То стрепенися, Народе мій, від сплячки і в злагоді йди до стягів наших. А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не чужинські боги! Велесова Книга (7-Г).

Четвер, 25 листопада 2010 р.

АВҐУСТО ПІНОЧЕТ

Йому сьогодні виповнилось би 95 років.

ВИЙШЛА НОВА "ВЕЛЕСОВА КНИГА"!

У видавництві "Мандрівець" , Тернопіль, вийшла "Велесова Книга".  Видання, яке приємно в руки взяти! Літературний переклад, коментарі та упрядкування Лозко Галини Сергіївни.


Середа, 24 листопада 2010 р.

Євреї, чому ви мовчите про Голодомор?

Originally posted by at Євреї, чому ви мовчите про Голодомор?
Originally posted by [info]avramchuk  at Актуально


А. Широпаев - О двух разных народах

Все-таки в отношении русских к украинцам, к Украине таится что-то ключевое, судьбоносное – для нас, русских. Для украинцев Россия тоже значима, но только как точка отталкивания, помогающая осознанию своей, украинской, инаковости. Для русских же Украина, напротив, точка постоянного притяжения, ревнивого внимания, объект поглощения как чего-то «исконно своего» и переделки по собственному образу и подобию. Ничто так не раздражает русских, как очевидные различия с украинцами в языке, менталитете, культуре, историческом опыте. Если русские и признают эти различия, то лишь на уровне различий, скажем, между Владимирщиной и Рязаньщиной, но никак не на уровне отношений двух разных народов.


Известно мнение, что Россия без Украины в имперском плане ущербна. Что-то в этом же духе говорил Бжезинский, да и не только он. Эта мысль верна. Но дело даже не столько в экономическом и геополитическом значении Украины для Москвы. Дело прежде всего в том, что на традиционном русском отношении к Украине, по сути, держится русское имперское сознание, благодаря которому российская империя, пусть и в урезанном виде, все еще существует. Подчеркиваю: именно отношение к Украине – не к Балтии, не к Кавказу – является определяющим для русского имперского сознания. Как только русские откроют для себя, что украинцы это ДЕЙСТВИТЕЛЬНО другой народ – российский имперский миф рухнет, а с ним неизбежно кончится и империя.


 Надо сказать, что на словах русские всегда готовы признать, что украинцы – народ, но – внимание! – «братский народ». За этой лукавой формулой кроется твердое убеждение, что мы – русские и украинцы – ОДИН народ, призванный жить в одном государстве со столицей в Москве. Говоря о «братском украинском народе», большинство русских воспринимают украинский язык и само украинство как досадное историческое недоразумение, исторический вывих, возникший благодаря зловредному влиянию Литвы и Польши. И при этом русские не задаются вопросом: а может, вывихом-то являются они сами?

Исторически вывихнуты как раз-то мы, русские. Нас вывихнула татарщина. Еще в ХIII веке наметились два противоположных исторических вектора, определивших дальнейшее формирование украинского и русского народов. Первый вектор – борьба с Ордой в союзе с Европой, второй – борьба с Европой в союзе с Ордой. Персонифицировались они соответственно в личностях Даниила Галицкого и Александра Невского. Первый вектор – естественен и логичен в культурно-историческом плане. Второй вектор – глубочайшее извращение с далеко идущими последствиями: культурными, государственными, историческими, психологическими, нравственными. И если король Даниил – знаковая фигура Украины, то приемный ханский сын Александр Невский – знаковая фигура России, ее «имя». Таков исток нынешних русско-украинских отношений. Уже после этого говорить о «двух братских народах» не приходится. Цивилизационная вражда предопределена уже этими двумя историческими личностями.

Их можно назвать народообразующими. Насколько Даниил Галицкий непохож на Александра Невского, настолько украинцы непохожи на русских – в своем отношении к праву, свободе, собственности. Если украинское самосознание исторически тяготеет к Европе, то традиционное русское самосознание воспринимает Европу с большей или меньшей степенью враждебности, недоверья и зависти, оборотной стороной которой выступает мессианская кичливость и обличительный пафос в отношении «прогнившего Запада». Европа для русских – это «потерянный рай», откуда их вырвали татарским арканом. Именно конфликт между изначальной европейской природой и навязанным азиатизмом истории и государственности определил русский психотип, все его комплексы и фобии. Все русские неврозы – от пьянства до большевизма – отсюда. Утратив Европу, русские захотели ее не просто забыть – они решили ее возненавидеть, возлюбив при этом свое историческое несчастье, весь этот навязанный им судьбой азиатизм. Это психологическое и умственное извращение называется русским патриотизмом. Украина же, благодаря Литве и – да, да!- Речи Посполитой, сохранила в себе причастность к Европе, сохранилась как Русь в подлинном смысле этого понятия. А мы переродились в Московию, утратив исконную цивилизационную идентичность. И вот это-то и является предметом нашей русской, точнее московитской ревности, определяющей наше отношение к Украине.

Еще на Переяславской раде (1654), на пресловутом «воссоединении», надо сказать, весьма вынужденном со стороны казаков, встретились два разных народа, говорившие на языках разных культур. Мало кто знает, что в Переяславле казаки, соглашаясь дать присягу московскому царю, настаивали, чтобы и он, в свою очередь, присягнул казакам в соблюдении их вольностей. То есть казаки заявляли себя носителями типично ЗАПАДНОЙ правовой культуры. Разумеется, это вызвало негодование московской стороны, заявившей, что «у нас не повелось, чтобы цари давали подданным присягу, а вольности ваши Государем соблюдены будут». Видать, веры Москве у казаков особой не было: четыре полка царю в Переяславле так и не присягнули…

Как Россия «соблюла» казачьи вольности, хорошо известно: всеми силами она старалась устранить украинское «историческое недоразумение». Уже вскоре после Переяславской рады началась московизация Украины: насаждение воевод, сворачивание городского самоуправления, притеснение казачества, поощрение доносительства и т.д. В 1662 году был создан Малороссийский приказ, находившийся в непосредственном подчинении у царя. Через него царь утверждал претендентов на гетманство, сажал воевод по украинским городам, строил крепости в Украине, направлял действия московских и казацких войск. Кроме того, это ведомство надзирало за деятельностью гетмана и контролировало все контакты украинцев с Московией. О Переяславских соглашениях в кремле уже и не вспоминали.

Потом был показательный геноцид в Батурине (1708) – ответ Петра Первого на попытку гетмана Мазепы отстоять остатки суверенитета Украины. Потом последовали два уничтожения Запорожской Сечи – Петром и, окончательное, Екатериной. Потом было превращение Украины в набор типовых губерний, царская политика русификации и, наконец, сталинский Голодомор как средство подавления украинского национально-освободительного сопротивления. А совсем недавно, во времена Виктора Ющенко, мы видели, как Москва боролась с украинским «историческим недоразумением» путем манипуляций с газпромовскими заглушками.

