ПРО ПЕРЕМОЖЦІВ І ПЕРЕМОЖЕНИХ

Коли ми переможемо, нас потім прославлять і дадуть нам ще чужої слави і піднесуть на щитах угору для всіх прийдешніх поколінь. Коли нас переможуть - нічого нам не чекати ні тепер, ні потім - від нас і нашу славу відберуть, розтопчуть нашу чесноту, сміливість, заплюють нашу мету і наші очі...

Ю. Яновський

ЧЕРВОНА РУТА

"Народний контроль" на тему "Горе переможцям. Львів"

Кінець війни? Але не для нас!

Ґергард Ґнаук, Die Welt (Німеччина)

Для них Друга світова війна 8 травня не закінчилася. Багато партизанів на підкорених Радянським Союзом територіях Східної Європи ще довго після 1945 року боролися з новою владою. Особливо сильним був рух опору в Україні. Зрештою, шлях багатьох українців до збройної боротьби легко пояснити, пише Ґергард Ґнаук у німецькій Die Welt.

«Радянське міністерство держбезпеки та міліція були розгублені. Вже сім років минуло з кінця Другої світової, а на заході Радянського Союзу все ще тривали бої» – пише Ґергард Ґнаук. Партизани, яких в народі називали «лісовими братами», а радянська влада – «бандитами», діяли і надалі. Чи не найбільшого головного болю органам безпеки завдавав українець на прізвисько “борсук”. Автор статті наводить витяг з донесення, датованого жовтнем 1952 року: «”Борсук” – дуже досвідчений у конспіративній та підпільній діяльності проти існуючого соціалістичного ладу. При цьому він опирається на вірні йому, контрреволюційні націоналістичні кадри. (…) У 1947 році “борсук” під час однієї з операцій органів безпеки декілька годин вичікував під водою у ставку і дихав при цьому через очеретину».

Ім‘я цієї людини – Василь Кук. У 1950, коли радянська таємна поліція викрила і вбила його попередника, Василю Куку в підпільній армії було присвоєно звання «полковника». Він став провідником руху опору в Україні. З 1944 року Кук був одружений із бойовою соратницею Уляною і жив з нею потайно, використовуючи з десяток псевдонімів. Його шукали сотні співробітників МДБ, попередника КДБ. Кук пішов у підпілля ще з початком війни у 1939-му, і, можливо, саме тому описи його у радянських органів були дуже неточними: «Середнього зросту (160-165), за іншими даними – низькорослий. Середньої статури, не кремезний (за іншими даними – кремезної статури). Колір очей – світло-коричневий, за іншими даними – блакитний».

«Шлях багатьох українців до збройної боротьби легко пояснити: перед війною українці були найбільшим народом в Європі без власної держави», – пише Ґергард Ґнаук. При цьому доля українців як в Радянському Союзі, так і в Польщі була тяжкою – в одній державі вони потерпали від сталінського терору та спланованого голоду, а в іншій – від польського націоналізму. Проти цього виступила ОУН під проводом Степана Бандери та вдалася до терору. Кук ще в юнацькі роки став членом організації. У 1934 році бойова група ОУН вбила польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Керуючись гаслом «ворог мого ворога – мій друг», українські націоналісти підтримували тісні контакти з німецькими політиками. Рейхсвер до приходу Гітлера таємно підтримував українські групи фінансово та вишколом.

Таким був світ, в якому зростав Василь Кук, зауважує автор статті. Він народився у 1913 році на території тодішньої Австро-Угорської імперії. А коли ходив до гімназії, то вона вже належала до Польщі. У 15 років Василь Кук поширював листівки та переховував зброю, а коли став повнолітнім, то його засудили до двох років ув‘язнення. Відбувши покарання, Василь Кук пішов у підпілля. Як і його соратники, у світовій війні, що насувалася, він бачив знак надії – здавалося, наближається створення власної держави.

У 1941 році українці постали перед вибором: боротися зі Сталіним проти німців чи з Гітлером проти совітів. Надія створити при наступі німців на Радянський Союз власну державу швидко зникла. Бандеру заарештували і ув‘язнили в концтаборі Заксенгаузен, згодом затримали також і Кука, але йому вдалося втекти.

