То стрепенися, Народе мій, від сплячки і в злагоді йди до стягів наших. А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не чужинські боги! Велесова Книга (7-Г).

Неділя, 30 січня 2011 р.

Краткій курс. Урок № 1

Originally posted by at Краткій курс. Урок № 1
 
Тема 1. Русскому — государственный статус!
 
 
— На Украине русский должен быть государственным!

— Это почему же?

— Потому, что здесь была Киевская Русь, и язык был русский!

— Отлично. С удовольствием введем русский язык Киевской Руси государственным. Я — за! Вы прочитать-то это хоть сможете внятно?

— Нет, современный русский язык!

— С какой стати? Современный русский язык не имеет к Киевской Руси никакого отношения за отсутствием таковой на момент его становления. Он развился в совсем другом месте.

— Но, ведь, это просто поляки захватили раздробленную Русь и испортили здесь чистый русский язык!

— Ну, так не надо было давать завоевывать, что ж теперь поделаешь? Теперь поздно.

— Но, ведь, здесь была Россия! Мы жили водном государстве!

— Мало ли что здесь было, и с кем мы жили в одном государстве? И Золотая Орда, и Литва, и Польша, и Румыния, и Австрия, и Чехословакия, и Венгрия. Что ж, теперь ввести все эти языки? Слишком накладно.

— Но, ведь, миллионы людей говорят именно по-русски!

— Так никто не мешает им говорить и далее.

— Но, ведь, вы не можете игнорировать естественное право миллионов людей придать ему официальный статус, чтобы получать высшее образование, вести документацию?

— Почему это? Ведь, Россия, которая здесь была, полностью игнорировала ровно такое же естественное право миллионов, говоривших в то время на языке, который мы, их потомки, решили назвать украинским. А в России он не имел не то, что статуса, а само его существование официально отрицалось. Более того, никакого статуса он не имел даже в УССР, где его официально признавали. Вы же не возмущались тогда, а даже наоборот, правда?

— Знаете что, а, ведь, Россия была позже Польши! Мы отвоевали все обратно и воссоединились волей народа! А потом и Советский Союз был, который построил тут все, дал вам образование, квартиры, и насадил тут украинский язык, которого вообще нигде не было никогда, разве что в забитом селе! Мои деды тут погибали в Великую Отечественную: один подо Львовом погиб, а другой — под Харьковом! И победили!

— Ну что ж, у Вас были смелые и работящие деды. Спасибо им огромное за украинский язык и квартиры. Поздравляю Вас с их победой. Только вот с Вашей победой я Вас поздравить не могу, по той простой причине, что ровно 21 августа 1991 года Вы без единого выстрела проиграли все то, что с таким трудом отвоевали и с таким грехом удерживали Ваши деды. Если у Вас возникнет желание «отвоевать», как Вы выражаетесь, все это опять — милости просим. Вам гарантирован горячий прием.

(відповідати, зрозуміло, необхіно російською мовою, вимовляти бажано з максимально можливою акаючою говіркою із серйозним виразом обличчя не переходячи межі карикатурності, помірне вживання часток на кшталт «-ка» або «-то» вітається)

П.С. Подібних розмов ні в якому разі не треба цуратися. Просто не треба нервувати, а навпаки посміхатися, і, найголовніше, не допускати опонента на своє поле логіки та фактів, а наступати на його поле «понятій» дрібних вивертів та хитрощів удаваних розмірковувань першого наближення. Ніколи не треба апелювати до гуманності, рівноцінних домовленостей або компромісів — ніяк, окрім як слабкість аргументації, це не сприймається.
   

СПРАВЖНЯ МУМІЯ ЛЕНІНА - В ХАРКОВІ! В МОСКВІ - ПІДРОБКА!



Четвер, 27 січня 2011 р.

ПОМЕР ВОЛОДИМИР КУЄВДА

Прощай, Друже! 


26 січня після важкої хвороби на 67-му році життя помер відомий громадський діяч і етнопсихолог, один із засновників Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, провідний дослідник традиційної культури як форми буття української нації Володимир Куєвда.  


Народився він 22 листопада 1944 р. в с. Засупоївка Яготинського району Київської області в родині Терентія Івановича та Євгенії Михайлівни Куєвд… 


Останні сім років очолював лабораторію історії психології Інституту психології ім. Григорія Костюка Академії педагогічних наук України. Володимир Куєвда – кандидат психологічних наук, автор численних праць, присвячених проблемам формування світоглядно-ціннісних орієнтацій, історичної пам’яті та етнонаціональної свідомості. Науковим підсумком його життя стала монографія “Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект”.


 Володимир Куєвда прагнув ввести до наукового обігу та в суспільну свідомість поняття “історична пам’ять”, вважав, що це допоможе відновити зв’язок сучасної людини з багатим історичним досвідом українського народу, і, критично проаналізувавши його, використати надбання в життєвій самореалізації, щоб міцніла наша держава. 


Про те, чим жив Володимир Терентійович, свідчить його остання науково-практична конференція. Вона й підвела риску під його життям. 


Перше засідання оргкомітету конференції “Історична пам’ять і доля народу” відбулося за рік до його смерті – 27 січня 2010 року. На запрошення Володимира Куєвди і я взяв участь в оргкомітеті та в тому першому засіданні останньої його конференції. Упродовж двох годин я уважно спостерігав за ним. Спостерігав і насолоджувався! Яка могуть! Яка краса в цьому чоловікові! Це ж надбання нашого народу. Наша сила. І такого чоловіка президент Ющенко не покликав на відповідальну посаду. Скільки б міг зробити для України Володимир Куєвда, маючи державні важелі! Але Ющенкові такі, як виявилось, були не потрібні. Спокійніше почувати себе в оточені показово банальних людей, які заглядають запопадливо в очі. Це одна із причин нашої поразки, що потенціал таких людей, як Володимир Куєвда, не було використано на державному рівні для захисту інформаційного простору України та здобуття нових рубежів.


 Про Володимира Терентійовича промовляло й яскраве гроно його однодумців, які зголосилися взяти участь у запланованій ним науковій конференції: Станіслав Бондар (Інститут філософії), Сергій Здіорук (Інститут стратегічних досліджень), Анатолій Русначенко (Київський університет ім. Бориса Грінченка), кобзар Тарас Силенко, Микола Шкурко (голова благодійного фонду “Ніжен”), Роман Круцик (Товариство “Меморіал”), Володимир Панченко (громадська організація “Коло”) та інші достойники. 


Метою конференції Куєвда визначив аналіз феномену історичної пам’яті як теоретичної проблеми, а також її ролі у формуванні світоглядних орієнтацій та національної свідомості. Він говорив про історичну пам’ять як об’єкт ідеологічних маніпуляцій наших противників, про “совєтизовану” історію, проекції міфологічних джерел на етносвідомість українців, мотиваційно-вольові характеристики Українських визвольних змагань, проблему формування національної свідомості особового складу Українського війська; героїку й відступництво в українській історії та в сьогоднішніх реаліях. 


Того дня Володимир Куєвда процитував концептуальну тезу наших ворогів: “Забуття минулого – ознака політкоректності”. Так міг сказати тільки злочинець, який не хоче, щоб його злочини пам’ятали. Якщо ж така позиція формується на державному рівні, значить хтось бажає стерти з пам’яті злочини його народу проти нас, українців. Наші вороги прагнуть, щоб ми забули свої могили і свою славу. Вони хочуть, щоб ми забули про Голодомор, але пам’ятали про Голокост. 


Нагадав Куєвда і вислів одного такого діяча, Олександра Роднянського, колись власника телеканалу “1+1”. Он як він висловився про нашу Батьківщину: “Територія, яка поки що називається Україна”. 


Записав я до свого щоденника і таку фразу Куєвди: “Фольклор – це літопис, це народне вчення, народна мудрість”. 


Порадів я і за колег Володимира Терентійовича – його однодумці продемонстрували не лише високий інтелект, а й виявилися щирими, сміливими і доброзичливими людьми. “Радує емоційність науковців, – записав я до щоденника, – значить наш голос почують”. 


Лебедина конференція Володимира Куєвди відбулася за місяць до смерті – у грудні 2010 року. Він наполегливо запрошував мене до виступу – тим більше, що я обіцяв. Але я в той час завершував роботу над фільмом “Юрій Горліс-Горський” та книгою про Михайла Гаврилка. І через перевантаження відмовився. Тоді, як останній аргумент, він тихо сказав, що телефонує мені з лікарні. Мовляв, і мені нелегко, але ж конференцію треба провести. Але я не надав тому особливого значення. Якби ж знати, що це буде публічне прощання, останній виступ Володимира Куєвди…  


Він 10 років хворів на лейкоз, але про це знала лише родина, може, ще кілька друзів. Інші навіть поняття не мали, що він кожен день балансує на межі зі смертю. 


