Промова доктора філософії Галини Лозко, професора кафедри філософії Київського університету ім. Бориса Грінченка, виголошена на Слов"янському конгресі, який пройшов у Києві в листопаді 2010 року
Родовий етнічний феномен завжди був і буде сильним геополітичним фактором, а етнічна ідентичність для багатьох народів досі залишається метою життя. Нині в різних куточках земної кулі мешкає понад 330 мільйонів слов’ян. Чи існує нині спільна слов’янська етнокультурна ідентичність, компетентність, самосвідомість?
Першорядними чинниками, що визначають етнонаціональну ідентичність, як відомо, є насамперед пам’ять спільності роду, територія, мова, релігія. Роз’єднані впродовж останнього християнського тисячоліття, слов’яни поступово втратили колись родинні зв’язки й етнічну тотожність; вони не раз вступали між собою в кровопролитні війни, завойовували терени своїх братів-сусідів, взаємно знищували один одного; та заклики до єдності слов’ян, які лунали з вуст найславетніших представників слов’янства, не завжди були почуті, або й просто зневажені політичними маніпуляторами. Слов’янська єдність ніколи не носила окремого абстрактно наукового характеру. На жаль, етнічними почуттями завжди маніпулювали політики, тому ця ідея не отримала достатнього розвитку.
Розглянемо, приміром, геополітичну теорію Слов'янофільства (відому ще як панславізм або всеслов’янство). Ця теорія за останні два століття перетерпіла чимало політичних перекручень. Головною ідеєю панславізму було об'єднання всіх слов'янських народів за спільністю походження.
Ідея єднання всіх слов’ян у могутню коаліцію з’являлась періодично в історії наших братніх народів. Її проголошували ще дохристиянські князі в часи, коли нашим народам загрожували чисельні зовнішні вороги. Експансія німецьких загарбників на слов’янські землі здійснювалася переважно шляхом насильницької християнізації наших слов’янських народів – про що нині мало хто згадує. Навіть дуже заанґажовані християнством дослідники все ж не можуть заперечити, що охрищення майже всіх народів відбувалось силовими методами, часто супроводжуючись кривавими розправами з непокірними, спаленням язичницьких святинь, статуй Богів, руйнуванням традиційних народних храмів. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) писав: „треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров’ю українського народу, що боронив батьківську віру...».
У 1168 р. внаслідок знищення найбільшої святині балтійських слов’ян Аркони на о. Руян (нині Рюген), почалася епоха відчуження наших народів від традиційної рідної релігії, що завжди є душею народу. В наше слов’янське тіло шляхом насильства вселили чужу душу – душу християнської покори, рабства, приниження людської гідності.
У свідомості наших предків слов’ян конфесійна та етнічна належність були взаємообумовлені. Християнство вони сприймали як релігію своїх ворогів-франків і германців, а війни з ними пояснювали як боротьбу їхніх місцевих плем’яних Богів з „німецьким Богом”. Зміна релігії розглядалася як зрада самому собі, своїй душі та єству власного народу, що за морально-етичними нормами рідної віри вважалося злочином. Саме тому слов’яни так довго не піддавалися християнізації, повставали і воювали з христоносцями.
Рідна релігія містить у собі культурний досвід багатьох поколінь наших етнічних Предків і становить собою основу історичної й генетичної пам’яті слов’ян. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінної передачі етнічних знань і родового досвіду, роз’єднало слов’ян за конфесійною належністю (католицтво, православ’я), за абеткою (кирилиця, латиниця), послабило почуття родинних зв’язків. Таким чином, мусимо ствердити, що геноцид слов’янських народів розпочався з деїциду (термін вперше вжив професор В.Шаян) – що означає «вбивство Богів».
У новітні часи ідея панславізму з’явилась в кінці XVIII століття, коли переважна більшість наших народів перебувала в складі Російської, Австрійської та Прусської імперій. В цих імперіях побутувала офіційна думка, що панславізм «призводить до дестабілізації монархії». Переслідувалося все, що стосувалось слов’янства, навіть розмова рідною мовою.
На противагу цьому політичному тиску виникає ідея слов’янської взаємності, що має словацьке походження. Вперше обґрунтована поетом Яном Колларом, який є автором першої теоретичної програми духовного єднання слов’янських народів, в основу якої було покладено розуміння слов’янства як єдиного цілого – «слов’янської нації». Саме Коллар включив слов’янську проблематику в галузь філософської думки. В Австрійській імперії тема панславізму виникла на початку 1820-х років з появою поеми Яна Коллара «Дочка Слави».
Однак, концепція Коллара мала й свої недоліки: найбільшою помилкою Коллара була ідея «мовного зближення» слов’ян, що на місцевому ґрунті вилилося в створення концепції «чехословацького племені» і заперечення самостійності словацької мови. До речі, пізніше він не наполягав на цій думці («Трактат про літературну взаємність»).
