церкві заповідали, але від нас ніхто не ходив до церкви.

— Ну і щож тепер буде?

— А я знаю...

— Можеб якось повідомити людей, нехай зійдуться, то я їм дещо скажу.

— Ба, коби зійшлися. Нема як повідомити та й ніхто не прийде, — де кому хочеться йти в таку погоду... От посидьте, паничу, обсушіться, обігрійтеся, а я вже вечір сам відвезу вас на стацію.

Не було ради, хіба послухати господаря.

— Ви десь голодні, паничу. Певне не обідали ще? Жінко, — а можеб ти що зварила для панича? Може де зо дві яйци, або молока спар...

— Ба відки возьму? — щиро відповіла молодиця. — Кури не несуться, а молока, сам знаєш, лише для дитини є дрібка.

Неграйкові стало неприємно.

— Не робіть собі клопотів, ґаздо. Тут десь певно якийсь склеп є, кооператива, — то я собі куплю дечого.

— Не знаю. Кооперативи ще в нас нема. Хіба в коршмі в Мошка може що дістанете.

— В коршмі? А щож там можна дістати?

— Та всього дістанете. Горівка й рум, пиво, ковбаса, булки.

— А гарячого чаю дістане?

— Не знаю, може жидівка зварить.

Не було ради. Прелеґент із „Відродження» мусів піти до коршми, що в даному випадку стала для нього одинокою дошкою порятунку.

— Нащо панові гарбати? Я маю файну вудку. Ще ліпшу як уві Львові. А гербати нема.

Неграйко проковтнув шмат запліснілої ковбаси й подумав собі, що смертельно занедужає, коли не розігріє після того шлунка гарячим чаєм, — або хоч жидівською „вудкою".

Випив три чарки, одну за одною й закусив ще ковбасою.

— Добре, що тутешні люди не знають іще про вбийчий вплив алькоголю та про його страшні наслідки, що мстяться навіть на деяких поколіннях. Бо інакше то я й загрітися не мав би права та мусів би вертати до Львова з катаром шлунка, або запаленням сліпої кишки...

Повернув до свого „заст. голови" й цей під вечір зладив віз, везти Неграйка до поїзду.

— От і зробив я велике діло, — думав Неграйко, - сідаючи на фіру.

Та у хвилині, коли перегнувся через полудрабок, щось дуже погане підступило йому до горла. Не знати, чи жидівська заплісніла ковбаса, чи та смердюча сивуха викликала в нього, непривичного, таку реакцію. Досить, що заки відїхав до Львова, вступив по дорозі ще до одного чужого міста.

Ослаблений та блідий видрапався на фіру й рушив назад із невдалої експедиції.

«Діло» 5-6 лютого 1931 р.

Чи зрозуміють це українці?

(Допис з Грималівщини)

У судовій грималівській окрузі живе, не зважаючи на дуже численну повоєнну колонізацію із заходу, все ще около 60 проц. українців. Крім цього є тут 32 проц. латинників із поляками та около 3 проц. жидів. Цю людність обслуговує у всіх потребах ціла маса жидівських купців, що не продають нічого з українського промислу, 5 жидів адвокатів — на двох українців, 4 лікарів жидів та один технік-денітист жид і лиш 1 лікар українець. Усі ті купці, адвокати і лікарі-жиди живуть головно з українських мас і то дуже добре, наслідком малого нац. освідомлення тих мас та вміло веденої конкуренції супроти україніців-адвокатів та лікарів (бо купців українців нема!).

Та відношення тут жидів до їх українських хлібодавців далеко нe поправне. Ані один купець, адвокат чи лікар-жид не має у себе хоч-би одної української книжки, не передплачує ніякого українського часопису чи журналу, не дає ніколи нічого на ніякі українські ціли, навпаки — неодин з них ставиться з погордою, а то й ненавистю до всього, що українське. Одначе на цьому не кінець. Українці у декого з них — це також  „кабани", «петлюрівські  погромщики" і т. д.

