«На грані двох світів: український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920-1955 рр.)»

Східноукраїнський дослідницький центр «Спадщина» запрошує на презентацію монографії запорізького історика, к.і.н. Юрія Щура «На грані двох світів:
український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920-1955 рр.)».
Книга видана в рамках літературного проекту «Незнані герої» запорізької
молодіжної організації «НЕБО».

Презентація відбудеться 30 червня 2011 року в приміщенні краєзнавчого
відділу Дніпропетровської обласної універсальної бібліотеки (пр.К.Маркса,
18, 3-й поверх).
Початок о 16.00.

Монографія присвячена комплексному аналізу особливостей українського
націоналістичного руху на Наддніпрянщині у 1920-1955 роках.
Проаналізовано пропагандистський, мобілізаційний та військовий напрямки
діяльності УВО, ОУН, ОУН-р та УПА.

Книга складається з трьох розділів:

- Діяльність УВО та ОУН в Радянській Україні у міжвоєнний період
(1920-1941 рр).
- Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині під час німецької
окупації.
- Діяльність ОУН-р та УПА на Наддніпрянщині наприкінці Другої світової
війни та у повоєнне десятиліття.

Контактна особа – Хобот Павло, 788-42-75, (050)480-23-75, hobotpavlo@ukr.net

--
Прес-служба Східноукраїнського дослідницького центру "Спадщина"

“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”

23 червня 2011 р. вийшла у світ нова книга Романа Коваля.
У цей же день вона була презентована у Вінниці


У дослідженні розповідається про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. Його доля тісно пов’язана з долею українців Австро-Угорщини та Російської імперії, адже в історію він увійшов не тільки як митець, а і як провісник Самостійної України та організатор війська – Українських січових стрільців і Сірої дивізії Армії УНР.

Михайло Гаврилко – творець бурхливої шевченкіани. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та у слові. “Се наче квінтесенція Шевченкової поезії, ще закоханої у минувшинї і не зневіреної у її велич”, – так оцінив Микола Голубець проект пам’ятника Тарасові Шевченку роботи Михайла Гаврилка.

Тарас Шевченко був для Гаврилка, поруч із князем Святославом, головною фігурою української історії та української духовності. Гаврилко вважав, що “кожне слово Шевченка-пророка паде, як стріла божого грому, ведучи в шалений бій найпалкіші серця найкращих синів Україні за неї”. З вогненним словом Шевченка полтавський козак пішов у бій проти Російської імперії, громадянином якої був, пішов, бо вона поневолила його Батьківщину. Під час Першої світової війни, ведучи до бою свою чоту, сформовану з гуцулів та галичан, він звертався до Дажбога, щоб той охоронив його вояків, і до Сварога, щоб накидав на ворогів блискавок. Попри таку дивовижну для греко-католиків поставу, Михайло Гаврилко став одним з найулюбленіших старшин січового стрілецтва.

Про Михайла Гаврилка хотів написати повість Юрій Липа, але трагічна смерть стала на перешкоді здійсненню планів. Ця книга є спробою втілити мрію Юрія Липи, який вважав, що широке полотно пригод М. Гаврилка “викликало би більше цікавості, як не один західноєвропейський динамічний роман”.

Життя його завершилось трагічно – восени 1920 року на станції Полтава більшовики спалили його в топці локомотива. Спалили живим.

Усі без винятку школярі і студенти СССР знали, хто такий Сергій Лазо. Знали його як “героя громадянської війни”, якого спалили в топці паротяга білогвардійці. Сергія Лазо було гідно вшановано: його іменем названо село, де він народився, залізничну станцію Уссурійської залізниці, де він загинув; в Кишиневі та Владивостоці йому поставлено пам’ятники, в Кишиневі діяв музей Котовського і Лазо. Іменем Сергія Лазо названо села і міста, вулиці та площі в півсотні міст і сіл, а також райони, перевал, теплохід. Про нього написано книжки, знято фільми, створено оперу, на його честь складались пісні, випускалися марки та листівки.