Поступово ставало зрозуміло, що на сході Європи гору бере Червона Армія. І тоді перед українцями знову постала стара дилема: з ким проти кого? Наприкінці 1942-го активісти ОУН почали формувати справжнє військо – Українську повстанську армію (УПА), яка невдовзі налічувала десятки тисяч бійців. Вони зверталися до червоноармійців з наступними словами у листівках: «Побийте німецького нелюда Гітлера, а тоді ми разом з усім народом повернемо проти людожера в Кремлі – Сталіна і його банди! Брати, переходьте цілими підрозділами на бік національної повстанської армії!».

Але ці сподівання виявилися ілюзіями, зауважує Ґергард Ґнаук . Згодом підрозділи НКВС отримали завдання ліквідувати УПА. Найбільша битва проти радянських військ відбулася у 1944 біля села Гурби. Співвідношення сил було 5 тисяч проти 30 тисяч. Кожна зі сторін стверджує про значні втрати іншої,

частині повстанців вдалося вийти з оточення.

Партизани могли утримувати під контролем значні території і опиралися на місцеве населення, яке більш-менш добровільно їх забезпечувало продовольством. Повстанці вбачали у совітах окупаційну силу і здійснювали численні напади. Вражають дані радянських органів, які ще донедавна були таємними: у перші два роки після захоплення Західної України, було вбито 11 725 радянських службовців, агентів та колабораціоністів, 2 401 зник безвісти. Влада теж жорстоко діяла проти повстанців, а також проти цілих сіл, яких підозрювали у симпатіях до партизанів: жінок ґвалтували, тіла повстанців виставляли на-показ. За даними знову ж таки радянських джерел, у підсумку кількість загиблих серед українців була у декілька разів більшою, ніж втрати представників органів влади. До цього потрібно додати ще 600 тисяч заарештованих і депортованих до Сибіру українців. Але ситуація, на думку Москви, була незадовільною, а тому Сталін на декілька місяців навіть усунув з посади керівника компартії в Україні Микиту Хрущова.

На початку 1947 року органи безпеки оцінювали кількість бійців УПА у 4 456. Той рік став переломним, зауважує Ґергард Ґнаук, рух опору зазнав чималих втрат. Нова влада просувала колективізацію селянських господарств, що погіршило ситуацію із забезпеченням повстанців продовольством. Греко-католицька церква (УГКЦ), яка нараховувала 4,5 млн вірян та підпорядковувалася Папі, була ліквідована, а її храми – передані Російській православній церкві. УГКЦ була під забороною аж до 1989 року.

У 1950 році, коли Василя Кука обрали провідником ОУН та командувачем УПА, він написав програму, в якій засуджував «більшовицький соціалізм, а також капіталізм». При цьому він сподівався на партизанів у інших країнах. Зокрема, в Польщі проти нового режиму боролися українці, які там проживали. Комуністична влада відповіла на це «етнічною чисткою» прикордонної території і висланням 150 тисяч українців у Померанію та Східну Прусію. Причини боротися проти нової диктатури були також і в поляків – кількість партизанів у Польщі в 1948 році оцінювали в 13 000 бійців.

Остання велика операція, під час якої групу партизанів змусили скласти зброю, відбулася в лісах на північ від Варшави 5 липня 1953 року. Того ж року було заарештовано останнього командира руху опору в Литві, Йонаса Жемайтіса. У непокірливій Литві боротьба з новою владою забрала життя 20 000 партизанів, ще по 2 000 загинули у Латвії та Естонії.

Часто перемогу каральним органам забезпечувало засилання агентів. У 1954-му, після 17 років у підпіллі, Василь Кук разом з дружиною був схоплений у криївці гаданими «товаришами». Після цього були шість років ув‘язнення. Згодом Василь Кук отримав змогу працювати істориком у Києві, де і помер у 2007 році. Іншим учасникам опору випала ще тяжча доля: другу половину свого життя багато партизанів провели головно у таборах ГУЛАГу. Найдовше – командир УПА Мирослав Симчич: майже безперервно з 1949 по 1985 рік він провів в ув‘язненні. Сьогодні, у віці 88 років, він проживає в Галичині.