 Володимир Куєвда цінував мою працю, виявив це і в допомозі проведення мого 50-літнього ювілею, вів той пам’ятний для мене вечір, а напередодні опублікував в газеті Верховної Ради “Голос Україна” статтю з оцінкою мого шляху. Людині, неймовірно зайнятій, що перебуває в полоні огрому своїх планів, нелегко знайти час, щоб ушанувати іншого. Звичайно, про це я з вдячністю пам’ятатиму. 


Ну, от і все, Друже! Шлях твій скінчився. Скільки ти ще міг зробити для нашої Батьківщини! Тяжко відходити, коли Україна гине, а ти вже нічим не можеш їй допомогти. Звичайно, і нам у цей час випробувань так не вистачатиме Твого плеча, Твого голосу, Твоїх неспростовних, гострих, як козацька шабля, аргументів. 


Куєвду можна було випустити на будь-який дискусійний майданчик, проти будь-якого противника, нехай із найвищими академічними кваліфікаціями. І можна було не хвилюватися. Ми знали: наш Куєвда переможе їхнього авторитета. Не просто переможе, а розіб’є, розтрощить, розпорошить, пустить за водою і вітром. І зробить це спокійно, елегантно, з посмішкою, майже ввічливо. 


Тепер уже цього не буде. 


Ще 20 січня, поруч з Володимиром Черняком, Романом Чернігою, Іваном Белебехою, Анатолієм Лопатою, Ігорем Лосєвим, Михайлом Слабошпицьким, Юрієм Пальчуковським, Петром Кононенком, Віталієм Карпенком та іншими, він підписав “Заяву з нагоди 93-ї річниці проголошення Незалежності Української Держави”, а 26 січня відійшов на вічний спочинок, якого зовсім не прагнув.


 У березні 2008 р. в Київському будинку вчителя на презентації книги “Отаман Зелений” Володимир Куєвда сказав: “Правда не до дна – це півправда, тобто брехня, в цій книзі – правда до самого дна. Не треба нам кумирів, нам треба правда. Вона збереже нас”. 


Оцю правдомовність, яку так цінував Куєвда, яку впроваджував у наукові кола та студентські аудиторії, нам будь-що треба зберегти. Бо ж, у нас сильнішої зброї, як правда, немає.  

Роман КОВАЛЬ 

Пʼятниця, 21 січня 2011 р.

ІДЕ БАНДЕРІВКА-ДІВЧИНА

Іде бандерівка — дівчина,
Як та зоря в височині,
І зеленавими очима
Посила промені ясні.
На рукаві тризуб вогнистий,
Мов мала зіронька мигтить,
Корсетка синя і намисто,
Неначе райдуги цвіти.
Із жовтим кантом мазепинка,
Мов шлюбний радісний вінок...
Оксана ти чи ти Галинка —
Люблю тебе, як знамено
Ясної волі України!
Як честь батьків!
Як честь свою!
Тобі любов мою, дівчино,
Мов кров в бою передаю!
Ти не відступиш в чистім полі!
Не зрадиш України стяг...
______________________
Я пересвідчився в неволі!
Пройшов з тобою чорний шлях!
І скрізь: у нетрищах Сибіру,
В чукотськім каторжнім краю
Ти пронесла у серці віру
І правду сонячну свою!
Ти тут не впала в чорну яму,
Серед розпусти, зради й зла.
Ти —як свободи Синя Брама,
В моєму серці розцвіла.

Борис Павлівський

Середа, 19 січня 2011 р.

ФАЙЛИ "ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ" НА РАДІО

Передача-проект харківської радіожурналістки Ірини Орловської  "ДУМКИ та ЗВУКИ" від 13 січня 7518(2011) року  на ФМ "Нова хвиля" 91,2 . Подаю файли у записі. Із двох частин.


АЖ ТЕПЕР АКТУАЛЬНО!

Неділя, 16 січня 2011 р.

Ваші права при затриманні та арешті

Пам'ятайте!


Під час затримання за підозрою у вчиненні кримінального злочину Ви маєте право:

   * не свідчити проти себе чи своїх рідних;
   * у будь-який час відмовитися давати показання й відповідати на запитання;
   * мати захисника та побачення з ним „віч-на-віч" до першого допиту;
   * надавати докази, заявляти клопотання та відводи;
   * вимагати перевірки судом законності затримання;
   * особисто брати участь у судовому розгляді щодо обрання запобіжного 
заходу - взяття Вас під варту.
 
Вам мають роз'яснити Ваші права й скласти про це протокол, а також протокол про Ваше затримання як особи, підозрюваної у вчиненні злочину.
Після затримання може бути здійснено Ваш особистий обшук і вилучення речей та документів.
Такий обшук може здійснюватися лише особою однієї з Вами статі.

Пам'ятайте!
Ви не зобов'язані доводити свою невинуватість.


Знайте!
Про Ваш арешт і місце перебування слідчий зобов'язаний повідомити дружину/чоловіка або іншого родича. Вимагайте, аби таке повідомлення було здійснено негайно!
Якщо Ви заявите, що бажаєте запросити захисника, посадові особи мають надати Вам допомогу, аби ви могли зв'язатися із захисником чи особами, які можуть його запросити.
Якщо Ви заявите, що бажаєте мати захисника, але за браком коштів або через інші поважні причини не в змозі цього зробити, посадові особи зобов'язані призначити захисника за рахунок держави.
Вимагайте захисника одразу після Вашого затримання!

Пам'ятайте!
Ви маєте право на захисника з моменту затримання!
У разі затримання за підозрою у вчиненні злочину Вас мають якнайшвидше, але в будь-якому випадку не пізніше 72 годин або звільнити, або доставити до суду, де Ви зможете взяти участь у судовому розгляді про Ваше тримання під вартою чи застосування іншого запобіжного заходу (застава, підписка про невиїзд тощо).

Знайте!
Відповідно до статті 29 Конституції України Ви маєте право на свободу та особисту недоторканість.
Посадові особи правоохоронних органів не мають права Вас заарештувати або тримати під вартою без умотивованого рішення суду.
Конституція України лише у виняткових випадках, коли треба нагально запобігти злочинові або його перепинити, дозволяє затримання особи без рішення суду.
Законодавство України передбачає, що уповноважені органи можуть затримати Вас без попереднього рішення суду, коли:
- Ви вчиняєте адміністративне правопорушення:
І щодо Вас вичерпано всі інші заходи впливу, а Ви не припиняєте своїх протиправних дій.
- Ви вчинили адміністративне правопорушення:
і має бути складений протокол, а у Вас немає посвідчення особи й немає свідків, які могли б повідомити про Вас необхідні дані.
Адміністративне затримання не може тривати більше трьох годин. Лише у виняткових випадках, пов'язаних із порушенням прикордонного режиму або порядку обігу наркотичних засобів, Вас можуть затримати на строк до трьох діб. Також, у разі вчинення Вами дрібного хуліганства, злісної непокори правоохоронцю, образи правоохоронця чи публічних закликів до невиконання його вимог, Вас можуть затримати до розгляду справи судом.
В усіх інших випадках негайно після з'ясування особи й складення протоколу, але в будь-якому разі не пізніше ніж через три години, Вас має бути звільнено.
Законодавство України передбачає, що уповноважені органи можуть затримати Вас без попереднього рішення суду у випадку обґрунтованої підозри, що Ви вчинили злочин, але тільки тоді, коли така підозра ґрунтується на зазначених у законі обставинах, а саме:
* коли Вас застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
   * коли очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вкажуть, що саме Ви вчинили злочин;
   * коли на Вас або на Вашому одязі, при Вас або у Вашому житлі будуть виявлені явні сліди злочину.
Якщо таких обставин немає, але в правоохоронців є інші підстави для підозри, Вас можуть затримати без попереднього рішення суду лише якщо Ви:
* намагалися втекти;
   * не маєте постійного місця проживання;
   * коли не встановлено Вашу особу.
У будь-яких інших випадках Ваше затримання без попереднього рішення суду є не законним. У випадку затримання за рішенням суду або без рішення суду правоохоронці зобов'язані представитися, повідомити, яке саме правопорушення Ви вчинили або у вчиненні якого злочину Ви підозрюєтеся, роз'яснити Ваші права й обов'язки, визначені законодавством.
При порушенні ваших прав Ви маєте право подати скарги до прокуратури або до суду.
Джерело: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1241781729

Що робити, якщо вас викликають до відділку міліції?