Чи школярі та студенти України знають, хто такий Михайло Гаврилко? Чи знають про нього історики, мистецтвознавці, професори, академіки, генерали, журналісти чи народні депутати України?..

20 літ минуло від дня проголошення незалежності України, за яку він поклав своє життя, а чи вшановано його подвиг? Чи знято про нього фільм, чи названо його іменем вулиці та площі, чи складаються на його честь пісні? Чи хоч де поставлено йому пам’ятник або меморіальну дошку? А він відкривав перші українські школи в Ковелі та Луцьку, ставив пам’ятники Тарасові Шевченку в Прикарпатті, на Буковині та рідній Полтавщині, воював за Україну як січовий стрілець, сірожупанник, повстанський отаман.

Надзвичайно ошатна книга про митця-вояка має 472 сторінки кольорового друку. У ній вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг. Формат книги – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий, палітурка – тверда, кольорова.

Перша презентація книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” відбулася у переповненому залі кінотеатру “Родина”, що в центрі Вінниці. В цей же вечір вінничани змогли побачити і фільм Романа Коваля та Олександра Домбровського “Отамани Холодного Яру” (ТРК “Культура”, 2010). Звучали пісні доби Визвольної боротьби у геніальному виконанні кобзаря Тараса Силенка. Діяльність Історичного клубу “Холодний Яр” благословив владика Онуфрій – епіскоп Вінницький та Брацлавський. Від Вінницької організації Національної спілки письменників вітав гостей Григір Мовчанюк. Промовляли депутат Вінницької міської ради Антон Бойдаченко (один із меценатів книжки) та член Історичного клубу “Холодний Яр” В’ячеслав Березовський – організатори зустрічі з Романом Ковалем, Олександром Домбровським і Тарасом Силенком.
Щира подяка організаторам презентації!

А читачам – щасливої мандрівки стежками-дорогами чотаря УСС та повстанського отамана Михайла Гаврилка!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Koval_r@ukr.net

ЧЕСЬКИЙ ФІЛЬМ "БАНДЕРІВЦІ"

ПОВСТАНСЬКА МАТИ

Гравюра В.Куткіна, 1966 р.

Я ВБИВ РІДНОГО БРАТА

И сидимо біля ватри в лісі. Вогонь палахкотить на тлі темних дерев, лиже чорну ніч і і золотить усім нам обличчя й одежу.

Вчора прислано до нас чотового Трохима Зарубу. Він буде командантом нашої чоти. Ми горді з того, бо мабуть немає серед повстанців такого, що б не чув би про відвагу й геройство Заруби. В нього на правім оці чорна перев'язка, його вояцький однострій обшарпаний, обличчя худе і втомлене.

— Я, друзі, — говорив Заруба — братовбивець!.. Так, я вбив свого рідного брата! Оцими руками!.. І їх треба відрубати за це! Ні, мабуть немає у світі такої кари, щоб наложити на мене! Одиноке — це докори совісти... Ось мені, куди не повернуся, так і здається, що стоїть він переді мною, одкриває груди, показує велику рану на серці і кричить: „Це ти зробив мені! Це твоя рука задавила в мені живе серце! Чуєш, брате, це твій злочин!..

Заруба сидів, тримаючи автомат на колінах, і я запримітив, як дрижали його пальці.

— Три роки не бачився з братом, — продовжував по хвилі Заруба, — Його мобілізували до червоної армії. Їх троє відбилися від своєї частини, прийшли в рідне село, а коли довідалися, що ми всі в нашій армії — хотіли пристати до нас. Але ми не знали, хто вони. Думали, що то
— енкаведисти.

— Я відкрив вогонь перший. Хтось з них, пригадую, закричав: „Не стріляйте, ми ваші брати! Ми йдемо!.."