«Сьогодні на честь антирадянських борців зводять пам‘ятники. Їхніх противників – агентів МДБ і КДБ – теж не забули: на багатьох кладовищах в Україні вони спочивають у перших рядах поряд з червоноармійцями. Надгробні плити однакові і лише зазначені роки смерті виказують, що померли вони за іншу мету», – пише Гергард Гнаук.

inozmi
Оригiнал матерiалу:
http://www.welt.de/print/die_welt/kultur/article13352752/Kriegsende-Doch-nicht-fuer-uns.html

Українці одружуються за рахунок спонсорів

Перші спонсорські весілля, як і багато інших оригінальних ідей з’явилися у Сполучених Штатах, сьогодні вони поширені у багатьох англомовних країнах світу. У португаломовному світі подібні весілля – абсолютна новина, скажімо у Португалії перше таке весілля відбулося лише у 2010 році.

Ідея спонсорського весілля сподобалась Дмитру Яцюку,
українцеві, який вже багато років проживає у Мозамбіку і який є одним з активістів української громади країни.

Своє рішення Дмитро Яцюк пояснює просто: «Після того, як ми з дружиною вирішили взяти офіційний шлюб, постало питання фінансів. Можна було витрачати власні гроші та розраховувати на підтримку родини, але мені було цікаво використати мій досвід та знання для того, аби переконати бізнесові структури спонсорувати, хоча б частково, наше свято. Адже весілля – це соціальна подія, а будь яка соціальна подія може розраховувати на увагу та підтримку суспільства. Звісно, що я не забував про мозамбікську реальність: невеликий розмір споживчого ринку, консервативність мозамбікського суспільства, можлива незгода батьків та необхідність ставати об’єктом цікавості медійного простору».

Весілля відбулося 14 травня 2011-го року у місті Мапуту, де Дмитро Яцюк (36) взяв шлюб з Марією Кандідою Серра (36), після кількох років спільного життя. Весільна церемонія була зовсім невеликою, на неї були запрошені батьки, близькі родичі та друзі родини. Одною з «родзинок» весілля була присутність служанки молодих, яка працює у родині вже шість років, а також деяких представників дипломатичного корпусу Єгипта.

«Спочатку батьки дружини скептично поставилися до моєї ідеї, хоча і нічим не перешкоджали», - розповідає Дмитро Яцюк, - коли ж побачили, що моя активність почала давати результати, то навіть почали допомагати, надсилали інформацію про наше весілля друзям, знайомим та знайомим знайомих, вели активну електронну переписку, телефонували, використовували соціальні мережі».

Біля дюжини мозамбікських приватних фірм (середеній та дрібний бізнес, у більшості послугова галузь) відгукнулися на пропозицію Дмитра Яцюка про спонсорування його весілля. Фірми сплатили банкет (який по-португальськи називається copo de água, тобто «склянка води»), готель для першої шлюбної ночі, проживання на курорті у п’ятизірковому готелі, лімузин, весільний торт (за традицією частину торта треба зберігати цілий рік та з’їсти у першу річницю весілля), всього на сумму близько 4.000 у.о., або 75% відсотків від загальних витрат на весілля.
У свою чергу фірми – спонсори отримали можливість розмістити свою рекламу на банкеті (всі вони шляхетно відмовилися від такої можливості), їх логотипи з’явилися на весільних запрошеннях, а також на сторінках блога, який Дмитро створив спеціально для цієї події:
http://casamento-um.blogspot.com

Для зменшення витрат під час організації весілля Дмитро також використав інші «маленькі хитрощі»: за музику відповідав український ДіДжей (банкір за фахом), а фото та відео зйомку робив лікар – грузин. Обидва - щирі та хороші друзі молодих.

Дмитро Яцюк також не виключає можливості того, що на основі свого блога у майбутньому він напише книгу порад для тих, хто хотів би організувати весілля без зайвих витрат.

У Тернополі секта зомбує дітей, – вважає батько

За допомогою гіпнозу, зомбування, навіть наркотиків релігійна громада утримує двох молодих людей, стверджує їхній батько.

Пан Микола (прізвище просив не називати, — прим. ред.) нарікає на общину, каплиця якої розташована у Тернополі, в парку Національного відродження. Обоє дітей, зі слів чоловіка, вважають, що служать Богові та людям. Проте зважаючи на фанатичну поведінку сина і доньки, розрив стосунків із друзями та рідними, а також на дивні речі, що відбуваються в общині, чоловік боїться за них.

Нагадаємо, ту релігійну громаду не визнала жодна конфесія чи релігійна община. Будівля, яку вони називають храмом, розташована неподалік Співочого поля, біля джерела. Тобто – на самовільно захопленій парковій території. Те місце обрали не випадково. Мовляв, там з’являлася Матір Божа. Тож на думку людей, та місцина — свята земля.