Дня 2. квітня ц. р. відбулася у городському суді в Грималові до ч. II. кґ. 171/35 карна розправа проти українця Віктора Кльована, обвинуваченого лікарем-жидом д-ром Крайзлєром за те, що обвинувачений В. Кльован, без причини спровокований д-ром Крайзлером, грозив йому нібито побиттям. В. Кльован боронився тим, що д-р Крайзлер перед ріжними особами прозиває його згірдно „кабан" та осуджує його у забиранні фір з хорими пацієнтами (до речі: з українськими селянами) та в спрямовуванні їх до «кабаньского д-ра", себто до українського лікаря д-ра М. Добромиля. Вислід тої розправи неважний, а важне те, що для д-ра Крайзлера українець — це тільки „кабан», але дуже болить його, коли цей „кабан" свій тяжко запрацьований гріш занесе до свого лікаря, a не до нього.

Чи зрозуміють це українці?

ДІЛО 12.4.1935

СПЕЦИАЛЬНЫЕ ЛАГЕРЯ НКВД

При изучении этoй страшнoй страницы  истoрии преступлений кoммунизма пoразил тoт факт , чтo ocвoбoждения нацистскoй фабрики смерти - кoнцлагеря "БУХЕНВАЛЬД" сoветскими вoйcками пo-cути небылo. Была банальная смена нацистских надзирателей "БУХЕНВАЛЬДА" на надзирателей из НКВД  и переименoвание кoнцлагеря  "БУХЕНВАЛЬД"  на "СПЕЦЛАГЕРЬ № 2".

ВOИСТИНУ, КOМУНO-БOЛЬШЕВИСТСКOМУ КРOВАВOМУ ЦИНИЗМУ НЕТ ГРАНИЦ!

Специальные лагеря НКВД  лагеря для интернированных в советской зоне оккупации, в послевоенной Германии. Были созданы Советской военной администрацией в Германии (СВАГ) и находились под управлением НКВД. 8 августа 1948 года, лагеря были подчинены системе ГУЛАГ. Поскольку лагеря были настрoгo засекречены  -  oни получили известносить, как Тихие лагеря.  Факт существования лагерей НКВД на территoрии Вocтoчнoй Германии хранился в тайне, и только массовые атаки  западной прессы не без пoмoщи ЦРУ принудили  сoветoв  подвердить существование лагерей НКВД. Освобождений не проводилось до 1948 года. В 1950 г. лагеря были переданы в управление властям ГДР, правительство которой преступило к проведению показательных судебных процессов по остальным заключённым. От 122.000 до более чем 150.000 были задержаны. По меньшей мере 43,000 не пережили интернирования.

Камера спецлагеря № 3, Спецлагерь НКВД №3 в Хохеншёнхаузене (позже трудовой лагерь Штази)


В общей сложности на теритoрии Вocтoчнoй Германии функционировало десять лагерей, созданных из бывших нацистских концентрационных лагерей, бывших старлагов, казарм или тюрем.

Спецлагерь НКВД №1 в Мюльберге
Спецлагерь НКВД №3 в Хохеншёнхаузене (позже трудовой лагерь Штази)
Спецлагерь НКВД №4 в Баутцене (с 1948 № 3)
Спецлагерь НКВД №5 в Кетшендорфе / Фюрстенвальде
Спецлагерь НКВД №8 в Торгау
Спецлагерь НКВД №10 в Торгау

Кроме того, было множество тюрем, дополнительно установленных или захваченных НКВД.
Этo еще далекo не пocледння страница крoвавoй истoрии КOММУНИСТOВ !

dipcourier 

И ОПЯТЬ ОТКРЫТИЕ ВЕЛИКОРОССИИ (ПРОДОЛЖЕНИЕ)

Предыдущая глава

10

Начиная с 1359 года, в Золотой Орде в продолжение двадцати лет происходила «великая замятия», то есть великая смута. За эти двадцать лет на престоле государства побывало 25 ханов. Однако необходимо заметить, что фактическим правителем Золотой Орды все эти годы оставался темник Мамай, не будучи Чингисидом.