Але постріли заглушили їх слова. Ми побили їх усіх. Коли підбігли, щоб забрати в них зброю — я впізнав... його... На землі лежав він — мій рідний брат Михайло. . . Лежав горілиць. Руками схопився за одежу, яку роздер з нестерпного болю. На голих грудях видніла рана, з якої сочіла кров. Я припав до нього і закричав... Ні, я божевільно завив: „Михайле, брате, це ти? Це я.. . стріляв до ... тебе... але... ти прости!.. Ти ранений тільки, ти будеш жити!.. Я тобі віддам всю мою кров! Я тобі віддам моє серце і воно буде в тобі знову битися!.." Але мій брат був мертвий... Розкривши уста, ніби питався: „Завіщо ти мене вбив, брате Трохиме ? .. Чи за те, що я з друзями хотів перейти до вас?.."

Вогонь тріщав і ніби мішався своїм полум'ям у слова братовбивця.

— І тепер ви може зрозумієте, чому оце я, посічений десятками куль, напівкаліка, з одним тільки оком, ходжу і воюю разом з вами. Це він! Це привид мого брата заставив мене не випускати зброї з рук! Минулого тижня я був знову на його могилі. Рейдом добилися туди. Хтось в головах у нього посадив тополю. Вона вже й висока виросла. Я одійшов був далеко, але ще раз оглянувся на братову могилу. Здалека молода тополя виглядала так, ніби його рука, піднесена з гробу. Вона, здавалося, погрожувала мені і кричала вслід за мною:

— Вбивай немилосердно всіх тих, що твоїх братів одягають силою у ворожі руді шинелі!..

Заруба закрив руками обличчя і пригнувся до землі. Він важко й протяжно дихав.

Я. Курдидик "Два кулемети"

ВОНИ ВЖЕ І НЕ ПРИХОВУЮТЬ(

Подивіться на двоголову курку-мутанта на кріслі в цього емісара москви

Російське кіно українським коштом

Газета “Літературна Україна” 26 травня 2011 р. опублікувала інтерв’ю з народним артистом України Володимиром Савєльєвим. Він розповів, що Міністерство культури України припинило фінансування фільму про останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, зате активно фінансує так звані українсько-російські проекти, власне російські фільми. Ось приклад: Міністерство культури взялося фінансувати “українсько-російський” фільм “У суботу”, де режисер, оператор, художник, композитор, продюсер, актор “ніякого стосунку до України не мають. Виробництво – московське. Частково чорнова “рабсила” з України…” Міністерство культури виділило на цей фільм 13 млн. 400 тисяч гривень. Народний артист вважає, що за ці кошти дебютувало би 28 молодих режисерів, операторів та композиторів з України!
Рішення про фінансування фільму “У суботу” постановила голова Державної служби кінематографії України Катерина Копилова.

До редакції газети “Незборима нація” потрапила копія висновку заступника голови Рахункової палати О. Яременка від 3 червня 2011 р. (№05-1079). Ось уривок: “Рішення щодо взяття зобов’язань у сумі 13,4 грн. прийняте за відсутності експертного висновку незалежного оцінювача про вартість незавершеного виробництва фільму та аудиторського висновку щодо правильності формування витрат на виробництво фільму “В суботу”, наявність якого передбачено наказом МКТ від 19.09.2008 № 991 (п. 10. 16).
За висновком Колегії Рахункової палати Україна має потужну школу акторської майстерності, проте укладені Державною службою кінематографії договори на так зване спільне виробництво фактично є фінансуванням кінопродукції інших держав. Виділення коштів ТОВ “Компанія СОТА Сінема груп” у сумі понад 13 млн. грн. на ігровий фільм “В суботу” за відсутності рішення Міністерства культури і туризму України про спільне виробництво фільму не відповідає вимогам Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво, суперечить принципам національного фільму, визначеним Законом України “Про кінематографію”, і є неефективним використанням бюджетних коштів.

Матеріали аудиту ефективності використання коштів Державного бюджету України, виділених Міністерству культури і туризму України на створення і розповсюдження національних фільмів за державним замовленням, надіслані Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України для прийняття відповідних управлінських рішень”.

