Українські церкви заробляють гроші на витівках чортів і тролів

Як намісник Лаври розмовляє з журналістами

ТРК «Студія 1+1» оприлюднила розмову журналіста Михайла Ткача з митрополитом Вишгороду і Чорнобильським, намісником Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври Павлом.

«Підтримуючи принципи неупередженості та користуючись своїм правом на свободу слова, ми оприлюднюємо відео спілкування у Інтернеті аби кожен мав змогу оцінити адекватність поведінки журналістів телеканалу «1+1», - прокоментував відео генеральний директор телекомпанії Олександр Ткаченко.

Як повідомлялось раніше, Ткаченко ухвалив рішення не ставити в ефір цю розмову, враховуючи почуття вірян та неоднозначність сприйняття суспільством слів митрополита.

Нагадаємо, намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври (УПЦ МП) Павел написав відкрите звернення до генерального директора студії «1+1» Олександра Ткаченка з приводу некоректного, на його думку, поводження журналіста студії Михайла Ткача. У зверненні владика погрожував подати в суд у разі приниження його гідності.

Раніше Павел називав душевнохворим журналіста, який написав про Мерседес S-класу митрополита УПЦ МП Володимира (Сабодана) - така машина коштує 145 тисяч євро.

ТСН
ut

НОВИЙ "СВАРОГ"

Шановні Рідновіри!

Вітаємо з літніми Святами Перуна та Стрибога!
Вийшов новий 23 випуск часопису «Сварог».

«Сварог», перший рідновірський часопис в Україні, заснований у 1995 році, друкує матеріали з філософії, етнології, релігієзнавства. Пріоритет віддається українській Рідній Вірі.
Зміст випуску:

В рубриці «Події» подано інформацію про VІІ Родове Слов’янське Віче (Київ, 2010), та Європейський конгрес етнічних релігій (Болонья, Італія, 2010). Офіційна заява ОРУ щодо будівництва Десятинної церкви на Старокиївській горі та Експертний висновок науковця. Вшанування героїв Крут. Світлій пам’яті Добромира Григоряна та Володимира Куєвди.

В рубриці «Богознавство» розглядається теологія багатопроявності в рідній вірі, представлена працями українських науковців Володимира Шаяна, Галини Лозко «Богослов’я Стрибоже», Ірини Борисюк про словесну магію, а також польського мислителя Ждіслава Словінського та російського публіциста Володимира Істархова про світогляд рідновірів. Подано також обряд на свято Стрибога, який здійснює Київська громада «Православ’я» на головному жертовнику України біля Національного музею історії України.

В рубриці «Во врем’я оне» подано цікаву розлогу статтю Ярополка Багряного про останнього язичницького князя бодричів Ніклота, який понад 30 років вів успішні війни з хрестоносцями, захищаючи рідну віру (героїчно загинув у 1160 р.). Матеріали до 200-річчя видатного українського фольклориста Маркіяна Шашкевича (Руслана), який був яскравим симпатиком рідної віри, натхненником альманаху «Русалка Дністрова». Гостра політична стаття нашого кореспондента з Бердянська Віталія Романченка «Геноцид українців» розкриває злочинну сутність імперської Москви в її нещадній боротьбі з українством. Вміщено також опис ритуалу ім’янаречення новонародженого в СС, який засвідчує, що політика Гітлера, незважаючи на використання деяких язичницьких обрядів, все ж таки завжди ґрунтувалася на католицьких засадах. Цікава стаття вчителя з Маріуполя Павла Мазура про відверто вороже ставлення «великого російського демократа» Віссаріона Бєлінського до Тараса Шевченка – виявляє облудність радянської системи навчання й виховання, побудованої на відвертій брехні про «дружбу» двох видатних особистостей.

У поетичній рубриці «Велесич» опубліковані поезії ветерана українського козацтва з Одеси Дмитра Шупти (уривок з поеми «Карма гетьмана»), а також акровірші, присвячені пам’яті нашого болгарського побратима жерця Рідної віри Шегора Расати і болгарської віщунки Вангелії Пандеви. Вперше опубліковано твори молодого поета Велесича Мічуди. Цікава також реконструкція білоруської казки «Коваль і Чорт», що свідчить про давні язичницькі риси культу Сварога-коваля.

Рубрика «Світовид» створена спеціально для висвітлення міжнародного життя рідновірів. Зокрема, в цьому випуску публікується доповідь Галини Лозко на Х Всеслов’янському з’їзді, який відбувся в Києві восени 2010 р., на тему «Концепція збереження слов’янської ідентичності», стаття словенського старовіра Вратіслава (Матяша Анжура) про відродження рідної віри в Словенії.

У критичній рубриці «Бий Перуне!» представлені матеріали, яку засуджують політику змішування та асиміляції народів, зокрема, лінґвоциду – імперських заборон рідної мови в Україні, спрямованих на знищення української ідентичності. Такі матеріали покликані стати засторогою щодо подальшої асимілятивної політики нашого зухвалого сусіда. Співжиття і співпраця слов’ян має будуватися виключно на основі взаємоповаги і дбайливого збереження самобутності кожної зі слов’янських націй. Розкрито також тіньову сутність «ракомольства» як підсадної ідеологічної «качки» в середовище рідновірів.

У дитячій рубриці «Божатко» опубліковано повчальну казку про Стрибога.
«Коло Свароже» подає рідновірський календар та «Рожденник» за днями тижня в перекладі з авестійських джерел.

Уміщено також матеріали з етнології, зокрема ілюстровану статтю про антропологічний склад українців у порівнянні з іншими європейцями. Автори антропологи Ю.Петровський та С.Сегеда стверджують, що в українській освіті не подаються знання про зовнішній вигляд власного народу, що спричинює втрату зв’язку поколінь, невміння бачити багато речей, про які можна було б скласти уявлення за зовнішніми рисами людини.

Наявний книжковий огляд та критична полеміка.
На кольоровій обкладинці часопису – підбірка світлин з обрядів рідної віри та подорожей до давніх рідновірських святинь України.

Придбати часопис можна у Києві за адресою:
пл. Слави, підземний перехід ТЦ «Навігатор» - Українська язичницька книга.
А також шляхом замовлення за електронною адресою:
devio@ukr.net – Володимир Кагадій.

ПРАВИЛЬНИЙ СИМВОЛ

ЗІ СВЯТОМ ПЕРУНА!

