Емілія Костишин
У статті розглянуто політичну діяльність Головного отамана військ УНР Симона Петлюри у період Директорії та його взаємини з єврейською меншиною.
Дослідження історії українських національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. тривають не один десяток років. Однак нині вона містить чимало "білих плям". Однією із них є питання взаємин національних меншин, зокрема єврейської, і Симона Петлюри як керівника держави. Багато дослідників, особливо представників радянської історіографії, звинувачують С. Петлюру в погромах євреїв і у прямій причетності до них Головного отамана.
Серед сучасних науковців у цій історичній площині варто відзначити напрацювання В. Вериги [1], В. Голубка [2], М. Ковальчука [3], В. Савченка [4], В. Сергійчука [5], історичні оцінки яких відрізняються від погляду, культивованого в СРСР.
Як наслідок, оцінка особистості С. Петлюри щодо окресленого питання залишається відкритою. Тому авторка ставить перед собою завдання ще раз докладно розглянути його стосунки з єврейським населенням на тлі тогочасних історичних подій.
Як свідчать наукові розвідки, апогей єврейських погромів в Україні сягнув 1918-1920 рр. На думку російського історика А. Солженіцина, "за масштабом, чисельністю і жорстокістю ці погроми перейшли всі межі" [6, с. 156]. Відомий історик Ю. Ларін писав у 20-ті рр. минулого століття, що в Україні відбулася "величезна кількість погромів єврейського населення, які перевершили всі раніше бачені за кількістю жертв і учасників" [7, с. 38].
З грудня 1918 по серпень 1919 р., за даними Єврейської енциклопедії, петлюрівці провели десятки погромів, у ході яких було вбито близько 50 тис. осіб [8, с. 570]. Узагальнюючи дані єврейських джерел, сучасний російський історик Г. Костирченко налічує до 900 масових погромів, із них: 40 % ініційовані загонами армії Директорії, 25 % — розрізненими збройними формуваннями, 17 % — денікінцями, 9 % — Першою кінною армією С. Будьонного [9, с. 56]. Таким чином, "левова пайка" безчинств серед єврейського населення делегована українським національним збройним формуванням. Але чи справді це так?
З перших днів революції значна частина єврейського населення підтримала визвольну боротьбу українців. Єврейські організації Києва, Одеси, Катеринослава, Харкова та інших міст визнали Центральну Раду єдиною законною владою [10, с. 13]. Євреї не тільки давали кошти для сприяння Українській Народній Республіці (УНР), але й пропонували військову допомогу. Відомий єврейський лідер В. Жаботинський радив С. Петлюрі створити з євреїв військові частини для захисту української революції. Ще в листопаді 1917 р., перебуваючи на посаді міністра військових справ, С. Петлюра, намагаючись налагодити охорону порядку в республіці, дає дозвіл на формування в УНР єврейських бойових дружин для захисту євреїв від погромів [11, с. 98].
Всеукраїнський з'їзд рабинів, що відбувся в Одесі у 1918 р., ухвалив рішення про накладання "херему" (прокляття) на тих євреїв, які підтримають ворогів Української республіки [12, с. 31]. Із Петлюрою співпрацювали єврейські націоналістичні організації, а праве крило Єврейської соціал-демократичної партії створило партію "Поалей-Ціон Української Народної Республіки". До парламенту УНР у листопаді 1920 р. планувалося ввести 21 представника від єврейських партій, тобто восьму частину всіх депутатів. Для порівняння: росіян — 6, поляків - З [13, с. 158].
Серед міністрів УНР у Центральній Раді, уряді і Директорії були такі діячі єврейської національності, як А. Ревуцький, С. Гольдельман, П. Красний, С. Соколовський, М. Зильберфарб, М. Рафес, Н. Сиркин та багато інших. Більшість єврейських партій, у тому числі "Бунд", уже названий "Поалей-Ціон", "Фольке Партай", "Об'єднані" стали на шлях активної співпраці з українським визвольним рухом. А. Солженіцин трактував це так: "Бунд і Поалей-Ціон, за соціалістичним ухилом, допомагали Директорії, сподіваючись, що прийде ера рівноправства з українцями" [14, с. 142].