Как бы московские историки не упражнялись во лжи, но власть в эти годы в Орде существовала, и Москва исправно, своевременно платила налоги в казну. А на Московский улус и далее выдавали ярлык в Сарае. Не стану приводить свидетельства российских историков, подтверждающих эти бесспорные истины.

Чтобы показать свое величие и независимость, московиты и в этот период существования Московского улуса Золотой Орды запустили великую ложь о так называемой Куликовской битве. Ложь не о ходе сражения, а о самом существовании битвы.

Послушаем казахского историка К. К. Даниярова:

«В книге Утемиша Хаджи «Чингис-наме»... не упоминается Куликовская битва, а сообщается о победе Тохтамыс-хана над Мамаем и его убийстве.
О Куликовской битве сообщают только российские историки. Сообщения очевидцев тех событий, арабских историков, послов и Утемиша Хаджи, не являющихся заинтересованной стороной, стали доказательством, что Куликовской битвы не было» [57, с. 160].

О битве, произошедшей в 1380 году между Мамаем и Тохтамышем, сообщает и Великая Советская Энциклопедия:

«Тохтамыш в 1380 разгромил войско Мамая на р. Калке» [18, том 9, с. 561].

Кстати, неоднократные археологические раскопки, проведенные на Куликовом поле, не дали ни малейших подтверждений о битве. Как говорится, все перерыли, а следов нет. Более чем странно!

А теперь, уважаемые читатели, вспомните, как долго Мамай собирал свое войско якобы перед Куликовской битвой, и вы поймете: две крупнейшие битвы в 1380 году он провести не мог. Тем более, что после поражения от нового хана Золотой Орды Тохтамыша отчего-то бежал в Крым, где и был казнен 28 ноября 1380 года. Такова правда о битве 1380 года.

Итак, на престол Золотой Орды воссел хан Тохтамыш.

До настоящего времени сохранились золотоордынские ярлыки:
а) ярлык хана Тохтамыша, данный Бек (князю) Хаджи 10 сентября 1391 года;
б) ярлык (письмо) хана Тохтамыша к польскому королю Ягайло от 20 мая 1392 года;
 в)  ярлык хана Тимур-Кутлука, данный Мухаммеду 24 мая 1397 года.     

Постараемся по этим документам и свидетельству арабских, персидских и российских историков восстановить историческую достоверность событий, происходивших в Золотой Орде с 1380 по 1400 год. Ибо московское изложение действительности тех лет не просто наполнено ложью, но практически всю историческую канву событий перевернуло с ног на голову.

Мы уже говорили, что Тохтамыш-хан пришел к власти в Золотой Орде в 1380 году с помощью эмира Тамерлана (Тимура), который на то время узурпировал власть в Мавераннахре, отобрав ее у потомков Чингисидов — Тоглук-Тимура и его сына Ильяса Ходжи.

Естественно, Тохтамыш, происходя из рода Чингисхана, воспротивился захвату Тимуром старых владений Золотой Орды в Закавказье. Там, на Кавказе, в 1389 году столкнулись военные силы Тохтамыша и Тимура. Значительную часть войск Тохтамыша составляли военные дружины Московского, Владимирского и Рязанского улусов. В 1389 году Тохтамыш вынужденно уступил Закавказье Тимуру. Однако Золотая Орда осталась в своем величии.
Хан Тохтамыш, перегруппировав войска, отошел в Поволжье.

В 1391 году Тимур вторично выступил против Золотой Орды, пройдя весной через современный Казахстан и выйдя на Поволжье немного севернее современного города Самары, но был остановлен ханом Тохтамышем на реке Кундурча. Практически все московские версии, трактующие битву на реке Кундурча, тенденциозны и лживы. Они преследуют одну цель: унизить и опорочить Золотую Орду. Дошли до утверждения, что, мол, в составе войск хана Тохтамыша не было военных дружин московитов и рязанцев. Очевидная ложь. Ибо хан Тохтамыш знал о военном походе Тимура и готовился к его встрече.

