3mer
Понеділок, 30 серпня 2010 р.
Середа, 25 серпня 2010 р.
Пʼятниця, 20 серпня 2010 р.
Чому я «зрадила» УПЦ МП
Луганські науковці дослідили, якими виглядають «московські» батюшки в очах пастви на сході України
Приїзд російського патріарха Кирила до України нагадав мені про те, що свого часу змусило мене перестати відвідувати очолювану ним церкву. Упродовж кількох років я у складі фольклорно–діалектологічних експедицій їздила в українські села Луганської та Ростовської областей. Ми, викладачі та студенти–філологи, спілкувались на різні теми з місцевими мешканцями й записували їхні розповіді на диктофон. У селі Волошине Міллерівського району Ростовської області на запитання «Чи тут люди ходять до церкви» жінки розповіли таке: «У церкву тепер іти — тільки гріха набираться. Треба ж душею відчувати, що це є таке — молитва!». «Волосся позлипалося в батюшки, і сам п’яний! — додала інша жінка. — І це часто–густо. Як зробить свою справу, каже: «І капусти дай, і всього!». І такого ж допускають!».
...Відстань до сусіднього села, що на українській території, невелика. І оскільки кордону між Росією та Україною, по суті, немає, мешканці Волошиного часто звертаються до послуг священиків Московського патріархату із сусідньої держави — України. «Оцей, що в Україні (українці Росії, на відміну від росіян, кажуть «в Україні», а не «на Україні». — Авт.), як приїде ховать покійника, то каже: «Дайте зернечка! Дайте і курочкам! Дайте і яїчка!». А тоді... сів і поїхав, мовляв, «гроб закрийте самі». А повинен запечатать на кладовищі! Забрав плату — аби тільки гроші!».
...У селищі Біловодську, райцентрі Луганської області, разом із колегою–філологом зі Львова ми якось розмовляли з місцевим священиком. Він організував нам екскурсію по церкві і поскаржився, що час зараз важкий, бо церква на ремонті й приходу немає. Тому він, батюшка, надіває рясу і хрест, сідає у власне авто, перетинає українсько–російський кордон, який недалечко, і їде по товар. Закуповує в Росії гуртом горілку та цигарки — і везе назад, в Україну, перепродавати дорожче. Так і «виживає».
...А в селищі Красноріченському Кремінського району на Луганщині (раніше це була велелюдна козацька слобода, яка мала назву Кабаннє) ми почули розповідь про місцевого священика, яку соромно й переповідати. Цей колоритний ще молодий чоловік циганської зовнішності усім у селі каже, що він із західної України. Насправді він українською й не володіє, а приїхав сюди кілька років тому, здобувши священицький сан після кількамісячних курсів у Одеській семінарії. У нього є дружина і троє дітей. Люди говорять, що службу він править у будівлі колишнього дитячого садка, другу половину якої відвели під нічне кафе. А одна бабуся, хитро усміхаючись, розповіла про «хобі» їхнього батюшки. «Ось і вчора ввечері, — каже, — чую, собака мій рветься в сторону городу і гавкає. Придивилася й побачила, що в кінці городу рухаються якісь дві фігури; в одній упізнала нашого священика. На ранок, думаю, піду подивлюсь: може, якісь овочі позривали? Дійшовши до місця, де були ті двоє, я побачила на землі... два презервативи». Жінка додала, що цей священик «попортив» уже багатьох тутешніх дівчат, а під час служби наступного дня їх же й сповідує.
...Колега з Луганська розповіла про недавній випадок. Вона мала велику потребу приступити до сповіді й пішла в найближчу церкву. Почала сповідатися, священик перебив її зауваженням: «Прошу исповедаться по–русски!». Жінка пояснила, що її рідна мова — українська, їй важко вилити душу по–російськи. Тоді священик сказав грізно: «Нє положено!». Колега розплакалась і, так і не висповідавшись, покинула церкву.
...2004 року, в день президентських виборів, довелось мені проходити повз церкву. Біля брами стояв тамтешній священик і роздавав своїм парафіянам і всім перехожим маленькі листівки з зображенням Богородиці з Христом на руках. На листівці писалося, що кандидат у президенти Віктор Янукович — ставленик Бога, а Віктор Ющенко — ставленик диявола...
А що ж самі віруючі? Може, вони є більш моральними, ніж священики, до яких вони ходять? Під час тих самих президентських виборів, коли з Ющенком сталося відоме нещастя, зайшовши на кафедру в університеті, де викладаю, я почула емоційну тираду однієї своєї колеги, жінка раділа, що обличчя майбутнього президента стало потворним, і бажала йому, щоб він «здох». Я спитала в колеги: хіба може інтелігентна людина посилати будь–кому такі прокльони? Тим паче вся стіна, біля якої стоїть її робочий стіл, обвішана православними іконами. На жаль, колезі від зауваження соромно не стало.
Усе описане стосується однієї церкви, яка на південно–східних українських теренах є майже безальтернативною. Відомо, що зареєстровані на Луганщині кілька парафій УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ туляться або у вагончиках, або в приватних будинках, а місцева влада роками не виділяє їм місце під будівництво храмів. Дізнавшись про це все, я подумала, що ніколи не зможу ходити до церкви, чимало служителів якої не можуть бути для мене моральними авторитетами. Але якби я була релігійною фанаткою, очевидно, на такі факти не зважала б. Знаю, що священики «зрадженої» мною УПЦ МП вважатимуть мій вчинок гріхом. Адже вони називають гріхом навіть хрещення в такій же православній церкві, тільки Київського патріархату.
УМ
 |
...Відстань до сусіднього села, що на українській території, невелика. І оскільки кордону між Росією та Україною, по суті, немає, мешканці Волошиного часто звертаються до послуг священиків Московського патріархату із сусідньої держави — України. «Оцей, що в Україні (українці Росії, на відміну від росіян, кажуть «в Україні», а не «на Україні». — Авт.), як приїде ховать покійника, то каже: «Дайте зернечка! Дайте і курочкам! Дайте і яїчка!». А тоді... сів і поїхав, мовляв, «гроб закрийте самі». А повинен запечатать на кладовищі! Забрав плату — аби тільки гроші!».
...У селищі Біловодську, райцентрі Луганської області, разом із колегою–філологом зі Львова ми якось розмовляли з місцевим священиком. Він організував нам екскурсію по церкві і поскаржився, що час зараз важкий, бо церква на ремонті й приходу немає. Тому він, батюшка, надіває рясу і хрест, сідає у власне авто, перетинає українсько–російський кордон, який недалечко, і їде по товар. Закуповує в Росії гуртом горілку та цигарки — і везе назад, в Україну, перепродавати дорожче. Так і «виживає».
...А в селищі Красноріченському Кремінського району на Луганщині (раніше це була велелюдна козацька слобода, яка мала назву Кабаннє) ми почули розповідь про місцевого священика, яку соромно й переповідати. Цей колоритний ще молодий чоловік циганської зовнішності усім у селі каже, що він із західної України. Насправді він українською й не володіє, а приїхав сюди кілька років тому, здобувши священицький сан після кількамісячних курсів у Одеській семінарії. У нього є дружина і троє дітей. Люди говорять, що службу він править у будівлі колишнього дитячого садка, другу половину якої відвели під нічне кафе. А одна бабуся, хитро усміхаючись, розповіла про «хобі» їхнього батюшки. «Ось і вчора ввечері, — каже, — чую, собака мій рветься в сторону городу і гавкає. Придивилася й побачила, що в кінці городу рухаються якісь дві фігури; в одній упізнала нашого священика. На ранок, думаю, піду подивлюсь: може, якісь овочі позривали? Дійшовши до місця, де були ті двоє, я побачила на землі... два презервативи». Жінка додала, що цей священик «попортив» уже багатьох тутешніх дівчат, а під час служби наступного дня їх же й сповідує.