Чи буде покарана пані Копилова? Чому не чути обурення міністра культури України Михайла Кулиняка? Він солідарний з політикою фінансування Україною російського кінематографа та порушення його підлеглими українських законів? Чи нарешті задекларує свою українську позицію?

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Koval_r@ukr.net

Газета "Алтай" 1916 року

“Юрій Горліс-Горський” у Тернополі

14 червня о 14.00 в Центральній міській бібліотеці (вул. Руська, 23) для бібліотекарів міста і області відбудеться демонстрація документальної двосерійної кінострічки Романа Коваля та Олександра Домбровського “Юрій Горліс-Горський” – про боротьбу за Самостійну Україну поручника Армії УНР, осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, підпільника, політв’язня, письменника.

Юрій не раз чув “віддих смерті” – і гарячий поцілунок кулі, і крижаний панцир березневої Тиси, і зашморг на шиї. Не раз вдаряв в очі й блиск ворожої шаблі. Побував він і в “царстві смерті” з її липким смородом гнилої крові – в льохах Єлисаветградської ЧК. Вийшов живим і з Лук’янівської в’язниці. Хоч “дід Лук’ян” рідко кого випускав зі своїх холодних рук. Вибрався живим Юрій і з тюрем Вінниці, Полтави та Херсона, з румунської та німецької в’язниць. 

Без “музики небезпек” він, здається, не уявляв собі життя, відтак не розлучався зі своїм братиком-револьвером навіть під час любовних пригод у Галичині. Юрій – неспокійний дух, для нього, казав Улас Самчук, “клімат війни те саме, що для риби вода”.

Фільм “Юрій Горліс-Горський” – це 98 хвилин напруженої інтелектуальної праці глядача, це 98 хвилин пізнання нашої трагічної історії, наповненої щасливими моментами. В центрі фільму – людина високого духу, хоробра до нестями, добра до своїх і непримиримої до ворогів.

15 червня о 17.00 в Тернопільській обласній філармонії для громадськості відбудеться демонстрація кінострічки Романа Коваля та Олександра Домбровського “Юрій Горліс-Горський”.

Під час обох демонстрацій відбудеться зустріч з Романом Ковалем, Олександром Домбровським та презентація нових книг Романа Коваля.

Зустрічі відбуваються за сприяння міського голови Тернополя Сергія Надала та голови Тернопільської обласної ради Олексія Кайди

Організатор презентацій – начальник Управління культури та мистецтв Тернопільської міської ради Олександр Смик.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Koval_r@ukr.net

ВОВК

И служили при війську?

— Так, — відповіла постать в полинялому однострої і з зарослим
обличчям, що сиділа поруч мене. — Служив у дивізії охорони міста Києва.

— Невже? Я теж служив у третьому полку цієї дивізії! Про полковника Чумака хіба чули? Це мій бувший командир.

І ми почали наввипередки згадувати командирів полків, куренів і навіть деяких сотенних, що були відомі в цілій дивізії своєю боєвістю й відвагою. Розмова перейшла на тих наших друзів, що згинули, захищаючи столицю, і що покрили своїми гробками всю нашу батьківщину.

— І оце я, — протягнув мій новий друг, — добився врешті до своїх на відпочинок. Багато прийшлося пережити, але найгірше це був большевицький полон. Суміш пекла й мерзоти, з якої може врятувати людину тільки випадок або... пес.

— Що ви кажете? Пес? Чому пес?

І тоді новий друг розповів мені свою пригоду.

— Не пригадую собі точно, як він пристав до нашої чоти. Нічого особливого в цьому не було. Звичайний собі і нічим не примітний пес. Чорний, середній на зріст, вівчарської породи. Мабуть бігав десь біля отари овець, яку з'їла війна, а потім пристав до нас.

Хтось з вояків прозвав його „Вовк". Але ця грізна назва не підходила до його тоненьких ніг і щуплої постаті.