Очень ценны свидетельства арабских историков:

«Тогда Тохтамыш послал к старейшинам... и начальникам своих народов..., созывая их и приглашая их к сопротивлению и бою... Они пришли вооруженные мечами и стрелами... Эти люди — самые отборные и меткие стрелки... Затем он (Тохтамыш. — В. Б.) двинулся в бой и приготовился к битве»... [45, с. 464-465]

Как видим, московские басни о битве на реке Кундурча, произошедшей между войсками Золотой Орды и Тимура, абсолютно неуместны. Ибо Тохтамыш знал о приближении Тимура и, собрав войска, перекрыл ему дальнейший путь. И московиты в той битве участвовали, да только цари их припрятали старинные первоисточники.

В битве на реке Кундурча военный перевес одержал Тимур. Ибо в рядах Тохтамыша оказалось несколько полководцев-изменников. Однако, даже проиграв битву, Тохтамыш выиграл стратегически.

 Тимур нанес удар в стратегически невыгодном для себя месте. Он оказался в центре Золотой Орды, полностью изолированный от своей земли, и окруженный с трех сторон: с севера — Булгарским улусом, с запада — Московским, Владимирским и Рязанским улусами, с юга — татарскими ордами. Каждый понимает, что, даже проиграв битву на реке Кундурча, Тохтамыш полностью контролировал государство, ибо все его жизненные центры — столица Сарай-Берке и столицы улусов (Сарай-Батый, Булгар, Москва, Владимир, Рязань и другие) были под его контролем. Уже за месяц-два хан Тохтамыш мог выставить против потрепанной армии Тимура другую полноценную армию. И вполне понятно, чем бы закончилась новая битва для Тимура.
Именно Тохтамыш заманил Тимура на реку Кундурча и тем выиграл стратегически: не дал Тимуру нанести удар ни по одному из центров государства.

Тимур понял свою ошибку — он 26 дней стоял на реке Кундурча, хороня убитых, зализывая раны, не решившись пойти на захват ни одной столицы улуса. После чего удалился в далекий Самарканд, обходя стороной южное Поволжье, где его уже поджидал с войсками Тохтамыш. 

 Предлагаю послушать письмо хана Тохтамыша к польскому королю Ягайло, написанное, скорее всего, в 1392 году (перевод профессора Казанского университета Мирзы А. К. Казем-Бека):

«Токтамыш мое слово.   
  
Чтобы дать знать о восшествии (прибытии. — В. Б.) (на престол) Великой Орды, уже отправили (мы к тебе) Култу-Бугу (и) Асана, главных послов. И ты также отправил к Нам своих посланников. В прошлом году Бикбулат, Ходжамадин, несколько главных огланов (царевичей по линии Чингисхана. — В. Б.), Бикши, Турдучак, Бирди (и) Давуд, главные князья (тайком) отправили одного, по имени Идуку (Едигей. — В. Б.) с приглашением к Тимуру; тот вместе с языком (Едигеем. — В. Б.) шел (на нас). Когда они с лукавым сердцем шли (к нам и) язык впереди (вел их), тогда (мы) узнав, собрались. Когда начался бой, те злые люди (упомянутые изменники) повернулись и тронулись с места; а народ упрямился. Когда дело то приняло такой оборот, вот что случилось:

Бог нам помог: передал (Он) мне враждующих: Бик-булата, Ходжамадина, Турдучака, Бирдия (и) Давуда, великих огланов и Князей. Теперь, чтобы дать знать об этом случившемся, отправили (мы к тебе) главных послов Асана и Турду-Ходжу...
                                                                                                                                                                      
Прежние свободные купцы (и) твои агенты пусть имеют свободное сношение с Великим Улусом (и) пусть будут ему верны; и это считая лучшим, (мы) послали (к тебе).