...Колега з Луганська розповіла про недавній випадок. Вона мала велику потребу приступити до сповіді й пішла в найближчу церкву. Почала сповідатися, священик перебив її зауваженням: «Прошу исповедаться по–русски!». Жінка пояснила, що її рідна мова — українська, їй важко вилити душу по–російськи. Тоді священик сказав грізно: «Нє положено!». Колега розплакалась і, так і не висповідавшись, покинула церкву.
...2004 року, в день президентських виборів, довелось мені проходити повз церкву. Біля брами стояв тамтешній священик і роздавав своїм парафіянам і всім перехожим маленькі листівки з зображенням Богородиці з Христом на руках. На листівці писалося, що кандидат у президенти Віктор Янукович — ставленик Бога, а Віктор Ющенко — ставленик диявола...
А що ж самі віруючі? Може, вони є більш моральними, ніж священики, до яких вони ходять? Під час тих самих президентських виборів, коли з Ющенком сталося відоме нещастя, зайшовши на кафедру в університеті, де викладаю, я почула емоційну тираду однієї своєї колеги, жінка раділа, що обличчя майбутнього президента стало потворним, і бажала йому, щоб він «здох». Я спитала в колеги: хіба може інтелігентна людина посилати будь–кому такі прокльони? Тим паче вся стіна, біля якої стоїть її робочий стіл, обвішана православними іконами. На жаль, колезі від зауваження соромно не стало.
Усе описане стосується однієї церкви, яка на південно–східних українських теренах є майже безальтернативною. Відомо, що зареєстровані на Луганщині кілька парафій УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ туляться або у вагончиках, або в приватних будинках, а місцева влада роками не виділяє їм місце під будівництво храмів. Дізнавшись про це все, я подумала, що ніколи не зможу ходити до церкви, чимало служителів якої не можуть бути для мене моральними авторитетами. Але якби я була релігійною фанаткою, очевидно, на такі факти не зважала б. Знаю, що священики «зрадженої» мною УПЦ МП вважатимуть мій вчинок гріхом. Адже вони називають гріхом навіть хрещення в такій же православній церкві, тільки Київського патріархату.
Ірина МАГРИЦЬКА
УМ
Середа, 18 серпня 2010 р.
Алексей Широпаев - Чудо На Висле
В этом августе исполняется 90 лет Чуду на Висле – великому событию в истории не только польского народа, но и всей Европы. Тогда, в августе 1920 года, у стен Варшавы были остановлены, отброшены и разгромлены красные орды Тухачевского. Несомненно, эта дата должна отмечаться всей Европой как дата спасения европейской цивилизации от нового Батыя в лице большевизма. Польша тогда в очередной раз выступила в качестве форпоста западного мира.
Целью красного броска на Запад была Германия (по меньшей мере). Ленина вдохновляла всеобщая германская забастовка, сорвавшая в марте капповский путч. В приказе по Западному фронту от 2 июля 1920 года Тухачевский провозглашал: «На наших штыках мы принесем трудящемуся человечеству счастье и мир. На Запад!». И более определенно: красные войска, писал Тухачевский, «через труп белопанской Польши понесут на своих штыках пламя мировой революции на Запад Европы».
Как ни грустно признать, этот лозунг, оброненный старым царским вахмистром приморско-драгунского полка, крепким хозяином в своей коннице Семеном Буденным и подхваченный армией, ведет свое начало из публичного дома. Там он звучал несколько иначе: “Даешь б...ь!”», - пишет известный историк Роман Гуль.
Он же точно вскрывает глубинные архетипы красного нашествия: «Без всякого удержу, без узды, Азией, наводнением несутся русские армии на Европу». Поход Тухачевского, повторяю, стал всего лишь повторением похода Батыя.
Это хорошо поняли поляки, особенно польская молодежь, вспомнившая образ пана Володыевского. Польша тогда переживала взрыв национального духа. В августе 1920-го молодые польские добровольцы, массово откликнувшиеся на призыв маршала Пилсудского, на варшавских городских трамваях ездили на передовую – отражать натиск большевиков.
«Вскоре при помощи французских коллег в польском Генштабе был разработан план контрудара, который позже военные историки назовут “Чудом на Висле”. Несмотря на то, что по обе стороны фронта находилось примерно по 150 тыс. человек, Пилсудский рядом манёвров сумел добиться более чем двукратного перевеса в численности, и когда Красная армия была уже на подступах к Варшаве, нанёс ей сильный удар во фланг. Опасаясь угрозы окружения, Тухачевский начал отступление». Груды красных знамен стали трофеями доблестных поляков.
Под Варшавой полегло минимум 25 тысяч русских, возжелавших химеры мировой революции. Столько же попало в польский плен. Примерно 40 тысяч интернировали немцы. Разгром был полный.
Наши патриоты любят спекулировать на количестве красноармейцев, умерших в польском плену (16-20 тысяч). Некоторые патриотические борзописцы утверждают, что Катынь – это, дескать, воздаяние за сии «невинные» жертвы. Вот и товарищ Путин, будучи в апреле в Катыни, бесстыдно провел эти параллели, причем назвав немыслимую цифру погибших – 32 тысячи! Тем важнее объективная информация о тех событиях: «На протяжении многих лет в нашей стране утверждали, что в неволе они (красноармейцы – А.Ш) подвергались пыткам, издевательствам и были замучены своими надзирателями-садистами. Однако всё это не так. Дело в том, что в лагерях, куда попали красноармейцы, не ожидали такого числа пленных. Кроме того, ещё до капитуляции больше половины личного состава Красной армии переболело тифом, дизентерией, холерой, оспой. Когда её бойцы попали в плен, заразу они приносили с собой, всюду были эпидемии. Лекарств, еды и одежды, в которой нуждались красноармейцы, не было. Их собственное обмундирование не выдерживало никакой критики…». Ну и, конечно, сакраментальный вопрос: а кто, собственно, звал этих красноармейцев в Европу? Что они хотели принести на Запад? Колхозы? ГУЛАГ? Массовое одичание? Да, как показывает опыт нашей истории, именно это. Так стоит ли шибко жалеть безмозглых энтузиастов мировой революции, кремлевское пушечное мясо?..
В 1920 году Польша спасла европейскую цивилизацию от красной чумы. Лишь в 1944-45 гг. Москва смогла взять полуреванш, на полвека захватив в соцлагерь Восточную Европу. Нынешней Европе – расслабленной и полусоциалистической – самое время вспомнить Чудо На Висле именно сейчас, когда крипто-большевистский монстр опутывает ее цепкими щупальцами своих газопроводов. На смену азиатской коннице и танковым армадам пришли трубы, но цели – экспансионистские, хищные, советские – остались те же.
shiropaev
Вівторок, 17 серпня 2010 р.
Интервью с хорватским язычником
Наш собеседник - Trezezbor Piekutowsky (Борек) - создатель первого хорватского языческого сайта Сварица - www.svarica.com.
RUSBM.RU: Борек, расскажи нам о себе. Как мы поняли, ты - профессиональный эколог. Как твой профессиональный опыт повлиял на духовный выбор? Как ты окончательно решил выбрать язычество?
Т.П.: Я не профессиональный эколог, не биолог. Я профессиональный военный (в отставке). Защита окружающей среды - это моя добровольная работа на протяжении последних 10 лет. Моя деятельность по защите природного и культурного наследия Хорватии, в общем, не повлияла на мои религиозные ценности и мировоззрение. Наоборот - моё мировоззрение подвигло меня к экологической работе. Конечно, в свою очередь, работа в области защиты природы вдохновляет меня изучать хорватский фольклор и показывает, как важно сохранять этнические традиции, верования, наследие:
Культурное разнообразие, разнообразие взглядов - тут есть прямые аналогии с экосистемами, где биологическое разнообразие - это залог сохранения жизни на Земле.