Відзначення 18-ї річниці битви корпусу "Арго" УНСО під Шромою (Грузія)

В понеділок 18 липня 2011 року о 14-00 на Байковому цвинтарі за участю урядової делегації Республіки Грузія відбудеться відзначення 18-ї річниці героїчної битви експедиційного корпусу «Арго» УНСО під Шромою (Грузія. У складі урядової делегації Республіки Грузія будуть присутні: представник посольства Республіки Грузія в Україні та керівник Департамету із справ військовослужбовців в Грузії при Міністерстві оборони Республіки Грузія.

19 липня 1993 року силами українського добровольчого підрозділу УНСО, штурмом було взято селище Шрома. Це абхазське містечко мало величезне стратегічне значення в обороні Сухумі. Окупаційний гарнізон складався з т. зв. російських козачків, кількістю до 600 чоловік.

Спогадами про битву УНСО під Шромою ділиться з читачами її учасник Валерій Бобрович.

Грузинські регулярні частини кілька разів безуспішно атакували сильно укріплені російські позиції, понесли значні втрати і змушені були відійти. Український гірськострілецький підрозділ і до цього вважався одним з найбоєздатніших у грузинській армії, тому цю операцію доручили нам. Щоб не повторювати помилки наших попередників і не лізти до перемоги по горах своїх трупів, ми ретельно, провівши розвідку, знайшли обхідну дорогу. Вона виводила в тил селища.

З цього боку містечко ретельно не охоронялося, бо для того, щоб добратись до нього, треба було б спуститись зі скелі висотою приблизно 200 метрів, причому на очах у ворога. Діяти довелось уночі. Уявіть всю складність операції, в повній темряві опустити на мотузках кулемети, боєприпаси та людей, більшість з яких не мали спеціальної альпіністської підготовки.

Якщо б нас виявили, піднятись нагору живими не було жодного шансу. На щастя, все пройшло спокійно. Хлопці сиділи тихо, як миші, навіть коли один стрілець втратив рівновагу і повис на 100-метровій висоті вниз головою, то так і висів собі, вниз головою, хвилин десять, поки його не зняли. Кожен розумів, назад дороги нема, ми повинні перемогти або померти.

Ми опинились за тридцять — сорок метрів від російських становищ. В горах світає миттєво. Як тільки сонце вийшло з-за гори, пролунала команда — «гранатами вогонь». 46 гранат Ф-1 майже одночасно розірвались на російських позиціях. Атака! Залунало ніколи не чуте в цих горах, і, на жаль, призабуте в Україні — СЛАВА!! До початку штурму я не мав відомостей про кількість гарнізону і тепер з жахом зрозумів, ми сунулись в осине гніздо, де противник перевищує нас більше ніж в десять разів. Вихід був один, вперед, вперед, щоб не дати оговтатись, оцінити ситуацію і зрозуміти, скільки нас є насправді. І це нам вдалось, противник залишив Шрому і в паніці відступав по дорозі до Нового Афону. Це був момент, коли можна було виграти війну.

Якщо б ми отримали підкріплення від грузинів, хоча б півтори-дві сотні багнетів, то на плечах втікаючих в паніці «козачків» вдерлись би в Н.Афон і перерізали єдину дорогу, по якій йшло постачання головного фронту сепаратистів. На жаль, з невідомих мені причин цього не сталося, замість підкріплень ми отримували тільки накази, триматись, триматись і ще раз триматись.

Почались важкі дні. Вже на другий день росіяни оговтались, замінили переляканих на смерть «козачків» батальоном регулярних військ, здається їх перекинули десь з-під Іркутська, та почали планомірно вибивати нас з містечка. Перед кожною атакою з машини гучномовця нам кричали — «хохли, в плєн нє здавайтєсь, ми із вас жівих шкуру драть будєм».

Ми вірили «старшим братам» і не здавались. Бої тривали три дні, росіяни найдужче дошкуляли нам мінометами, яких ми не мали жодного, але піхота воювала мляво. Більшість кацапчуків, навіть не могли б на мапі показати, де ж ця Абхазія. Наші стрільці розуміли, воюючи в Грузії, ми захищаємо Україну. Сьогодні Сухумі, завтра Тбілісі, післязавтра Київ. На третій день боїв прийшов наказ залишити місто. Виходили в повному порядку, забравши з собою вбитих і пораненних, місто горіло. До речі, в перекладі з грузинського шрома — труд. Я подумав, добре, що це не Фастів або Коломия.

За три дні боїв УНСО втратила двох чоловік вбитими та вісім було тяжко поранених, один з загиблих, за бажанням його батька, був похованний у Сухумі в парку «Курченко». Після падіння Сухумі росіяни викопали труну з тілом, викинули в море, а коли її почало прибивати назад до берега, розстріляли її з гранатомета РПГ-7.

За даними грузинської військової розвідки за триденний період боїв під Шромою росіяни та їх найманці втратили тільки вбитими 58 чоловік, був спалений російський танк, до речі, перший на Кавказі.

dipcourier


Операция «АРГО»

Все, что вы прочтете ниже – это мои личные впечатления о войне. Мне было 22 года, прошел год после войны, я подыхал после контузии и, понимая это, не мог молчать. Все было написано в мае-июне 1994-ого года, и уже после, 2004-2008-ом, несколько скорректировано под информацию, пришедшую с той, противоположной, стороны. Мое мнение об Абхазской войне наверняка не объективно. Необъективно хотя бы потому, что войну я видел из грузинских окопов как украинский националист (русский по национальности) и записывал по принципу «наша мама лучше всех». Теперь должен признать, что многие события, даже как свидетель, я оценивал несколько односторонне. Это выдержки. Не торопитесь с оценками, просто посмотрите на войну моими глазами. Ну, да это все пустое оправдание, что написал – то написал.