Назар став Павлом

Назар (23 р.) і Христина (22 р.) — жителі Львівщини. Проте в біду, як каже їхній батько, сестра і брат потрапили у Тернополі. Чоловік приїхав сюди, аби розповісти свою історію. Він сподівається, що вплине на ситуацію, надавши їй розголосу. Назар в громаді – майже два роки, а Христина – рік. Усі спроби забрати їх звідти були марними.

- Почалося все, коли вчителька християнської етики загітувала людей на поїздку в Тернопіль, – пригадує чоловік, – у греко-католицьку – так вони себе спочатку називали – каплицю. Мовляв, там у парку сталося диво. Син поїхав. Повернувся задоволений. Потім ще їздив і ще. Із друзями, із сестрою. Назар навчався в Львівському університеті. Був хорошим студентом, міг залишитися в аспірантурі. Але після 4-го курсу заявив, що йде служити в громаду.

Батька це насторожило. Він каже, що спершу подумав: на сина просто щось найшло і він передумає. Цього не сталося. Коли ж громада з парку почала себе називати не греко-католиками, а просто католиками, чоловік зрозумів, що в сина – проблеми.

- Назар завжди був авторитетом для Христини. Тож вона вчинила, як він. Донька залишила 5-й курс медичного вузу, – додає пан Микола. – Син тепер – священик, хоча й не має відповідної освіти. Йому дали нове ім’я – Павло. Що робить дочка – не знаю, але поки що ім’я не змінила.

Чоловік спілкувався з дітьми, коли приїздив з дружиною у Тернопіль.

- Діти втратили всі інтереси, які мали, – нарікає він. – Порвали стосунки з усіма. Не цікавляться і нами. На прохання і благання не реагують. Їх наче там якимись наркотиками накачують чи зомбування йде?

“Із Богом спілкуються…”

Батько каже, що пропонував дітям альтернативу: навчання на священнослужителя – для сина та релігійну освіту – доньці. Аби вони, якщо відчувають поклик до служіння Богу, могли це робити легально. Але пана Миколу не послухали.

- Коли помер їхній дідусь, вони навіть у нашу церкву не пішли помолитися за нього, – пригадує батько. – Вони нікого не визнають, усіх ігнорують. Вважають лише себе істинною церквою і християнами. Але там відбуваються дивні речі, які від поведінки християн – далекі. Жінки ходять у довгих сукнях, читають тільки релігійну літературу, телевізор – під забороною, хіба новини – і все.

Чоловік неодноразово бував на “службах” у каплиці. Тож помітив певні відмінності від традиційних богослужінь.

- Вони там на колінах і в мороз стоять, поклони б’ють постійно. Служба у них – три години, – описує пан Микола. – У них є старенький священик у візочку і жінка, яку називають сестрою Ольгою. Там кажуть, що вони з Богом спілкуються, від його ім’я говорять. Люди, які туди ходять, переконані, що там зцілюються. Пам’ятаю, всім про жінку, в якої виявили рак 4 стадії, розповідали. Вона, мовляв, зцілилася. Але тієї жінки ніхто не бачив!

Проживали діти раніше у найманій квартирі. Платив за неї тато. Батьки давали гроші і на прожиття. Та припинили, сподіваючись, що без коштів діти не зможуть обійтися і повернуться. Тоді почалися дзвінки з докорами. Панові Миколі видавалося, що всі слова синові і доньці хтось підказує. Надалі спроби дізнатися, де мешкають діти, були марними.

“Будуть ляльками…”

- Я якось хотів простежити, де вони живуть, але не зміг, – пригадує пан Микола. – До каплиці і від неї всіх возить бус. Думав, може на вулиці вдасться переконати, але ні. Коли йдуть пішки – там метрів 300 до каплиці не доїдеш, довкола моїх дітей йдуть якісь жіночки і чоловіки. Коли підходжу, їх відразу обступають, здіймають крик, відштовхують навіть.

Діти уникають спілкування з батьком. Чоловіка це дивує, бо раніше вони були дуже близькими. Панові Миколі видається, що син і донька нині ставляться до нього, як до чужого. Така біда може статися й з іншими батьками, прогнозує пан Микола.