До вашої уваги поради юриста Української Гельсінської спілки з прав людини Олександра Бахова стосовно поведінки в разі, якщо вас викликають до відділку міліції.
Пам'ятайте! Тільки отримана під підпис повістка зобов’язує особу з’явитись до міліції, а не телефонний дзвінок. Ви маєте право знати: куди, хто, в якості кого і для чого Вас викликають. Про це також повинно бути вказано у повістці.
Відвідувати райвідділ міліції краще з адвокатом, або у супроводі родичів, друзів. У випадку неможливості такого супроводження, проінформуйте родичів, знайомих, друзів куди ви йдете. Домовтесь, щоб за певний час Вам подзвонили.
При вході до відділку міліції просіть чергового зареєструвати Вас у журналі відвідування та поставити час прибуття.
При спілкуванні з правоохоронцями ведіть себе спокійно, впевнено, будьте коректними та ввічливими, не провокуйте працівників міліції навіть якщо їхня поведінка не взаємна.
Також пам’ятайте, що відповідно до ст. 63 Конституції України, Ви можете відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Також Ви маєте право на правову допомогу згідно ст. 59 Конституції України.

Стаття 59 Конституції України
Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.


Джерело: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1290681714

maidanua 

Десятинна церква Московського патріархату

"Тиждень" отримав офіційне запевнення, що на руїнах найгероїчнішого храму Київської Русі стоятиме церква Московського патріархату

Багаторічні дискусії щодо Десятинної церкви, схоже, вийшли на фінішну пряму. Нові київські чиновники, звісно, не без благословення старших товаришів розрубали гордіїв вузол. Аби уникнути протестів, рубати вузол постановили швидко і тихо. Майже під грифом секретності.

Розголосу, щоправда, уникнути не вдалося. То настоятель незаконно збудованої каплиці на Старокиївській горі Гедеон хвалиться, що держава виділяє гроші на забивання бетонних паль в древній фундамент і запевняє, що «наверху» вопрос уже решен», то археологи і блогери піднімають крик про можливу відбудову, то газета «Известия» друкує статтю, у якій стверджує, що вийшов Указ президента про віднову Десятинки і вже начебто готується конкурс проектів. Шум в ЗМІ піднявся неабиякий. Але як піднявся, так і втих, бо ніхто нічого не зміг ані підтвердити, ані спростувати.

Указу на сайті президента не виявилось. І навіть всезнаюча Ганна Герман не змогла сказати чогось путнього на цю тему. На запитання, чи був указ і чому його не оприлюднили, вона лише знизала плечима. Мовляв, якщо указ є, то повинен бути на сайті, але коли його там немає, значить його, мабуть, і не було. Не довіряти словам Ганни Миколаївни - вершина невігластва, але до істини докопатися все-таки хотілося. Тим паче, що чуток ніхто спростовувати особливо не збирався.

Відтак віце-спікер парламенту Микола Томенко направив депутатський запит Прем’єр-міністру України та Голові Київської міської державної адміністрації з проханням дати роз’яснення «стосовно ситуації, що склалася з будівництвом нової культової споруди на місці розташування пам’ятки архітектури національного значення - Десятинної церкви». Згодом кілька депутатів, відірвавшись від своїх нагальних справ, з’їздили на древні фундаменти, аби на місці вияснити, що відбувається і що далі робити – відбудовувати, консервувати, створювати музей, чи бити палі. Однак зрозуміти, звідки ростуть вуха, не змогли:«Ситуація тривожна, треба робити депутатські запити, збирати комісію і розбиратися»…

Навіть Міністерство культури, на чиєму балансі знаходиться заповідна територія, нічого путнього пояснити не змогло. Є, мовляв, офіційна постанова Кабміну про музеєфікацію фундаментів і решток церкви, саме цю постанову нині успішно реалізовують. А щодо рішень про відбудову храму, то про них у Мінкульті нічого не відають.

Хоча, все та ж газета «Известия» стверджує, що чула на власні вуха, як заступник міністра культури України Тимофій Кохан повідомив, що нібито в кінці 2011 року на фундаментах Десятинної почнуться роботи з її відбудови, а за основу, начебто, буде взято проект церкви, яка стояла на цьому місці до зруйнування в радянські часи. У міністерстві «Тиждень» переконали, що журналісти неправильно зрозуміли Кохана. І нічого подібного той не казав.

У результаті за кілька місяців інформаційних хвиль стало зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Що доля Десятинки в тумані, і єдине, що варто робити, то це чекати подальшого розвитку подій.

І раптом – сталося. «Тижню» пощастило. Направивши запит в відділ інформаційного забезпечення КМДА з проханням прокоментувати повідомлення в ЗМІ, що начебто головний архітектор Києва Сергій Целовальник буде обирати проект нової Десятинної церкви, який розробляють три державні організації, ми отримали дуже цікаву відповідь.

Цілком офіційно, начальник Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища КГГА Києва Сергій Целовальник повідомив:

«Сьогодні Українська православна церква Московського патріархату виступила з ініціативою відтворити храм. По церковним канонам храми будуються на святих місцях, і для будівництва вибрано місце, на якому колись стояла Десятинна церква.

У пресі були посилання на те, що є Указ Президента на відтворення церкви. Насправді підписано Постанову Кабінету Міністрів України про музеєфікацію фундаментів і того, що залишилось від Десятинної церкви. Створена робоча група, яка займається реалізацією поставлених завдань. Зараз йде творчий пошук рішення.

Зокрема розробляється програма проведення конкурсу на бліц-ідею. Пропонується створити платформу, під якою археологи змогли б проводити розкопки і де буде створено музей, а безпосередньо на платформі побудувати церкву. Але це буде будівництво нового храму, а не відтворення Десятинної церкви. Вхід до музею пропонується зробити з Андріївського узвозу. Експозиція музею включатиме матеріали про історію церкви, панораму, залишки фундаментів тощо.»

Отож, ще раз, але людськими словами. Рішення про будівництво уже прийнято. Московський патріархат таки будуватиме церкву на Старокиївській горі.

Тепер, власне все зрозуміло. І самовпевненість попів, які твердять що «наверху» вопрос уже решен», і куди пішли виділені Кабміном 8 вересня 2010 року «для проведення археологічних досліджень та музеєфікації залишків фундаментів Десятинної церкви» 13 мільйонів 400 тисяч гривень, і чиїм інтересам прислуговує українська влада.

Незрозумілим залишається лиш один нюанс: хто саме прийняв це мудре рішення? Київські чиновники, якийсь міністр, чи може наш набожний президент? Чиновники - точно ні. Не той масштаб. У міністерствах від цього також відхрещуються. І в Мінкульті, і в Міністерстві регіонального розвитку та будівництва нас запевняли, що рішень про зведення храму на місці Десятинної церкви у Києві, де зараз ведуться археологічні розкопки, немає. Але хто тоді дав добро на підготовку конкурсу бліц-ідей, хто вирішив створити платформу, а на ній збудувати церкву і під нею музей? Адже питання навіть не виносилося на обговорення, і мова йшла лише про те, що після розкопок мудрі люди сядуть і подумають, що робити далі.

Чи можливо в цій країні вже нарешті існують якісь таємні циркуляри згідно з якими і ведуться всі ці приготування? Якщо так, то хто їх підписав і на базі яких правових актів в демократичній правовій державі все це твориться?

Десятинна церква — унікальна пам'ятка середньовічної архітектури, яка має світове значення. Вона не тільки була першим кам'яним християнським храмом України, а й символом князівської влади та могутності. Недурно князь Володимир, виділив на її будівництво і утримання десятину своїх прибутків. Схоже на те, що хтось дуже хоче уподобитись Великому князю.

А киянам залишається, певно, теж згадувати історію. Нагадаємо, що Десятинна церква стала останнім бастіоном захисту столиці від навали зі сходу. Тоді це були татаро-монголи.

  Роман Малко
УТ 

Ерзянський коллапс

Цьогоріч вперше в Україні відзначали День ерзянської мови. Коли про це комусь розповідати, у відповідь завжди перепитують: «Якої-якої мови?». Факт печальний, бо я й сам про ерзян дізнався недавно. На жаль, Росія, яка бореться за права російськомовних по всіх-усюдах, на своїй території знищує десятки корінних народів.

 Позірна монолітність

Про ерзян ми трохи відаємо під іменем мордва. І хоча існує навіть Мордовія у складі Російської Федерації, але самого такого народу – мордовського – насправді нема. Є два схожі етноси – ерзяни і мокша, які начебто його творять. Але вони настільки схожі, наскільки і різняться. Натомість російські централізатори вирішили об’єднати їх в одне. (Ясна річ, на папері, бо в житті не вийде: не зробиш же із білорусів та українців щось спільне). І називають їх мордвинами, хоча ні ерзяни, ні мокша так себе не називають. І вже в цьому сповна проявилася зневага до корінних народів, які живуть на споконвічній своїй землі.