Начало украинского периода кавказской войны

Первая группа боевиков была переброшена в Грузию 30 июня 1993 года. Было нас восемь человек. Нас провожали грузины, среди них была одна женщина – это то, что я видел. Переодеваться, начали в самолете перед посадкой в аэропорту Тбилиси. Я остался в гражданке. С летного поля, те, кто был в форме, прошли через контроль без проблем. У остальных – проверили документы, заставили закатать рукава и показать руки. Наркоманов среди нас не было. В УНА-УНСО я известен под кличкой Шамиль, но в Абхазии я воевал под именем Юрия Сергеевича Тетерюка …

Первого июля прибыли в Сухуми. Мы были приписаны к Отдельному батальону морской Министерства обороны Грузии. Дислоцировалась часть на территории пансионата “Синоп”. В день приезда грузины нас напоили (буквально и очень хорошо), но оружия не выдали. В тот, и два последующих дня город не обстреливали. Грузины нервничали, выходили на берег и стреляли по волнам. Третьего июля боевикам УНСО выдали оружие, вечером того же дня начался обстрел города…

Каково воевать

Что такое война? Война это окопы. Наша позиция была в 1800 метрах от поселка Шромы, рядом с одноименной горой. Рядом с нами несли дежурство солдаты еще какой-то части. Мы врывались в землю, а они нет. Обосновались в малюсеньком овражке по соседству. Я спросил: “вы что грёбнулись?” Они ответили, что это мы сами такие. И вообще где это видано, чтобы грузин сам себе могилу рыл. Согласился я с ними, даже посмеялся над собственной глупостью и невежеством. Было тогда около 11:00. Ближе к вечеру русские накрыли нас “Градами”, и соседи, пережив в овражке обстрел, за 10 минут зарылись в окопы по самые уши. Им еще повезло. За сутки перед их появлением нас серьезнее обработали, хотя дали всего три выстрела. Первый был обычным. От мест падения двух других дымный шлейф потянулся. Один белый, второй был сизым, больше на дым костра похожим. Мы подумали пристрелочные. Донес ветерок этот шлейф до нас. Я высунулся и поймал немного. Обожгло горло, перехватило дыхание. Во рту привкус керосиновый и кровь. В легкие, думаю, не дошло. Потом кожа с языка и глотки слезла, вкус не чувствовал. Кровь сглатывал, не хотел в госпиталь попасть. Теперь, если нужен больничный лист, захожу в поликлинику и показываю врачу глотку…

(На фото: “Арго” в Западной Грузии)



Вторая группа, начало операции

Точную дату переброски второй группы назвать не могу. В расположении батальона они появились 12 или 13 июля. Их вооружили сразу, более того, часть из них, в тот же день перебросили под Шромы – нам на усиление.
14 июля началась знаменитая «Шромская операция». Началась она хождением пеше над Шромами по одноименной горе. Днем мы выдвигались ближе к Гумисте (река в Абхазии), ночью возвращались на исходные позиции. Возвращались по дороге. Она шла с мягким подъемом, по склону горы над поселком. Хорошая, заасфальтированная дорога, ее называли новой. Была еще старая; грунтовая. Сказать, что это хождение по склону нас задолбало – ничего не сказать. Один раз, выставив посты, дали команду ”отбой” прямо на дороге. Был дождь, но мы уснули на асфальте как сурки осенью. Правда отцы командиры замерзли, нас подняли и пошли дальше. Полусонный украино-грузинский батальон морской пехоты валился с ног. Про Ахалцысский батальон, где 90% были новобранцы, я вообще молчу. По дороге нашли какой-то заброшенный домик и залезли туда. Два батальона, и одна разведгруппа. Выставили посты, распалили костер и повалились спать. На рассвете, когда нас подняли, я посмотрел на домик “отдохнувшим взглядом”. Как в нем уместилось около двух сотен рыл с вещмешками и полным вооружением? – для меня загадка до сих пор.

17 июля, раннее утро. Мы спускаемся к Шромам по “старой” дороге. Идем через минное поле. Это нас не очень тревожит, поскольку мины под нашими ногами противотанковые. Все идет хорошо. Нахально спускаемся “дончякам” и чеченам на головы. К казакам у нас счет. По радио они пообещали с нас живых кожу снимать, посоветовали в плен не сдаваться. Совет наши приняли. 14 июля в ходе совместной с грузинами разведвылазки, в первом же бою не взяли в плен ни одного казака, даже когда те поднимали руки. С чеченами сложнее, они злее в бою. В горах, с ними расходились только по окончании боекомплекта. В отличие от казаков, они вояки умелые, хотя потери от стычек были у них, а не у нас. Из личных наблюдений: штыковую атаку никто не шел, потому, что все умные и кидаются гранатами. Кроме того, пока у меня в автомате хоть один патрон, в открытом бою, я «поимею» во все дыры любого рукопашника…

Первые потери

За плечами пять выстрелов к РПГ-7. Мой первый номер с гранатометом впереди. Все как всегда, только туман очень уж быстро рассеивается. Нас заметили и прижали огнем. Из двух сотен нападающих, украинцев – 25 человек. Из них у большинства, включая меня – работу телохранителем в ПМР за войну не считаем – это первая война. Хотя некоторые прошли войну в Приднестровье и Карабахе. Но здесь мы уже под артобстрелами были. Кое-кто даже казачков порезать успел. Вновь прибывшие УНСОвцы, тоже имеют подготовку. Как минимум военные лагеря. Потому, на фоне морпехов и бойцов армейской разведгруппы, среди которых новичков вообще нет, мы выглядим более-менее прилично. У ахалцисов опытных только 10 человек, остальные – зеленые! Через два дня это станет главной причиной потерь у нас…

            Четверо наших прорвались под огнем вперед. Они прикрывают Гию – снайпера Ахалцисского батальона. Наш разведчик «Верес» отвлекает на себя снайпера противника огнем из переделанного под станковый ПКТ. В конце концов, тот открылся, поднялся в полный рост. Гия выстрелил. Из окна дома, в 300 метрах перед нами выпала СВД. Снайпер противника был первым убитым в этой операции. Потом заработали казачьи гранатометы. Но мы выше, и стреляем через заросли. Достать нас сквозь них из РПГ бесполезно. Ветки как гардина. Потому гранаты рвутся ниже по склону или в зарослях за нашими спинами. Кроме того, пулемет «Вереса» не дает нормально целиться. Он выманивает на себя гранатометные расчеты, открывает снайперу. В ПКТ каждый второй патрон бронебойно-зажигательный. Потому пятерым обороняющимся его отвлекающий огонь стоит жизни. Двух «Верес» изрешетил через стену, еще трех в спину, когда те побежали. Последний гранатометчик казаков, перед гибелью, успел накрыть передовую группу. Надо отдать должное снайперу, двух украинцев, Гия, вынес из-под огня на себе. Остальных, включая «Вереса» под нашим прикрытием вытягивала Марина – медсестра батальона морской пехоты. Пока отстреливались, намолотили с десяток казачков – это то, что видели. По радиоперехвату нам записали втрое больше. В ходе перестрелки свои РПГ мы не засветили…