Другою помилкою Коллара було надання особливої ролі Росії в об’єднанні слов’янських народів (це твердження ґрунтувалось на чисельній і територіальній перевазі Росії перед іншими слов’янами). Як бачимо, ця теза виявилась хибною, що постійно надавало словацько-російським взаєминами певного політичного антагонізму [див. також трактат Л. Штура «Слов’янство і майбутній світ»]. Значна частина слов’янських народів, що постійно перебувала під гнітом різних імперій, постійно потребувала національного звільнення. Тому, як свідчить історія, лідери слов’янського руху розчаровувалися в російському факторі.
Але ідеї «добровільного» злиття націй, як ми вже знаємо, зазнали краху не тільки в СРСР, а й у Чехословаччині, Югославії, що розпалися на національні «квартири». Отже асиміляція, про яку мріяв В. Ленін, виявилася неспроможною. Вона не тільки не здійснилася в союзі (соціалістична система), але й зазнає краху в США (капіталістична система). Не вийшло перетворення багатьох націй ні в єдиний «радянський народ», ні в єдину «американську націю».
Показовою щодо цього є праця Н.Я.Данилевського «Росія і Європа» (1871), що досі вважається однією з основоположних. У ній, попри відвертий російський месіанізм, водночас стверджується, що злиття слов’ян в одну державу, в єдине політичне тіло пошкодило б загальному інтересу всієї культурно-історичної групи. Саме цю думку російські послідовники Данилевського намагаються «не помічати». Данилевський віддавав перевагу окремішньому існуванню слов’ян зі збереженням тісніших культурних та інформаційних контактів: «Для величия и культурного значения семьи славянских народов ... нужно не поглощение славян Россией, а объединение всех славянских народов общею идеею Всеславянства» [Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – СПб., 1871. – С. 409, 411]. Отже, Данилевський висловлював думки протилежні будь-яким загарбницьким намірам Росії. Н.П.Аксаков писав, що «Всеслов’янство завжди було, є й буде простим історичним та етнографічним фактором», що розглядається як народний організм, а не як політична спільнота.
Сплески інтересу до слов’янських ідей відбувалися періодично в середовищі слов’ян під впливом романтичних або політичних чинників. Однак, слов’янський і російський панславізм – різні речі: слов’янський має культурницький зміст, російський – несе в собі ідеологію великодержавності та імперських експансіоністських цілей. Таким чином, всякі мрії та спроби до об’єднання слов’ян завжди розбивалися об гегемонію Росії.
Звичайно, негативне ставлення до слов’янського національного питання породили класики марксизму-ленінізму, що не могло не позначитися й на радянських ідеологічних доктринах. Так, Ф. Енгельс у своїй статті «Боротьба в Угорщині» писав: «Панславізм виник не в Росії або Польщі, а в Празі і Загребі ... Безпосередньою метою панславізму є створення слов'янської держави під покровительством Росії від Рудних і Карпатських гір до Чорного, Егейського і Адріатичного моря... Єдність панславіста – це або чиста фантазія, або – російський батіг». Тут же Ф. Енгельс також створює типовий германський шовіністичний ярлик, що його будуть ще ціле століття чіпляти слов'янам: «Народи, які ніколи не мали своєї власної історії, які з моменту досягнення ними першого, найнижчого рівня цивілізації, вже підпали під чужоземну владу або лише за допомогою чужоземного ярма були насильно підняті на перший рівень цивілізації, не життєздатні і ніколи не зможуть досягти якої-небудь самостійності. Саме така доля австрійських слов’ян» [Енгельс Ф. Демократичний панславізм // Маркс К.., Енгельс Ф. – Собр. соч.–Т. VI.–С. 181–182; 290 – 298].
Тут дехто з доповідачів засуджував націоналізм. Тому хотілось би торкнутися й цієї проблеми. На думку сучасних націологів, націоналізм виникає як природна реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення: економічні, соціальні та політичні процеси, іноетнічні та інорелігійні впливи. У процесах розпаду імперій, відділення колоній від метрополій та утворення національних держав, націоналізм стає політичним принципом, згідно з яким «етнічні межі не повинні перетинатися політичними кордонами, а етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти народу». Отже, націоналізм як етнозберігаючий чинник перевершує й світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу. Справжній націоналізм завжди протистоїть таким явищам, як: глобалізм, інтернаціоналізм, імперіалізм, християнство, космополітизм, егалітаризм, лібералізм.
Серед слов’янських народів термін «націоналізм» набув популярності лише в другій половині ХІХ ст. – в час їхнього національного відродження, підйому цікавості до предківської мови, культури й ототожнювався з боротьбою за національні права. Саме на слов’янському ґрунті націоналізм набув такої особливої його форми як макронаціоналізм, відомий під назвою панславізм, що фактично є таксономічно вищою формою націоналізму, яка об’єднує націоналізми генетично споріднених народів. Так, наприклад, в «Енциклопедії націоналізму» (Лондон, 1990) читаємо: «Панславізм – найбільш стара і найбільш важлива форма макронаціоналізму. Ідея союзу всіх слов'ян у могутню коаліцію з'явилася в кінці XVIII століття в час, коли всі слов'янські народи були меншинами в Російській, Австрійській і Прусській імперіях... Ян Коллар, що прославив мрію союзу слов'ян в «Дочці Слави», став попереду слов'янських апостолів націоналізму» [Encyclopedia of Nationalism / Snyder L.L. – London, 1990. – Р. 309].