Але до чого тут Україна? А до того, що етнічні труднощі нашої країни з її поділом на помаранчеву та біло-синю частину – це дитячі забавки порівняно з тим, які етнічні проблеми існують в Росії. Бо, якщо мешканці Одещини, Харківщини чи Запоріжжя – це ті ж українські селяни, які просто зазнали неймовірного тиску асиміляції, то Росія – це  суцільні етнічні уламки. І якщо про Татарстан, Башкортостан чи Північний Кавказ  ми ще чули, то про фінно-угорські народи (не угро-фінські!), чия територія розселення тягнеться широкою смугою на півночі від Карелії і на півдні – аж за Урал, майже нічого не знаємо.

І причина цього в тому, що це невигідно самій Росії, яка всіляко старається замовчувати національні проблеми в себе вдома. Отож, назвемо далеких родичів угорців, які нині мешкають в Росії: ерзя та мокша (843 тисячі чоловік), удмурти (636 тисяч), марійці (604 тисячі), комі (понад 418 тисяч), карели (93 тисячі), ненці (41 тисяча), ханти (28 тисяч), мансі (11 тисяч). А є ще вепси,  саами, бесерм’яни, нганасани, іжорці, енці, водь. Усі ці фінно-угорські народи, коли потрапили в російські кордони, почали зазнавати неймовірного тиску та асиміляції. Такої потужної, що половина з них уже на межі зникнення.

 Ясна річ, можна відмахнутися від проблем ерзян чи карелів, звалюючи все на неспроможність цих народів до якогось «повноцінного» життя, якби не одне «але». Бо чомусь їхні «брати» за походженням та мовою – угорці, фіни чи естонці, мають не тільки свої держави, але й повну повагу у світі. Нікому в голову не прийде назвати їх у чомусь «неповноцінними» чи «неісторичними».

Не пощастило тільки тим фінно-уграм, які опинилися в Росії, а точніше – в самому її осерді. Про небувалий розмір асиміляції останніх років красномовно свідчать цифри: від перепису 1989 року до 2002 року ерзяни і мокша втратили майже четвертину власної кількості. За 13 років – 300-400 тисяч! Це виглядає дуже дивно і підозріло, бо протягом ХХ століття кількість цього народу практично не змінювалася, коливаючись у межах 1 мільйона 200 тисяч чоловік.
Відповідь проста: Росія взяла курс на тотальне нищення усякої національної самобутності і витворення з різних народів, які її населяють, «русского человека». Чи не цим пояснюється той кричущий факт, що на мільйони українців, які там живуть, нема жодної (!) української школи, коли в той же час в Україні працюють сотні російських?

Асиміляція робиться, ясна річ, не відверто, але вміло і цілеспрямовано. Наприклад, у дитячий садок всуціль ерзянського села надішлють російську виховательку, яка спілкується з дітьми виключно російською. Найвідчутніші втрати – в освітній галузі. Присутні на круглому столі в Києві зазначали, що ще самі ходили в ерзянські школи, де всі предмети викладалися рідною мовою. Тепер про таке абсолютна більшість ерзян навіть не може помріяти – дітям пропонують вчити рідну мову… факультативно, після уроків! От би де Табачнику повправлятися у захисті прав національних меншин на освіту рідною мовою. Чомусь державна мова в Росії одна-єдина і вступні іспити всі складають тільки нею, а не рідною.

Нармунь гай

Збірку поезій відомого ерзянського поета Дмитра Таганова рідною мовою видали у Києві  (в Росії виникли проблеми з виданням, бо ж не відповідає загальному державному курсу воскрешенню імперії). Щоб дати уявлення про ерзянську мову, зацитую кілька рядків із згаданої збірки «Седейсе тарка» (Місце в серці): «Ушосонть валдо. Нармунь гай. Сась маней чадиковонь лембесь. Кенярксс ваясь седесь – вай! Парос кемемась цецякс вельмесь».
Я навмисно вдався до цитування, аби показати, що ці мови не мають нічого спільного з російською. Як і в угорців, у ерзянській мові нема родів та сполучників чи прийменників. Це зовсім інша культура, зовсім інший світ. До 18 століття у ерзян було навіть своє самобутнє письмо – «тешкс», натуральні ієрогліфи, якими тепер хіба що значать хрести на могилах. У 1930-их роках ерзянська інтелігенція впроваджувала латинське письмо, нею ж написано першу Конституцію Мордовської АРСР. Але вже 1937-го комуністи силою перевели її на кириличне. Але й нині близько сорока письменників творять літературу ерзянською мовою, хоча знають: більшість їх братів по перу була вбита у рік зміни шрифту – 1937 року. Про це подбали органи НКВД – багатомільйонна мордва з латиномовним письмом у якихось 300 км від Москви – це щось дуже неймовірне навіть для експериментаторів-більшовиків.

Нам, які ніколи не бачили російських фінно-угрів, здається, що це якісь відсталі народи. Всі вони ніби на одне лице: що башкири, що татари, що мордва, що удмурти чи комі. А насправді це далеко не так. Бо ерзяни ніколи не були мусульманами, хоча багато століть були західним кордоном Казанського ханства. До входження в Російську імперію (17-18 століття) у них була народна, монотеїстична релігія. Лише у часи Григорія Сковороди їх зробили переважно православними – не без допомоги випускників Києво-Могилянської академії. Православними вони залишаються по сьогодні. Хоча академік Мокшин наполягає, що за віки проникнення Церкви у ерзянське середовище витворився певний симбіоз – «мордовське православ’я», яке помітить кожен, хто відвідує місця Серафіма Саровського – сама пустинь Саров також знаходиться на території Мордовії.

Коли я на круглому столі з нагоди Дня ерзянської мови розглядав цих людей, то був вражений. Бо замість уявлюваних смаглявих облич півдня, бачив світлочубих та світлооких гостей з правильною російською мовою, яких я би ніколи не відрізнив від етнічного росіянина. А поміж тим вони рішуче запевняли: «Мы – не русские. Мы – эрзяне».
         
Ясна річ, що російську владу це непокоїть. Однак попри все,  національна свідомість зростає навіть у нелегких умовах сучасної Росії. Тож нині там можна зустріти не тільки російських націоналістів, але й ерзянських патріотів, які мають власні проекти відтворення Ерзянської Землі у сучасному Поволжі.
Багато що мені прояснив альбом «Мордовський національний костюм», який я переглянув на круглому столі. Коли на мене почали дивитися з фотографій русяві люди в сорочках-косоворотках із заправленими штанами в характерно зав’язані лапті, то я був сконфужений. Адже приблизно так в Україні уявляють російське національне вбрання. А виявляється, що це  шати… ерзя-мордвинів.

А коли мені сказали, що Рязань – це перекручене Ерзянь, а Арзамас насправді Ерзямас – Земля ерзян, то я взагалі задумався про етногенез того, що ми називаємо російським народом. За сотні років він перемолов і увібрав у себе  десятки різних народів – від Кавказу по Далекий Схід. І скільки в цьому «русскому» власне лишилося від Русі, центр якої був у Києві?

1000-ліття брехні

Невдовзі в Росії відзначатимуть щось на кшталт тисячоліття «возз’єднання» мордви з росіянами. Кумедно про це читати в спеціально виданих кольорових буклетах. Адже тисячу років тому не те що Росії, але й Москви не було. Про яке тисячоліття тоді може йти мова? Ось вона, чергова великодержавна російська історична фальшивка, «промивка мізків», формування потрібного Кремлю стереотипу. Мовляв, ви з нами тисячу років і нікуди вам від нас не дітися. Що скажеш, коли 1000-ліття оголосив «головний історик Росії» – Владімір Путін?
А під 1000-річчя в Мордовії ще з десяток національних шкіл переведуть на російську мову, скоротять видання книжок ерзянською чи мокшанською – із сотні до десятка, упівголоса будуть говорити про цих «чурків» – екстремістів та націоналістів. Ерзяни майже не присутні у владі, не чути ерзянську в столиці Мордовії – місті Саранськ. І тихою сапою викорінюватимуть народи, які живуть на своїй прадідівській землі. Це, здається, в цивілізованому світі називається етноцидом. Тож яке майбутнє російських фінно-угрів? Естонський президент, який відвідав їхнє представницьке зібрання минулого року в Ханти-Мансійську, порадив їм без зайвої дипломатії: хочете зберегтися, беріть приклад з естонців – здобувайте незалежність.