- Та громада вже будує в Тернопільському районі чоловічий монастир і планує звести ще й жіночий, – зауважує чоловік. – Завдяки друзям-правоохоронцям з інших областей я з’ясував, що такі ж “парафії” є на Львівщині та у Закарпатті.

Вірян з однієї області залучають до служб в іншій. Чоловік припускає – щоб рідним було важко витягти когось із “пастки”.

- Я лише хочу повернути дітей, – додає батько. – Вони й так собі вже нашкодили, бо ані освіти не мають, ані перспектив. Думаю, тій церкві вигідно, щоб люди не мали ні знань, ні майбутнього, ні зв’язків з ріднею. Тоді вони будуть ляльками в чиїхось руках. А якщо рідні захочуть спілкуватися з дітьми чи внуками, то змушені будуть вступати до тієї громади.

Чоловік каже, що докладе всіх сил, щоб “вирвати” дітей. У планах львів’янина – посприяти тому, аби сина забрали в армію. Мовляв, там він повернеться до нормального життя. Окрім того, батько сподівається, що влада нарешті розжене ту громаду.

Нагадаємо, вплинути на релігійну громаду, яка захопила землю в парку і забудувала там більше 3-х сотих, поки що не вдається. Тривають суди. Разом із тим, представники офіційних церков неодноразово застерігали людей від небезпеки, яку несе “паркова” громада. Поспілкуватися із її керівництвом — неможливо. Журналісти наштовхуються лише на агресивно налаштованих вірян, які спілкуються здебільшого цитатами з Біблії та не пускають нікого у каплицю.

- Свята церква коментарів не дає, – повідомила тоді одна з головних парафіянок кореспонденту. – Ми і наш отець не хочемо і не будемо спілкуватися з пресою. Нічого поганого ми тут не робимо. А заважаємо лише тим церквам, які збудовані на піску.

Інші жінки, які вийшла назустріч кореспонденту “20 хвилин”, стверджували, що вони, мовляв, — істинні християни, земля там — свята і храм — назавжди. Спробували ми поспілкуватися з вірянами і 10 травня, але вони повторили те саме, що й раніше.


Андрій Шкула

Как ныне сбирается вещий совок

"Пусть квитки (цветочки) завянут, только бы пулеметик не заржавел" - эту западэнскую пословицу времен ОУН и УПА, Степана Бандеры и Романа Шухевича не мешало бы усвоить тем провокаторам из Севастополя и Одессы, лужковско-рогозинским выкормышам, которые на московские доллары отправились в свободный антисоветский Львов (то есть в западный монастырь) со своим заплесневевшим уставом, состоящим из сталинских портретов, краденых георгиевских ленточек и серпасто-молоткастых красных тряпок.

Как всегда, провокаторы хорошо выбрали время: 9 мая, праздник рисковавших жизнью фронтовиков, которые вспоминают молодость, товарищей и "битвы, где вместе рубились они", - и любимый день задарма примазавшихся к ним мародеров, не воевавших ни дня, зачастую родившихся после 1945 года, мизинца себе не уколовших ради Родины, вырядившихся, как вороны в павлиньи перья, в символику георгиевских кавалеров (еще бы ордена себе понаделали из марципана), таскающих по Красной площади ржавые баллистические жестянки и глазеющих на салют, как на ярмарочный фейерверк.

Несть им числа - от нацепивших георгиевские ленты пошляков-телеведущих до Путина с Медведевым, дорвавшихся до ежегодного пиара на костях 27 миллионов погибших в ту войну. И еще прибавьте к ним совков, втершихся в немцовскую "Солидарность" и накинувшихся с проклятиями на Николая Храмова, настоящего антисоветчика и диссидента, только за то, что он справедливо заметил (вслед за блестящим журналистом и одним из столпов диссидентского сообщества Александром Подрабинеком), что 9 мая праздновать нам нечего, празднуют его одни невежественные и тупые вечно советские граждане.