Прощай!    
  
Ярлык (писан) в году, называемом Курицею, в сем сот девяносто пятом году.., когда Орда находилась на Дону. —Токтамыш» [33, с. 37-38].

Я навел ярлык-письмо хана Тохтамыша неспроста. Ибо один из его первых исследователей, профессор Казанского университета О. М. Ковалевский еще 7 февраля 1835 года установил: «... ... упомянутый лист Токтамыша писан... на языке татарском; писан в 795 году от бегства Магомета, следовательно, в 1392 г. по нашей хронологии» [33, с. 27].

Российская историография делала все возможное, чтобы показать Золотую Орду слабым, разваливающимся государством. Мол, в таком государстве и не могло существовать сильной, централизованной власти. Отчего Московия еще с тех далеких времен не зависела от ханской (царской) Орды. Глядите, даже свою тьму, десять тысяч лучших солдат, не послала на реку Кундурча. Однако подобные московские манипуляции — вымышленная ложь екатерининских времен. Всего лишь обычный «примес лжи».

В Москве, Владимире и Рязани сидели великие ханские баскаки-правители, и именно они решали военные вопросы. Московиты в те времена хорошо помнили, как в 1382 году за неповиновение (скорее даже проволочку) хан Тохтамыш под корень уничтожил Москву.

В 1391 году, в сентябре месяце, Тохтамыш выдал Тарханный ярлык князю Бек Хаджи, одному из удельных крымских князей. Напоминаю — ярлык пожалован всего лишь обычному вотчинному князю. Ибо в ярлыке сказано: «Тохтамышево слово. Крымской области начальникам, во главе коих Кутлу-Бута, Бекам (Князьям!), духовным судьям, духовным законоведцам, настоятелям, старцам, секретарям палат, таможенникам, весовщикам, букаулам, заставщикам, каким бы то ни было мастерам, всем...» [33, с. 15].

Когда хан выдает ярлыки вотчинным князьям, скорее всего, тысячнику Кутлу-Буги, то, надо полагать, власть его ничем не ограничена. Тем более, что люди, предавшие его на поле боя, попали в его руки и, естественно, были уничтожены.

Кстати, ярлык Тохтамыша к польскому королю Ягайло, приведенный нами выше, четко свидетельствует: после сражения на реке Кундурча то было второе письмо Тохтамыша к Ягайло. Первое доставили Кутлу-Буга и Асан. После оба вернулись к Тохтамышу, и первый из них был направлен Великим князем Крымского улуса. Второй ярлык (письмо) хана, где сообщается о поимке «враждующих» царевичей, был отослан через Асана и Турду-Ходжу. В промежутке между первым и вторым ярлыками Тохтамыш получил письмо от Короля Ягайло: «И ты тоже отправил к Нам своих посланников».

Прикиньте, пожалуйста, сколько времени ушло на переписку, и вы убедитесь: после сражения на реке Кундурча, произошедшего 18 июня 1391 года, Великий хан Тохтамыш ни на один день не был лишен престола. И после той битвы хан Тохтамыш железной рукой держал власть в Золотой Орде, а московиты продолжали преданно служить «старым царям».

Хочу обратить внимание читателей на одну особую деталь последнего цитируемого ярлыка хана Тохтамыша, где четко сказано: «Тохтамышево слово. Крымской области начальникам, во главе коих Кутлу-Буга». Задумайтесь, почему до нас не дошел ни один ханский ярлык, выданный московским князьям? Правильно думаете! В Московии и во всей Ростово-Суздальской земле московские князья никогда не были «начальниками Московского улуса (или земли, согласно переводу ярлыка).  

Вот он, величайший секрет работы екатерининской «Комиссии». Хотя все московские и санкт-петербургские хранилища еще в середине XIX века были забиты ящиками, «а в (них) дефтери старые от Батыя и от иных царей, переводу им нет...»