В Україні живе близько десяти тисяч ерзян. Діє кілька їхніх товариств. Хто з українців відає, що Василь Чапаєв – не росіянин, а мордвин? Так само, як і відомий російський боксер Олег Маскаєв або гімнастка Светлана Хоркіна. А ще – співачки Лідія Русланова та Надєжда Кадишева, історик Василь Ключевський та генерал Максим Пуркаєв, льотчики Алєксєй Марєсьєв та Михаїл Девятаєв. Патріарх Московський Кіріл, якого так захоплено вітали екзальтовані вірники в Києві, теж походить із народу ерзя. Гундяєв – типове ерзянське прізвище, і сам Кіріл ніде не заперечував своїх фіно-угорських коренів. Так само, як і його далекий попередник – Патріарх Нікон, який зробив церковну реформу у 17 столітті, наблизивши московську церкву до світового православ’я.

Отож, якщо вам трапиться на життєвій дорозі людина з Росії, не кваптеся називати його «русскім». Навіть, якщо він говорить чистою російською і схожий на білявого Єсеніна.  Бо й сам Єсенін якось легковажно написав: «Затерялась Русь в мордве и чуди»…

Олександр Гаврош
(С) http://www.ut.net.ua/column/231/0/57/
Але за цим посиланням нічого немає вже... Мабудь вже прибрали...
ТУТ ще російською
Дякую mysliwiec

Субота, 15 січня 2011 р.

"СЛОВ"ЯНСЬКА" ДЕРЖАВА РОСІЯ

 Прекрасні, пісні, прекрасне виконання. Але виконують СПРАВЖНІ неслов"янські автохтони "істіннорусскіх" земель. Де ж тут слов"яни???


Іжорська народна пісня


Угро-фіни Ерзя (Рязань) співають на своїй мові.

ТИ ПЕРЕМІГ

Ти переміг
І валишся із ніг
Твої слова
Мабуть дійшли до Бога
У тіло впився
Скорпіонів оберіг
І шльондрою
Гуляє перемога

Твій меч
Від крові не блищить
На сонці
Склювали небо
Чорнії круки
Немає друзів
Тільки охоронці
Яким ти
Справно платиш
Мідяки

Ти переміг
На скронях
Перший сніг
Під нігтями —
Земля
На серці -
Пастка пусток

Загасли вогнища
Не гріє
Твій нічліг
І згусток пам'яті
Неначе
Крові згусток

Ти переміг
Невже це твій Едем
Хрестами всіяні
Усі твої дороги
Невже сліпі
Хто за тобою йде
Невже такі слова
Дійшли до Бога

Ти переміг
І валишся із ніг
Твої слова
Мабуть дійшли до Бога
У тіло впився
Скорпіонів оберіг
І шльондрою
Гуляє перемога

О.Смик

Джона Демьянюка обвинили уже и в геноциде испанцев

Originally posted by   at Джона Демьянюка обвинили уже и в геноциде испанцев

Испанский судья Исмаэль Морено (Ismael  Moreno) предъявил официальное обвинение в преступлениях против  человечности 90-летнему уроженцу Украины Джону (Ивану) Демьянюку. Как  передает Agence France-Presse, Демьянюка подозревают в причастности к гибели 60 испанцев в концлагере Флоссенбюрг (Flossenbuerg), в котором он предположительно служил охранником во время Второй мировой войны.

Морено также выдал международный ордер на арест Демьянюка, который  направлен немецким властям. В конце 2009 года уроженец Украины предстал  перед судом в Мюнхене, где его обвиняют в причастности к гибели 27900  заключенных концлагеря Собибор.

Read more... )

Пʼятниця, 14 січня 2011 р.

“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Радіорозповідь

Дві неділі поспіль, 16 січня і 23 січня о 17.45 на радіо “Промінь” у передачі “Нація” слухайте розповідь Романа Коваля про його нову книжку. В ній розповідається про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, четаря УСС, повстанського отамана.
 
Доля Михайла Гаврилка, уродженця Полтавщини, тісно пов’язана з долею українців Австро-Угорщини та Російської імперії, адже в історію він увійшов не тільки як митець, але і як провісник Самостійної України, як організатор війська (Українських січових стрільців та Сірої дивізії Армії УНР), яке і мало здобути національну свободу.

Михайло Гаврилко – творець бурхливої Шевченкіани. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, медальйонах та у слові. Тарас Шевченко був для Гаврилка, поруч із князем Святославом, головною фігурою української історії та української духовності. Гаврилко вважав, що “кожне слово Шевченка-пророка паде, як стріла божого грому, ведучи в шалений бій найпалкіші серця найкращих синів Україні за неї”. З вогненним словом Шевченка полтавський козак пішов у бій проти Російської імперії, громадянином якої був, пішов, бо вона поневолила його Батьківщину. Під час Першої світової війни ведучи до бою свою чоту, сформовану з гуцулів та галичан, він звертався до Дажбога, щоб той охоронив його вояків, і до Сварога, щоб накидав на ворогів блискавок. Попри таку дивовижну для греко-католиків поставу, Михайло Гаврилко став одним з найулюбленіших старшин січового стрілецтва.

Про Михайла Гаврилка хотів написати повість Юрій Липа, але трагічна смерть не дала йому здійснити свої плани. Ця книга є спробою втілити мрію Юрія Липи, який вважав, що “широке полотно його пригод, поданих у повісті, викликало би більше цікавості, як не один західноєвропейський динамічний роман”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

ОБЕРЕГИ

Середа, 12 січня 2011 р.

Заклик до молоді України - Іван Багряний.



Чорними хмарами вкрита руїна,
Вітер на згарищах грізно гуде,
Як дика пустеля лежить Україна,
Тужить дівчина і месника жде!

Раз-два, до бою! Не шкодуй собою!
Меч піднеси і на відлів бий!
Бий до останньої краплі набою,
Бий за вітчизну й поляж головою!
За Україну! Вперед! Бий, бий, бий!

Грізно реве невблаганна стихія,
Нас вже до ями на смерть привели,
Тільки ж не знали, напасники злії,
Як, захищаючись, б'ються орли!

Раз-два, до бою! Не шкодуй собою!
Меч піднеси і на відлів бий!
Бий до останньої краплі набою,
Бий за вітчизну й поляж головою!

За Україну! Вперед! Бий, бий, бий!
З нами пройшли через муки й тортури,
Як приклад великий, як жертви за нас,
Великі звитяжці – Мазепа й Петлюра,
Петро Дорошенко, Богдан і Тарас!

Раз-два, до бою! Не шкодуй собою!
Меч піднеси і на відлів бий!
Бий до останньої краплі набою,
Бий за вітчизну й поляж головою!
За Україну! Вперед! Бий, бий, бий!

За немовлята, за глум і руїни,
За матерів і румовища хат!
Вставай, Україно, могутня й єдина
Від тихого Дону до синіх Карпат!

Раз-два, до бою! Не шкодуй собою!
Меч піднеси і на відлів бий!
Бий до останньої краплі набою,
Бий за вітчизну й поляж головою!
За Україну! Вперед! Бий, бий, бий!

Расследование: В Киевской Руси не матерились. Только москали

Комплексы неполноценности московитов удерживают большинство представителей этого народа в плену нецензурных слов и выражений. Которые просто противоестественны любому нормальному и уважающему себя человеку.

Вокруг русских матов существует масса мифов, не соответствующих действительности. Например, российские лингвисты и историки распространили о мате два мифа: что русские стали материться в ответ на «татаро-монгольское иго» и что матерщина – якобы «порождение славянского язычества».

На самом деле славяне никогда не матерились. В том числе у белорусов и украинцев, как и у поляков, до российской оккупации 1795 года самыми скверными ругательствами были только «курва» (продажная девка) и «холера» (болезнь). Ни Киевская Русь, ни ВКЛ, ни Речь Посполитая не сохранили ни одного документа с матом и ни одного распоряжения властей о борьбе с матерщиной, хотя в Московии подобных документов в огромном избытке.

Если бы не российская оккупация, то белорусы (литвины), украинцы и поляки не матерились бы и сегодня. Сегодня, впрочем, поляки все-таки почти не матерятся, а словаки и чехи ВООБЩЕ не матерятся.

И это вполне нормально, ибо большинство народов мира не знают матов – как не знали их и славяне, балты, романцы, германцы. Сексуальная лексика у них крайне скудная (по сравнению с русской), а многие языки вообще при сквернословии не используют сексуальные темы. Например, французское «con» передает с разными артиклями название и мужского, и женского полового органа, а предел сквернословия французов – просто назвать оппонента этим словом. И лишь только в английском языке и лишь в начале ХХ века, и лишь в США – появилось ругательство «mother fucker», аналога которому нет в Европе, и которое было калькой русских матов – его и внесли в язык США эмигранты из России (см. В.Бутлер «Происхождение жаргона в США», 1981, Нью-Йорк).

Таким образом, матерщина – это вовсе не «порождение славянского язычества», ибо славяне-язычники не матерились.

Мифом является и суждение, что «в древней Руси матерились». В Киевской Руси никто не матерился – матерились только в Московии, но она-то как раз Русью и не являлась.