День 9 мая - корпоративный праздник фронтовиков (минус вохра, "Смерш" и НКВД). Отвяжитесь вы от них, штатские, нестроевые, тыловые крысы с чужими ленточками, вас на передовой не стояло и в окопах не лежало. Сначала повоюйте (только не в Афгане, не в Чечне и не в Грузии), а потом поговорим. Я тоже ветеран войны против тоталитаризма со стажем в 43 года, и даже с орденом за это от Литвы. Мы тоже воевали, я и мои товарищи-диссиденты, и многие полегли в бою. Да, мы проиграли войну, мы не смогли освободить Россию от СССР, но кто посмеет бросить в нас за это камень? Мы тоже шли на смерть, и у нас тоже есть свои корпоративные праздники: 21 и 22 августа - дни революции 1991 года и 4 октября - день падения советской власти. Мы ветераны проигранной войны, и как нам не понять и не почтить фронтовиков 1941-1945 годов, которые свою войну тоже проиграли. Как писал Иосиф Бродский: "Скажите там, чтоб больше не будили, и пусть никто не потревожит сны... Что из того, что мы не победили, что из того, что не вернулись мы!"

Павел Коган, Михаил Кульчицкий, Борис, сыгранный Баталовым в фильме "Летят журавли", ополченцы, защищавшие Москву, солдаты из Брестской крепости, Виктор Некрасов, Василь Быков, Вячеслав Кондратьев, Василий Гроссман, Юрий Левитанский - все они, живые и мертвые, хотели как лучше, а получилось как всегда. Для своей страны они ничего не сумели сделать, она сгнила в сталинском концлагере, Восточную Европу, страны Балтии, Западную Украину и Западную Беларусь, несчастную Бессарабию - нынешнюю Молдову с их помощью поработили и загнали в коммунистическое стойло. А Германию перевоспитывали и делали продвинутой демократией Великобритания и США. Свою же часть Германии мы сделали филиалом своего ГУЛАГа. Так что всем нам, не фронтовикам, 9 мая пристало не салюты устраивать, а слезы лить. Ведь мы проиграли не только свою войну, но и свою жизнь, свое будущее.

Конечно, сражаться с Гитлером - это было правильно и похвально. Но и сражаться со Сталиным тоже было правильно и достойно вечной памяти. Здесь равны все ветераны: и те, кто брал Берлин, и те, кто пошел в РОА, к Власову. Опять-таки здесь прав Коля Храмов. И если у Власова в Манифесте были плохие строки, то у Красной Армии манифесты были никак не лучше. А советский гимн звучит куда хуже гимна РОА. И как же завидна доля украинских патриотов (у нас их окрестили националистами), которые в рядах ОУН и УПА под национальными флагами сражались и с фашистами, и с большевиками!

Нам даже 8 мая нечего отмечать. Мир тихо и скромно празднует окончание Второй мировой войны. А для нас она не кончилась до сих пор. Россия - последний агрессор, последний защитник пакта Молотова-Риббентропа. Риббентропа давно повесили и похоронили, а вот Молотов воскрес в Примакове, в Лаврове, в Путине и Медведеве. Мы продолжаем оккупацию Молдовы, то есть Приднестровья, Грузии, то есть Самачабло (Южная Осетия) и Абхазии, японских островов, части финской и эстонской территории.

И совсем смешно, когда мы требуем в день 9 мая благодарности и аплодисментов от порабощенных нами народов: украинцев, эстонцев, литовцев, латышей и молдаван. Для них этот день - день национальной трагедии. И для Грузии с Чечней - тоже. В этот день за ними окончательно захлопнулась дверца советской клетки и они стали рабами Сталина и НКВД. НКВД, окончательно развязав себе руки, со свежими силами занялся карательными операциями против украинских и литовских повстанцев. Читайте Солженицына и Леонида Бородина! Смотрите фильм "Вишневые ночи"! Западная Украина сражалась до 1956 года, западэнцы шли в ГУЛАГ целыми районами. А провокаторы из отряда "Москва-Севастополь" притащили им красные флаги и сталинские портреты в расчете на то, что в свалке затопчут несколько ветеранов и можно будет повизжать всласть.

Партия Олега Тягнибока "Свобода" очень выросла в моих глазах. Она и львовские городские власти отстояли национальное достоинство. В Украине участие в торжествах в честь 9 мая (так же как и в Молдове, Грузии, странах Балтии и Восточной Европы) - знак национальной измены. И георгиевские ленточки с красными флагами - тоже.

А российский консул меня просто потряс. Дело дипломатов гасить конфликты, а не разжигать. Отозвать бы его и отправить прямо в Мекку. Пусть там жжет Коран у стен главной святыни. Или послать в Нью-Йорк - там он, видимо, будет возлагать цветы на Ground Zero в знак памяти о террористах, таранивших самолетами башни-близнецы. Возлагать венки к памятнику воинам-поработителям во Львове - это аналогично двум предлагаемым хеппенингам. Хорошо учат будущих дипломатов у нас в МГИМО.