Захват плацдарма

Как только вышли на окраину Шром, дорогу обстреливать перестали, и саперы мины разоружили. В поселок вошла морская пехота, точнее 21 боевик УНСО. Фланги на прорыве взяли на себя грузины из нашего же батальона. Ахалцисы благополучно отстали.
Есть свои правила ведения боя в населенном пункте (НП). Технику туда вводить можно на условиях что пехота пойдет впереди и с флангов, прикрывая ее (не спрячется за броню, а прикроет!). В идеале, прорыв в глубину НП ведется с участием техники. Если есть танки, БМП-1, БМД-1, то своим вооружением они прошибают проходы в стенах, так как двери и окна могут быть заминированы. Если БМП-2, БТР – сосредоточенный огонь ведется по всем возможным укрытиям. Этот огонь обеспечивает подход к объекту маневренной группы, которая завершает его обработку по обстановке. В случае прорыва без техники, тактика работы в НП иная. Мы шли из расчета, что за нами войдет техника. Было готово три единицы (2 — БМП-1; и Т-55), плацдарм был расчищен, вот только техника не пошла. Эффект внезапности был утерян. Через полчаса подошла разведгруппа «ахалцисов» и изумилась, как далеко мы вошли. Они же рассказали, что экипажи отказались входить в поселок, из боязни, что технику сожгут…

Прорыв

18 июля вели перестрелку. С нашей стороны работали, в основном снайпер и гранатометчики. Гия работал сольно. Гранатометчики – по данным наблюдателей. Принцип был простой: если в окне замечалось движение, туда стреляли из РПГ.

19 июля началось с уничтожения российского Т-80(позже абхазы выставили в интернете видео, мы сожгли Т-55, модернизированный вариант, у него сдетонировал боекомплект, я до 2008-ого об этом не знал ). Буднично его уничтожили, даже весело. Ахалцисы получили ПТУРС типа «Фагот». Как пользоваться этим вооружением, молодежи никто не рассказал. «Байда» взялся обучить. Поднялись они на второй этаж, установили в окне ПТУРС, система наведения рядом. Комнатушка 10 квадратных метров. Из гранатомета и то, стрёмно стрелять, а тут такая дура. Нашли на той стороне танк. И показал «Байда» 18 летним чадам, как оный ПТУРС наводить нужно. Все шло хорошо, но один из юношей сунул руки, куда не следовало. В общем, стартовый двигатель сработал, и снаряд навелся нормально. Сначала комбат матерился, потому что «Фагот» дорого стоит. Потом – радовался, что танк сожгли. Молодежь была оглушена залпом и кулаками «Байды», но как уничтожать российские танки, грузины-новобранцы запомнили навсегда…

В 16:30 они пошли. Не знаю, какой придурок поднял ДШБшников в цепь, и на что рассчитывал, но сделал он это на пустыре, прямо перед нашим пулеметным гнездом. «Обух» почти не целился. Водил очередями вправо-влево. Они красавцы в брониках, сферы у них титановые и автоматы с подствольниками. А в коробке пулемета «Обуха» бронебойно-зажигательных патронов 200 из 250 – четыре из пяти лент. Валить он начал не сразу. Подпустил метров на 100-150. И оказалась десантура в центре пустыря. Так Россия-матушка получила первые 20 цинков со своими сыновьями. (Уже много лет позже я понял, в чем дело. Когда «ахалцисы» получили приказ отходить, они нас не предупредили и побежали и русские это увидели. Тогда и решили «войти красиво». Мы мальчишек прикладами за этот побег гоняли, они у нас от обиды два гранатомета украли. А их надо было расцеловать, даже несмотря на гранатометы. Они своим бегством, заманили русских на огневые точки и минные поля.)

Прикрывали их хорошо. Две минометные батареи, батарея БМ-21 «Град» и танки. Радист ахалцисов не понял, кто гасит по плацдарму и начал сдавать в эфир наше расположение. Сотник «Устим» сообразил, вырвал у него микрофон. После чего, на чистом великодержавном языке отматерил танкистов и навел их на минометную батарею. Вдохновленные россияне поверили «Устиму», как кадровому офицеру, больше чем своему корректировщику, и разнесли одну из абхазских минометных батарей в капусту. Не знаю, как они своих не отличили. Стреляли ведь прямой наводкой…


Как, кто погиб

В доме, возле которого это произошло, мы оборудовали две пулеметные точки. На втором этаже находилась отвлекающая, в которую противник постоянно стрелял из гранатометов, и боевая – на первом. Я снимал пулемет с верхнего, подрасстрельного гнезда. После чего вел огонь по секторам, с которых меня могли подстрелить при спуске на первый этаж. Через позиции, которые должны были держать ахалцисы, русские зашли нам в тыл. Один из них кинул Ф-1. Эта граната ранила и контузила сотника. Он еще успел поднять автомат и одной рукой (вторая была перебита осколками) выпустить очередь в посадку кукурузы. Положил несколько человек, потом его вырвало, и он потерял сознание. Дальше перестрелка продолжалась уже без него. Одна из пуль попала в плечо «Люсьену»(он же Леонид Ткачук или «Цвях»). Он упал. А когда перестреляли оставшихся в кукурузе русских, крикнул «Байде»: «добей меня, мне руку оторвало!» К тому моменту семеро из 21 уже были ранены. Одного снайпер снял еще днем, и к началу штурма он был уже в госпитале. Шестерых еще не эвакуировали. С «Люсьеном» раненых стало восемь. Из них семь человек – на позициях в окружении. Вот какой был расклад. В тот момент мы не знали, что осколок мины убил гранатометчика Сергея Обуха, псевдоним «Диброва».

(На фото: Сергей Обух, “Диброва”)


И что пулеметы русских, не дававшие отвести раненных, заткнулись благодаря ему. Он был с морпехами на горе, и идти назад ему было не обязательно. Он знал, что внизу мы, в окружении и зажаты пулеметным огнем. Потому вернулся, подавил пулеметы и погиб. Это был его первый и последний бой.


Вторая смерть

Воспользовавшись передышкой, «Байда», который принял на себя командование, начал отводить раненных. Чтобы Ленька себя не добил, автомат у него забрали. В тот момент к нам пробились морпехи и передали приказ отходить. «Люсьен», поднял брошенный кем-то из новобранцев АКМ (его АК-74 «Байда» забрал), и сел у забора. В горячке, наши его не заметили и прошли мимо. Последним с позиций уходил я. Не потому, что герой, просто так получилось. В общем, спрыгнув с окна дома, пулемет я оставил на верху. Пришлось вернуться, тут-то все и началось.