Первые упоминания о странной привычке московитов говорить матами историки находят в 1480 году, когда князь Василий III наравне с сухим законом требовал от московитов перестать материться. Затем Иван Грозный велел "кликать по торгам", чтобы московиты "матерны бы не бранились и всякими б непотребными речами скверными друг друга не укоряли".

Затем немецкий путешественник Олеарий, приехавший в Московию, с прискорбием отметил широчайшую распространенность матерщины: «Малые дети, еще не умеющие назвать ни Бога, ни мать, ни отца, уже имеют на устах непотребные слова».

В 1648 году царь Алексей Михайлович задумал «извести заразу» и дал царский указ, чтобы "песней бесовских не пели, матерны и всякою непотребной лаею не бранилися... А которы люди учнут кого бранить матерны и всяко лаею – и тем людям за такие супротивные христианскому закону за неистовства быти от Нас в великой опале и в жестоком наказаньи".

Московский священник Яков Кротов отмечает:
«На протяжении и XVII, и большей части XVIII века в Московии спокойно относились именно к матерной брани. Простой пример: около Савинно-Сторожевского Звенигородского монастыря, расположенного в трех километрах от Звенигорода, протекает ручеек, и во всех писцовых книгах, начиная с конца XVI столетия, когда была составлена первая, совершенно нормально писцы фиксировали название этого ручья, протекавшего по земле, которая принадлежала монастырю. Первая буква была "п", вторая половина оканчивалась на "омой". Кто ходил сюда мыться от Звенигорода, за несколько километров? Не совсем понятно. Но, так или иначе, в конце XVIII века, когда проводится генеральное межевание России, составление полной карты Российской империи, по указу Екатерины Великой все названия, которые содержат в себе непристойную лексику, матерные корни, заменяют на более благозвучные. С тех пор переименован и этот звенигородский ручей».

До сей поры на картах Московии-России существовали тысячи топонимов и гидронимов, созданных на основе матерных слов.
Ничего подобного в это время ни в Беларуси-Литве, ни в Руси-Украине тогда не было – там народ матов не знал.

Это обстоятельство вроде бы можно было бы объяснить тем, что белорусы и украинцы никогда не были под Ордой, а московиты в Орде триста лет жили, а потом в ней власть захватили, присоединив Орду к Московии. Ведь раньше советские историки так и считали: что маты московитов явились якобы их ответом на «татаро-монгольское иго».

Например, Владимир Кантор, беллетрист и член редколлегии российского журнала "Вопросы философии" недавно писал:
«Но в России появляется во время татар слово "эбле", которое производное нам, русским людям, понятно, связано с поношением матери и так далее, по-тюркски значило просто жениться. Татарин, захватывая девушку, говорил, что он "эбле" ее, то есть берет ее. Но для любого русского простолюдина, у которого отбирали дочь, жену, сестру, он совершал насилие над женщиной, и в результате это слово приобрело абсолютно характер изнасилования. Что такое матерные слова? Это язык изнасилованных, то есть того низшего слоя, который чувствует себя все время вне зоны действия высокой культуры и цивилизации, униженным, оскорбленным, изнасилованным. И как всякий изнасилованный раб, он готов применить это насилие по отношению к своему сотоварищу, а если получится, разумеется, и к благородному».

На первый взгляд, версия кажется складной. Однако она ошибочна.

Во-первых, нынешние татары Казани (тогда булгары) точно так «изнывали от татарского ига» (ибо Казань была в равной мере вассалом татар, как и Москва), но никаких матов почему-то не родили миру.

Во-вторых, татары Орды не были тюрками, а были смесью тюркских и финно-угорских племен. По этой причине они присоединили к Орде финнов Суздаля-Московии (мордва, мокша, эрзя, мурома, меря, чудь, мещера, пермь) и стремились объединить все уходившие с Волги в Европу финно-угорские народы, в том числе дошли до Венгрии, народ которой считали «своим по праву».

В-третьих, никакого «татарского ига» не было. Москва платила татарам только налог (половину которого себя за труды по его сбору оставляла – на чем и возвысилась) и выставляла свое московское войско для службы в армии Орды. Никогда не было такого, чтобы татары захватывали в жены девушек Московии – это современные выдумки. В рабы – захватывали во время войн, но точно так славян сотнями тысяч в рабы захватывали сами московиты (например, 300 тысяч белорусов были захвачены московитами в рабство в войне 1654-1657 гг.). Но рабыня – это не жена.

Вообще говоря, вся эта версия Владимира Кантора «высосана» из пальца лишь на двух сомнительных основаниях: на наличии в языке тюрок слова «эбле» (жениться) и на мифе про пресловутое «татарское иго». Этого весьма мало, тем более что без объяснения остаются другие главные матерные слова русского языка. А они-то как образовались?

Хотя должен заметить, что эта гипотеза Кантора – уже некий прорыв в теме, ведь раньше советские историки вообще писали, что московиты просто переняли маты у татаро-монголов, мол – те научили московитов материться. Однако ни в языке тюрок, ни в языке монголов никаких матов нет.

Так вот есть два серьезных обстоятельства, полностью опровергающих гипотезу Кантора про происхождение одного из русских матов от тюркского слова «эбле» (жениться).

1. Раскопки академика Валентина Янина в Новгороде привели в 2006 году к открытию берестяных грамот с матами. Они намного древнее, чем приход в Суздальское княжество татар. Что ставит ЖИРНЫЙ КРЕСТ на вообще попытке историков увязать маты московитов с языком татар (тюркским).

Мало того, эти маты на берестяных грамотах Новгорода соседствуют с элементами финской лексики – то есть, люди, их писавшие, были не славянами (колонистами ободритами Рюрика, приплывшими с Полабья и построившими тут Новгород), а местными полуславянизированными колонистами Рюрика финнами (или саамами, или чудью, весью, муромой).

2. Есть в Европе еще один народ, кроме московитов, который матерится уже тысячу лет – и ТЕМИ ЖЕ САМЫМИ РУССКИМИ МАТАМИ.

Это – венгры.

Впервые о венгерских матах российские историки узнали совсем недавно – и были крайне удивлены: ведь венгры – не славяне, а финно-угры. Да и не были ни под каким «татаро-монгольским игом», ибо ушли с Волги в Центральную Европу за века до рождения Чингисхана и Батыя. Например, московский исследователь темы Евгений Петренко крайне обескуражен этим фактом и признает в одной из публикаций, что «это полностью запутывает вопрос происхождения русских матов».

На самом деле это не запутывает вопрос, а как раз и дает полный ответ.

Венгры используют маты, абсолютно аналогичные матам Московии, с самого времени прихода в Европу с Волги.
Ясно, что гипотеза Кантора про происхождение одного из русских матов от тюркского слова «эбле» (жениться) – никак не применима к венграм, ибо тюрки не заставляли их девушек силой вступать в брак. Да и тюрок никаких вокруг венгров в Центральной Европе нет.

Евгений Петренко отмечает, что сербское матерное выражение "ебене слунце в пичку" появилось исторически недавно – всего лет 250 назад, и было перенято сербами у венгров в период, когда Сербия попала из турецкого ига под власть Австро-Венгрии при императрице Марии-Терезе. Венгерские летописи еще средневековья переполнены такими матами, которые больше нигде и ни у кого вокруг (славян, австрияк, немцев, итальянцев и пр., в том числе турок) не существовали. Их сербам тогда несла венгерская колониальная администрация, венгерская армия и венгерская аристократия.

Почему же маты венгров абсолютно идентичны матам московитов?

Ответ может быть только один: ЭТО ФИННО-УГОРСКИЕ МАТЫ.

Напомню, что венгры, эстонцы, финны и русские – это один и тот же финский этнос. Русские, правда, были отчасти славянизированы киевскими попами, насаждавшими у них православие. Но вот исследования генофонда русской нации, проводившиеся в 2000-2006 годах РАН (о чем мы ранее подробно рассказывали), показали, что по генам русские абсолютно идентичны финскому этносу: мордве, коми, эстонцам, финнам и венграм.

Что и не должно удивлять, ибо вся Центральная Россия (историческая Московия) – это земля финских народов, а все топонимы ее – финские: Москва (народа мокша), Рязань (народа эрзя), Муром (народа мурома), Пермь (народа пермь) и т.д.

Единственным «белым пятном» остается вопрос древнего наличия матов в Эстонии и Финляндии. Судя по тому, что берестяные грамоты Новгорода с матами могли с большой вероятностью писаться саамами (а не чудью или муромой), так же населявшими Эстонию и Финляндию, маты должны быть издревле у эстонцев и финнов тоже. Этот нюанс нуждается в уточнении.