Конечно, казакам в ХVII веке не стоило вступать в столь острую конфронтацию с поляками, которые в цивилизационном плане были гораздо ближе казачеству, чем московиты, несмотря на их православие. В свою очередь и гордым полякам надо было понимать, что от их конфликта с казачеством выиграет только Москва. Конечно, требовалась федеративная и правовая реформа Речи Посполитой, состоявшей лишь из двух субъектов – Польши и Литвы. Требовалось признать третий субъект – Украину (Русь). Так и произошло при заключении Гадячской унии (1658). Но, увы, поздно: ненависть казаков к «ляхам» была уже слишком велика, и проект провалился. Возникни он пораньше – и у Украины были бы все шансы существовать сегодня в качестве полноценного европейского государства.  Да и наша, русская, судьба сложилась бы иначе, поскольку без Украины Россия вряд ли превратилась бы в монструозную империю, в конце концов разродившуюся большевизмом. Московия неизбежно вошла бы в состав более цивилизованного и сильного соседа. И мы, русские, жили бы сейчас в Европе, не имея за спиной ГУЛАГа и прочего гнусного исторического опыта. И сама история Европы была бы иной…          

Итак, «два братских народа». Но, как видим, в конечном счете культурно-исторические генезисы русских и украинцев совершенно различны, даже противоположны. Мы, русские, конечно, братья украинцам, но братья, подвергшиеся некой неприятной мутации. Мы опасны, как будто несем в себе какую-то разрушительную заразу, и потому нас инстинктивно сторонятся все, кто живет западнее: украинцы, прибалты, а теперь и белорусы. Зато Китай приваливается к нам все плотнее…

Наряду с идеей «двух братских народа», существует уж совсем оголтелая ура-патриотическая «концепция» «триединого русского народа», якобы состоящего из великороссов, малороссов и белорусов. Эта мифологема рассыпается при первом же внимательном  рассмотрении. Языковая близость? Уверен, что большинство из адептов идеи «триединого русского народа» не смогут понять большую часть разговорных фраз на украинском языке. Языковые различия между русскими и украинцами очевидны и значительны. Языки у них, конечно, родственные, но, скажем, сербский язык тоже весьма родствен русскому, однако никому из нормальных людей не приходит в голову считать сербов и русских одним народом. Кстати, у сербов и хорватов язык вообще один и тот же, но народы эти, несмотря на общий славянский корень, отнюдь не братские, а цивилизационно разнонаправленные. Скажут: их разделила религия. Хорошо, возьмем сербов и черногорцев – один язык, одна вера. Различий между ними в сотни раз меньше, чем между русскими и украинцами. Тем не менее, несмотря на великодержавное стремление Сербии рассматривать Черногорию как свое продолжение – не более! – черногорцы считают себя отдельным народом с собственной историей и культурой. Не буду здесь вдаваться в подробности, но, вероятно, мало кто знает, что примерно в 1920-26 гг. черногорцы вели партизанскую национально-освободительную войну против сербской армии, оккупировавшей Черногорию под предлогом братской помощи. И если уж такие «близнецы-братья» как Сербия и Черногория в конце концов расселились по отдельным квартирам, то что говорить о России и Украине?!

В заключение нельзя не затронуть еще один момент. Жаркий русско-украинский спор разворачивается на историософском, экономическом, политическом полях. Это большой спор об Украине как таковой, о ее суверенитете и состоятельности. Идет он и на поле культуры. Здесь, пожалуй, главной стратегической «высоткой», за которую борются русские, является имя и наследие Гоголя. Аргументация русских ура-патриотов такова: Гоголь писал на русском языке, называл себя русским – значит, никакой особой украинской идентичности не существует, можно говорить лишь о неком «областном» малоросском своеобразии, эдаком этнографическом оттенке. Разумеется, это обычная уловка, призванная оправдать имперскую политику в отношении Украины и само существование империи. Пора, наконец, сказать правду: Гоголь типологически (я уж не говорю о происхождении) чисто украинский писатель, имевший еще и польские корни, да, писавший на русском языке – в силу исторических и политических обстоятельств. Судьбу Гоголя предопределила судьба Украины в империи. Как еще мог сделать литературную карьеру талант, родившийся в колониальной провинции? Разумеется, надо было ехать в имперский центр, в Питер, писать по-русски, причем идеологически выдержанно. Скажем, на «Тарасе Бульбе» - козырной карте наших ура-патриотов – лежит явная печать политического приспособленчества. Как известно, было два варианта повести, и патетические слова о «русском царе» в предсмертном монологе Тараса появились лишь во второй редакции – по сути, Гоголь создал яркий, поэтичный псевдоисторический лубок, внеся весомый вклад в имперскую мифологему «воссоединения Украины с Россией». Но душевного комфорта Гоголю это не принесло. В России он мучился, изнывал. Его «Вечера на хуторе близ Диканьки» - это бегство в уже несуществующую Украину. По сути это плач об Украине, упрятанный в смех, в яркие южные краски, в сказочность, в полет стиля. Вспомним, как кузнец Вакула попал на прием к Екатерине II в составе делегации запорожцев, которые, предчувствуя свой скорый конец, прибыли в Петербург в надежде умилостивить «матушку государыню». Далеко не случайно Николай Васильевич свел вместе эти противоположные начала: ледяной имперский Петербург и огненных посланцев Сечи. В рождественскую пастораль Гоголь упрятал свою скорбь о погибшей казачьей вольности, об Украине…

Россия душила Гоголя, он рвался из нее, но куда ему было податься? В Украину, превращенную в Малороссию? Там он был обречен на убогое провинциальное прозябание. И тогда новой, идеальной Украиной для Гоголя стала Италия. В Италии он воскресал духовно, оттуда он писал откровенные письма, в которых «Россия, Петербург, снега, подлецы» шли в одну строку, через запятую. В Италии он «просыпался на родине». И чем все кончилось? Россия в лице попа-мракобеса Матвея задушила-таки Гоголя. Вот и вся его история вкратце.

Гоголь не смог или побоялся разобраться в себе, и это его сгубило. Жившее в нем украинско-польское самосознание (характерны его откровенные беседы с поляками в Италии) он старательно, но тщетно давил надстроечным русским самосознанием. Россию, ее холода, обывателей, чиновников, странную, безысходную историю Гоголь не любил, хоть и боялся в этом себе признаться. Отсюда и «Мертвые души» - эта фантасмагорическая фреска становится понятной именно в таком ракурсе. Создав ее, Гоголь испугался самого себя и шарахнулся в покаяние, к попам, в морализаторство, стал проповедником и убил в себе художника. Гоголь – это жертва России, она сожрала его. Украинский писатель, запутавшийся в своей русской судьбе, как птица в силках…

Что ж, подытожим. Нам, русским, пора осознать, что обретение Украиной независимости глубоко закономерно. Это историческая справедливость, с которой необходимо не просто смириться – нам надо ее понять и принять. Понимание, что Украина действительно другая страна, настоящая заграница – вот ключ к нашему самопознанию, самокритике и самоосвобождению, предпосылка зарождения новой русской ментальности без имперских и антизападных стереотипов. Если это произойдет, все наше видение истории и мира изменится. Украина как бы ставит перед нами, русскими, зеркало. Надо честно и бесстрашно вглядеться в него. И, как сказано в нашей же, русской, поговорке, «на зеркало неча пенять…».  

Понеділок, 22 листопада 2010 р.

Російські війска вступлять на територію України для охорони газу

Воєнізовані підрозділи трубопровідних військ у складі «Газпрому» можуть найближчим часом з'явитися на українських ПСГ. У результаті, вважають експерти, на території України розташуються 12 російських військових баз, передає proUA.

Українсько-російський газотранспортний консорціум у листопаді вирішив включити в сферу своєї діяльності оренду українських підземних сховищ газу.

Кілька років тому в РФ була прийнята доктрина Енергетичної безпеки, яка, по суті, дала Кремлю право вважати російськими стратегічними об'єктами газопровідну інфраструктуру сусідніх країн. Потім, в 2007 році Кремль взявся за посилення «трубопровідних» військ, наділивши «Газпром» правом утримання власних воєнізованих формувань, пише видання.

«Україні, яка не входить ні в одну з систем безпеки, виглядає майже ідеальним плацдармом для відпрацювання нових російських амбіцій з контролю над« стратегічно важливими транспортними об'єктами за межами кордонів РФ ». У Білорусі, наприклад, ці амбіції вже давно мають вигляд регулярних маневрів російських військ у районах розташування газокомпресорних станцій і газопроводів », - йдеться в публікації.

Експерти стверджують, що «Газпром» навряд чи відмовиться від можливості, користуючись нагодою, розташувати на Західній України, де знаходяться підземні газові сховища, свої війська. А значить Україна має всі шанси отримати ще 12 військових російських баз на своїй території.