И вообще, хватит уже вещим совкам искать повсюду хазар для отмщения. За эти глупости история уже отомстила, и отомстила именно нам. И, судя по стилистике 9 мая, Россия лежит в могиле, куда более глубокой, чем бункер Рейхсканцелярии. И не надо тащить на наши похороны львовян. У них, может статься, еще будет свадьба с европейским приданым.

Валерия Новодворская
 Фото Граней.ру

Степан ВАЙДА: Герой Радянського Союзу, член ОУН

Ім'я Степана Вайди сьогодні маловідоме його співвітчизникам. І даремно. Його життєвий шлях вартий того, щоби знімати фільми і писати романи: Вайда прожив всього 23 роки, але, будучи членом Організації Українських Націоналістів, здобув звання Героя Радянського Союзу.

Степан Миколайович Вайда народився 17 січня 1922 році на Закарпатті. Під час навчання в семінарії в Мукачево він вступив до українського культурно-просвітницького товариства "Просвіта" і невдовзі опинився в лавах Організації Українських Націоналістів, здобувши посаду в мукачівському Проводі ОУН. Після закінчення навчання Вайда вирішив присвятити себе вчителюванню, однак, доля розпорядилася інакше. В 1938 році розпочалася боротьба за незалежність Карпатської України від Чехословаччини і керівництво ОУН, оцінивши здібності Вайди, доручило йому створення збройної організації українців – "Карпатської Січі". Саме "Карпатська Січ" прийняла на себе перший удар угорських військ в березні 1939 року – тоді для українців і почалася Друга світова війна. Карпатські січовики були першими, хто вступив в бій з Угорщиною – сателітом гітлерівської Німеччини.

Після падіння Карпатської України і угорської оккупації краю Степан Вайда змушений був імігрувати спочатку до Польщі, а потім до Чехословаччини, звідки був інтернований до Росії, в Оренбурзьку область. Там, щоби уникнути сталінських концтаборів і повернутися на Батьківщину, Вайда вступив до першого окремого чехословацього батальйону Людвіка Свободи, що формувався в той час в Росії. З метою конспірації (чому-чому, а конспірації в ОУН вчили дуже добре) Вайда записався як чех – допомогло нетипове для українця прізвище. Батальйон, до речі, на 60 відсотків складався з українців Закарпаття, для яких це був єдиний шанс не поповнити собою ряди зеків ГУЛАГу.

В батальйоні Слободи доброволець Вайда став танкістом. А в 1943 році ОУН-івець Вайда – вже командир танкового взводу – брав участь у визволенні Києва, в 1944 – визволенні Білої Церкви, потім – Західної України... В 1945 році Степан Вайда вже був командиром танкової роти, а потім і цілого батальйону (який, до речі, приблизно наполовину складався з українців – вихідців із Закарпаття). 6 квітня 1945 року в бою на Дуклінському перевалі Вайда загинув. В своїх спогадах Людвік Свобода напише: "Вечором 6 квітня 1945 р. ми понесли велику втрату. Командуючий 2-го танкового батальйону надпоручник Вайда, який попереднього дня сам знищив два танки, автоматичну гармату, дві протилітакові гармати і декілька мінометів і скорострільних гнізд, цей відважний закарпатський українець сьогодні був вбитий німецьким ворогом". Але це – офіційна радянська версія загибелі Вайди. Цілком імовірно, що його ліквідували радянські спецслужби, коли їм вдалося виявити діяльність Вайди в лавах ОУН, що пожвавилася після його переходу на Західну Україну. Просто розстріляти Вайду в 1945-му не могли – він вже мав багато нагород, в тому числі орден Леніна і був досить помітною людиною в чехословацькому легіоні Людвіка Слободи. Тому і довелося радянським спецслужбам зробити справу "по-тихому", а радянському генералу Свободі "згадати" версію про героїчну загибель в бою...

10 серпня 1945 року Наказом Президії Верховної Ради СРСР за героїзм та майстерне командування підрозділом Степанові Миколайовичу Вайді було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу. А в 1990 році в місті Тячів на Закарпатті цьому видатному українцю було поставлено пам'ятник.