С другой стороны, в финно-угорских этносах маты могли родить именно угры. То есть венгры и оставшиеся жить в землях будущей Московии им родственные народы. Угорская группа языков включает сегодня только венгерский язык и обско-угорские хантыйский и мансийский. В прошлом эта группа была куда как более мощной, в том числе, предположительно, включала народ печенегов, ушедших с венграми в Центральную Европу и по пути расселившихся широко над Крымом и в степях Дона (их якобы истребили татары). В самой же Московии главным этносом был мордовский этнос мокша (моксель на его языке), давший название реке Моксва (Moks мокша + Va вода), измененное в киевском языке на более благозвучное славянам «Москва». И этнос эрзя (со столицей Эрзя и государством Великая Эрзя, позже измененной на Рязань). В пермской группе коми и удмуртов выделялось государство Великая Пермия. Все это – историческая территория исконного распространения матов.

Таким образом, нелеп сам термин «русские маты». Ибо они вовсе не русские (в понимании Руси как Киевского Государства), а финские. Оставшиеся в языке туземного финского населения Московии как субъекты своего дославянского языка.

СУТЬ МАТОВ

В чем суть русских матов?

Ясно, что российских исследователей вопроса всегда смущало то обстоятельство, что у русских есть маты, а у славян и других индоевропейцев – их вообще нет. Поэтому в данном вопросе россияне всегда, под спудом некоего «комплекса неполноценности», вместо научного рассмотрения пытались оправдаться или «загладить вину». То славян пытались к матерщине приплести – мол, это славянское язычество такое. Но не вышло – ибо славяне никогда не матерились, а русские – это не славяне. То пытались показать, что русские маты придумали не просто так, а в ответ на иго татар. И это не вышло: у венгров точно те же маты, но никакого «татарского ига» у них не было.

Справедливости ради следует сказать, что русские – это действительно несчастный народ бывших финских этносов, судьба которого на протяжении последней тысячи лет просто ужасна.

Вначале его завоевали в свои рабы младшие князья Киева, которым своих княжеств на Руси Киева просто не досталось. Поскольку тут в будущей Московии никаких славян отродясь не было, князья и их дружины относились к местному финскому населению как к рабам. Именно киевские князья ввели в Московии крепостное право (то есть рабовладельчество), что было дико в Киеве по отношению к крестьянами своего этноса. Напомню, что ни на Украине, ни в Беларуси-Литве никогда до российской оккупации 1795 года крепостного права не было, а кроме Московии крепостное право существовало еще в Европе только в одном месте – в Пруссии, где точно так немцы сделали рабами местных пруссов-инородцев и местных славян.

Затем эти порабощенные Киевской Русью финские земли попадают под власть Орды заволжских татар, столица которых располагалась возле нынешнего Волгограда. Те создавали Империю тюрок и финно-угров, поэтому ментально Суздальские земли тянулись к Орде, а не к индоевропейской Руси Киева и Литве-Беларуси ВКЛ (стране западных балтов). Мало того, княжеская элита земель будущей Московии нашла в Орде весьма удачное обоснование своей рабовладельческой власти над местным финским населением: восточные традиции возводили правителей в ранг Бога, чего никогда не было у европейцев, в том числе у Византии и Православия Киева.

Эти два главных довода навсегда отвратили Московию от Руси и Киева, создали новый восточный тип государства – полную сатрапию.

Поэтому у финно-русов (московитов) были все основания всех материть: свободно они жили только в своих национальных финских государствах (от которых остались только финские топонимы) до прихода киевских поработителей. А затем настала тысяча лет полного рабства: сначала рабства в составе Киевской Руси, затем то же самое рабство, но уже когда над киевскими поработителями сверху сидели еще татарские поработители, а потом поработители стали именоваться «Московскими Государями». До 1864 года (отмены крепостного права) народ оставался в состоянии порабощенных туземцев, то есть рабов, а аристократия его презирала равно с той же долей презрения, как англичане и французы презирали в XIX веке завоеванных ими негров Африки.

Да, от такого тысячелетнего гнета Киевской Руси, Орды и затем Московии-России с избытком достаточно ненависти в финском народе, чтобы родить маты – как туземный сленг сквернословия в отношении угнетателей.

Но… Мы видим, что эти маты существовали у финно-угров еще до их порабощения соседями с Запада и с Востока. И существуют у венгров, которые весьма удачно сбежали с Волги в Европу, избежав участи своих соплеменников.

Это означает, что маты финно-угров зародились вовсе не как ответ поработителям, а как нечто свое внутреннее, чисто исконное и без какого-то внешнего влияния. Ибо финно-угры матерились ВСЕГДА.

Часть исследователей высказывает такую точку зрения: маты – это часть некоей мистической культуры, в ряду заговоров или проклятий. В том числе некоторые (А. Филиппов, С.С. Дрозд) находят, что ряд матерных ругательств в сути означает не что-то оскорбительное, а пожелание смерти. Например, отправление в «п…», как они пишут, означает пожелание идти туда, откуда родился, то есть – уйти из жизни снова в небытие.

Так ли это? Сомневаюсь.
Была ли у финно-угров в прошлом, в эпоху зарождения матов, такая мистическая культура, в которой бы использовались сексуальные темы матерщины? Лично мне трудно это представить. Да, сексуальные темы присутствуют у всех древних народов – но как символы плодородия. А в нашем случае речь идет совсем о другом. И никакой «мистической культуры» или «языческих культов» тут просто нет.

Как мне кажется, наиболее верно суть матов находит московский священник Яков Кротов:
«Один из современных православных публицистов игумен Вениамин Новик опубликовал несколько статей против сквернословия, против матерной ругани. В этих статьях он подчеркивает, что матерная брань связана с материализмом. Тут своеобразная игра словами, с диаматом. "Почему разрядка, а матерная брань, сквернословие, это часто оправдывают как эмоциональную разрядку, должна происходить, - пишет игумен Вениамин, - за счет других людей? Матерщиннику же непременно нужно, чтобы кто-нибудь его слышал. Матерная ругань – есть прежде всего симптом эволюционной недоразвитости. Биологи знают, что в животном мире существует ярко выраженная связь между агрессивностью и сексуальностью, и некоторые "особо одаренные" (саркастически пишет игумен Вениамин) особи используют свои гениталии для устрашения противника. А некоторые не менее одаренные представители семейства гомо сапиенс делают то же самое словесно. Эксгибиционисты просто более последовательны". Это опровержение сквернословия и отпор ему с позиций современного, хорошо образованного человека».

Именно так.
Индоевропейцы не матерились, потому что их праэтнос формировался как более прогрессивный и исключающий в общении обезьяньи повадки «использовать свои гениталии для устрашения противника». А вот праэтнос финно-угров, не являющихся индоевропейцами, формировался иным путем – и использовал обезьяньи повадки.

Вот и вся разница: русские и венгры потому матерятся, что не являются индоевропейцами. И потому, что их предки развивались иначе, чем индоевропейцы – в другой совершенно культурной среде.

Мало того, использование матов в общении обязательно ретроспективно означает, что в далеком прошлом предки русских и венгров эти маты употребляли в качестве иллюстрации ПОСТУПКОВ – то есть у финно-угров был в ходу как ЗНАК ОСКОРБЛЕНИЯ показ гениталий оппоненту. И разные иные непотребные ДЕЙСТВИЯ.

Кажется дикостью? Но это ничуть не большая дикость, чем сам факт почти ПОЛНОГО одобрения матов в России – в первую очередь деятелями культуры. Как, например, относиться к таким высказываниям: ГАЛИНА ЖЕВНОВА, главный редактор объединенной редакции "Губернские известия" делится с читателями: «К мату отношусь положительно. У русского человека есть два способа выпускания пара. Первый - водка, второй - мат. Пусть будет лучше мат».

Почему же у других народов нет «способов выпускания пара» только в виде водки и мата? И чем мат «лучше» водки?


ЧЕМ МАТ ЛУЧШЕ ВОДКИ?

В России не понимают, что мат разрушает основы Общества. Мат, будучи животным поведением «использовать свои гениталии для устрашения противника», уже асоциален. Но ведь матерщина эволюционировала по сравнению с животными: само название «мат» означает оскорбление матери оппонента в сексуальном насилии со стороны говорящего. Чего нет у животных.
Для финно-угров (русских и венгров) это, может быть, своя нормальная местная традиционная форма общения. Но для индоевропейцев это недопустимо.

Каждый из нас был ребенком и знает, что всякая гадость легко проникает именно в детские мозги. Так и маты венгров и русских внедрялись в Европе не через наших взрослых европейцев, а через детей, контактировавших с детьми говорящих матерно этих народов. Уже один этот факт показывает, что матерщина идет в умы людей через развращение наших детей и по сути мало отличается от детской порнографии или совращения малолетних.