Додамо, що газета «Комерсант-Україна» з посиланням на джерело в кабінеті міністрів України раніше повідомляла, що Україна пропонує «Газпрому» взяти в оренду підземні сховища газу в обмін на зниження його вартості в 2010 році.

rosbalt

Батюшка і порно.Елітний гей–клуб у Миколаєві обслуговували дитбудинківці

У Миколаєві викрили групу розбещувачів неповнолітніх, яку очолив шкільний учитель, а постійним та найбагатшим клієнтом був православний батюшка. Священнослужитель, якого «взяли» як запеклого любителя дитячої порнушки, вистрибнув у вікно з четвертого поверху. Грішного батюшку з переломом кінцівок та тазостегнового суглоба відвезла до реанімації «швидка». Медики врятували йому життя, а це означає, що попереду в отця, якого чорт поплутав по повній програмі, — довга черга очних ставок зі своїми малолітніми жертвами, неминучий суд людський і цілком реальний земний термін у місцях позбавлення волі.
Інформацію про «кубло розпусти» миколаївські правоохоронці отримали від співробітників Федерального бюро розслідувань США: американські колеги ідентифікували, що порнографічне відео з гомосексуальними сценами за участю неповнолітніх, яке розповсюджують на території США, виготовлено в Миколаївській області. Почалася оперативна робота, і з’ясувалося, що елітний «гей–клуб» працював на території Миколаївщини майже п’ять років: збоченці на спеціальних зйомних квартирах займалися розбещенням малолітніх (в основному, це були хлопчики віком від 10 до 15 років), і паралельно знімали всі сцени на відео. 

За даними співробітників відділу боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми УМВС України в Миколаївській області, ще однією «дуже шанованою людиною в місті» і за сумісництвом членом злочинного угруповання був директор одного з благодійних фондів міста. Чоловік під прикриттям високої посади вербував хлопчиків для участі в порнографічних фотосесіях. Діти за свою «працю» отримували цукерки та заохочення з боку дядька–директора. Як розповіли «УМ» у прес–центрі Миколаївської міліції, чоловік створив в одній із соціальних мереж свій обліковий запис, де розмістив більше 10 відеороликів iз дитячою «полуничкою», в якому «біжучим рядком» вказав номер свого мобільного телефону і запрошення до спонсорства у створенні дитячої порнографії. Щоб не «засвітитися», директор робив переадресацію на інший номер мобільного телефону.

Упродовж кількох місяців організаторам «гуртка гей–педофілії» вдалося знайти достатню кількість клієнтів, готових платити як за фото– та відеоматеріали порнографічного характеру, так і за задоволення своїх сексуальних потреб у компанії неповнолітніх хлопчиків. Правоохоронці довели, що обслуговували багатих клієнтів 16 вихованців дитбудинку Миколаєва. Для того, щоб діти були більш поступливими, їх поїли спиртним і накачували легкими наркотиками (анаша, марихуана).

Під час обшуку в помешканні вчителя інформатики міліціонери вилучили вiсiм DVD і дев’ять відеокасет із дитячою порнографією, відео– і комп’ютерну техніку, за допомогою якої фігуранти виготовляли дитячу порнографію (ноутбук та системний блок з аудіовізуальними файлами), а також 49 анкет вищевказаного благодійного фонду з фотографіями хлопчиків.

Усіх осiб, підозрюваних у скоєнні злочину, затримано, їх утримують у СІЗО Миколаєва. Як повідомив «УМ» начальник УМВС України в Миколаївській області полковник міліції Михайло Слепанев, правоохоронці вже порушили кримінальну справу за фактом виготовлення та зберігання з метою розповсюдження відеопродукції, що містить дитячу порнографію, за ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 301 КК України. 

Вогник пам’яті у твоєму вікні!

Originally posted by at Вогник пам’яті у твоєму вікні!


ДЕНЬ СВОБОДИ

Субота, 20 листопада 2010 р.

ЗА ЗДОРОВЛЯ

Осип МАКОВЕЙ.

Священик Петро вертав з присілка від хорого. Ішов пішки, бо не було коней. Ніс дари божі, а хлопець дзвонив дзвінком перед ним.

Був ранок, повен сонця, роси і мягкого холоду, який буває літом в перших годинах дня. На полях де-не-де маячіли робітники і робітниці, жайворонки щебетали у повітрю, зрештою було тихо і сонливо.

На дорозі перед собою, досить далеко, о. Петро побачив селянку, що в лівій руці тримала кошик, а в правій палицю, котрою підпиралася. Вона була зігнена, як каблук, наперед і йшла дуже помалу, нога за ногою. Почула дзвінок, оглянулася, не добачила, хто це йде, хвилинку стояла, але потім очевидно по дзвінку здогадалася, що це священик іде від хорого, впала на коліна, поставила кошик і палицю на землю і піднесла тремтячі руки до неба. О. Петро перейшов помалу коло неї, одним поглядом обняв її згорблену, маленьку стать, поморщене лице, як засушене яблоко, тремтячі руки, когута в кошику, палицю, — пізнав бабусю і мовчки пішов далі просто до церкви.

Вернувши з церкви до дому о. Петро почув у себе ту саму неміч душі, яку відчував що дня. Колиб у хаті був хтось, що мав би право приказувати йому, він був би працював без відпочинку цілий день, а так сам не мав сили послухати навіть найрозумнійшої своєї думки. Війна знівечила його.

Був у Талєргофі. Жінка лишилася дома. Померла від тифу. Двое менших дітий забрали до себе Сестри Служебниці, старший син, що не мав де докінчити гімназію, жив у свояків. Коли о. Петро вернув до дому, застав майже порожну хату. Від людий дізнався, що найбільше покрали таки свої чесні парохіяне. На одній славній ґаздині навіть пізнав спідницю своєї покійної жінки; носила її, як свою, при людях, не соромилася. О. Петро не сказав їй ні слова.

Наняв собі господиню, довів трохи хату до ладу, забрав діти від Служебниць, написав до старшого сина, щоби вертався до дому. Син приїхав, потішив троха батька, а потім як пішов і уже не вернеться ніколи. Погиб у боях під Львовом.

З того часу всі в селі говорили, що їх священик „не при собі". Тихий, спокійний, але не хоче говорити. Він і справді мало говорив. Ходив, думки думав, сидів у садку годинами, пробував дещо читати і кидав, бо, читаючи, думав про що инше, робив свою священичу службу по привичці, почуваючи в душі давній, сильний приказ, котрого, не міг не послухати, — і так проводив час...

Господиня увійшла в комнату.

— Прошу піти і скартати Влодзя, бо набив Галю і вона плаче.
— А дайте-ж мені спокій! — відповів о. Петро твердо. — Карайте самі!
— Не буду карати, бо то не мої діти. Отець повинні ними занятися, бо зовсім змарнуються. Вже великі, а ще читати і писати не вміють.
— Щож я тому винен? — боронився о. Петро, як дитина. — Школи нема.
— Тої великої мудрости могли би і самі отець навчити дітий. Я не маю часу.
— А я не маю сили.
— Ту не треба великої сили ні богато часу.
— Добре, добре! Ідіть собі!
— Оттак все! — закінчила господиня розмову і вийшла невдоволена.

По обіді повідомила господиня о. Петра, що прийшла якась старенька бабуся, принесла когута і хоче поговорити з отцем духовним. О. Петро казав прислати її до канцелярії. Увійшла бабуся, та сама, котру рано стріти в на дорозі, оперлася на палиці, котра під рукою тремтіла, як жива, а другу руку простягла до панотця, — думала, що він простягне свою руку до поцілунку. Панотець не простягнув руки, тільки присунув крісло і просив її сідати.

— Задалека дорога для вас — почав розмову.
— Ой, далека, далека — відповіла бабуся, — Я ще досвіта вийшла з дому та ледви дійшла.
— Якеж маєте діло до мене, що самі трудилися?
— Та нічого такого важного. Принесла вам когута, замість гроший, тай прошу вас, щоби ви завтра відправили службу божу за моє здоровлє, ачей Господонько святий позволить ще хоч трохи прожити на світі.