Вовк тримався завжди біля нас і навіть у боях не відставав ні на крок. Часто можна було бачити, як переплигував він з окопу до окопу, відвідуючи вояків нашої чоти. Кожний знаходив для нього, як не кусок хліба, то хоч тепле слово. І коли Вовка ранило відламком гранати, ми жаліли його, як побратима, а санітар, що робив йому перев'язку, вважав це за щось самозрозуміле. Та хіба могло й бути інакше, коли Вовк переносив усі вояцькі злигодні і був ранений, як вояк, на полі бою?..

У боях за Коростишів я згубив Вовка з очей. Ми попали в оточення, з якого здорові могли пробиватися, а нас дванадцятеро ранених попали в полон.

Я побачив його знову, коли був уже в таборі полонених. Вовк ходив біля огорожі з кільчастого дроту, приставав час від часу і вдивлявся в вояцькі постаті. Щоб упевнитися, чи то дійсно був він, я крикнув: „Вовк!" Він підвів вуха і замахав хвостом.

В таборі панував тоді жахливий голод. Кілька полонених друзів, що запримітили Вовка, підбігли до мене:

—  Замани його, замани! Впіймаємо — буде добра юшка!

А Мочерняк, колись найбільшого росту вояк у нашій частині, що висох тепер на живого кістяка, приклав пальці до зубів і аж цмокнув:

—  Ех, м'ясо! М'ясо було б!

Щоб врятувати Вовка від неминучої смерти, я розказав коротко голодним друзям про його минуле. З їхніх очей побачив, що вони подобрішали і зм'якли. Мочерняк, який найбільше галасував за тим, щоб убити Вовка, заявив:

— Дивись! Справжній вояцький пес! Такого треба шанувати.

Того ж таки вечора ми заманили Вовка до табору. Він спав під моїм ліжком, і всі вояки стерегли його пильно від контролі.

З Вовка був мудрий і второпний пес. Він знайшов попід дротами, що ними був обведений табір, діру і кожного дня вилазив нею „на волю". Тоді ми казали: „Пішов наш Вовк на заробітки"!..

Якось Вовк забарився дуже довго. Коли повернувся, я запримітив у нього на шиї чорну ганчірку. Розв'язав. У ганчірці знайшов клаптик паперу, на якому було написано: „Кошик, чи яблука? Подайте цією самою дорогою".

Я пізнав наш умовний конспіративний знак.

За чотири дні ми нав'язали точний зв'язок і знали про все. Вовк ходив попід дроти і переносив вісті точно, як листоноша. УПА приготовляла наскок на табір. Мала перебити сторожу і нас звільнити.

Ніколи не забуду тієї ночі. Вітер з дощем бив батогами по вузьких вікнах бараків, надворі було темно, як у бездонній шахті. Ніхто не спав, і я чув, як нерви мої боліли з напруги. Найбільше непокоїло, що Вовк не повернувся до табору. Ану ж спіймали і впали на слід?

Але Вовк не завів. Десь біля півночі роздерли темінь ночі сухий тріск автоматів і гук, ручних гранат. Ми повірили в дійсність щойно тоді, коли до бараків вбігли наші вояки й скомандували:
— Виходити й ставати в гурт! Маршрут у напрямі Козятина!

Вони підходили до нас, роздавали зброю. Хтось сказав голосно:

— Тепер будете з нами знову!

До ранку ми відійшли від табору яких 20 кілометрів. В селі Юнаки приготували нам кухарі добрий сніданок.

Потім „нових" уставили в чотирикутник. Командир, що відбив усіх з табору, звернувся до нас з теплим словом. А потім прийшов його адьютант, молодий чотовий, і привів із собою Вовка.

— Хто вдержував з нами зв'язок через цього пса?

Я підніс руку і виступив на команду з ряду. І тоді, впізнавши мене, з радісним гавкотом кинувся мені назустріч Вовк.

— Маєте вашого вірного побратима! — сказав старшина і стиснув мені кріпко руку.

НОВЕ ВИДАННЯ

 Видавництво "Мандрівець" , Тернопіль
Українське народознавство. — Вид. 5-те, зі змін. та доповн.
Лозко Галина Сергіївна
ISBN 978-966-634-565-6
Рік видання: 2011
Кількість сторінок: 512
Ціна: 75.00 грн.