Я думаю, что за мои фундаментальные ценности я должен быть благодарен своим родителям. Весь мой духовный путь - это просто поиск адекватной религиозной формы для них. Я не нашёл ничего подходящего ни в одной из мировых религий и создал свой собственный духовный мир. Сопоставив его с этнической религией своих предков, я обнаружил, что эти два мира ОЧЕНЬ схожи - и что славянское язычество для меня прекрасно подходит. Таким был мой путь к славянскому язычеству.
RUSBM.RU: К какому богу ты тяготеешь больше всего?
Т.П.: К Перуну (я воин, мой отец был воином, мой дед и многие другие мои предки были воинами). Солнце и Земля - мои главные божества.
В моей духовной жизни большую роль играют духи и феи лесов и гор.
RUSBM.RU: Откуда ты черпаешь информацию о хорватском язычестве?
Т.П.: Хорватский фольклор, научная литература, Интернет: и: мой собственный разум.
RUSBM.RU: Расскажи о своём сайте www.svarica.com. Что подвигло тебя на создание хорватского языческого сайта? Какова основная цель этого проекта? Несколько слов о содержание своего сайта.
Т.П.: Причины создания моего сайта www.svarica.com таковы:
- Моя неудовлетворённость невежеством и отсутствием уважения к своей собственной дохристианской культуре и религиозному наследию в Хорватии.
- Моё желание предложить хорватам славянскую этническую религию как их родную духовность и экологическое мировоззрение.
- Моё желание показать, что это наследие не полностью уничтожено христианством, и что его большая часть сохранена в национальном фольклоре.
- Моя убеждённость в том, что богатейшее наследие, общее для всех славян - это лучшая база для дружбы и сотрудничества между всеми славянскими народами.
- Моё желание показать существование религиозной и мировоззренческой альтернативы мировым религиям, которая может стать духовным выбором для многих современных славян.
- Необходимость утвердить мысль о том, что ренессанс этнической религии во всех славянских странах - это свершившийся факт. Главная цель проекта - пробудить любопытство посетителей, и мотивировать их на собственный духовный поиск.
- Мой сайт в настоящее время включает основную информацию о славянской мифологии и культуре. В нём есть четыре основных раздела:
- 1. Священная роща - мифология, духовность, праздники, словарь религиозных терминов:
- 2. Культура - раздел для культуры, языка, народного костюма, статей, символики, именослов, и т.д.
- 3. Лес - экологический раздел.
- 4. Ссылки - "дубовая дверь" в славянский мир. Дополнительно, Сварица включает форум и галерею искусств. При расширении содержания сайта я планирую сделать акцент на хорватском фольклоре.Мой сайт и впредь будет не политизированным, и дружелюбным к иным этническим верованиям и культурам. Главное - это диалог и дружба между всеми славянскими народами.
RUSBM.RU: Что означает "Сварица"? Ты используешь тот же символ, что и мы в РБМ - у нас он называется "Сварга" или "колесо Сварога" - этот символ также широко представлен и в хорватской народной культуре? С чем он ассоциируется?
Т.П.: "Сварица" (хорватск.) - это "сваржича" (польск.), "свастика", "сварга": - символ Солнца, Счастья, Неба.Такая форма свастики в Хорватии не ассоциируется с гитлеризмом, но имеет прямое отношение к образу колеса, очень часто встречающегося в орнаментах во всех районах Хорватии.Я использую Сварицу в своём сайте как символ Солнца, счастья, смены сезонов, символа обновления жизни.
RUSBM.RU: Дизайн твоего сайта очень перунический - он посвящён, прежде всего, Громовержцу?
Т.П.: ДА, пусть удар молнии будет предупреждением людям, забывшим его власть, и одобрением тем, кто его помнит!
RUSBM.RU: Какие категории людей помогают тебе в продвижении язычества?
Т.П.: Ммм: Ко мне на языческие праздники приходят люди 25-35 лет - студенты - этнологи, биологи, экологические активисты, фолк - певцы. Они не являются славянскими язычниками, но они и не христиане. У каждого из них свой собственный "фильм" в голове, но эти люди уважают мой "фильм", этнические традиции, святость праздников и Природы.
У меня очень дружеские отношения с новой славянской языческой общиной "Световид" из Словении - они занимаются рукопашным боем и историческим фехтованием. Я планирую отпраздновать с ними Купало в Словении.
RUSBM.RU: Когда и как крестили хорватов?
Т.П.: Для хорошего анализа христианизации хорватов необходимо сделать историко-политический обзор ситуации тех времён на Балканах, но это - слишком объёмная тема для интервью.
Этот процесс начался в VII веке (некоторые историки утверждают, что в VIII). Это процесс был неоднородным и растянутым во времени (районы Хорватии геополитически отделены друг от друга). Историки утверждают, что этот процесс шёл не всегда насильственно - многие хорватские князья отходили от христианства, а народ постоянно возвращался к старым культам. До XII века существовали полностью не христианизированные регионы.
Условий для форсированной христианизации не существовало до формирования сильной верховной власти, которая пришла с оккупацией франками в IX веке. Это была первая сильная волна христианизации хорватов. Франкское доминирование было страшным и крайне кровавым - франки отнимали хорватских младенцев у матерей, убивали их и кормили их мясом своих собак. Хорваты восстали. После 7 лет войны, хорваты восторжествовали. После этой войны хорватам пришлось обратиться за помощью к Римскому Папе, с чем связана вторая волна христианизации. Хорваты были христианизированы по франкскому образцу (север и запад), и по византийскому (юго-восток). Эти районы, очень длительное время бывшие оплотом язычества, стали оплотом христианства. Отмечу, что люди при этом не изменились.
RUSBM.RU: Как выжили отголоски язычества в фольклоре?
Т.П.: Существует много теорий происхождения хорватов, иногда взаимоисключающих и фантастических. Судя по всему, большинство аргументов сводится к тому, что славяне являются балканскими автохтонами. Эта теория утверждает, что славяне населили Балканы в VI-VII веках и слились с местным иллирийским населением. Этот сплав и создал нацию, которая сейчас называется "хорваты".
Сейчас в Хорватии все говорят на славянском языке, но на этой земле слилось несколько культур и традиций.
При этом в Хорватии славянский фольклорный элемент очень силён и главенствует, особенно в северных регионах. Большинство хорватских фольклорных традиций имеют славянские корни, как "Юрьево" - празднование весны, Ярило, в хорватской традиции "Зелёный Юро", "Иванье" - праздник летнего солнцестояния, "Маскаре" - Коляда, "Дани Круга" - праздник урожая, а также другие народные праздники. Церковь постаралась придать этим праздникам христианский характер, но многие люди знают, что они принадлежат более древней традиции. По всем Балканам очень хорошо сохранилось почитание фей и духов. Эти поверия до сих пор живы в Хорватии.
RUSBM.RU: Каков уровень осведомлённости современных хорватов об их исконном духовном фундаменте и истории?
Т.П.: К сожалению, очень низкий. Для большинства хорватов история начинается с VII века. В Хорватии популярна теория происхождения нации от "Белой Хорватии" в польских Карпатах (VII век), и иранская теория. Последняя очень часто используется в политической демагогии - некоторые политические течения в Хорватии хотят опровергнуть славянскую теорию происхождения хорватов. К счастью, эта безумная теория не находит особого признания в обществе.
С другой стороны, у хорватов нет сильного славянского самосознания, как, например, у поляков, русских, украинцев: В общем, хорваты слабо осознают свой родной духовный фундамент.
RUSBM.RU: Какие языческие проекты развиваются в твоей стране?
Т.П.: В Хорватии фактически отсутствует языческое движение, и поэтому чисто языческих проектов нет.