О. Петро глянув на бабусю, щоби відгадати, кілько їй літ. Могла мати 70.

— Кілько вам літ, бабусю?
— Не знаю, отче духовний. Як була війна з Прусом, то я слюб брала. Мені було тоді 25 чи 26 літ.
— Отже служба божа за здоровлє?
— За здоровлє, за здоровлє, отче духовний. Хотіла би ще прожити на світі біленькім, подивитися, що в того буде. Нема й нема війні кінця, а ту вже смерть за плечима, 80 або й більше. 

О. Петро дивився пильно на бабусю, але притім мав хмарне, суворе лице. 

— Чи ви кого втратили на війні?
— Ой, втратила, втратила: наймолодший син загиб, зять, два внуки; инших не знаю, чи живі чи ні, бо завойовані.
 ~~ Чогож би ви ще хотіли дожити ?
 — Ріжного, і своїх хотіла би бачити і хотіла би дочекатися, що з нами всіми буде. А чей так до віку загибати не будемо.
— Добре! — відповів отець Петро твердо. — Служба божа завтра. Будеш на ній ?
— Буду. Я тут заночую у невістки. Нині не зайшла би до дому.

О. Петро казав господині накормити бабусю, а сам виняв старі метрики і почав шукати, коли вона родилася. Родилася 1840 р., отже мала 79 років.

— Цікаво! — шепнув о. Петро сам до себе.

Встав, вийшов у садок і почав ходити по стежці.

— Мені сорок сім років — думав він собі і я вже не маю охоти до життя, а бабусі 79 — і вона ще хоче бачити, що з нами всіми буде...

Він ходив довго то сюди, то туди, а коли вернув у комнату, здивувавши господиню питанням: «Де діти? Закличте мені їх!»

Діти прийшли. Вони не знали, шо їх жде, і дивилися великими очима на батька. Але батько не був гнівний, погладив їх по волосю, сів собі ва крісло, пригорнув їх до себе і заповів весело несподівану річ, що від завтра буде їх сам вчити, бо в селі школи нема.

Забажав жити...

«Громадська думка» (Львів).- 2 травня 1920 р.

Документи про святкування ювілею Володимира (УПЦ МП) за держрахунок

НАШІ ІЗ ВАМИ ГРОШИКИ ПІДУТЬ НА ОБСЛУГОВУВАННЯ МОСКОВСЬКОГО ЕФЕСБЕШНОГО ПОПА!


ЗВІДСИ ДРОВІШКИ

ПРО СВЯТО СВАРОГА НА РАДІО "ЛАД"


Четвер, 18 листопада 2010 р.

Справа кордонів У.С.Р.Р.

Українська Соціалістична Радянська Республика істнує вже кілька літ а все одно дотепер остається там невирішеною справа її північних, північно-західних і полуднево-східних кордонів. Не можна вправді тверпити, щоби про цю справу не думали відповідальні державні установи України, та не можна також не підкреслити обставини надто вже повільного а подекуди й недбалого її трактування.

Зі статті секретаря ВУЦВК-ту А. Вуценка поміщеної у харківських „Вістях" (ч. 248 з дня ЗО. X.) довідуємося, що на підставі постанови 8-го Всеукраїнського з’ізду Рад український радянський уряд дістав доручення полагодити остаточно справу кордонів. Тойже в'їзд визначив також окремих представників до Міжнародної комісії, що розглядала ці справи. Перша нарада тої міжнародної комісії відбулася 1 липня ц. Р. На тій нараді виступив один з представників УСРР з пропозицією, щоби до УСРР прилучити деякі частини Курської, Вороніжської та Брянської губернії.

Докладно запроектував представник УСРР прилучити до України: частину Путивльського, Рильського, Суджанського, Обоянського. Корочанського та Ново-Оскольського повітів, у цілости Гайворонський і Бєлгородський повіти Курської губернії; частину Острогожського, Павловського, Калачовського повітів і в цілости Валуйський, Росошський і Богучарський повіти Вороніжської губернії; цілу Семенівську волость Нозибківського повіту Гомельської губернії; кілька сіл Трубчівського і Сівського повітів Брянської губернії.

Вся намічена територія виносить коло 35.000 квадратових верстов з 2 міліонами населення.

Між мотивами прилучення названих частин до України є мотиви етнографічного і економічного характеру а понадто принціпи самоозначення. Перш за все само населення тих округів виявляло від давна і тепер виявляє охоту прилучитися до України. Далі дуже важним є мотив етнографічний. На тих територіях відсоток Українців доходить від 51—97, а на території Валуйського. Острогожського, Павловського і Калачовського повітів Вороніжської губернії відсоток Українців хитається між 85—88, доходячи в окремих випадках до 100 проц. Далі незаперечним є той. факт, що названі території мають економічне та культурне тяготіння до УСРР, а з окрема до її столиці Харкова. Інтереси цукрової промисловости дуже промовляють за тим, щоби пересунути український кордон. Цієї зміни вимагає також український цукровий трест.

Міжсоюзна кордонна комісія приняла український проект до відома з одним застереженням. Вона рішила перед остаточним вирішенням цеї справи передати український проект для обговорення місцевим органам РФСР і УСРР, почавши від волостних виконкомів а скінчивши на губерніяльних. Добувши таким чином безпосередніх інформацій про бажання самого населення, комісія передасть проект на затвердження Центральних виконавчих комітетів заінтересованих республик.

Так представляється фактичний бік справи 8 північними та північно-східними кордонами УСРР. Нічого не згадує А. Буценко про те, що сталося з кордонами УСРР на полудневому Сході. Там справа була поставлена дешо инакше, бо Союз полуднево-східних областей намагався відірвати від України дві вугільно-промислові округи з донецького басейну. Нам відомо, шо деякі впливові українські радянські кола опиралися цьому поділові промислового басейну, ВУЦВК вибрав навіть окремих представників, що мали зі заінтересованими чинниками сумежних автономних областей полагодити цю справу та остаточно доля тих спірних округів по нинішний день нам не відома. Відома нам теж обставина, що були між компетентними чинниками української влади і такі погляди, які погоджувалися з відірванням від України тих округ, хоч економічні мотиви промовляли проти цього. В, М.

«Діло» (Львів).- 11 листопада 1924 р.

Середа, 17 листопада 2010 р.

"ДУМКИ ТА ЗВУКИ" - НОВИЙ ПРОЕКТ НА РАДІО ВІД ІРИНИ ОРЛОВСЬКОЇ

Щочетверга о 21.00 слухай новий проект на "Новій Хвилі"

ДУМКИ ТА ЗВУКИ
Обговорення найнесподіваніших тем:)трансляція для Харкова 91,2 ФМ, також можна знайти в неті, прейшовши за посиланням(або введіть в пошуковику ключові слова "НОВАЯ ВОЛНА", ХАРЬКОВ) !!!телефон прямого ефіру ( 057) 7545 912
Спілкуймося:)!!