Треба зазначити, що українська єврейська інтеліґенція, як і більшість єврейського народу, виступала на боці УНР, у той час коли в Росії на бік більшовиків перейшла більшість відомих єврейських діячів. Членами ЦК КП(б)У, який розмістився у Харкові під головуванням Г. П'ятакова, були С. ПІварц, С. Ґопнер. Наприкінці січня 1918 р. у Києві комісаром міста було
призначено Г. Чудновського, комісаром фінансів — Крейцберґа, комісаром преси — Д. Райхштейна, комісаром армії - Шапіро. Було досить єврейських імен і серед більшовицької верхівки у таких центрах, як Одеса і Катеринослав.
Сучасний американський історик Б. Лінкольн — автор ґрунтовної праці про громадянську війну в Росії - стверджував, що "вся українська Чека майже на 80 % складалася з євреїв і пояснювалося це тим, що до приходу червоних там не припинялися жорстокі погроми, найстрашніші з часів Богдана Хмельницького" [15, с. 11]. З цього приводу Л. Шапіро писав: "Тисячі євреїв ринулися до більшовиків, споглядаючи у них найрішучіших захисників революції, надійних інтернаціоналістів. Вони розкошували в нижніх прошарках партійної структури" [16, с. 164].
Коли в серпні 1919 р. Добровольча армія ввійшла у Київ, вона оприлюднила більшовицькі злодіяння щодо місцевого населення, яке не сприймало комуністичних ідей [17, с. 313]. Матеріали Особливої слідчої комісії на півдні колишньої Російської імперії переконливо це доводять [18, с. 111—141]. Викладене вище наводить на думку, що каталізатором, який розпалив єврейські погроми в Україні, був "червоний терор", що його проводили з участю більшовиків-євреїв.
Відомий єврейський письменник І. Черековер писав: "Ставлення української влади до насильств над єврейством було цілком виразне - вона намагалася з ним боротися усіма засобами, якими розпоряджалася, пробувала зупинити анархію в краї" [19, с. 150]. Підтвердженням є проголошений 20 листопада 1917 р. Центральною Радою ІІІ Універсал, а згодом 20 січня 1918 р. закон про національну автономію, яку євреї зустріли з надзвичайним ентузіазмом. Генеральний секретар у справах національних меншин О. Шульгін у відозві до українського народу підтверджував: "Якщо ми припустимо розвинутися національній ворожості і єврейським погромам, ми у такий спосіб відштовхнемо від себе цілий народ. Накладемо темну пляму на наше сумління, і цілий світ стане нас вважати народом, який не вартий свободи" [20, с. 250].
С. Петлюра розумів, що в цей найвідповідальніший для України час злагода і підтримка єврейського населення, як і інших меншин, ішла на користь взаємних інтересів усіх верств населення та була неодмінною запорукою успіху в боротьбі за незалежність. Як підтвердження, окремі єврейські представники брали активну участь у політичних інститутах Української держави, підтримували українську верховну владу, що зміцнювало демократичні засади в уряді.
Телеграма від 14 січня 1919 р. містить звернення Директорії до козаків і євреїв, у якому Головний отаман писав: "По деяких місцях України окремими групами козаків вчинялися насильства над євреями. За перевіреними відомостями козаків вербували провокатори гетьманці, добровольці й ті, хто називали себе "большевиками". Вони робили це, щоб осоромити Українську республіканську армію, викликати проти українського козацтва ненависть населення, внести в край безладдя та безчинство і такими способами вернути старе панування поміщиків та буржуїв. Деяких з таких провокаторів і погромників уже спіймано і розстріляно" [21, с. 353].
14 червня 1919 р. Кабінет народних міністрів, заслухавши на засіданні доповідь міністра єврейських справ про погроми у містах Кам'янець і Проскурів та про злочинну антиєврейську агітацію, постановив: "Вжити рішучих заходів до цілковитої ліквідації погромних протиєврейських подій, а винних притягнути до суворої кари за законами військового часу" [22, с. 166-167].
Утворені надзвичайні військові суди накладали смертну кару за агітацію проти самостійної Української народної республіки, шпигунство, повстання проти влади, озброєний опір владі, розбій, грабіж, підпал, за чинне порушення військової дисципліни та опір проти виконання наказу [23, с. 167].