У цій книзі відомого етнолога, доктора філософських наук Галини Лозко подано змістовну інформацію про походження українців, їхню духовну культуру, господарство, побут, родину.
Зроблено докладний аналіз Велесової Книги, що її нині вивчають у школі, відтворено давній календар наших Пращурів Коло Свароже. Видання доповнене ілюстративним матеріалом, а також великим списком наукових джерел.
Для всіх, хто шанує рідну минувшину та дбає про збереження української нації.

АВСТРАЛІЯ МАЄ ТАЛАНТИ

Заява ОРУ щодо будівництва Десятинної церкви

                                                                     ОФІЦІЙНА ЗАЯВА


                                                    ОБ’ЄДНАННЯ РІДНОВІРІВ УКРАЇНИ


                                            ЩОДО БУДІВНИЦТВА ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ


                                                           НА СТАРОКИЇВСЬКІЙ ГОРІ

Нині в усіх найвідоміших ЗМІ обговорюють гучний скандал щодо спроби Московського патріархату незаконно розпочати будівництво нібито «Десятинної» церкви на подвір’ї Національного музею історії України. Однак, нагадаємо, що перший удар прийшовся таки на рідновірів ОРУ. З свавіллям московської церкви, що виросла з намета, поставленого вночі, а далі на його місці й дерев’яної споруди під претензійною назвою вперше рідновіри зіткнулися в серпні 2007. Безмежне нахабство, образи національної гідності українців та брутальна лайка «священнослужителів» – це ще не найбільше зло, яке вихлюпнулося з тієї церковної халабуди, – попи та їхні міліцейські найманці тоді застосували кастети та вогнепальну зброю! При цьому кільком рідновірам було завдано кульового поранення та тілесних ушкоджень від ударів кастетом.

Показово й те, що численні скарги рідновірів до СБУ та Генпрокуратури, а також прес-конференція в УНІАН лишилися «гласом волаючого в пустелі». Злочинці досі не покарані. Ця абсолютно неприйнятна як для Європи акція, в Україні виявила повну байдужість урядових кіл, поки це стосувалось рідновірів. Не отримавши належної відсічі три роки тому, московські бандити в рясах відчули свою безкарність та розперезалися ще більше. Отже, нині маємо продовження, яке слава Богам, зачепило за живе вже й християн, та й навіть атеїстів. Тож маємо надію, що разом з усіма свідомими українцями різних конфесій нам вдасться змінити ситуацію на краще.

Археологи вважають, що відбудовувати Десятинну церкву не можна, оскільки в результаті під загрозою руйнування може виявитися давнє язичницьке капище, що знаходиться неподалік, а також фундаменти Десятинної церкви, які в науковому плані є значно ціннішими, ніж будь-яка новобудова, хоч би вона була зі щирого золота. Є речі, які не можна купити ні за які гроші!

Позиція рідновірів щодо відбудови однозначна: руїни Десятинної церкви потрібно законсервувати і музеєфікувати. Тому ми закликаємо Президента України, Верховну Раду України, Київську міську держадміністрацію відсторонити ці антиукраїнські сили, а точніше – політичні сили іноземної держави від священних місць України. Застерігаємо Вас, державні діячі, що Старокиївська гора – це не просто археологічна та історична пам’ятка, це – серце нашої древньої держави Русь, звідки пішла наша українська державність. Віддати її на поталу чужоземцям означатиме втрату держави!

Старокиївська гора вже стала по праву місцем паломництва рідновірів усіх слов’янських країн, тому руйнування наших святинь стане ганьбою міжнародного рівня. Об’єднання Рідновірів України завжди намагається реагувати на негативні прояви суспільного життя цивілізовано, сподіваючись, що у нас цивілізована держава. Боронити капище Сварога ми будемо виключно в рамках закону.

Голова Об’єднання Рідновірів України
Галина Лозко (Волхвиня Зореслава)