На підтримку директора харківської книгарні "Є" Ірини Орловської

Українську громаду Харківщини приголомшила звістка про звільнення з посади директора книгарні «Є» в Харкові Ірини Орловської.
Для Харкова відкриття цієї книгарні стало дуже помітною і приємною подією, бо власники мережі, усвідомлюючи (скоріше так) чи не усвідомлюючи, окрім здобуття комерційної вигоди, виконали і величезне загальнонаціональне завдання: посприяли доступності та розповсюдженню україномовної літератури в Харкові і тим самим створили потужне джерело відновлення україномовного середовища в місті. Повірте, у нас із цим, на жаль, великі проблеми.
За відносно короткий термін існування в місті Харкові, книгарня «Є» стала популярним осередком спілкування, гуртування, єднання української складової Харкова, області, гостей міста. За нашими підрахунками, щомісяця у книгарні проводилося до 20 заходів, на яких за весь час побувало близько 15 000 осіб: презентації новинок літератури, обговорення, тематичні вечори, демонстрація фільмів, клуби усного спілкування іноземними мовами тощо.
Але за кожною справою стоїть людина, чи по-комерційному — менеджер, від фаховості й енергетики якого залежить успіх справи. І треба віддати належне вашому вибору: ви змогли знайти людину, яка вдихнула життя в цей проект у Харкові; і все, що перераховано вище, — це в основному її заслуга. Ми говоримо про пані Ірину Орловську.
І раптом… Ті нюанси в організації функціонування вашого бізнесу в Харкові і ті проблеми, які час від часу виникають, — притаманні будь-якому бізнесові і вимагають аналітики і корекції усього менеджменту: як на місці, так і в головному офісі. Але ми впевнені, що рішення про звільнення Ірини Орловської є помилковим з усіх точок зору.
Нам не байдужа доля книгарні «Є» в Харкові. Ми вважаємо, що Ірина Орловська повністю відповідає вимогам до керівника цієї книгарні, і просимо поновити її на цій посаді, а також допомогти їй організаційно.
Зі свого боку обіцяємо продовження всілякої підтримки проекту «Книгарня„Є“» в Харкові, і більше того — його розширення, можливо також у напрямі реалізації україномовної друкованої періодики в Харкові.
Закінчимо цитатою від Пікассо: «Не важливо — де і коли; важливо — хто».

ПІДПИСАТИСЯ

Субота, 13 листопада 2010 р.

В ЛУГАНСЬКУ ВІДЗНАЧЕНО ЮВІЛЕЙ ПРОФЕСОРА КУБІЙОВИЧА

У Луганську з ініціативи Луганського відділу Українського Географічного товариства, обласної організації ОУН (д) та Слобожанського осередку НТШ проведено міжфакультетську наукову конференцію, присвячену 110-річчю від дня народження видатного українського вченого-географа, громадського діяча й організатора національної науки, професора Володимира Кубійовича.
Про життєвий шлях нашого визначного співвітчизника та його громадську діяльність на посаді голови Українського Центрального комітету під час Другої світової війни розповів присутнім голова Луганського обласного об’єднання ВУТ „Просвіта”, доцент кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Семистяга. Науковий доробок Володимира Кубійовича як дослідника Лемківщини схарактеризував голова Луганського обласного товариства українців, примусово вивезених із Польщі, „Ватра” Петро Ясинчак. Про діяльність професора Кубійовича в Науковому товаристві імені Т. Шевченка розповіла маґістрантка спеціальності „Географія” ЛНУ Юлія Пуригіна. Роль Володимира Кубійовича в дослідженнях української етнічної території та окресленні її меж висвітлив студент ІІ курсу спеціальності „Географія” ЛНУ Владислав Бєліков. Про участь В. Кубійовича в організації Української дивізії „Галичина” розповів учасникам конференції присутній на ній гість із Тернополя, представник видавництва „Мандрівець” Ігор Аркуша. Тему повернення в Україну наукової спадщини нашого непересічного співвітчизника та вшанування Володимира Кубійовича в новітній незалежній Українській державі порушив голова Луганського відділу Українського Географічного товариства та обласної організації ОУН (д) Юрій Кисельов.
Наукові та науково-практичні конференції, що проводяться патріотичними громадськими організаціями та присвячуються видатним постатям української науки, культури, національно-визвольного руху, вже стали традиційними в найвіддаленішому на схід обласному центрі нашої держави.

Прес-служба ОУН (д)

ФОТО

Пʼятниця, 12 листопада 2010 р.

Людям від жадоби зриває дах, або нищення Тустані

Originally posted by at Людям від жадоби зриває дах, або нищення Тустані ІІ
Один, пробачте, «унікал» влітку цього року вирішив побудуватися на території пам’ятки археології національного значення – наскельного міста-фортеці Тустань, яка претендує на включення до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Сільська рада йому навіть дозвіл на проведення будівельних робіт на території охоронної зони дала, не маючи на це ні прав, ні повноважень. Тоді, дякуючи [info]posmixator  (вчасно дав знати про проблему) нам через Генеральну прокуратуру вдалося зупинити цей злочин. Більше того Львівська прокуратура навіть покарати винних пообіцяла. 

Проте кілька днів тому отримала  лист від директора Державного історико-культурного заповідника «Тустань»  Василя Рожка . Якщо коротко, то згаданий в попередньому абзаці «герой-будівельник» змінив русло річки(!), що вивести земельну ділянку хоча б за межі дії природоохоронного законодавства.   

На фото – наслідки цього варварства, окремо схема опорного історико-архітектурного плану з позначеннями.

Сьогодні надіслала звернення по цій справі Генеральному прокурору, заступнику Голови АП з гуманітарних питань і Голові Держархбудінспекції. Переконана, що ми зупинимо цей вандалізм. Проте для відновлення розритих схилів знадобляться десятиріччя L

Маю величезне прохання до френдів-журналістів – зробіть фамілію варвара забудовника (Щур М.П.) відомим на всю країну. Це Варвар з великої букви. Країна має знати своїх г...


Зміна русла карта-схема

карта-схема )

Субота, 6 листопада 2010 р.

ЦЬОГО РАЗУ ВЖЕ НЕ ЖАРТИ!


 Дякую z-g-o-n-n-i-k

ТОВАРИШ ГІТЛЕР

 Дякую z-g-o-n-n-i-k

Хто захистить борців за волю України?!

«Україна молода» вступає третьою стороною в судовий процес на захист учасників визвольних змагань XX століття. Усіх свідомих українців закликаємо наслідувати наш приклад


Якщо нація не може захистити своїх національних героїв — борців за її незалежність, — то про цю націю можна сказати, що її вразила хвороба, після якої вона стане ще більше кволою або одужає і стане сильнішою.
Не так давно Україну сколихнула хвиля «донецьких» судових процесів з приводу визнання незаконними указів Президента України Віктора Ющенка про присвоєння звання Герой України Степанові Бандері та Романові Шухевичу. А тепер ця хвиля докотилася до Києва, і в столичних судових інстанціях вирішується «доля» не лише цих двох президентських указів, а й іншого Указу — «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті».
І якщо на захист присвоєння Романові Шухевичу звання Герой України (далі — Указ № 965) подали свої касаційні скарги шестеро осіб, а на захист Степана Бандери (далі — Указ № 46) подали свої касаційні скарги 11 осіб, то, на превеликий жаль, в обороні указу про вшанування борців за незалежність України у XX столітті (далі — Указ № 75) стали лише двоє осіб — Герой України Юрій Шухевич, син Головного командира УПА Романа Шухевича, та Степан Бандера–молодший — громадянин Канади, внук Провідника ОУН Степана Бандери. А мав би бути й праведний народний гнів!
Саме тому «Україна молода» не може стояти осторонь і долучається як третя сторона у судовий процес на захист учасників визвольних змагань XX століття.