У найтяжчі для України дні 17 липня 1919 р. Голова Директорії С. Петлюра звернувся до міністра внутрішніх справ і міністра єврейських справ з проханням організувати йому зустріч з делегацією єврейського населення, щоб порадитись, як найліпше впорядкувати мирне співжиття українського і єврейського народів. У м. Кам'янець-Подільський прибули авторитетні представники єврейської громади: рабин Гутман, представники Кам'янець-Подільська доктор Клейдерман, Сіоністів і Громади - Альтман, трудового єврейського населення - Крайз, робітничої партії "Поалей-Ціон" — Драхлер, представник Бунду і з'єднаних соціалістів — Боград. У вступному слові С. Петлюра запевнив, що боротьби з євреями, які підтримують українську владу, він ніколи не допустить. Головний отаман сказав, що йому відомо про більшовицькі наміри деморалізувати українську армію, для чого виділяються мільйони грошей, йому відомо і про те, що вони грабують єврейське населення, як це було в Солодківцях.
Відповідаючи на запитання чільних представників єврейського населення, С. Петлюра завірив, що "він всю силу свого авторитету використав для того, щоб усунути виступи проти євреїв, котрі так перешкоджають державній праці. Отаман просить оповістити у пресі про те активне підтримання, що його виявляє єврейське населення українській армії" [24, с. 13].
У такому самому ключі уряд у серпні 1919 р. виступив з відозвою до єврейського громадянства й робітництва, у якому зазначав: "Соціалістичний уряд, що стоїть на чолі Республіки, веде разом з Головним отаманом Петлюрою рішучу боротьбу з погромами. Отаман Петлюра видав низку наказів, у яких вимагає знищення всякої спроби погромів та передачі погромників до розстрілу" [25, с. 167].
Звертаючись до війська 26 серпня 1919 р., С. Петлюра говорив: "На вільній, але занедбаній нашій землі ще залишився сморід конаючого звіра-ворога. Йому було мало чесної крові вояцтва, йому захотілося крові невинної, ні в чому не повинного населення. Темні люди, чорносотенці і червоносотенці, провокатори, кинувши зброю, повилазили зі своїх закутків і розпочали ганебну працю на іншому ґрунті. Вони завзято снують своє павутиння провокації, викликаючи погроми єврейської нації й часом підбурюючи на цю страшну справу й деякі несталі елементи нашого війська. У такий спосіб вони хочуть обплямити перед усім чесним миром нашу боротьбу за волю й загубити нашу національну справу" [26, с. 228-230].
11 серпня 1919 р. світ побачила ще одна його відозва до військових, у якій проголошувалося: "Вояки Української армії! Провокацією, на яку більшовики витрачають величезні суми, вони хочуть розкласти нас із середини, підкупляючи злочинний елемент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і до погромів над невинним єврейським населенням. Цим способом вони прагнуть роз'єднати українські і єврейські працюючі маси, шляхи яких зв'язані і мають за собою триста років знущання і гніту російського царату" [27, с. 173].
І все ж, попри всі заходи, що вживалися, відсутність достатньої кількості українського війська на фронтах не давала змоги забезпечити необхідний порядок і зупинити поширення єврейських погромів. Оточена з усіх боків українська армія, яка займала одну шосту частину української території, не могла знищити мародерство, що його творили, здебільшого, самі ж більшовики.
і Демократична влада вживала всіх необхідних заходів, щоб не допустити або спинити погроми, що вже розпочалися. Можна цілком погодитися з думкою американського дослідника Д. Мюллера, який вважав, що: "масове знищення євреїв Білорусії та України в роки громадянської війни було насправді не результатом якоїсь свідомої політики, а народно-селянською реакцією" [28, с. 97].
Згадуючи зазначені події, В. Винниченко писав: "Досить сказати, що рідко було якесь містечко або місто на території отаманщини, де жили євреї, щоб там не погуляла отаманська рука, де б не було грабежу, мордування, катування. Головним винуватцем цієї ганьби й злочинства була отаманщина. Це чорносотенна руська офіцерня, яка складала значний відсоток старшин українського війська. Ця отаманія була ініціатором і організатором погромів. їм було корисно й необхідно дискредитувати українську владу" [29, с. 578-579].
Варто сказати і про те, що на українсько-єврейські відносини у 1918—1920 рр. впливало багато
чинників. Це тогочасні суспільно-політичні реалії. Значну роль відігравали й стереотипи, утверджені впродовж століть спільного існування обох народів. При цьому більшу увагу у формуванні цих стереотипів мали не тривалі періоди їх мирного співіснування, а радше драматичні епізоди конфліктів між ними. Українець для єврея значною мірою асоціювався з антисемітом, погромником. Національн герої українців — Хмельницький, Гонта, Залізняк - були чи не найбільшими антигероями єврейської історії.