Степан Вайда прожив коротке і бурхливе життя, але все воно було присвячене боротьбі за Україну. Істинно кажуть: держави створюються і розсипаються, уряди приходять і ідуть, а Батьківщина залишається завжди.

Д.Снєгирьов, "Народні блоги"

А. Невзоров: Традиционные религии опаснее сект

9 ТРАВНЯ 2011 РОКУ У ЛЬВОВІ - "ДЄНЬ ПАБЄДИ"

Валерій Бобрович про 9 травня

Викладачів і студентів в Івано-Франківську зганятимуть на заходи до Дня Перемоги? Новину про це стерли!

6 травня Gazeta.ua надрукувала новину, яку було передруковано великою кількістю сайтів. А потім невідомим чином новина з сайту Gazeta.ua зникла (битий лінк). А заодно і з сайтів, які її передрукували, наприклад з ТСН (битий лінк)

Подаємо текст новини з сайту ЗІКу, де вона ще є. Долучаємо скріншот на випадок, якщо і там вона зникне. А також рештки оригінальної статті з Gazeta.ua в кеші гугля. Та скріншот прибраної новини з ТСН

------
В Івано-Франківську студентам і викладачам вищих навчальних закладів наполегливо рекомендують взяти учать в урочистостях з нагоди Дня Перемоги, які 9 травня у місті організовує обласна держадміністрація.

Про це повідомляє Gazeta.ua з посиланням на достовірні джерела.

«На Сході України мене ніхто не примушував ходити на паради, а тут, у Франківську, виганяють примусово!» – обурився один із викладачів приватного греко-католицького Івано-Франківського університету права імені короля Данила Галицького.

«Мабуть, долучимо студентів. Але загальна думка не є дуже схвальною, щоб бути на мітингу з червоними транспарантами. Повірте, це не наша власна ініціатива. Це так треба», – говорять у ректораті одного з прикарпатських ВНЗ.

Там пояснюють, що «лінія іде з гори», і хтось від ВНЗ повинен взяти участь у заходах влади.

«Я нікому нічого не винен, – каже вчитель англійської мови Станіслав. – Я прийшов працювати в освітню сферу не для того, щоб гратись у політику. А вони мене навмисно втягують у неї. Я відмовляюсь».

Від викладачів, які відмовляються брати участь у параді перемоги, вимагають пояснювальні записки.

«Наш ректор – священик Української греко-католицької церкви (Іван Луцький, – ред.), яку комуністична влада вбивала у багно. І він зараз іде на поводу у влади виконувати її забаганки, змушуючи працівників освіти йти на комуністичні збіговиська!» – обурюються викладачі Івано-Франківського університету права імені короля Данила Галицького.

«Ми повертаємось у старі «совєтські» часи», – говорять прикарпатські викладачі.


Довідка.

У квітні Івано-Франківська міська й обласна ради заборонили вивішувати червоні радянські прапори на адмінбудівлях і житлових помешканнях 9 травня й під час інших державних свят.

http://zik.com.ua/ua/news/2011/05/06/286316

"ДОБРО" ІЗ ІМЕНЕМ ІСУСА

Дівчинку насильно постригають у монашки. Згорьована матір не знаходить собі місця...

УКРАЇНСЬКИЙ ГОП-СТОП

УРИВОК ІЗ ПОЕМИ

Je suis un fils de cette race…
E. Verhaeren

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий правправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана —

Тих отаманів курінних,
Що під гармати революцій
Уміли кинуть п'яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.

Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.

Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.

Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скоритьсяі

Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.

Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той —
Та враз підвівсь, і запалав,
І з серця кров'ю крикнув Гонта.

...Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Народ мій — в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.

5.6 1924
Євген Маланюк

ГІМН ЧЕРНИЧИЙ

Удар, громе, над тим домом,
Над тим Божим, де мремо ми,
Тебе ж, Боже, зневажаєм,
Зневажаючи співаєм:

Алілуя!

Якби не Ти, ми б любились,
Кохалися б та дружились,
Та діточок виростали,
Научали б та співали:

Алілуя!

Одурив Ти нас, убогих.
Ми ж, окрадені небоги,
Самі Тебе одурили
І, скиглячи, возопили:

Алілуя!

Ти постриг нас у черниці,
А ми собі молодиці...
Та танцюєм, та співаєм,
Співаючи, примовляєм:

Алілуя!


Тарас Шевченко

ПАТРІОТАМ НА ЗАМІТКУ!

fett-messer