Ярлык хана Тохтамыша к польскому королю Ягайло переводили профессора О. М. Ковалевский, М. А. Оболенский, А. К. Казем-Бек, И. Н. Березин, барон Гаммер, Н. А. Полевой и многие другие. Было много людей, знавших старотюркские языки. Однако в большом секрете и полной неприкосновенности сохранялись первоисточники, касавшиеся зависимости московских князей от Орды. И здесь дело не в знании языков, а в московской государственной лжи.

Вернемся к битве Тохтамыша с Тимуром 1391 года на реке Кундурча.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           
Один из флангов войск Тохтамыша в той битве возглавлял князь-оглан Бикбулат. Так он поименован в ярлыке хана Тохтамыша к польскому королю Ягайло в 1392 году. Оказывается, эта фигура царевича-оглана знакома многим давним летописцам, в том числе и московским.
Почти все исторические источники сообщают о преимуществе войск Тохтамыша в первой половине битвы.

«Утром 18 июня оба войска стали друг против друга... Левый фланговый отряд Тохтамыша, обойдя правый фланг (войск. — В. Б.) Тимура, вышел в тыл корпуса Хаджи-Сайф-ад-дина. Левый фланг Тимура также был обойден войсками Тохтамыша, Тимур получил уже тревожные сообщения от командиров левого и правого крыла. Создавалась опасность полного окружения. Связь между отдельными корпусами была нарушена, тогда как Тохтамыш держал «в стройном порядке центр и крылья своего войска» [56, с. 154].

Об опасном положении войск Тимура сообщает Ибн-Араб-шах: «В то самое время, когда войско его уже было разбито и звенья рати его разошлись, вдруг подъехал человек по имени Сейид-Берке, которому Тимур (находясь) в крайней беде, сказал: «О мой почтенный Сейид, мое войско разбито!»» [56, с. 154].

Российские историки с величайшим восхищением рассказывают «о блестящей победе Тимура над Тохтамышем в битве на реке Кундурча». На эту тему в Российской империи защищены кандидатские и докторские диссертации. Даже обычных школьников привлекают к пропаганде величайшей московской лжи.

В № 4 за 2004 год журнала «Наука и жизнь» мне довелось читать исследования на эту тему ученика 9 класса М. Арнольдова (село Кошки Самарской области), где одураченный школьник с величайшим усердием объясняет преимущество стратегии Тимура, якобы приведшей к победе его войск. Он так и пишет: «Битва шла по сценарию, подготовленному Тимуром, во многом потому, что конкретное место для нее выбирал сам Тимур» (с. 35).

И невдомек молодому человеку, что это обычная московская ложь, ибо «выполняя задуманный план, войска Тохтамыша отступали все далее на северо-запад... Тохтамыш решил принять бой на реке Кундурча, севернее Самарской Луки, когда силы неприятеля окажутся от непрерывных переходов истощенными» [56, с. 153].

То есть Тохтамыш уводил своего противника на северо-восток от столицы; изматывал его, заставив переправиться через реки Яик, Сакмару, Самару, Сок.

Не секрет, что «войска Тимура, двигаясь по вражеской территории в течение шести месяцев, были сильно ослаблены из-за нехватки продовольствия» [56, с. 153].

Однако московские басни о «великой победе Тимура» продолжают нестись дальше, а школьнику Мише Арнольдову солидный научный журнал «Наука и жизнь» за обычные глупые исследования присудил первое место. Очень жаждет душа московита позора и унижения для своего «старого царя». Забывая, что хан Тохтамыш был их настоящим царем!

Так что же случилось? Почему, имея полное преимущество в бою, хан Тохтамыш не разгромил Тимура? О поражении Тохтамыша речь идти не может, ибо его войска не были разгромлены в битве на реке Кундурча. Здесь исторические спекуляции московитов неуместны, им не должно быть места в исторической науке.