Они прорвались двумя группами. Одна шла прямо за раненными по дороге. Вторая – вдоль вышеупомянутой кукурузной посадки. Я взял на прицел тех, что шли следом за нашими, но на курок нажать не успел, они начали падать. Ленька не знал что я в доме, потому, прикрывая раненных, вызвал огонь обеих групп на себя. Он положил и первую, и вторую, но сам получил еще несколько пуль. Мне осталось пройтись очередями по тем, кто еще ползал. Подошел я к нему, начал оттаскивать. Рубашка задралась, из-под нее кровь хлынула. Кругом мины рвутся – очухались батареи. «Люсик» вырывается, у него шок. Повернул я голову, смотрю, его отец идет. Они постоянно были вместе. И по жизни, и на войне. Ровно так, не прикрываясь идет старик, сына ищет, а вокруг него трассера летают. Вот тогда мне по-настоящему страшно стало. Если убьют – х… с ним, а если ранят... Я, их двоих, никаким героизмом отсюда не вынесу. Он идет, я смотрю. Увидел нас подошел, начал сына упрекать. Тот головой мотает, глаза безумные. Вдвоем мы «Люсьена» из-под огня вынесли.

Когда тащишь раненного, он тяжеленный и хочется его бросить. Но ты не просто тянешь, ты Бога молишь чтобы выжил. Обеты Ему даешь. С надеждой смотришь на санинструктора, потому, что тот, умирающему товарищу, противошоковую ампулу вкалывает. И не веришь глазам, когда лицо вытягивается, и над умершим сыном начинает тихо сходить с ума отец. Жуткое это зрелище, когда с лица человека разум уходит. «Люсика» по горе мы тянули более 2-х часов. На руках тянули: ни брони, ни вертушек не было. Трижды сердце запускали. После смерти сына «Обух» так и не оправился. Позже, он отомстил за сына: перебил более ста человек на той стороне. 18 июля 1993 года Леониду Ткачуку – «Люсьену»(«Цвяху»), исполнилось 19 лет. 19 июля – он погиб. У него это была третья война. До Абхазии, он прошел Приднестровье и Карабах.

Юрий Колесников (Шамиль, ВЕСЕЛЬЧАК-У)


БІЙЦІ УНСО. ЗАВЖДИ ГОТОВІ ДО БОЮ. from a-ingwar on Vimeo.

Будьмо уважні!

В Тернополі було знято зображення Світовида. Не всім це відомо, тому тут і пишу - за два дні до цього біля статуї було проведено обряд захисту. А це вам не будь що. Пам"ятаємо історію тих людей, які зазіхали в минулі роки на образи інших Богів, що із ними сталося. А ще про декого і не писалося - не було причини. Останній, який зазіхав на Перунів образ у Києві, розвалив собі голову в камері у відділку міліції, зійшовши з розуму, зі словами на устах: "Нащо я послухався тих попів і пішов нищити ідола!???" Не хотілося лякати тих робітників, які були виконавцями зняття Світовида у Тернополі, але попередити їх я був зобов"язаний. Вони справді були перелякані, але страх залишитися без роботи взяв своє.  Одна із тернопільських газет таки зафіксувала, що сталося ввечері, після того, як Світовида було знято - таких блискавиць і грому місто давно не бачило. Задуматися варто. Все має вагу. І слова теж. І варто задуматися тим, хто зневажливо і образливо висловився у цій статті про все це.

БІЛЬШЕ СВІТЛИН

Що цікаво, та ж сама газета помістила матеріал про те, що Купальське дійство не зіпсував навіть дощ і анекдот-загадку: "що це таке - чорне-біле, чорне-біле, чорне-біле..." Відгадка - монашка із гори котиться.)))) От вам і християни правовірні)

Ось вони - представники християнського Талібану!

Перевірка на вошивість. Ось вона - змичка МП і КП! Справжня. Проявилася вона в своїй антиукраїнській діяльності, нищенні предківської спадщини.Що зробили таліби, прийшовши до влади в Афганістані? Першим ділом понищили всі древні пам"ятки, підірвали статую Будди тисячолітньої давності. От і зараз, варто задуматися - чи не багатоконфесійна гідра українського Талібану християнського спрямування тримає все в своїх руках, нищачи предківську спадщину? А де була би Греція, понищивши зображення своїх предківських Богів? І Україна із цим дикунським світобаченням рветься до Європи? Чиє замовлення виконує церква кожного патріархату, нищачи праукраїнську спадщину? Хто нас буде поважати у Європі і світі, бачачи, що ми поступаємо із кульурно-історичною спадщиною по-талібанівськи, по-московськи?

А оце слова представника цього Талібану із його блога:

 Значится так друзья... мы одержали еще одну победу, благодаря тяжелой артиллерии наших слов. С разных боевых позиций, мы развернули масштабное наступление на глубокую по своему замыслу глупость - поставление за счет гос.средств скульптуру языческого бога в Голой Пристане.
В боевые ряды были призваны славные сыны православного отечества УПЦ МП Херсонской Епархии. Они же, как ни странно, мощными перстами погрозили в сторону власть предержащих мужей, кои немедля да и демонтировали памятник, ретируясь услужливо.
Особую благодарность пред всем честным народом, выражаю:
- о.Сергию Чудиновичу за своевременное разглашение коварных замыслов народной власти г.Голой Пристани. Вывел, так сказать, их на чистую воду;
- мне... за то, что не прятался за спины светских журналистов, а в подобающей мне манере стрельнул пулей своего слова;

- Голопристанским отцам и братиям УПЦ МП за их грозящий перст;

- православным из Николаевской епархии УПЦ МП, которые остались неравнодушными;

- православной братии Херсонской епархии УПЦ МП тайно, читающим мой блог, извлекающим для себя много полезной информации.

Значится друзья, общими усилиями сбросили идола. 

ovstetsyuk.livejournal.

Сьогодні вночі вбили мольфара Нечая! Земля йому пухом...

Цієї ночі було убито (зарізано) відомого мольфара Михайла Нечая.

Михайло Нечай жив у Верхньому Ясенові Верхлвинського району. За словами очевидців, вчора ввечері нібито психічно хворий старий чоловік, що намагався два дні потрапити на прийом до мольфара Нечая, зайшов таки на прийом. Наодинці він зарізав Михайла Нечая. А коли після цього спокійно вийшов, то сказав людям, які очікували в черзі, щоб деякий час не заходили туди.

Нагадаємо, що Михайло Нечай твердив, що він є білим магом і розповідав, що є в Карпатах і чорні маги, які ведуть з "білими" постійну боротьбу. Мешканці Верхнього Ясенова в приватних розмовах припускають, що вбивця якраз і був одним із чорних магів. (агенція Фіртка)

maidan

А ви думали!)))