Самый интересный культурно-научный проект в Хорватии - это организация экологического маршрута в горном заповеднике Учка в Истре. Этот эко-маршрут предполагает размещение современных выставок в старых деревнях, много электронных мультимедийный систем и т.п. На этой горе находится подтверждённое древнее святилище Перуна. По всему региону Учка находятся топонимы, связанные со славянскими этническими культами и мифологией. Эко-маршрут посвящается божественной паре: Перуну и Велесу. Параллельно, проект предполагает научные исследования в области археологии, этнографии, истории. Проект финансируется правительством.
RUSBM.RU: Как люди реагируют на языческую пропаганду?
Т.П.: Часто с удивлением или раздражением, но, всё же, заинтересованных - всё больше и больше. Хорваты очень христианизированы, но, как мне кажется, люди в стране становятся более открытыми к другим религиям и верованиям.
RUSBM.RU: Какие социальные группы, как правило, более благосклонно воспринимают язычество?
Т.П.: Старое поколение слишком отягощено балластом официальной истории, устаревших систем, наследием войн, национальной враждой, страхом.
Это - определённо более молодые, смелые, и хорошо образованные люди.
RUSBM.RU: Ты отмечаешь рост интереса к исконной хорватской духовности в течение последних нескольких лет?
Т.П.: Да, всё больше и больше людей интересуются язычеством, но этот процесс в Хорватии всё же протекает очень медленно.
RUSBM.RU: Как позиционируется по отношению к язычеству Церковь в Хорватии? Например, российский Патриарх Алексий II как-то публично назвал язычников "террористами".
Т.П.: В Хорватии Католическая Церковь - это авторитетная, сильная и КРАЙНЕ агрессивная организация! Все этнические религии, верования и духовные альтернативы демонизируются Церковью.
Католичество в Хорватии, к тому же, крайне заносчиво по отношению к своей собственной пастве, и постоянно вмешивается в политику. Потом, правительство подписало кабальные соглашения с Ватиканом: кстати, большинство хорватов эти соглашения не поддерживают.
Именно поэтому Церковь неуклонно теряет духовный авторитет у народа, медленно, но верно.
RUSBM.RU: Кто главные герои в хорватском язычестве (например, главный герой русских язычников - это последний языческий князь Святослав - освободитель Руси от Хазарского Каганата)?
Т.П.: Все хорватские национальные герои связаны с христианством. Хорватский патриотизм, в общем, полностью завязан на христианство.В Хорватии полно работы на ближайшие 10 лет и дальше...
RUSBM.RU: Каким ты видишь хорватское языческое движение через 10 лет?
Т.П.: Как я уже говорил, в настоящее время хорватского языческого движения де-факто не существует. Есть отдельные личности, более или менее активно разрабатывающие эту тему, но я не знаю ни одного хорвата, который уверенно назвал бы себя Славянским Язычником. Похоже, пока я - один в поле воин.
В Хорватии существует национал-социалистический элемент, но люди, отягощённые архаичными и безумными идеями, не могут быть серьёзным фактором в развитии славянской религии, и обеспечивать её позитивное восприятие в обществе.Я хочу, чтобы хорватский народ, как минимум, лучше узнал о своей дохристианской истории, и сделал ретроспективу исторических событий, древних традиций и национальных героев. Это огромная работа - неподъёмная для одного человека.Я хочу, чтобы этим занялись этнические хорваты - я сам гражданин Хорватии, живу здесь 16 лет, но я поляк. Я не учёный. Да, это моя религия, мировоззрение и жизнь, но мои возможности и время ограничены.
RUSBM.RU: В России очень популярны идеи сотрудничества между славянскими язычниками из разных стран. Как ты видишь основные направления такого сотрудничества?
Т.П.: Это АБСОЛЮТНО НЕОБХОДИМО. Серьёзная реконструкция и развитие славянского язычества невозможна без научного сотрудничества и взаимодействия между славянскими странами. Мы не сможем противостоять глобализации и сохранить нашу национальную идентичность без такого сотрудничества.
Нам нужно научное сотрудничество, обмен информацией, совместные проекты. Потом, важны простые дружеские контакты.
Нужно обеспечивать доступность языческих информационных ресурсов для представителей разных славянских стран (для начала, этому способствует обмен ссылками).
Нужно продвигать славянскую общность, основанную на уважении ко всем славянским странам, народам и этническим группам, их национальным особенностям.
RUSBM.RU: Спасибо за интересное интервью!
Понеділок, 16 серпня 2010 р.
Територія без Батьківщини, або Ітака, якої не було
 | |
|
Нерв конфлікту між Заходом і Сходом України в тому, що перший розвивався за європейським циклом, другий – за циклом російським
Одіссей вирушав у плавання. В невідому путь, з якої міг не повернутися. Десять літ блукань. Пережив найрізноманітніші пригоди. Але він марив Ітакою. Цією невидимою крапкою, що загубилася у хвилях Середземномор’я. Острівець Іонійського архіпелагу. Не сягає і 100 км2. Треба було втекти від Циклопа і Лестриґонів. Треба було випручатися з обіймів Цирцеї і сирен. Забути, звідки він родом, з’ївши лотос у Лотофагів, – і прийти до тями знову з думкою про батьківщину. Пройти Царство Мертвих. Подолати Сциллу і Харибду. Й усе – щоб повернутися ДОДОМУ. Бо там на нього чекала дружина. Його рід. Його люд. Повернення Одіссея – це зустріч не лише з Пенелопою та сином Телемахом. Це зустріч із Батьківщиною як власним домом. З рідними. З пам’яттю. З живими і мертвими. Простір любові.
Батьківщина – як подолання зневіри. Жертовність. Вірність. І завжди – повернення.
Код Європи: мандри Одіссея
Код Європи: мандри Одіссея
Одіссея недаремно вважають першим героєм модерного часу. Але це також один із перших європейських героїв, який окреслив історією свого життя філософію європейської батьківщини.
Європа – це триєдиний вимір батьківщини: мала батьківщина – національна – пан’європейська. Звичайно, був Александр Македонський і був Цезар, була Римська імперія і Каролінґська, Священна Римська імперія німецької нації та імперія Габсбургів. Європа розширювалася, краялася і знову поставала в нових конфігураціях шляхом завоювань, експансій, воєн, окупацій. Але в самих початках європейської цивілізації основним культурним змістом – і мірилом – Європи було місто, грецький поліс, «мала батьківщина», habitat, місце народження. А основним культурним змістом – і мірилом Міста – була Людина: її виховання і хист, відданість громаді, мужність і солідарність, честь особиста й честь роду. Від Давньої Греції і далі – через міста-комуни ренесансної Італії – поставала сьогоднішня Європа як багатовимірна рухома галактика «малих батьківщин». І кожна з цих батьківщин славетна якимось героєм чи квітами, майстерністю чи вином, палацом чи музичним інструментом.
А потім було ХІХ ст. з його революціями й «весною народів»: так народилася Європа як вимір національних батьківщин. Конфлікти і суперництво між ними, дві світові війни змусили європейців виробити нову етику співжиття. Так постав третій вимір батьківщини – Європа як культурна, філософська, моральна батьківщина народів, що становлять собою різні сегменти розвитку європейської цивілізації – цивілізації, заснованої на концепції свободи людини.
Культура – це зокрема і питання простору. Це спосіб людини вписатися в простір, концептуалізувати його, збагнути співвідношення себе з іншими в цьому просторі. Це спосіб підкорити лякаючий хаос, раціонально його устаткувати, надаючи йому синхронний порядок та діахронічну тяглість.
Історично Європа як джерело західної цивілізації мала багато різної людності й мало простору. Тож ліпилася до скель, чарапкалась у гори, забудовувалася під вулканами й між фіордів, перед лицем штормів творила геометричну гармонію північноєвропейських міст і квіт учий безлад урбаністики Півдня.