3 другого боку, для українців образ єврея був нерозривно пов'язаний із національним та соціальним гнобленням, а після подій 1918 р. — ще й із кривавими репресіями ЧК. Тому на момент існування Української держави 1919 р. українсько-єврейські відносини вже перебували у стадії чергового загострення. Конфлікт розгортався як протистояння у різних площинах: національній (українець—єврей); В релігійній (християнин—юдей); соціальній (здебільшого українці були пригноблювані — євреї належали до вищих верств суспільства; українці-селяни-євреї-городяни); політичній (серед українців панували антипольські та антибільшовицькі настрої, значну підтримку мали націоналістичні організації.
Євреї були лояльні до польської держави, значний відсоток серед них становили симпатики та члени комуністичних організацій); економічній (розвинена українська кооперація протистояла традиційній єврейській монополії на торгівлю).
Посилена динаміка української нації у період 1917-1919 рр. виконувала роль каталізатора українсько-єврейського конфлікту, очевидно, погроми стали наслідком отаманщини в УНР на гребені засилля євреїв серед більшовицького керівництва України і Росії [30, с. 138]. Солженіцин найбільш безвідповідальними і жорстокими у погромах називав отаманів Григор'єва, Яцейка, Соколовського, Зеленого, Струка, Ангела, Волинця [31, с. 144]. П. Аршинов вважав, що безчинства серед єврейського населення відбувалися через слабкість української влади [32, с. 44].
Немало доказів можна знайти і про пряму причетність армії Дєнікіна до єврейських погромів у другій половині 1919 р. Зокрема у Державному архіві Київської області зберігаються матеріали комісії єврейського громадського комітету допомоги постраждалим від погромів в Україні у 1918—1921 рр. Чимало з цих документів розповідають про єврейські погроми, вчинені білогвардійцями на Правобережній Україні восени 1919 р., під час українсько-російської війни [ЗЗ, с. 135].
Немало незрозумілих моментів є і у безпосередній трагічній загибелі С. Петлюри. Ю. Кульчицький, досліджуючи його біографію, доходить висновку: "Вбивство Петлюри йшло по лінії постанови Комінтерну про політичні вбивства від 9 січня 1926 р. Його характер нагадує методи, застосовані більшовиками у боротьбі з українським підпіллям у 1921-1926 рр." [34, с. 16].
На допиті в поліції Парижа вбивця сказав, що убив, бажаючи помститися за єврейські погроми в Україні 1919-1920 рр. З цього приводу Ю. Шаповал писав у інформаційному бюлетені Паризької і бібліотеки: "Під час роботи з архівними документами я неодноразово переконувався, як уважно стежило партійно-державне керівництво України у 20-ті роки за тим, що було пов'язане з іменем Симона Петлюри, з його діяльністю в еміграції. Йдеться про лист, що його у січні 1927 р. член колегії народного комісаріату іноземних справ СРСР О. Шліхтер надіслав секретареві ЦК КП(б)У Л. Кагановичу" [35, с. 7-8]. Наведені у листі директиви акцентують зацікавлення Москви делегувати С. Петлюрі відповідальність за погроми, які відбулися в Україні. У газеті "Ізвєстія" від 21 жовтня 1927 р. було поміщено портрет убивці із таким підписом: "Шварцбард хотів і зобов'язаний був поставити перед світовою совістю проблему антисемітизму" [36, с. 193].
Опонуючи викладеному вище, В. Винниченко написав: "Петлюра ніколи не був ідейним чи іншим антисемітом, він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабохарактерність не і міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромщиків" [37, с. 714-715].
Судове слідство тривало з червня 1926 по липень 1927 р. Шварцбарда було виправдано і звільнено. Переконливо звучав акт оскарження генерального адвоката Рено: "Петлюра ніколи не був ворогом євреїв. Ніколи він не був погромщиком. Він не був антисемітом. Коли розглядати уважно його діяльність, кидається у вічі глибоке бажання оберегти єврейський народ в Україні. Важко уявити людину з більшою прихильністю до поляків і до євреїв [38, с. 6].