Образ Перуна «Рідне небесне коріння»

Сутність прадавнього божества Перуна (народні назви: Перун, Перум, Перкун, Пером, Паранея, Пронько, Бронько; назва Бога вийшла з назви грому - Перун, пов’язана зі словом «бити», «ударяти».) полягає в його світлоносності, космічному началі, боротьбі з темрявою, життєдайністю, він - Бог родючості, плодючості, повелитель блискавки, грому та дощу, що весною випадає на землю і запліднює її заради повноцінних врожаїв. В кінці І тисячоліття нашого часу, заступив обов’язки наймогутнішого Бога Сварога (Білобога, а до цього - Рода), щоб очолити весь пантеон тодішніх кумирів. Він береже закони Яви та Прави, є творцем небесного вогню, несе земні життєдайні дари, світлом блискавки і сонця прояснює саму природу і земне життя. Встановлення Образу Перуна означає акт віднайдення своїх витоків, пошанування Божого Духу, усвідомлення цілісності явного й неявного світу, єднання в Дусі з пращурами, з праукраїнською, праслав’янською культурою, історією, звичаями, обрядами, легендами…тобто етнологією, а в конкретному прикладі пізнання джерела творчої чоловічої сили в образах і символах. Перун - це дороговказ до прочитання символів минулих епох, відбиток минулого, а ще й прообраз усвідомлення руху до майбутнього України. Це заклик замислитися над сенсом буття, а через спостереження й осмислення знакової орнаментики і долучитися до духовного, інтуїтивного, емоційно-інтелектуального світосприймання земного Буття.

Ми - часточка Всесвіту, прояв живого Космосу, ми явились з небес, і шлях нашого сходження до Небесної Домівки, взаємоконтакту з ним - через вертикальну вісь. Правічний Перун - праслуп історії нашого народу. Рельєфні символьні зображення, що утворюють пов‘язані між собою орнаментальні композиції, нагадують давні магічні твори первісних наших пращурів, а досвід предків, простором через тисячоліття, - це і є скарбниця мудрості. Це ключ до розуміння Всесвіту, розуміння майбутнього через першодосвід минулого. Образ Перуна відображає присутність творчої енергії неба, космічної сили, всесвітнього початку всього і всіх. Перун - не лише вогонь - світло земної блискавки і сонця, його істинна вітчизна - невидиме містичне Небо - метафоричний вміститель світла і першообразів всіх речей. Народження його нескінченні - чи проявлений з колоди дуба, в якому він спить як зародок у лоні матері, чи спадає громовим шумом з небесних рік в супроводі грізних перунових стріл-блискавок. Перун є космотворчою силою, уособленням нашого небесного пракоріння. Він сходить блискавкою натхнення, істинного багатопроявного пробудження в безодні завмерлого життя, гармонійного єднання Людини з Космосом.

В Образі Перуна її вершина, маківка - це срібна голова із грона коріння, що продовжує скроневу частину голови. Коріння схоже на знак Трисуття, воно - як природний знак, що символізує розвихрення небесного духовного світла вогню. Нижнє пасмо волосся лягло на чоло у вигляді птаха-сокола, що гострим зором спостерігає з висоти живих з Небес. У верхній лобовій частині чола вмонтовано світлий камінь - білий мармур. Він нагадує своїм кольором перунові стріли - камені белемніти, що немов софітом променіють, і являє собою головний атрибут Перуна-променевержця. Верхня, вужча пов’язка на чолі виплетена з хлібних колосків, що відтворюють символ орачів і хліборобів, призначення яких в образі Перуна втілює задум не лише захищатись від зла і темряви, а й захищати Природу, врожаї. Ромб, або третє око, в центрі чола вирізьблене у вигляді знаку українського традиційного орнаменту; в його центрі - сварга. Ромб поділений на частини, що нагадують давній знак заврожаєного поля та запліднення. Нижня, широка вінценосна декоративна обв‘язка, що проходить на рівні очей, має великі знаки-спіралі (меандри), що опоясують голову, розвернуті вправо і вліво. Меандр - це знак нескінченності, символ пізнання еволюції світу всеохопним баченням, безперестанним, невтомним ритмом. Цей символ цілісного внутрішнього зору відображає здатність осягати реальність не земними очима, а інтуїтивним баченням і розуміти внутрішню сутність речей - здатність, яка покликана відкривати в Людині внутрішню духовну вісь і духовний стан. Богів зображали часто без очей - земних, людських. Боги мають божі очі. Ромб утворює око антропоморфної істоти. Золоті вуса, орнаментовані ритмічними знаками блискавки, що спадають з неба і пробуджують земну родючість. Пролита з небес вода і вогняна зірка завжди символізують жіночий та чоловічий початок - пару, що зароджує життя: вічний коловорот його - відновлення, вигасання і нове воскресіння сили, енергії Перуна.

Вуста Перуна складаються з двох рівнів, завдяки чому Перуна можна сприймати суворим та мовчазним, і з радісною посмішкою. Зірка, виявлена в словесно проречених задумах, як вогненний згусток, наголос до дії, спадає з його губ. Нижче, по обидва боки цього солярного знаку, є місця для єднання людських задумів і бажань зі стихіями через контакт у заглибленнях лівої та правої руки, на тлі яких проявлені знаки сварг. Права рука Перуна тримає серце-зірку з вісьмома променями - символами безмежності небесного вогню-енергії, сотвореної з поєднання прямого та косого перехрестя. Це також символ гармонійного поєднання чоловічого та жіночого першопочатків. Ліва рука благословляє меча як ратне знаряддя Перуна, яке використовується для оборони світу, охорони прав і законів як Неба, так і Землі. На рукоятях меча символи вічності земного життя - чоловік і жінка. Меч, вставлений гострієм у землю, обріс зелом з трипелюстковими квітами, що символізує атрибут справедливості воїна світла й охорони рідної землі, ознака сили, волі, нездоланності, здатності боронити життя своєї родини і роду.
Основа під Перуном виготовлена з бетону (в перспективі - з пісковику) і складається з двох жорен і трипелюсткової сварги. Жорна часу неначе обертаються у різних напрямах - в минуле і в майбутнє. На них є поділки, що означають чотири боки світу, седмицю тижня (день Перуна - четвер). Сварга символізує дію часу в усіх трьох вимірах - минулому, прийдешньому і майбутньому.