Євразія мала неміряний простір і мало людності. Загрозливий Степ, у якому народжувався Хаос. Західна Людина відчула horror vacui, жах порожнечі, – й почала забудовувати цю порожнечу. Готика, бароко, неокласицизм, модернізм – це форми приборкання Хаосу. У Східної Людини була «спокуса порожнечі» – чим більше простору, тим краще, – охопити, підім’яти під себе, промчатися на коні... Лишити пустку.
А в Римі сьогодні на виставках давньоримської старовини – мотто: «Де пройшли римляни, там досі росте трава».
Код Євразії: номадизм Чинґісхана
Якщо архетипним героєм сьогоднішньої Європи є Одіссей, то архетипним героєм сьогоднішньої Євразії є Чинґісхан. Мандрівник проти Номада. Будівник проти Руйнатора. Ординська навала не є подорожжю. Це не спроба вивчити світ, не маніакальна одіссеєва цікавість до невідомих земель, не пошук Ясоном Золотого Руна. Це навала зі Степу – без концепції повернення. Це нищення всього живого на своєму шляху – всього, що непридатне для харчування. Все, що не з’їдене і не знищене, має бути підкорене. Основний критерій – сила, здатність убивати, а не будувати.
Римська імперія лишила по собі дороги, мости, акведуки, викладені мозаїкою терми – подорож, зв’язок, єднання, чистота. А головне – Lex Romana, Закон, на якому заснована правова система демократичного Заходу. Найбільша у світі Імперія Чинґісхана простягалася від Сибіру до Кашміру, Тибету, морів Каспійського та Японського. Чинґісхан винищив десятки мільйонів людей. А що лишилося? Затоптана кіньми могила в степу. Півтора мільйони квадратних кілометрів монгольської землі й населення – менше, як у Києві. Щоправда, є один предмет гордості. Багато монголів, кажуть, мають блакитну родимку на п’ятій точці – незаперечний знак приналежності до розсіяної в часі династії Великого Монгола...
Але Сарай-бату, столиця Золотої Орди, – крапка на історичній карті. А Рим стоїть, як і стояв. І крихітна Ітака – безсмертна у віках метафора.
Воістину, як писав Монтеск’є: Захід творить у бронзі. Схід будує на піску.
Протистояння Європи і Євразії – це насамперед протистояння вкоріненості й номадизму. Вкоріненість – це джерело знання своєї землі та любові до неї. Номадизм – це паразитарне і споживацьке ставлення до землі. Прийшов, з’їв, поруйнував. Споганив. Оскільки ж погане не полюбиш, пішов шукати деінде, щоб з’їсти і поруйнувати. А споганену землю ще й осміяв. А хто лишився живий на споганеній землі, себе не поважає, заздро дивиться на тих, хто живе інакше. І виглядає Великого Монгола. Під копитами його коня так легко і приємно стати спіраллю піску в пустелі.
«Політична булімія» Росії
«Політична булімія» Росії
В основі концепції російської державності закладений цей номадизм, пропущений через ідею «збирання земель» візантійського походження. «Русское насилие, его размах и гигантское наследие (включая Чечню сегодня) – это монголо-социалистический-византийский [...] синтез», – пише Юрій Афанасьєв у книжці «Опасная Россия» (2001). Не випадково нинішні неоєвразисти в Росії виступають під чорними прапорами з жовтим зображенням Чинґісхана.
Невдовзі після падіння Берлінського муру розмовляла зі своєю колегою, а тоді ще – своєю студенткою, талановитим антропологом, напівфінкою, напівросіянкою. Вона розповідала про свою любов до Петербурга. – А ти Грозний так само любиш? Це теж Росія? – запитала я її. – Ні, звичайно, яка ж це Росія, це просто жах! – відповіла вона. То яка ж логіка? Якщо Грозний – це «жах», відпустіть чеченців на волю, нехай живуть за своїми звичаями, називають по-своєму і країну, і її столицю, без тіні кривавого Івана Грозного. А якщо це «Росія», то чому ж не шкода бомбардувати, знищувати, катувати, вбивати?! Навіть баскську Ґерніку плюндрував не франкістський Мадрид, а «Леґіон Кондор» німецької Люфтваффе. Але сьогодні ні північноірландський, ні каталонський сепаратизми не розв’язуються бомбами з боку Лондона й Мадрида. І навіть коли валлійці загрожують відділитися від Бельгії, фламандці лишаються такими самими по-фламандському спокійними, як їхні застиглі в часі пейзажі.
У Лондоні таксисти, щоб отримати можливість їздити на історичних лондонських таксі – чорних кебах, складають іспит. Вони мають знати напам’ять усі 25 тис. лондонських вулиць.
У Лондоні таксисти, щоб отримати можливість їздити на історичних лондонських таксі – чорних кебах, складають іспит. Вони мають знати напам’ять усі 25 тис. лондонських вулиць.
Якось схопила таксі – їхати до театру Франка від Києво-Могилянської академії. Шофер не знав, де театр Франка! Він 20 років прожив у Києві, народився в Казахстані, сам росіянин із Краснодара, а дружина – українка з Молдови. Homo Sovieticus, який за два десятиліття не просто не побував у центральному драматичному театрі столиці, а й не знав, що такий театр існує!
Абсурдна за своїми виявами і драматична за своїми наслідками трагікомедія, яка сьогодні розгортається в українсько-російських відносинах, – прямий шлях до гуманітарної, моральної та політичної поразки обох країн у контексті сьогоднішньої цивілізації. І основна причина її – в глибинній історичній хворобі Росії: нездатності до модернізації, в неспроможності відмовитися від зужитих моделей. Європа теж пережила й імперський період, і тоталітарний. Але зуміла модернізуватися саме тому, що мала інтелектуальну і політичну мужність відмовитися від цих двох руйнівних амбіцій. Рим шанує своїх цезарів у вигляді пам’ятників, музеїв і руїн. Велика Британія схиляє голову перед Ґанді, завдяки якому Індія здобула незалежність. Іспанія не зазіхає на свої колишні володіння ні на Півдні Італії, ні деінде. Польща не мріє про українські та білоруські території, а Німеччина – про території польські. Австрія не сниться самій собі Габсбургською імперією. Вже не кажучи про гітлеризм, фашизм, франкізм: вивчені, засуджені й заборонені сторінки історії.
Драма ж Росії – в номадичній матриці її держави. Впродовж століть кордон держави постійно рухається, територія розростається, державність наповнюється щораз іншими, але постійно різнорідними елементами. Й усе приходить у невідповідність із усім. Країна розширювалася шляхом невтомних завоювань неросійських – зокрема мусульманських – народів, намагаючись при тому залишитися унітарною імперією. А головне – імперією православною! «В продолжение XVIII в. Россия почти завершает давнее свое стремление стать в естественные этнографические и географические границы», писав Васілій Ключевскій. Цими «естественными границами» була Фінляндія з усім східним узбережжям Балтійського моря і татарський Крим, Польща, Україна і Кавказ, Сибір, Бессарабія і Азія...
Те, що Ключевскій називав «географически округленной Россией», Норман Дейвіс кваліфікує як «політичну булімію»: завоювати не штука, а що робити далі? Можна окуповувати територію зі швидкістю в середньому 50-60 квадратних миль у день, як це відбувалося в Росії з ХVІІ по ХІХ ст. Але часу вистачає лише на те, аби знищити місцеву культуру й політичний опір та насадити із центру репресивний поліційний апарат. Не можна, однак, експортувати культуру імперії, як не можна й зрозуміти культуру місцеву. Колоніальний Захід час від часу переживав культурне захоплення то Індією, то Китаєм, то американськими індіанцями, то Африкою. А Росія хронічно зневажала завойовані землі й культури. Для неї це завжди були ТЕРИТОРІЇ – для експропріації потрібних імперії ресурсів. Завойовані народи в літературі ХІХ ст. – навіть у таких великих поетів, як Пушкін і Лєрмонтов, – незмінно називалися «племенами». Це в Міцкевича і Шевченка вони називалися народами.