И на этот вопрос есть достоверный ответ. Послушаем давних историков:

«Ибн-Халдун, также описавший эти события, в победе Тимура видел... прежде всего измену военачальников Тохтамыша. По его рассказу, первым изменил хану Оглан-булат (вернее, Бек-булат), находившийся в свите Тохтамыша» [56, с. 155].

А профессор И. Н. Березин в книге «Ханские ярлыки, ч. I» уточнил:

«Во время битвы прежде те дурные люди (т. е. изменники) ушли с места, отчего и народ ушел с места» (с. 21-22).

Не станем наводить другие примеры, подтверждающие факты измены. Даже из наведенных текстов отчетливо понятно, что главной причиной успеха в битве на реке Кундурча стало не военное мастерство Тимура, а предательство отдельных военачальников хана Тохтамыша. Изменив хану, эти военачальники увели свои войсковые соединения с поля боя. И главным из предателей стал князь-оглан, то есть Чингисид, Бекбулат.

Но что наиболее интересно, так это место, куда направился князь-оглан со своими войсками после бегства с поля сражения. Послушаем:

«По-видимому, Бекбулат сбежал, переправившись через Волгу к верховьям Дона... где находился его улус» [56, с. 155].  

Мы должны помнить из ранее поданного материала, что князья-огланы (Чингисиды) имели свои улусы в Наровчат-Мохши, Темникове, Мещерской земле, Туле, Москве и т. д. То есть предали хана Тохтамыша на реке Кундурча в 1391 году князья «Залешанской земли». А князь-оглан Бекбулат был командующим военного крыла левой руки. Такова правда о битве на реке Кундурча в 1391 году: именно там московиты предали своего «старого царя». Вот отчего так много лжи льется о «великом стратеге Тимуре». В большом словоблудии прячется правда о предательстве на поле битвы ростово-суз-дальских и рязанских князей страны Моксель.

Скорее всего, и поименованные князья-огланы в письме Тохтамыша к Ягайло — Ходжамадин, Бикши, Турду-чак, Бирди, Давуд — знакомые нам князья Ростово-Суздальской и Рязанской земель. Только имена их поданы в золотоордынском прочтении. Ведь в том же прочтении город Елец подан как город Карасу. Не существовало в Золотой Орде города под именем Елец! Как не существовало князей Василия Дмитриевича, Ивана Данииловича и других с подобными именами. Это всего лишь московская интерпретация своего желания.

Вот отчего так старательно и жестоко проводилась «зачистка» территории Российской империи от старинных летописей, архивов и других памятников старины. А в XX веке московский режим даже жизнь отнимал у людей, сохранявших национальную память.

Однако вернемся к хану Тохтамышу. Послушаем еще одну интересную мысль:

«В ногайской редакции «Сказания о Едигее и Тохтамыше» имеется опущенная в других источниках подробность: Тохтамыш, собрав остатки своих войск, призвал к себе всех военачальников и предложил им обсудить, что предпринять дальше, но получил уклончивые ответы от своих приближенных, думавших только об измене» [56, с. 155].
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       
Обращаю внимание читателей: так о Тохтамыше говорит эпос враждебного к нему народа, ибо Едигей был любимцем того народа.

Таким образом, войска хана Тохтамыша не были разгромлены, как нам о том говорят приближенные к Тимуру источники и их московские коллеги.

Да и Тимур с остатками своих войск не праздновал победы, ибо боялся Тохтамыша. Послушаем давних историков:

«Потери Тимура неизвестны. На карте Фрао Маура показано место сражения: «тут находится 18 могил, сделанных Тамерланом... Он приказал похоронить только начальников». Если эти 18 могил означают место погребения начальников «тьмы», т. е. десятитысячников, то потери Тимура должны быть признаны также значительными. Его войско вышло из боев сильно потрепанным, поэтому после сражения у реки Кундурча Тимур не рискнул идти на Сарай и Астрахань... Остановившись лагерем на одном из островов Волги, носившем имя Уртюбе, Тимур в течение 26 дней приводил в порядок свои войска» [56, с. 156].
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          
Задумайтесь, уважаемые читатели: какой контингент войск может расположиться на одном волжском острове? И вы отчетливо уясните потери армии Тимура в битве на реке Кундурча. Тем более, что Тимур в битве потерял фактически весь свой командный состав — 18 темников.
Скорее всего, полководцы Тохтамыша на том знаменитом совещании, когда хан просил совета, что делать далее, отказались уничтожать остатки войск Тимура, зализывавших раны на острове Уртюбе. Логика событий говорит именно об этом.

Учтите, до нашего времени разрешалось пользоваться только хвалебными источниками Тимура и московскими лжеисточниками. Весь же материал В. Г. Тзенгаузена, доставленный ученым из Берлина, Парижа, Вены и Лондона, был поддан строгой цензуре и большей частью уничтожен по указанию Иосифа Сталина.

Сам ученый умер еще в царское время в нищете и полном забытье.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           
А летописи и архивы времен Золотой Орды были «зачищены» сотнями «московских научных экспедиций».

Мне очень долго пришлось искать следы московской лжи о битве на реке Кундурча. И они были найдены. Послушайте:

«В это время, в 1389 г., скончался московский великий князь Дмитрий Иванович. И хотя он... завещал... великое княжение своему сыну Василию, утвердить это решение мог лишь законный хан (царь. — В. Б.) Русского (Московского. — В. Б.) улуса — Тохтамыш. Тохтамыш подтвердил права Василия... и, что вполне естественно,... потребовал от него помощи. Князь Василий войско привел, но никакого желания сражаться за Тохтамыша у князя не было... Таким образом, в решительный момент столкновения со среднеазиатскими тюрками хан Тохтамыш остался без союзника» [92, с. 185].

Мы не станем говорить об обычном маразме профессора, когда подданного возводят в ранг союзника. Это обычный стиль подачи материала московитами. Очень хочется величия московской душе! И, естественно, в каждом эпизоде истории.

Вопрос в другом. Профессор Л. Н. Гумилев ясно подтвердил: войска Московского улуса находились в составе войск хана Тохтамыша в 1391 году на реке Кундурча. Однако в решительный момент изменили хану. Послушаем далее:

«Василий, увидев, как поворачиваются события, повел свое войско в низовья Камы и тоже ушел на правый берег Волги, спасаясь от Тимура» [92, с. 185].

Василий Московский был одним из тех, кто изменил хану Тохтамышу в 1391 году. Надеюсь, никаких сомнений возникать не может. То есть он должен быть поименован в ярлыке Тохтамыша к Ягайло. Тем более, что речь идет о Великом князе. Не мог хан назвать второстепенные лица, не упомянув главных, высших по должности.

Послушаем, о чем еще говорит российская история:

«Никоновская летопись сообщает об убийстве Тохтамышем царевича Озибабу, а несколько татарских князей перебежали на сторону Москвы и поступили на службу великому князю. В числе перебежавших летописи указывают «царева постельника» Бахыт-Ходжу, а также Кадыр-Ходжу и Мамат-Ходжу, принявших христианскую веру» [56, с. 150].

Надеюсь, читатели понимают весь комизм сложившейся ситуации, когда на службу к московскому временщику бегут люди ханской крови, князья-огланы. Великая ложь! Она может всерьез восприниматься московитами только потому, что в повествовательном каркасе истории
разведены причины и следствия, а имена князей-огланов подаются в московской интерпретации. Лишь бы запутать смысл происходившего.

Обратите внимание: один из перебежчиков к московскому князю, изменивших в битве 1391 года, также поименован и в ярлыке хана Тохтамыша. Это не простое совпадение. События и факты, о которых мы вели речь, тесно связаны между собой. Речь идет об одном и том же.


По В.Белинскому "Страна Моксель", Книга третья.