Таким чином, підстав стверджувати, що С. Петлюра і його найближчі соратники були безпосередніми ініціаторами єврейських погромів, немає. Очевидно, безчинства серед єврейського населення України стали наслідком нестабільної політичної ситуації на українських землях у період національно-визвольної боротьби, що вміло використали більшовики для дискредитації лідерів українського національно-визвольного руху. Не в останню чергу до погромів серед єврейського населення спричинилися білогвардійські війська, які прагнули посіяти ворожнечу між українським та єврейським народами і, як наслідок - не допустити відновлення державної самостійності України.
Епістолярний спадок С. Петлюри, спогади сучасників, об'єктивні наукові дослідження ілюструють помітний антагонізм між образом, сформованим десятками років радянськими спецслужбами та справжнім очільником держави, який намагався у складних політичних умовах утвердити її незалежність.
Як засвідчило подальше розгортання подій, С. Петлюра не був досконалим політиком і професійним військовим. Проте він був далеким від того образу, який приготували йому більшовики, - образу погромника євреїв і бандита.
Література
1. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923. Т. 2 / В. Верига. — Львів, 1998. — 502 с.
2. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Створення і боротьба за державу / В. Голубко. — Львів: Кальварія, 1997. — 288 с.;
3. Ковальчук М. Невідома війна 1919 року/М. Ковальчук. — К., 2006. — 575 с.;
4. Савченко В. Симон Петлюра / В. А. Савченко. — Харьков, 2006. — 414 с.
5. Сергійчук В. Симон Петлюра і єврейство / В. Сергійчук. — К., 2006. — 151 с; Сергійчук В. Симон Петлюра / В. Сергійчук. — К., 2009. — 568 с.
6. Солженицьін А. Двести лет вместе: В 2 ч. Ч. 2. / А. И. Солженицын. — М.: Русский путь, 2002. — 512 с.
7. Ларин Ю. Евреи и антисемитизм в СССР / Ю. Ларин. — М.; Л.: ГИЗ. -1929. — 75 с.
8. Краткая Еврейская Энциклопедия. Иерусалим: Общество по исследованию еврейских общин, 1994. — Т. 6. — 567 с.
9. Костырченко Г. Тайная политика Сталина: Власть и антисемитизм / Г. В. Костырченко. — М.: Международньїе отношения, 2001. — 86 с.
10. Оглобин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали/О. Оглобин. Під редакцією Л.Винара. Нью-Йорк — Торонто, 1995. — 896 с.
11.Савченко В. Симон Петлюра/В. А. Савченко. — Харьков: Фолио, 2004. — 414с.
12. Берштейн Л. Критика ідеології сіонізму — різновидності антикомунізму/Л. Берштейн. — К., 1971. — 80 с.
13. Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1339 рр.)/ М. П. Гетьманчук. — Львів: Видавництво Національного університету "Львівська політехніка", 2008. — 432 с.
14. Солженицын А. Двести лет вместе / А. И. Солженицын : В 2 ч. 4.2. — М.: Русский путь, 2002. — 512 с.
15. Кульчицький Ю. Симон Петлюра і погроми / Ю. Кульчицький // Симон Петлюра: Збірник науково-студійної конференції в Парижі (травень 1976. статті, замітки, матеріали / Ред. 3. Косик. — Мюнхен-Париж, 1980. — С. 12-32.
16. Schapiro L. The Role of the Jews in the Russian Revolutionary Movement / Leonard Sohapiro // The Slavonic and East European Review, vol. 40, London: Athione Press, 1961-1962. — 230 p.
17. Шульгін О. Без території. Ідеали та чин уряду УНР на чужині / О. Шульгін. — К., 1998. — 340 с.
18. Чекист о ЧК (Из Архива "Особой Следств. Комиссии на Юге России* // На чужой стороне: Историко-литературные сборники / Под ред. С. П. Мельгунова. Берлин: Ватага; Прага: Пламя, 1925. — Т. 9. — 160 с.
19.Іванис В. Симон Петлюра - президент України (1879-1926) / В. Іванис. — Накладом "5-ї станиці Союзу бувших українських вояків". — Торонто-Канада, 1952.—255 с.
20. Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність / Борис Дорошенко-Товмацький. — К.: Вид. центр "Просвіта", 2005. — 608 с.
21. Петлюра С. Статті, листи, документи / С. Петлюра / Ред. кол. Т. Гунчак та ін., Українська вільна академія наук у США, Б-ка ім. С. Петлюри в Парижі. — Нью-Йорк, 1979. — 627 с.