Пусть там в России всегда матами общались. Но нам-то зачем им уподобляться? Наши предки этих им чуждых матов не знали.
Весьма плохо, когда сексуальное просвещение детей начинается с познания ими матов и их значения. Именно так было и со мной: меня подростки матам учили и объясняли их значение – были первооткрывателями для меня таинства отношений мужчины и женщины – через маты.

Это нормально? Это абсолютно ненормально.

Поэтому кажется совершенно ошибочным мнение редактора российской газеты о том, что маты лучше водки. Наши дети водки в 10 лет не пьют, а матам учатся. Зачем?

Российские публицисты с гордостью и радостью говорят, что русские маты вполне заменяют вообще любую передачу мысли и понятий. Ольга Квирквелия, руководитель российского просветительского христианского центра "Вера и мысль", в передаче «Радио Свобода» в феврале 2002 года о мате сказала: «В принципе мат, как хороший мат, настоящий, не тот уличный, который мы сегодня слышим, это просто сакральный язык, которым можно рассказывать действительно абсолютно все. Я увлеклась матом, когда я слышала случайно в Новгородской области, в деревушке, как бабушка дедушке объясняла, как сажать огурцы. Не матерные были только предлоги, понятно идеально. Она не ругалась, она очень ласково, очень дружелюбно объясняла, как правильно сажать огурцы. Это язык, который, к сожалению, нами практически утрачен и превращен в нечто пошлое, гадкое, гнусное и нехорошее. На самом деле это не так. И это отражает очень глубинные пласты сознания».

Я в шоке. Почему бабушка не может рассказывать нормально о посадке огурцов нормальными человеческими терминами, а подменяет их все сексуальными терминами? Это Ольга Квирквелия видит «сакральным языком». Что в нем «сакрального», кроме животного показа своих гениталий?

Она еще говорит о том, что «Это язык, который, к сожалению, нами практически утрачен». Получается, что финно-угорский язык русских и венгров – это и есть язык полных матов, где все понятия заменяются ими?

К сожалению, все плохое и гадкое имеет тенденцию распространятся вокруг, как болезнь. Так Россия принесла свои маты к сопредельным ею завоеванным народам белорусов, украинцев, прибалтов, кавказцев, народов Средней Азии, которые на своем языке говорят, но через слово вставляют финские маты. Так финские «сакральные слова» стали обиходной лексикой далеких узбеков. Мало того, матюкаться стали в США – уже по-английски, и вполне нормально в фильме «Полицейская академия» видеть сюжет, действие которого долго разворачивается на фоне по-русски написанной на телефонной будке надписи из всем знакомых трех букв «х..». Это кто же написал там это? Янки?

А ведь такого больше нигде в мире нет: писать маты на стенах. И даже Высоцкий замечал: в общественных французских туалетах есть надписи на русском языке. Написать мат на стене – это равно животному поведению демонстрации гениталий. Чем «сакральные» восточные соседи и занимаются, как обезьяны. Это эксгибиционизм восточного соседа.

Норма ли это поведения для нас, европейцев, в том числе белорусов и украинцев? Конечно, нет, ибо ничего сакрального, то есть священного, мы этим просто потому выразить не можем, что наши предки матов не знали. Эти маты – нам чужые и чуждые.
В наших европейских языках достаточно средств выразить любые понятия без матов, как нет матов и в произведениях Льва Толстова. Он «сакральным языком» не пользовался, но создал литературные шедевры мировой культуры и русского языка. Что уже означает, что русский язык ничего не потеряет без этих матов. А только обогатится.


Артем ДЕНИКИН

Обозреватель

Вівторок, 11 січня 2011 р.

"ВЕЛЕСОВА КНИГА" - У ПРЯМОМУ ЕФІРІ!

13 січня 7518(2011) року з 21.00 до 22.30 на ФМ "Нова хвиля" 91,2 в проекті Ірини Орловської  "ДУМКИ та ЗВУКИ", грає наживо діджей Преображенський, оживають рядки "Велесової книги" видавництва "Мандрівець"

Скористайтесь нагодою, зателефонуйте та поставте  запитання гості проекту Ярославі Касіян, студентці Духовної академії рідновірів України Галини Лозко.
Телефони в студії 057- 7-545- 912
В Інтернеті радіопередачу можна прослухати на сторінці  "Главное,Харків"


Понеділок, 10 січня 2011 р.

Новини про арешти тризубівців

Originally posted by at Новини про арешти тризубівців
(По-русски читать тут)
Інформація від Тетяни Тарасенко, дружини затриманого Андрія Тарасенка, 1-го заступника головного командира "Тризубу".
Також Тетяна є представницею всеукраїнської організації "Жіноча січ".

Всього затримано біля 15 лідерів і активістів "Тризубу". Останнім, за інформацією Тетяни, кілька годин тому було затримано тризубівця з Франківська Василя Смереку.

"Людей витягали з хат, у всіх по місцю прописки проводили обшуки. Конфісковували майно. У тих затриманих, у кого були машини, - машини конфіскували, - каже Тетяна. - У деяких нікого не було вдома, так вони вибивали двері і обшукували".

На моє питання, хто це робив - міліція чи СБУ, Тетяна Тарасенко каже, що це невідомо, бо не пред’являли жодних документів і нічого не пояснювали.

Андрія Тарасенка було затримано вчора, зранку або ввечері. Ніякого зв’язку із затриманими немає, де вони сидять, невідомо, родичів і юристів не допускають, передач не приймають.

У Жанни Стемпіцької, дружини керівника Центрального проводу "Тризубу" Андрія Стемпіцького, зник 16-річний син Микита Сушельницький. У їхньому домі на Франківщині вибили двері, провели обшук, схопили Стемпіцького, його сина Пилипа і Микиту.

Близькі затриманих просять у всіх небайдужих допомоги - інформаційної і юридичної.


Субота, 8 січня 2011 р.

ЦІКАВЕ ВИДАННЯ

Твори Лесі Українки, видані у Лондоні в 1971 році, із вступним словом професора Володимира Шаяна. Подобається мені "палка блискавиця", яка зображена під заголовком ;)


"ЖИДИ" ЧИ "ЄВРЕЇ"?

У кожній розмові з жидами в українській мові мені приходилось пояснювати насамперед справу назви «жиди» і «євреї». Головно ж тоді, коли мав до діла з новим емігрантом із СССР. Справа в тому, що в російській мові прийнято назву «євреї», а назві «жид» надано значення національної образи й зневаги. Такий підхід накинули москалі в окупованій Україні українській мові. Тому жиди, емігранти з СССР. вживають назву «євреї» теж в українській мові, і за нимичимало українців приймає таке вияснювання назв «жид» і «єврей».

Але такий підхід неправильний. Назва «єврей» — московська. В українській мові, як і в інших слов'янських мовах від найдавніших часів вживається назва «жид», яку принесли в слов'янські краї з Франції й Німеччини самі жиди. Ні французи свого «жид», ні німці свого «юде» не вважають образливим, і ані їм, ані французьким чи німецьким, як і польським, чеським жидам, ніколи на думку не приходить міняти це на російську назву «єврей». То чому ж українську мову засмічували москалізмом «єврей?» Тим більше, що українці під назвою «жидівська» мова мають завжди на увазі «ідіш», що постала з німецької, а під «єврейська» мова ту мову, якою говорили жиди в давнині, й говорять сьогодні в Ізраїлі. Та й англійці вживають «Джу», а не «Гібрю».

    Українські літописці й українські історики виразно подають, що в Києві за княжої Руси була «ЖИДІВСЬКА», а не «ЄВРЕЙСЬКА» дільниця і «ЖИДІВСЬКІ» а не «ЄВРЕЙСЬКІ» ворота.
    Тільки в перекладі Святого Письма вжито назву «єврей». (Звідки взяли цю назву москалі, і це є одною із вказівок, що російська мова розвинулася з церковної мови Кирила-Мефодія, а не з якоїсь «праруської»). В українських перекладах Святого Письма вжито назву «єврей» для підкреслення, що йдеться про біблійні часи, а не про нову добу, в якій українці вже від княжих часів вживали назву «жиди».
Петро МІРЧУК

ВІДКРИЙТЕ ДЛЯ СЕБЕ "ВІТЧИЗНУ"


(Зображення клікабельне)

МІЙ БАНЕР

МІЙ БАНЕР
CURRENT MOON

ОРЕНДА ПРИМІЩЕННЯ У НІЖИНІ


ПРИМІЩЕННЯ ПРОДАЄТЬСЯ ЦІЛКОМ АБО ЧАСТИНАМИ. НЕЙМОВІРНО ПРИВАБЛИВА ЦІНА.

Шукати в цьому блозі

Завантажується...

ЧИТАЙТЕ "СВАРГУ" ІНШОЮ МОВОЮ

Загальна кількість переглядів сторінки