«Нюрнберг–2» у київському суді

Коли 29 січня 2010 року після молебню на полі бою під Крутами Віктор Ющенко виголосив свій історичний Указ № 75, на який десятиліттями чекав український народ, нащадки борців за волю України усвідомлювали, що ворожі антиукраїн­ські сили ніколи не змиряться з існуванням цього Указу і зроблять все для того, щоб він був якнайхутчіше скасований. Тому не дивно, що рівно через три місяці після оприлюднення Указу № 75 він був оскаржений в Окружному адміністративному суді Києва.
Найперше до суду звернулася незмінний керівник Прогресивної соціалістичної партії України тов. Наталія Вітренко, яка «розтрубила» в різноманітних ЗМІ, що вона доб’ється в судовому порядку скасування Указу.
За словами Вітренко, своїм Указом № 75 «Віктор Ющенко незаконно, неконституційно реабілітує десятки тисяч злочинців з ОУН–УПА, засуджених судом за скоєні тяжкі злочини у період з 1941 до 1953 і не реабілітованих відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».
Звертаємо увагу читачів, що, відповідно до чинної на час подання позовної заяви редакції ст. 104 КАС України, до адміністративного суду мала право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно–правових відносин.
Ось як в адміністративному позові тов. Вітренко було обґрунтовано право позивача оскаржити в суді Указ № 75: «Цей Указ паплюжить Позивача особисто. Тому що ніколи не бачила батька, який пройшов усю війну, тяжко хворів і помер у 1952 році, за два місяця до народження Позивача».
Досі в Окружного адміністративного суду м. Києва не виникло жодних запитань до позивача з приводу цього пояснення, зокрема, позивач не підтвердив документально ні факту смерті свого батька за два місяця до свого народження, ні факту проходженням ним військової служби в період війни тощо.
Натомість невідомо з яких причин суд задовольняє різноманітні клопотання позивача і надсилає свої судові запити в різні архівні установи, у яких просить надати суду матеріали, в яких міститься інформація про діяльність ОУН і УПА.
Виглядає так, що тов. Вітренко вирішила перетворити на «Нюрнберг–2» судовий процес в Окружному адміністративному суді Києва, навіть не замислюючись над тим, що ця судова інстанція не має таких повноважень. Але якщо мотивація дій тов. Вітренко вже мало кого може здивувати, то позиція суду, м’яко кажучи, є доволі дивною.
Як міг суддя завіряти своєю печаткою сотні копій документів, які надала суду тов. Вітренко, якщо позивачка не лише не представила оригіналів цих документів, а й навіть не здійснила нотаріально завіреного перекладу на українську мову більшості з цих документів, які вчинені недержавною мовою, зокрема російською, німецькою, польською мовами?
Для чого судді надсилали судові запити щодо матеріалів про діяльність ОУН і УПА, якщо, відповідно до норм чинного українського законодавства, суд повинен лише перевірити, чи при ухваленні цього Указу були порушені ті чи інші закони України. Встановлювати будь–які факти щодо діяльності ОУН і УПА не є компетенцією цієї судової інстанції в цій судовій справі.
Крім того, у своєму адміністративному позові тов. Вітренко просить суд визнати незаконним та скасувати увесь пункт 1 Указу № 75, а в цьому пункті йдеться не лише про осіб, які боролись за незалежність України у складі формувань ОУН і УПА, а мовиться також про інших осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно–Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату) тощо та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності.
Якщо послуговуватися абсурдною логікою позивача, то суд мав би дослідити не лише діяльність ОУН і УПА, а й діяльність усіх тих військових формувань, партій, організацій та рухів, що зазначені в п. 1 Указу.
Хотілося б, аби суд якнайхутчіше зрозумів абсурдність такої логіки і ухвалив своє рішення лише відповідно до норм чинного законодавства України.

Один у полі — воїн?

Першим в обороні Указу № 75 став Герой України Юрій Шухевич, котрий через 10 днів після подання позову тов. Вітренко надіслав до суду свою заяву про вступ у справу третьою особою на стороні відповідача.
Оскільки в пана Юрія не було змоги приїхати на попереднє судове засідання 28 липня 2010 року, про яке він довідався з виступу тов. Вітренко в одному з телевізійних шоу, то він попросив громадянина Російської Федерації пана Романа Орєхова — адвоката Степана Бандери–молодшого — знайти можливість бути присутнім на цьому судовому засіданні.
Пан Роман також подав заяву до суду про вступ у справу тре­тьою особою на стороні відповідача. Проте під час судового засідання 28 липня 2010 року суддя не розглянула жодних заяв, натомість вона слухала виступи позивачки, яка привела з собою своїх соратників тов. Марченка з тов. Бауліним, а також журналістів, які здійснювали відео– та фотозйомку цього судового процесу.
За словами пана Орєхова, йому ще ніколи не доводилося бути на таких судових процесах, коли позивач виступає в суді не по суті справи і при цьому зводить наклепи на національних героїв України, бездоказово звинувачуючи їх у вчиненні різноманітних злочинів.
Дивує те, що суддя не лише не зупиняла ці «тиради» позивача, які не стосувалися предмету розгляду справи, а й не робила зауважень позивачеві щодо неприпустимості висловлювань, спрямованих на образу честі та гідності національних героїв України.
Наступне судове засідання відбулося 15 вересня 2010 року. На ньому знову прозвучали бездоказові обвинувачення з уст позивача на адресу національних героїв України і знову лише один Роман Орєхов мусив тримати оборону, захищаючи борців за волю України. Коли суддя ще раз захотіла перенести розгляд заяв Шухевича й Бандери про вступ у справу третіми особами, тоді, за словами пана Романа, він не витримав і почав діяти методами тов. Вітренко, тобто в емоційному тоні доводити суду свої аргументи щодо необхідності прийняття рішення про залучення до справи третіх осіб.
Як не дивно, але після емоційного виступу пана Орєхова суддя таки ухвалила рішення про залучення до справи третіми особами Юрія Шухевича та Степана Бандеру–молодшого.
Натомість вона відмовила Львівській міській раді в задоволенні заяви про вступ у справу третьою особою, оскільки, як сказано в ухвалі: «На думку суду, на права, свободи та інтереси Львівської міської ради як органу місцевого самоврядування рішення по справі не впливає, оскільки п. 5 оскаржуваного Указу пропонує органам місцевого самоврядування здійснити заходи щодо вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, а не зобов’язує вчинити певні дії. Крім того, питання щодо вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті можливо здійснити і за відсутності оскаржуваного Указу».

Чи порушені права поляків?

Після того, як Львівській міськраді було відмовлено в задоволенні заяви про вступ у справу третьою особою на стороні відповідача, суд задовольнив клопотання позивача тов. Вітренко про залучення до справи третіми особами на стороні позивача двох поляків Секерка Щепана Йосиповича та Вільчура Яцека Генріковича, які є представниками Товариства вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (м. Вроцлав) і родини яких нібито «постраждали від рук членів ОУН».
У мотивувальній частині своєї ухвали суд зазначив таке: «У даному випадку суд вважає, що на права, свободи та інтереси фізичних осіб, які вважають себе постраждалими від діяльності членів формувань, зазначених у п. 1 оскаржуваного Указу, може вплинути рішення по суті спору, оскільки вищою посадовою особою держави надана оцінка їх внеску у боротьбу за незалежність України у XX столітті».
Отже, за логікою суду, Указ № 75 стосується прав поляків, які не підтвердили своє право жодним документом, однак цей Указ не стосується прав Львівської міськради, яка на підставі Указу № 75 присвоїла звання почесних громадян Львова Степанові Бандері та Романові Шухевичу.
Курйозним є той факт, що у цьому ж судовому засіданні тов. Вітренко надала суду до тих сотень документів, що вже містяться в справі, ще й копію звернення Краківської міськради до Львівської міськради з приводу присвоєння звання почесних громадян Львова Степанові Бандері та Романові Шухевичу. Таким чином, суд не дозволив Львівській міськраді бути третьою особою у справі, але взяв до уваги звернення Краківської міськради до Львівської міськради.

Найперша вимога — українська в суді!

Наступне судове засідання у цій справі має відбутися у середу — 10 листопада 2010 року о 13 годині в залі № 17 Окружного адміністративного суду Києва. Оскільки пана Юрія Шухевича залучено до справи третьою особою на стороні відповідача, то він тепер має процесуальні права заявляти різноманітні клопотання, відводи, подавати докази, заперечення тощо. Аби не дати можливості протилежній стороні бути готовою до деяких домашніх «заготовок» пана Юрія, ми зараз не будемо розкривати усіх таємниць.
Повідомимо лише (і хай до цього вже готується позивач разом зі своїми третіми особами), що на найближчому судовому засіданні буде заявлено клопотання про переклад на українську мову усіх документів, які долучені до справи і вчинені недер­жавною мовою.
Принагідно звертаємо увагу читачів, що 6 липня 2010 року під час розгляду у Вищому адміністративному суді України справи про визнання незаконним Указу № 965 щодо присвоєння звання Герой України Романові Шухевичу, представником Юрія Шухевича було заявлено клопотання про забезпечення перекладу на українську мову виступів усіх осіб, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою (а насправді не хочуть говорити українською мовою). Незначною, але перемогою можна було назвати ту обставину, що позивач, який раніше весь час виступав у суді російською мовою і надавав суду всі документи недержавною мовою, після подання вищезгаданого клопотання заговорив українською мовою.