Складаючися з нелюбих територій, які й самі між собою часто ворогували, Росія традиційно не має відчуття конкретної батьківщини в історичній тяглості її культури і традицій. Домінує месіанський вимір абстрактної батьківщини: то Російська імперія рятує світ православним «Глаголом», то СРСР поширює «мировую революцию», то путінсько-мєдвєдівська Росія–Євразія веде боротьбу проти євроатлантичного світу. І завжди, за всіх умов, це не країна з армією, а армія з країною, як пише Ева Томпсон, автор унікально цікавої книжки «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм». Якщо центром європейської цивілізації є людина і сакральний сенс життя, то в Росії сакральним сенсом наділена лише Держава та її основні атрибути: Влада, Армія, Церква. До всього ж церква одержавлена, а отже, в цілому – позбавлений моральної автономії продукт політичної кон’юнктури.
Москва: Третій Рим чи Другий Сарай?
Москва: Третій Рим чи Другий Сарай?
Сьогодні ми є свідками ще однієї кризи російської державності. Росія прагне реставрувати імперію через територіальну експансію. Але вкотре відмовляється розуміти, що разом із розширенням простору для експропріації ресурсів розширюється і простір конфліктів, нестабільності, перехресної ксенофобії. «Кавказ: пространство как политическая сила», «Северный Ледовитый океан – территория Российской Империи. Экспансия и расширение – единственный верный вектор»... І знову – розширитися легко. А далі? Зеро логіки, хаос, насильство. Росія творить сепаратизми, щоб поруйнувати сусідні держави. Культивує осетинську «аланську» ідею, інспірує ПІСУАР тощо, але при цьому національна ідея повинна бути російською, а зліплений із учорашніх комуністів «русский мир» – унітарним та ще й на додачу православним. І потім – то постає як «ліберальна імперія», то веде боротьбу з лібералізмом. То «стратегічне партнерство» з Америкою, то США має стати «останнім Карфагеном». Учора була «світова революція», а сьогодні Росія оголошує себе цитаделлю «консерваторизму». Коли ж аргументи вичахають, Росія бачить себе окремим «континентом», зануреним у незмінно «ворожий світ». А хто через інерціючи слабкість, чи продажність стає частиною цього «континенту», переймає всі його хвороби. Як сьогоднішня Україна – інфекційний відстійник цих хвороб.
Запозичені ідеї, погано метаболізовані і некритично перемішані між собою. Розширюється простір – множаться кризи. Країна як Територія то травматично розширюється, то травматично звужується, наповнюючись лише реутилізованими ідеологемами. Й сьогодні, як і вчора, знову йдеться про «повернення територій», а не про встаткування своєї ж власної батьківщини, про стан і становище в ній людини, про її майбутнє.
У спробі стати Євразією, тобто і Європою і Азією, Росія фактично перестала бути Європою і не стала Азією. Тобто не розвинула відповідних ідентичностей, а взяла від обох цивілізацій, по суті, гірше: агресивні ідеологеми, позбавлені сенсу милосердя, сусідства, почуття Іншого.
Власне, в цьому – нерв конфлікту між Сходом і Заходом України. Західна Україна розвивалася за європейським циклом: мала батьківщина – національна – пан’європейська. Східна значною мірою – за циклом російським: держава – все, людина – ніщо. Земля – всього лише бізнес-територія. Чи не найкраща тому ілюстрація – гіркі нарікання кілька років тому нинішнього міністра освіти: «Ми живемо в країні, що в 1991 році стала незалежною від сибірських нафти і газу, якутських алмазів, від ядерної зброї, від місця постійного члена Ради безпеки ООН і ще багато від чого, що в сумі давало статус імперської держави. Ми живемо в країні, яка не зможе претендувати на імперський статус [...]». Нормальна сучасна людина сказала б: і слава Богу! А тут – ні, бо в головах постімперських покручів будь-який людський вимір цілковито перекреслений. Саме тому людину в цій «імперській державі» можна було депортувати і репресувати, катувати і морити голодом. Тут можна було затоплювати родючі землі й творити натомість штучні моря, які після Чорнобиля ставали колискою радіонуклідів. Живого місця на планеті Земля не лишилося після СРСР – все отруєно і загиджено, втратило сенс і перспективу.
Тож така й людина постала на цій території без батьківщини: вона невротично озирається в бік Росії, бо сама не здатна організувати свій простір, зробити його затишним і життєдайним, упорядкованим для майбутнього, для наступних поколінь. Така людина прагне говорити «загальноприйнятою» мовою – це страх індивідуальності, адже – індивідуальність – це воля, зусилля, відповідальність. Такій людині треба мало: за 5 грн, доданих до зарплати чи пенсії, вона віддасть і землю, і ресурси, і майбутнє. Їй нічого не шкода. Вона нічого не любить. Вона голосує за Чинґісхана.
Вона не знає, що уроки історії страшні. Бо Перший Рим стоїть, як і стояв. Другий – став оттоманським Стамбулом. А Третій Рим – ще не відомо, чи він Третій і чи він Рим. А якщо він – Другий Сарай?
Але ніколи – Ітака.
Пам’ятник Чінгісхану в Улан-Баторі
ТИЖДЕНЬ
Неділя, 15 серпня 2010 р.
КНИГА, ВАРТА УВАГИ
Нещодавно відкрив для себе одну книжку - надзвичайно цікаву, негіршу від Довженкової "Зачарованої Десни".Як зазначено у анонсі, «Дідо Иванчік» - роман репресованого письменника і активного громадського діяча Гуцульщини Петра Шекерика-Доникового, який протягом багатьох десятиліть уважався втраченим, прийшов до читача через 67 років. Він доступно і правдиво відображує духовний і матеріальний світ гуцулів. У ньому показано взаємостосунки, боротьбу людини і природи, злих і добрих сил, зіткнення двох релігій - язичництва і християнства.
Роман засвідчує про автора, як талановитого майстра слова, котрий вміло користується гуцульською говіркою. У книжці збережено особливості його мови, правопису та пунктуації.
Книга вийшла у редакції журналу (видавництві) "Гуцульщина", Верховина ще у 2007 році. Найімовірніше, насьогодні її можна придбати в Івано-Франківську у магазині "Букініст", де я її і купив.
На фото: Петро Шекерик-Доників
75% РОСІЯН НЕ ВИЗНАЮТЬ СЕБЕ ЄВРОПЕЙЦЯМИ
...Раніше російська, а потім і радянська історична наука нав'язували ідею про колиску "трьох братніх народів", про великий російський слов'янський народ. Але історичні факти свідчать про інше. Однією, чи не найголовнішою з багатьох московських вигадок, є походження російського народу. Адже це значно впливає на духовність народу, а духовність є вирішальним чинником. Прапредки теперішніх росіян — угро-фіни прийшли на землі теперішньої Росії з прадавніх часів. Літописець 11 ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь,ямь, чухна, пермь, мурома, мокша, печора, карель, зирянь, самоядь та інші. Як бачимо, наших праслов'янських племен немає. Російський археолог А.Спіцин у книжці "Владімірскіє кургани" пише, що слов'янських могил до 10ст. не знайдено ніде по Московщині. А відомий російський історик М.Покровський стверджував, що "в жилах московського народу тече щонайменше 80% фінно-татарської крові" ("История Российского государства").