Зворотній бік скульптури має ту ж посріблену крону, під нею - вузька і широка меандрові обв’язки, ще нижче - символічний образ лона, з якого виходить прообраз, що нагадує керамічну скульптуру трипільської матері - Богині. Нижче – дві сварги в ромбах - чоловіча та жіноча - з рухом на два боки. Далі розташований птах когут - символ воїнства, сторожкої невсипущості, світла і дії вогню та сонця; його туловище декороване золотим колесом Перуна, що символізує благополучний рух вперед. Птах сидить на голові дикого бика-тура з розлогими рогами, в подобі якого Перун являється на землю. Під головою бика-тура кінь з головами на два боки. Як і олень - це символ багатства, щедрих врожаїв, щоденної чесної праці і здобутків. Внизу - зліва та справа скульпторами вирізьблений пес-вовк – злочорна протилежність Перуна та вепр - символ сили, сміливості, багатого наїдками домашнього столу.

Зусиллями Перуна світ щоразу заново народжується. Він бореться зі змієм - темним світом, що є протилежним світлу, гармонії, краси й любові. Образу Перуна відповідають парні числа 4, 8, 6, 12. Святилища Перуна влаштовувалися просто неба, на підвищеннях. Вони мають форму кола із умовними променями навхрест, навколо яких по периметру мають горіти дев’ять невгасимих священних вогнів у ритуальних чашах.
Перед Образом Перуна розміщували вівтар у вигляді кам‘яного кола. Туди зазвичай складали дари: молоко, воду, квіти, зело та інші приношення. На коренях-гілках Перуна, світовому дереві, на свята вивішували паперових, керамічних, дерев‘яних розфарбованих птахів, кам’яних курячих божків та сокирки. Розгойдуючись, вони символізують вічний рух і нескінченність життя.

***

Іде новий час - час епохи Водолія, яка несе нові виклики людству і потребує оновлення нашого світосприймання. Воно має стати ціліснішим, що передбачає не лише всебічне охоплення світу Людини в суспільній історії, а й осягнення Божественного чину Космотворення. Сучасна людина має виробити «космічний світогляд», ідучи до нього шляхом «гармонії у різноманітті». Сягаючи глибин нашої пам‘яті, нашої індивідуальної та колективної підсвідомості і осмислюючи ті цінності Людського Буття, що зароджувалися багато тисячоліть тому і формували сутність Людського в Людині, ми збагачуємо нашу духовність, глибше пізнаємо свій внутрішній світ, а, отже, і Бога. Вибудовуючи притаманний своїй природі духовний космос, кожна людина, кожний народ долучається до вічно повторюваного акту Творення Світу й Життя і зазнає радості Вічного Буття.

Шануймось і шануймо звичаї наших пращурів. Хто не нехтує ними, той вартий свого Майбутнього!

СУЧАСНА ЕПОХА

Сучасна епоха несе нові виклики людству і потребує оновлення нашого світосприймання. Воно має стати ціліснішим, що передбачає не лише пізнання світу людини в суспільній історії, а й осягнення законів космічного буття.

Проблема майбутнього виживання людства, про актуальність якої нам нагадують численні природні катаклізми та соціальні конфлікти сьогодення, спонукає нас до глибшого вивчення й переосмислення культурного досвіду стародавніх цивілізацій. Дослідження культурного спадку, світоглядною складовою якого є релігійні системи, має допомогти сучасній людині позбутися віджилих вузькоглядних стереотипів мислення і виробити багатогранний, багатовимірний світогляд - «космічний світогляд», який має увібрати духовні скарбниці кожного народу усіх часів і теренів.

Знаменням нашого часу є те, що до формування такого світогляду має долучитися кожний член людської спільноти. Нашу спільну об‘єктивну реальність - Єдиного Бога - ми моделюємо в процесі пізнання шляхом інтегрування нескінченної множини світоглядних форм, вироблених всією історією людства, і шлях до осягнення цілісності - не через спрощену уніфікацію, а через «гармонію різноманіття».

Кожна етнокультура створює свою власну систему цінностей, виходячи зі своїх життєвих умов (як в просторі, так і в часі). Акумуляція духовних цінностей відбувається в символах (вісь, хрест, дерево, громовиця тощо), які утворюються шляхом абстрагування явищ природного середовища. За відсутності текстових релігійних пам‘яток тим більшої ваги набуває образотворча символіка. Релігійні символи певної культури, вжиті в її ритуалах чи міфах (зокрема в реконструйованих), знаходять особливий відгук-резонанс у носіїв цієї культури і сприймаються ними як історія буття їхнього народу, як складова відомостей про світ і про норми поводження в ньому, як заповіт нащадкам.
Особливістю давніх національних релігій, зокрема давньослов’янських, є їхня першорядна орієнтація на світ довкілля. Сакральний світ - космос - давньої людини мав гармонійно вписуватися у Всесвіт. І в цьому полягає значущість давніх релігійних вірувань для відновлення у сучасної людини благоговійного ставлення до природи і для усвідомлення необхідності дотримання космічного ладу.

Язичницькі вірування українського народу - реальний етап еволюції нашої релігійності, закарбований в глибинах нашої індивідуальної та колективної підсвідомості. Це вагома складова нашої ментальності, яка не вповні осмислена. Сягаючи глибин нашої пам‘яті і пізнаючи сакральний світ наших предків, ми збагачуємо нашу духовність, додаємо їй новий вимір, глибше пізнаємо свій внутрішній світ, а, отже, і Бога. Вибудовуючи свій, притаманний власній природі духовний космос, кожна людина, кожний народ долучається до вічно повторюваного акту творення світу та життя і зазнає радості вічного буття.

Встановлення Образу Перуна означає акт віднайдення своїх витоків, пошанування Божого Духу, усвідомлення цілісності явного й неявного світу, єднання в Дусі з пращурами. Перун - це дороговказ до прочитання символів минулих епох, відбиток минулого і прообраз усвідомлення майбутнього України. Це заклик замислитися над сенсом буття, а через спостереження й осмислення знакової орнаментики - долучитися до духовного, інтуїтивного, емоційно-інтелектуального світосприймання земного Буття.

Олексій Альошкін

Міжнародна конференція «Євген Коновалець – громадянин Литви, патріот України. 120 років від дня народження».