Оскільки в імперіях (Російській, Австрійській та Прусській) чекати на ґрунтовні теоретичні наукові виклади націоналізму ще не доводиться – то вони плідно розквітли в галузі красного письменства.
Особливу пасіонарну хвилю слов’янського націоналізму в Австрійській імперії підняла поема Яна Коллара «Дочка Слави» (початок 1820-х років). Створений поетом образ дочки Богині Слави є глибинним етнонаціональним символом слов'янських народів. Поет розповідає про свою багатостраждальну батьківщину, про трагічну долю полабських слов'ян, майже повністю знищених завойовниками, про шляхетні ідеали Яна Гуса, подвиги героїв-слов’ян упродовж багатьох віків боротьби за свої права.
У 1836 р. Франце Прешерн, один з творців словенської літературної мови, опублікував поему «Хрещення при Савиці», в якій уперше висловив найпотаємніші людські почуття й думки. Велика частина рукописної спадщини поета була спалена за наказом католицького духівництва. Його поезія виражає скорботу громадянина й патріота, що пристрасно любить батьківщину, бореться за її відродження.
Однак серед офіційних імперських кіл превалювала думка, що слов’янський націоналізм «призводить до дестабілізації монархії». Переслідувалося все, що стосувалось слов’янства, навіть розмова рідними слов’янськими мовами.
Демографічна криза слов’янських народів – глибоке порушення відтворення населен¬ня, що загрожує самому його існуванню. В майбутньому це загрожує депопуляцією слов’ян, і європейців загалом, з усіма негативними соціальними наслідками.
Тотальна дезинформація, що панує в нашому суспільстві, унеможливлює розуміння причин національного занепаду, що гальмує й пошуки шляхів виходу з кризи. Політика підтримки міграції – це поступова заміна корінного населення – іншим, прийшлим, ворожим кочівником, в менталітеті якого прагнення до привласнення того, що вже створено кимось. Приплив іммігрантів міняє структуру населення в такій мірі, що міняються його етнічні властивості. Наступ ісламу з метою завоювання Європейського континенту становить серйозну загрозу. Релігійний аспект в цьому випадку – це всього лише прикриття – колись так само на мечах христоносців в’їхала в Європу «релігія любові»! Тепер ми маємо етнічну війну проти всього європейського світу.
ВИСНОВКИ:
1. Збереження слов’янської ідентичності можливе через цілеспрямовану освіту і виховання, встановлену в межах національних держав. Оскільки в Україні досі слов’янська ідея перебуває в «лівих» руках (комуністи, соціалісти, ліберали), створився негативний імідж Всеслав’янської ідеї, ототожнення її з московським імперіалізмом, прагненням Росії до світового панування. Таке уявлення про Всеслов’янство має бути подолане, коли за нього візьмуться національно-патріотичні рухи, які й візьмуть на себе відповідальність за долю слов’янського суперетносу (науковий термін на позначення групи народів спільного походження, близьких мовно та історично).
2. Оскільки рідна віра є найголовнішим складовим елементом етносу (в трійці: рідна земля, рідна мова, рідна віра), то збереження самобутності, а отже й етнічної ідентичності слов’ян можливе за умови відродження рідних етнічних релігій. Нині такий процес уже триває, він є закономірним явищем в усій Європі, зокрема в слов’янських країнах: Україні, Польщі, Росії, Білорусі, Чехії, Словаччині, Словенії, Сербії, Болгарії та інших. Ця природна альтернатива асиміляції, що виникла стихійно з самих надр народу, є свідченням дії закону самозбереження, який вступає в силу на порозі крайньої межі, за якою або смерть, або порятунок… Тому не рахуватися зі слов’янами-рідновірами сьогодні вже не доцільно. Краще нас підтримати.
3. Об’єднання слов’ян можливе й потрібне в етнокультурному й інформаційному просторі на засадах горизонтальної співпраці, але ніколи – не в «єдіной нєдєлімой» державі, яка хоче «ощасливити» братів-слов’ян своєю опікою. Можливо в цьому сенсі створення міжнародної ліги слов’янських держав було б доцільним, але ніколи – ніякого «союзного государства»! Українці, як ніхто інший, мають сумний досвід перебування в радянській імперії. Хай він послужить іншим слов’янам як засторога.
Може тоді й справдяться слова нашого Кобзаря: «Щоб усі слов’яни були добрими братами, і синами Сонця-Правди, і єретиками».
сербською і російською мовами
понад селом туман дрижить, 
Шановні друзі! Нещодавно ми відкрили Закон.
Публікації