22. Іванис В. Симон Петлюра - президент України (1879-1926) / В. Іванис. — Накладом "5-ї станиці Союзу бувших українських вояків". — Торонто-Канада, 1952.—255 с.
23. Іванис В. Симон Петлюра - президент України (1879-1926) / В. Іванис. — Накладом "5-ї станиці Союзу бувших українських вояків". — Торонто-Канада, 1952.— 255 с.
24. Оглобин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали / О. Оглобин. Під редакцією Л. Винара. Нью-Йорк — Торонто, 1995. — 264 с.
25. Іванис В. Симон Петлюра — президент України (1879-1926) / В. Іванис. — Накладом "5-ї станиці Союзу бувших українських вояків". — Торонто-Канада, 1952. — 255 с.
26. Петлюра С. Статті, листи, документи / С. Петлюра. — Т. 1. — Нью-Йорк: УВАН у США, 195. — 480 с.
27. Іванис В. Симон Петлюра — президент України (1879-1926) / В. Іванис — Накладом "5-ї станиці Союзу бувших українських вояків". — Торонто-Канада, 1952. — 255 с.
28. Мюллер Дж. Диалектика трагедии... / Дж. Мюллер / "22". — 1990. — № 73. — С. 87-99.
29. Винниченко В. Відродження нації. Заповіт борцям за визволення / В. Винниченко. — К.: КНИГА РОДУ, 2008. — 800 с.
30. Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 / С. І. Гольдельман. — Мюнхен-Париж-Єрусалим, 1967. — 211 с.
31. Солженицын А. Двести лет вместе / А. И. Солженицын: В 2 ч. Ч. 2. — М.: Русский путь, 2002. — 512 с.
32. Аршинов П. История махновського движения (1918-1921) / П. А. Аршинов. — Запорожье: Дикое Поле, 1995. — 248 с.
33. Меламед В. Евреи во Львове (ХШ-первая половина XX века): События. Общество. Люди / В. М. Меламед. —Львов, 1994. — 230 с.
34. Кульчицький Ю. Симон Петлюра і погроми / Ю. Кульчицький // Симон Петлюра: Збірник науково-студійної конференції в Парижі (травень 1976: статті, замітки, матеріали / Ред. В. Косик. — Мюнхен-Париж, 1980. — С. 12-32.
35. Шаповал Ю. Вбивство Петлюри: нова інформація про роздуми / Ю. Шаповал // Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. — Фастів: "Поліфаст", 1999. — С. 3-11.
36. Солженицын А. Двести лет вместе / А. И. Солженицын: В 2 ч. Ч. 2. — М.: Русский путь, 2002. — 512 с.
37. Винниченко В. Відродження нації. Заповіт борцям за визволення / В. Винниченко. — К.: КНИГА РОДУ, 2008. — 800 с.
38. Михальчук В. Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі/В. Михальчук. — К.: В-во ім. О. Теліги, 1999. —656 с.
The political activity of Symon Petliura, the army chieftain of the Ukrainian National Republic, in the period of Directory and his relationships with Jewish minorities are revealed in the article.
МАНДРІВЕЦЬ №4, 2010 Р.
Блазкевичову, відому активну кооператорку, голову „Жіночої Громади" й громадську діячку, яка занедужала після звірскіх побоїв. Група 6 військових явилася до неї 15. XI. в Районову Молочарню у Денисові та закликала їхати з ними до Купченець для уділення вияснень. У Купчинцях якийсь старшина з відзнаками (дві зірки на нараменнику й питався у п. Б. про її 
заняття. На цей запит п. Б. заявила що є директором Поділ. Союзу Кооперат. та пропонувала показати свій „довуд" особистий, але старшина відповів що доводу не треба, „що він довуд випише..." П. Б. разом із іншими (біля 13) воякі відвели через міст на Стрипі на підгаєцький гостинець, за мостом повели на денисівські поля, де примусили їх роздягатися, а потім били їх буками. Побили й п. Б. під команду старшини. П. Б. начислила 40 ударів, почім стратила притомність. До свідомости її дійшли такі останні слова: „Тераз маш з пшоду випісанон Прийкарпатскен Україну а з тилу Велкен Україну". По якимсь часі п. Б. знайшли жінки з Денисова, які завели її в Денисів, де першу поміч уділив їй лікар др. Марковський, а відтак автом Червоного Хресту перевезено хору до шпиталю.
Публікації