Борітеся — поборете

Багато хто зараз «опустив руки», вважаючи, що настав такий час, коли перемогти цю владу є неможливо, а особливо в підконтрольних їй судах. Справді, існують численні перепони на шляху до перемоги, але є вже приклади виграних судових справ і при цій владі.
Приміром, нещодавно Донецький апеляційний адміністративний суд прийняв ухвалу від 16 липня 2010 року, згідно з якою була залишена без змін постанова Ворошиловського районного суду Донецька про визнання незаконними пунктів 1, 2 рішення Донецької обласної ради від 18 травня 2006 року «О создании условий для развития русского языка в Донецкой области» щодо надання російській мові статусу регіональної мови на території Донецької області. Понад чотири роки тривав судовий процес у цій справі і завдяки таким невтомним борцям, як Марія Олійник із Донецька та її побратимів, які «не опустили рук», вдалося домогтися в суді законного рішення.
Яскравий приклад перемоги — це виграна в Печерському районному суді м. Києва справа за позовом Юрія Шухевича до Петра Симоненка щодо спростування неправдивої інформації.У судовому рішенні, яке вже набрало законної сили, зазначено: «Визнати інформацію, поширену 30.05.2007 р. на пленарному засіданні Верховної Ради України Симоненком Петром Миколайовичем про одержання Романом Шухевичем двох «Залізних хрестів» із рук Гітлера, такою, що є недостовірною, принижує честь і гідність дітей Романа Шухевича Шухевича Юрія–Богдана Романовича, Трильовської Марії–Софії Романівни. Зобов’язати Симоненка Петра Миколайовича на найближчому з моменту набрання законної сили рішення суду пленарному засіданні Верховної Ради України спростувати поширену ним недостовірну інформацію про Романа Шухевича».
І хоча це судове рішення досі залишається лише «на папері», але настане ще час, коли воно буде обов’язково виконане. Якщо судова система в Україні не здатна буде примусити тов. Симоненка зробити відповідні спростування неправдивої інформації, то є ще європейські судові інституції, зокрема Європейський суд з прав людини, які можуть примусити Україну виконати свої судові рішення, котрі згідно зі ст. 124 Конституції є обов’язковими до виконання на всій території України.
Коли я чую, як в Луганську чи Донецьку десятки комуністів під червоними прапорами йдуть до суду і подають свої позовні заяви щодо визнання незаконними указів про борців за волю України, то я запитую себе, чому лише кілька осіб стали на захист цих указів? І якщо серед цієї невеличкої групи осіб є громадяни Канади та Росії, то де є десятки, сотні, тисячі громадян України, які мали би стати в обороні указів про борців за волю України? Чи забракло українцям козацького духу? А може, вже в Україні перевелися козаки, повстанці, народні месники...? Ми ж є! І наша сила — в гурті.
Олекса ЧОРНОТА,
правозахисник
ДО РЕЧІ

«Страуси» — патріоти

Звертаємо увагу читачів, що жоден народний депутат України, який має кілька помічників–юристів, жоден український правник–академік, не кажучи вже про інших українських науковців–правників тощо, не зголосилися захистити в судовому порядку жоден з указів.
Натомість, час від часу, ці особи видають на–гора свої «розумні» поради, як треба в суді вибудовувати лінію захисту (інколи ці поради є настільки абсурдними, що робиться моторошно від усвідомлення того, що ці «науковці» можуть навчити майбутніх правників). При цьому деякі з цих «науковців» безцеремонно звинувачують захисників цих указів у тому, що з вини останніх нібито були програні справи в судах. Коли цим «розумним» особам звертається увага на те, що вони самі можуть узяти участь у цих судових процесах і показати свою високу «фахову» підготовку, то ці розумники, мов ті страуси, відразу ховають голову в пісок.
Хочу наголосити на тому (і в цьому моя позиція відрізняється від позиції деяких учасників цих судових процесів), що чим більше осіб стане на захист цих указів, чим більше буде висловлено правових позицій у цих судових процесах, тим якомога повніше будуть досліджені в суді питання щодо законності ухвалення Віктором Ющенком своїх указів про борців за волю України.
Тож, якщо в когось виникне бажання стати на захист цих указів, то не баріться і, залежно від стадії розгляду питань, подавайте до суду свої заяви або про вступ третьою особою в ту чи іншу справу, або про приєднання до тієї чи іншої апеляційної (касаційної) скарги тощо.
ЦИТАТА
Пункт 1, Указ «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті»: «Визнати учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно–Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони «Карпатська Січ», Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності».

УКРАЇНА МОЛОДА 

Середа, 3 листопада 2010 р.

КРАСОТІЩА!!!!!!!!

посилання на фото

Замовляння, яке привертає матеріальний достаток, багатство, благополуччя.

Велес, Велес,
Розквітай, верес.
У моєму домі,
Як у літнім полі.
Забери повагу
До твого байраку.
Молока скуштуй.
Грошей порахуй.
Літній медонос -
Вересковий воск.
Бджолам золотим,
Медом дорогим,
Ти, даруй, тепло.
Так і нам добро -
В хату золото!
Миром восени,
Подаруй плоди.
Грошей не шкодуй.
Щастя не марнуй.
Добром прозапас,
Ти, порадуй нас!
Нам достатку, дай -
Ллється аж за край!
Велес, Велес
Розквітай верес.
У моєму домі,
Як у літнім полі.
Забери повагу
До твого байраку.
Молока скуштуй.
Грошей порахуй.
Життям наділи.
Щастям обдаруй.
Статком надихни.
Радість запали.
Забери повагу
До твого байраку.
До Луни-сестриці -
Темної цариці.
Ліс, ми поважаєм -
Добра наживаєм!

Жерва: Гроші, потім віддати дітям чи біднякам.
Молоко вилити в землю і думати про плодоріддя глобально.

taisvognik

ПРОТИ ДУРНОГО ОКА

Замовляння проти стріту (очима, думками, словами, чуттями і відчуттями)

Величний Перуне,
Зійди й відділи:
Дурне око,
Дурну думку,
Дурне слово,
Дурну муку,
Дурне чуття
І відчуття.
Діли навпіл.
З мого наділу
Жени й пали!
Стрілою знайди,
З мого тіла
Зганяй чорну силу!
З моєї сім ї,
Чужу волю спали:
Дурні очі до дурних очей,
Дурні думки до дурних думок,
Дурні слова до того, хто мовить,
Дурні чуття до дурних чуттів
І відчуття до відчуттів.
Нехай все колом вертає,
Мого ворога доганяє.
Пали, пали!
Перуне, жени!
Візьми свічу.
Себе лічу.
Тобі вклонюсь.
Грозі молюсь.
Володар Перун,
Злотих стріл та струн,
Що хмари жене,
Землю береже.
Твою лють візьму,
Та врок відверну:
Дурні очі до дурних очей,
Дурні думки до дурних думок,
Дурні слова до того хто мовить,
Дурні чуття до дурних чуттів
І відчуття до відчуттів.
Нехай все колом вертає,
Мого ворога доганяє.
Володар Перун,
Златих стріл та струн,
Спасибі вогню,
Не знає жалю.
Візьми ти свічу.
Себе я лічу.
Землю і зорю,
Блискавку - Грозу
Ціную, люблю.
Повагу створю.


Обряд.

Запаліть свічу та прочитайте замовляння три рази і сприймайте зміст слів. Після обряду подумайте три вдячні думки про грозу, хмари та землю.
Перу́н - божество в давньоруській язичницької міфології, бог-громовержець, бог грози, грому і блискавки.


taisvognik

Вівторок, 2 листопада 2010 р.