Географічні назви також свідчать про це. На теперішній карті Росії більшість назв — особливо озер, річок — фінські. Назва "Москва" по-фінськи означає "каламутна вода", фінські назви — Ока, Кама та інші. Тих угро-фінів підкорив у 10ст. український князь Святослав Великий. Ось тоді і з'явились на українських землях слов'яни. Правили цими землями прислані з Києва воєводи з військовими і урядовцями.
Слов'яни не наступали великою масою, а проходили малими групами всю територію і змішувалися з угро-фінами, тому загал народу залишився суто угро-фінським. про що свідчить і такий факт. Навіть у 19ст. за 80км від москви були такі села, де люди не знали російської мови. У східній частині Росії були цілі повіти таких сіл (див. В.Даль "Полное собрание сочинений").
У 1237 році Московщину завоювала татарська орда. Московські князі стали підлеглими хана Батия, і він поставив по всій Московщині свої залоги. татари були такими ж азіатами, як і угро-фіни, і скоро злились в один народ. Російський історик В.Ключевський в "Курсе русской истории" писав: "Московські князі і не думали про боротьбу з татарами. На відміну від українських кназів, одразу визнали владу хана і встановлювали дружні і кровні зв'язки з татарами ". Московська еліта поголовно одружувалася з татарками (пізніше, за більшовизму, щоб зайняти керівну посаду, переженились на єврейках).
Зсередини татарська духовність заволоділа душею московитів. "Ми, московити, в Європі — гості, а Азії ми вдома", — писав Ф.Достоєвський в "Дневнике писателя". А.О.Блок писав: "Да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами!"
Татари прийшли з Азії, де вони жили поруч висококультурного Китаю, від якого перебрали багато знань і звичаїв. З татарськими ханами завжди були китайські науковці, радники, керівники різних рівнів (можливо, це одна з причин, що китайці претендують на значну російську територію).
Російські історики М.Карамзін, М.Покровський, В.Ключевський підтверджували дані, що московська держава завдячує своїм народженням татарам. В.Ключевький писав, що в 16-18ст. 57% московської провідної верстви були татарського походження, а ідею Чингізхана загарбати весь світ дала Московщині (пізніше Росії) її аристократія татарського походження. Силу татарського впливу у щоденному житті видно з того факту, що московини молилися в церквах в шапках аж до 1651р.
...Отже росіяни не мають ніякого відношення до слов'янства. пізніше домішалася до московської провідної верстви невелика кількість європейської (німецької та російської) крові, але вона розчинилася в азійському морі.
...Росіяни не були слов'янами, тобто не мають слов'янського походження і до Європи себе не відносять.
Недавнє дослідження брюссельського "EU-Russia" та московського "Левада-Центр" — дає статистику — 75% росіян не визнають себе європейцями.
...І нам, українцям, якнайскоріше треба відкинути комплекс національної неповноцінності — тяжкої спадщини нашого минулого. Звідти і податливість на чужі впливи, зразки, манери. На цю нашу ваду звернув увагу ще 300 років тому... чужинець, хорват — турецький підданий Юрій Крижанич, автор політико-публіцистичних, а також історичних праць на "всеслов'янській" мові. Крижанич називає два лиха у східних слов'ян: "чужебесие", тобто потяг до всьго чужеземного, і "чужевладство" — мова йде про іноземне ярмо. Тому відкиньмо наше рабське минуле і станьмо великою нацією.
Павло Сливка, історик
Географічні назви також свідчать про це. На теперішній карті Росії більшість назв — особливо озер, річок — фінські. Назва "Москва" по-фінськи означає "каламутна вода", фінські назви — Ока, Кама та інші. Тих угро-фінів підкорив у 10ст. український князь Святослав Великий. Ось тоді і з'явились на українських землях слов'яни. Правили цими землями прислані з Києва воєводи з військовими і урядовцями.
Слов'яни не наступали великою масою, а проходили малими групами всю територію і змішувалися з угро-фінами, тому загал народу залишився суто угро-фінським. про що свідчить і такий факт. Навіть у 19ст. за 80км від москви були такі села, де люди не знали російської мови. У східній частині Росії були цілі повіти таких сіл (див. В.Даль "Полное собрание сочинений").
У 1237 році Московщину завоювала татарська орда. Московські князі стали підлеглими хана Батия, і він поставив по всій Московщині свої залоги. татари були такими ж азіатами, як і угро-фіни, і скоро злились в один народ. Російський історик В.Ключевський в "Курсе русской истории" писав: "Московські князі і не думали про боротьбу з татарами. На відміну від українських кназів, одразу визнали владу хана і встановлювали дружні і кровні зв'язки з татарами ". Московська еліта поголовно одружувалася з татарками (пізніше, за більшовизму, щоб зайняти керівну посаду, переженились на єврейках).
Зсередини татарська духовність заволоділа душею московитів. "Ми, московити, в Європі — гості, а Азії ми вдома", — писав Ф.Достоєвський в "Дневнике писателя". А.О.Блок писав: "Да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами!"
Татари прийшли з Азії, де вони жили поруч висококультурного Китаю, від якого перебрали багато знань і звичаїв. З татарськими ханами завжди були китайські науковці, радники, керівники різних рівнів (можливо, це одна з причин, що китайці претендують на значну російську територію).
Російські історики М.Карамзін, М.Покровський, В.Ключевський підтверджували дані, що московська держава завдячує своїм народженням татарам. В.Ключевький писав, що в 16-18ст. 57% московської провідної верстви були татарського походження, а ідею Чингізхана загарбати весь світ дала Московщині (пізніше Росії) її аристократія татарського походження. Силу татарського впливу у щоденному житті видно з того факту, що московини молилися в церквах в шапках аж до 1651р.
...Отже росіяни не мають ніякого відношення до слов'янства. пізніше домішалася до московської провідної верстви невелика кількість європейської (німецької та російської) крові, але вона розчинилася в азійському морі.
...Росіяни не були слов'янами, тобто не мають слов'янського походження і до Європи себе не відносять.
Недавнє дослідження брюссельського "EU-Russia" та московського "Левада-Центр" — дає статистику — 75% росіян не визнають себе європейцями.
...І нам, українцям, якнайскоріше треба відкинути комплекс національної неповноцінності — тяжкої спадщини нашого минулого. Звідти і податливість на чужі впливи, зразки, манери. На цю нашу ваду звернув увагу ще 300 років тому... чужинець, хорват — турецький підданий Юрій Крижанич, автор політико-публіцистичних, а також історичних праць на "всеслов'янській" мові. Крижанич називає два лиха у східних слов'ян: "чужебесие", тобто потяг до всьго чужеземного, і "чужевладство" — мова йде про іноземне ярмо. Тому відкиньмо наше рабське минуле і станьмо великою нацією.
Павло Сливка, історик
Пʼятниця, 13 серпня 2010 р.
ПЕРША РІЧНИЦЯ
РІДНА ВІРА, РІДНА МОВА, РІДНА ЗЕМЛЯ, РІДНИЙ ЗВИЧАЙ!
ПОВІДОМЛЕННЯ
Собор Українських Звичаєвих Громад запрошує представників українських рідновірських, козацьких, звичаєвих громад, усіх, у кого полум’яніє живильний український дух, на ВІДЗНАЧЕННЯ ПЕРШОЇ РІЧНИЦІ ПОВЕРНЕННЯ ПЕРУНА на своє історичне місце.
Загальний збір 24 серпня 2010 року на Старокиєвській горі о 10.00.
По завершенню святкового дійства учасники урочистою ходою «Від Перуна до Тараса» вирушать до пам’ятника
Координатор СУЗГ Микола Оцун
12 серпня 7518 (2010) р.
м. Київ
Контактні тел.: 097 5543787
067 4323697
093 4721189
Середа, 11 серпня 2010 р.
Неділя, 8 серпня 2010 р.