Унікальні залишки Десятинної церкви буде поховано під бетоном

 
"ДЕСЯТИНКА" ПІД ЗАГРОЗОЮ!
Десятинна церква – унікальна пам’ятка середньовічної архітектури, яка має світове значення. Вона була першим кам’яним християнським храмом Русі, і той культурний спадок, що дійшов до наших днів, мусить належати всім людям, незалежно від віросповідання, конфесії, національності. Усі знахідки давньої історії Києва, зроблені на десятинці, а також фундаменти, рови чи поховання, мали б увійти до складу музею європейського рівня. Мали б…

      Зараз нависла пряма загроза існуванню пам’ятки: у фундаменти Десятинної церкви, а також унікальні за своїм багатством культурні шари, в яких, зокрема, є древнє язичницьке кладовище, хочуть вбити кілька десятків бетонних паль, на яких буде споруджено підмурок церкви Московського патріархату. Це має бути зроблено до нового року!
           На пам’ятці з 2005 року працюють археологи. Останні два роки вони не отримують ні копійки грошей за роботу. Вони працюють лиш для того, щоб встигнути врятувати якомога більше. Гроші, які виділяються буцімто на розкопки, розкрадаються, або використовуються не за призначенням.
       
Суть проблеми: 8 вересня 2010 року Кабмін видав розпорядження, згідно з яким "для проведення археологічних досліджень та музеєфікації залишків фундаментів Десятинної церкви" виділяються бюджетні кошти на суму 13 мільйонів 400 тисяч гривень. Ці гроші треба «освоїти» до нового року. Однак археологи, які з 2005 року працюють на розкопках, останні два роки не отримали ні копійки за свою роботу. Вони працюють безплатно – просто бо не можуть кинути пам’ятку, яка, будучи відкритою (розкопаною), зруйнується і буде втрачена для науки і для країни.            Археологи отримали інформацію про розпорядження з третіх рук, бо ні паперів, ні грошей в руках не тримали. Люди, які приходять до них з Адміністрації президента, не афішують своїх прізвищ і посад. Коли керівники арх. експедиції почали дізнаватися, що мається на увазі під «музеєфікацією», на яку виділено гроші, то з’ясувалося, що мається на увазі закладення підмурку для церкви московського патріархату: бетонні палі та бетонна плита на них. Тобто 14 млн бюджетних коштів віддається певній церковній конфесії! При цьому унікальна пам’ятка древньої архітектури й історії нищиться.
          Віталій Козюба, керівник Володимирського загону архітектурно-археологічної експедиції Інституту Археології:
       «Цей Московський патріархат, заклавши свою церкву, вирішив, вочевидь, застовпити місце. Ще в ті часи вони казали: «Ось коли наші прийдуть до влади!..» І навіть були такі розмови: «Держава вам не платить, так давайте ми вам заплатимо, і ви якісно все зробите. І вам буде добре, бо отримаєте гроші, і нам буде добре, бо ми отримаємо ділянку у своє користування». Звичайно ж, такі бартери абсолютно сумнівні і на них ніхто не йшов».
          Науковий світ в перебуває у глибокому шоці, оскільки через відсутність фінансування дослідження йшло дуже повільно (ці всі роки копало буквально 3-4 науковці за безкоштовно), і роботи ще непочатий край. Закладання церкви зруйнує пам’ятку.
          Віталій Козюба:
         «Якби у нас були державні кошти, ми могли б досліджувати значно якісніше. Адже коли 2-3 людини працюють – це одне, а інше – коли можна десяток ще людей найняти, аби вони хоча б землю викидали для нас. Все швидше було б. У нас так виходить: одна людина копає, чистить поховання, об’єкти вибирає, фотографує, малює, ці матеріали заносить до камеральної обробки. Одна аспірантка обробляє цю масу матеріалу. А ось той же звіт науковий вже нема кому робити, бо це ж треба таблиці, ілюстрації. Але ж головне завдання досліджень, в тому числі й археологічних, це отримання інформації і якісна її подача. Археологія це унікальна наука, яка досліджуючи знищує об’єкт дослідження. Один раз розкопаний культурний шар вдруге розкопати неможливо. І тому дуже актуальним є питання фахового, якісного дослідження, щоб мінімум втратити інформації і максимум її залучити до обігу».
Віталій Козюба, як і решта археологів, вважає, що краще було б Десятинку не розкопувати, аби нині фундаменти не руйнувалися. І, тим паче, не були поховані під церквою. 

На території Десятинки дуже багато ще не досліджених ділянок. А під церквою вони просто будуть зруйновані, або ж, як і у Михайлівському, ці всі фундаменти, рови, поховання фізично будуть існувати, але будуть недоступними для дослідження. Насуваються холоди, і копати буде неможливо… А до нового року вже має стояти підмурок.  
               
Олексій Комар, один з археологів, що копає Десятинку, розповідає про ситуацію з фінансуванням:
          «У 2005 році, гроші, які виділялися на музеєфікацію, повинні були б йти на Укрпроектреставрацію – це організація, яка будувала Михайлівський собор, Успенський, Пирогощу. Оскільки ці гроші були виділені одразу на цю організацію, то й мови не йшло про якусь «музеєфікацію». Адже і Михайлівський, і Успенський, і Пирогоща за документами проходять як музеї, а ніякі не культові споруди, якими вони по суті стали після «музеєфікації».
          Наступний факт сплив тільки цього року. Укрпроектреставрація, для того, щоб прибрати ось цей ангар [О.К. на увазі зруйнований ангар над розкопками], і списати його, і передати комусь на баланс, сказала: дайте нам 5 млн грн.. Питання: якщо в 2005 році було виділено 8 млн грн., другий рік від кабміну прийшла цифра 7 з половиною млн., сума яка складається у мене – це 15, 5 млн грн.. Якщо з цих грошей Укрпроектреставрація хоча б щось отримала, то давайте вирахуємо: ангар обійшовся у 300 тис на проектування і 600 тисяч на саму споруду. Археологія обійшлася Укрпроектреставрації, тому що вона вимушена була нам платити, не уряд – десь у менше мільйона за ці два роки (2005-2006). Виходить, що з цих 5 млн 1 мільйон вони потратили на ангар, ще мільйон – на археологів. Виходить, що 3 млн вони беруть за свої послуги: техніка, паркан поставить, бетон прибрати. Залишається проста арифметика: 15,5 млн - 5 млн – де решта 10? Але найбільша цікавість в тому, що і цих 5 млн Укрпроектреставрація не отримала, нам вони платили свої власні, а не урядові, кошти! Виходить, що жодна копійка з 15 млн, виділених урядом Юлії Тимошенко, навіть до Укрпроектреставрації не дійшла! І зараз до нас приходить людина з Адміністрації, і питає, скільки нам заплатили за археологію. Ми кажемо: ми державна організація, підіть в інститут археології і запитайте, скільки нам платили за останні два роки. Нуль».
     
 
За словами археологів, під час розкопок знайдено дуже багато унікального, безцінного матеріалу. Археологи пропонують спорудити класний музей, де будь-хто, незалежно від віросповідання чи країни проживання, зможе отримати неупереджену інформацію про старий Київ, Старокиївську гору, Десятинку. Однак їхні проекти та ідеї щодо музею ніхто не чує.
Натомість Київ має це:



Пост   gohatto-n . За всіма питаннями і подробицями - сюди ж.

Понеділок, 1 листопада 2010 р.

МІЙ БАНЕР

МІЙ БАНЕР
CURRENT MOON

ОРЕНДА ПРИМІЩЕННЯ У НІЖИНІ


ПРИМІЩЕННЯ ПРОДАЄТЬСЯ ЦІЛКОМ АБО ЧАСТИНАМИ. НЕЙМОВІРНО ПРИВАБЛИВА ЦІНА.

Шукати в цьому блозі

Завантажується...

ЧИТАЙТЕ "СВАРГУ" ІНШОЮ МОВОЮ

Загальна кількість переглядів сторінки