Заклинатели дождя
В деревне Старый Дедин целую неделю стоит жара и засуха. Бабушка Зина уже не справляется поливать. Урожай пропадает. На деревенском совете решили: пора вызывать дождь. Место сбора – у памятника Ильича. Даже в эпоху всеобщего атеизма жители деревни Старый Дедин вовсю практиковали магический обряд. Взяв с собой плуг, все отправляются к местной речке. То, что происходит дальше, случайного прохожего могло бы и напугать. На берегу погоняет бабушка Зина. Её ещё прабабка учила, как правильно речку пахать. Бабушка Зина даже может объяснить смысл происходящего. Почти с научной точки зрения.
Зинаида Осипенко, жительница д. Старый Дедин: «Понимаете, смысл в том, что поднимают в речке землю, песок, поднимают влагу, поэтому дожди идут».
Как выяснилось, речку перепахивают с той же целью и в соседней деревне. Причём участники обряда, некоторые с высшим образованием, убеждены, что, если бы не магический опыт предков с их песчаными землями, они бы сидели без урожая, главное – не перестараться.
Любовь Кожемякова, жительница д. Старый Дедин: «Мы перепахали речку от песка до песка, и дождь шёл целый месяц».
Заклинатели дождя из деревни Старый Дедин согласились нам продемонстрировать свой обряд, если, можно так сказать, с цензурой. В ночные сорочки они облачились ради съёмок. В оригинале участники обряда должны быть обнажены. Отсутствие одежды, по мнению этнографов, – это признак языческого происхождения обряда, когда было важно непосредственное соприкосновение с духами земли и воды.
Александр Колосов, доцент кафедры археологии Могилёвского госуниверситета: «Когда мы у них спрашивали, они с Богом христианским это связывают, с Христом, но то, что они дальше произносят, чтобы земля не усохла, чтобы вызвать дождь, – это всё отголоски языческих культов, связанных с духом воды, духом дождя».
К перепахиванию реки можно было бы отнестись скептически, но, когда прямо во время обряда, среди ясного неба, вдруг откуда ни возьмись – ливень, зеваки стали перешёптываться: а кто его знает?
Елена Кукшинская
ont.by/news
Пʼятниця, 6 серпня 2010 р.
Як червоні партизани з фашистами воювали та людям жити заважали
У "Країні (№22, 54-57) підготували хороший матеріал про діяльність червоних партизанів, які докучали мирному населенню більше ніж нацистам. Все ґрунтується на розповідях очевидців тих подій. Совкам є чим гордитися.
- Мєжду намі говоря, партизани людей більше обіжали, чим німці, - розповідає 85-річна Олександра Жоголь із села Добрянка Ічнянського райноу Чернігівської області. - Ті прийдуть: "Дай яйко". А еті прийдуть - і вєщі забирали, і занавєскі тащили. На своїх партизан многіє жалувалися. Раз являється до нас у Добрянку партизанський обоз, большущий. Стояв вот здєсь на вулиці, ми через вікно смотрім. Один говорить двом: "Іди ти ету хату шаруй, а ти ту". Забрали всьо тогда.
Приходить до нас молодий парєнь, і до мене пристав, чому я не в партизанах. Начал вимагать хліба, сахара. Потом уже розговорілісь, я єму сказала, що маю связь із партизанами. Він начав ізвєняться, все отдал. Поставив даже на домє отмєтку, щоб другіє партизани з обоза більше не бєспокоїли.
- У нас бульо так: партизани в'їжжають - коров забирають, хати поліцаїв можуть спалити, - згадує 80-річний Іван Чугун із села Землянка Глухівського району на Сумщині. - А поліцаї потім партизанські сім'ї заганяли в Глухів і в оброк кидали. Всякоє бульо. Господі: поліцаїв боїшся, партизан боїшся.
У нас колпаковскій отряд ходив і сабуровскій. А Сабуров - із Росії - кацап. Так той, б..дь, хати палив. Там до лєсу поліція вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд. 42 двори спалили і 42 невинні душі загубили. Поліцаї ж у Глухов одразу втекли.
"Викликають у штаб з'єднання - сам не знав чого. Виявляється, Федоров став пригощати самогонкою, коротше кажучи - був запрошений на сніданок. Після сніданку пішли з Федоровим і Рвановим Мітєю рибу глушити на річку. Наловили риби приблизно кілограмів зо п'ять, добрий обід був зі своєю рибою. І так пройшов ще один день - випивка і закуска свіжою рибою".
З щоденника командира партизанського загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського з'єднання Григорія Балицького, запис від 11 травня 1943 року- Партизани Сабурова - ото пратівниє, - розповідає 85-річна Олександра Савущенко з того ж села. - Це вони хати палили. На Ковпака гріх бульо обіжатися, а на того обіжалися даже партизани.
- Партизани із Московщини врєдними булі, - стверджує й 81-річна Олександра Головач із села Шевченкове Глухівського району. - Бувало, заскочать у село, захватять усіх підряд громити, так ми по огородах ховалися. Поліцаї тоже врєдними булі. Вот ,буває, понравиться єму дівчина, так він її сватає, она не хоче. Вун тоді іздівається і заставляє її йти за нього заміж.
- Один был в пратизанах, хотел брать девушку, она не пошла, за другого пошла, - згадує 94-річна Уляна Рябцева із села Сопич того ж району. - Тогда он пришел, вызвал его и убил. Потом его сестра ходила искала - и ее убили. Били один одного. Партизаны брали все, что хотели. Я очень боялась партизан, в хате сидела, не выходила.
- У сусідньому селі партизани вбили одну жінку, - розповідає 80-річна Ольга Верес із села Нова Рутвенка Малинського району Житомирської області. - У неї до війни чоловік головою колгоспу був, Юліус звали. Коли прийшли німці, його поставили старостою. Він кинув тоді свою дружину і пішов до Волох Ганни, вона дуже красива була й мала трьох дітей. А в його дружини, що він кинув, брат у партизанах був. Вона йому все розсказала, й він із товарищами прийнов уночі. Ганя на печі лежала з дітьми, вони взяли її вивели на двір і відпустили. А потім пішли, напилися, знову повернулися. Вивели в двір і вбили, дітей не тронули і батьків. Коли її чоловік повернувся після війни, дуже плакав за нею. Говорив, що все їй простив, аби жива залишалася.
"Виявлено низку злочинних фактів, що творить командний склад з'єднання. Розстріли (вбивства) дівчат-партизанок, з якими співжили командири. Постійний розстріл мирних жителів і розпуста в побутовому житті. І як результат на основі цієї розпусти захворювання бійців і командирів на венеричні захворювання є звичним і масовим явищем"
Із доповідної записки командира Чергінівсько-Волинського партизанского з'єднання НКВС СРСР Олексія Федорова, надісланої на ім'я Микити Хрущова 21 жовтня 1943 року, про командирів і бійців партизанських загонів Антона Бринського.
"Від нашого села Комарівка за 6 км є село Борівка, в якому місцевий лікар і громадянин М. Кузьменко. Сфабрикували якусь групу, оформили документи, приписали до себе жінок, що гуляли із "власівцями", та отримали, окрім документів, ще й медалі за свою діяльність. Як це розуміти? Виходить, що можна не захищати свою Батьківщину, не йти на смерть, а мати довгий язик, бути нахабним і бездушним, служити, як говориться, двом богам і бути правим".
Із листа колишнього партизана Івана Бурука з Макарівського району на Київщині, надісланого в січні 1966 року Сидорові Ковпаку
Gott mit uns
Четвер, 5 серпня 2010 р.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
МІЙ БАНЕР
Підписатися на СВАРГУ
Публікації
Усі коментарі
ОРЕНДА ПРИМІЩЕННЯ У НІЖИНІ
Шукати в цьому блозі
ЧИТАЙТЕ "СВАРГУ" ІНШОЮ МОВОЮ