17-го червня 2011-го року у м. Вільнюсі в приміщенні Сейму Литовської Республіки відбулась конференція, в якій прийняли участь понад 60 осіб з Литви та України. На конференції, яку організували Комітет закордонних справ Сейму Литовської Республіки (м. Вільнюс) та Центр дослідження визвольного руху (м. Львів), заслухано наступні доповіді:

- «Лідер боротьби українців за незалежність Євген Коновалець і Литва», магістр Айсте Беркліте-Жікавічієне(Вільнюський університет);

- «Відомості литовсько-українського товариства: внесок до литовської культури», д-р і. н., Президент Асоціації литовсько-українських істориків Алдона Васіляускієне (м. Вільнюс);

- «Полковник Євген Коновалець – організатор і командувач військових формацій Січових стрільців у боротьбі за незалежність України 1917-1920 років», к.х.н., дійсний член Наукового Товариства ім.. Т. Шевченка Ярослав Середницький (м. Львів);

- «Євген Коновалець і «українська проблема» у міжвоєнний період», к. і. н., науковий працівник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Марта Гавришко (м. Львів);

- «Невідомі документи про Євгена Коновальця у Празькому архіві», в.о. директора Центру дослідження визвольного руху Василь Стефанів (м. Львів).

В обговоренні матеріалів конференції виступили: її організатори – депутат Сейму Литовської Республіки Казімерас Уока, Алдона Васіляускієне, керівник Центру військової історії при Міністерстві оборони Литовської Республіки майор Гінтаутас Жакшис, а також литовські українці Василь Капкан і Руслан Скробач (всі м. Вільнюс), заступник Голови Української Національної ради Богдан Дубас, керівник Молодіжного Руху України Іван Крилко (м. Київ) та ін. На завершення учасники подивились документальний фільм Львівської телестудії «Євген Коновалець і його доба».

20.06.2011 р.
Ярослав Середницький

„Полковник Євген Коновалець – організатор в командувач військових формацій Січових Стрільців у боротьбі за незалежність України 1917-1920 років”

Полковники Євген* Коновалець і Андрій Мельник – перший і другий Голови Проводу Українських Націоналістів. Їх військові звання полковників увійшли в українську та світову історіографію. А, взагалі, вони були генералами-хорунжими (генерал-майорами). Командувач Корпусу Січових Стрільців Євген Коновалець і його начальник штабу Андрій Мельник отримали звання отаманів (генералів за номенклатурою Центральної Ради) в грудні 1918-го року після перемоги в повстанні проти режиму Гетьмана Павла Скоропадського і вступу Директорії до Києва. Основною причиною повстання було підписання  П. Скоропадським Угоди про Федерацію з Білою Росією („дорога всім нам Росія”, „Антанта хоче Федерації” і т.д.) 

Проте, після Українських Визвольних змагань, очоливши в 1921-му році в Галичині й на еміграції Українську Військову Організацію (УВО) і в 1929-му році – Організацію Українських Націоналістів (ОУН), отаман Євген Коновалець завжди іменував себе полковником. Поручник Генштабу Армії УНР, відомий поет Євгена Маланюк вважав, що терміни „отаман” і „отаманщина” після 1917-1920-го років викликали в українців негативні асоціації. До того ж, в Українській Галицькій Армії (УГА) ранг отамана відповідав майору.

Євгену Коновальцю не вдалось у 1914-му році вступити до Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) і в його рядах прийняти участь у війні з окупантом  України – Російською імперією. В лавах УСС воювали його друзі з Львівської Академічної гімназії – видатні старшини  Петро Бубеля, Василь Кучабський, Роман Сушко, Петро Франко, Іван Чмола та ін. Навчаючись в гімназії, вони разом створювали „Пласт” і таємну організацію „Мазепинський Курс Мілітарний”. Вивчали теорію, закупили зброю, проводили вправи в лісі й на стрільбищах. А потім склали присягу „з оружжям в руках здобувати незалежність українського народу”. Недаремно в пісні „Червона Калина” співали „..визволяти братів-українців з московських кайдан”.

Євген Коновалець продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Був членом Товариства „Січ”, Студентського Союзу і, пізніше, Української Національно-демократичної партії. Великий вплив на формування його особистості мали визначні галичани – педагог Іван Боберський, політик Кость Левицький, а також політичний емігрант з Наддніпрянської України Дмитро Донцов. Військовий вишкіл Є. Коновалець пройшов на  підстаршинських курсах при 19-му піхотному австрійському полку у Львові, а пізніше в австрійській офіцерській школі. У 1915-му році поручник 35-го полку галицьких ополченців Австрійської армії Є. Коновалець воював разом з сотнями Легіону УСС на Російському фронті в Карпатах. До того ж, брав участь у важких боях з москалями за стратегічно важливу гору Маківка на Львівщині 28 квітня – 2 травня 1915-го року. 

 Сучасний вигляд цвинтаря Українських Січових Стрільців на горі Маківка 

У 1915-му році поручник Є. Коновалець попав у російський полон. У кінці лютого 1917-го року він перебував у таборі австрійських військово- полонених у Царицині (нині Волгоград) на „Даргорі”. Перед етапом до селища Дубовки там зупинились поручники УСС Андрій Мельник і Роман Сушко і хорунжий УСС Михайло Матчак. Виїзд затримувався і Євген Коновалець про щось довго розмовляв з Андрієм Мельником. Було видно, що обговорюють серйозні речі. По приїзді до Дубовки А. Мельник повідомив усіх, що 27 лютого 1917-го року  у Санкт-Петербурзі відбулась Лютнева революція. Це було напередодні нового етапу боротьби за незалежність України.

17-го березня 1917-го року в Києві постав парламент Наддніпрянської України – Центральна Рада, а в червні Український Уряд – Генеральний Секретаріат. Пройшли Всеукраїнські Військові з’їзди, українізувались частини Російської армії, що розвалювалась, запрацював Галицько-Буковинський Комітет... У липні 1917-го року поручник Євген Коновалець одним з перших виїхав з табору в Царицині до Києва, де розпочав у Комітеті формувати військову частину з полонених галицьких українців. Справа затяглась до більшовицького перевороту в Санкт-Петербурзі. 12-го листопада 1917-го року нарешті отримано дозвіл Секретаріату Військових Справ Центральної Ради.

            30-го грудня 1917-го року до Києва прибули з Царицина 11 старшин УСС на чолі з поручниками Андрієм Мельником і Романом Сушком. У казармах полку ім. Гетьмана Петра Дорошенка на вулиці Пирогівській у Києві втікачів зустріли галицькі старшини Євген Коновалець, Іван Чмола і Федір Черник. Невдовзі прибулі з Царицина „військовополонені австріяки” стали українськими вояками Галицько-Буковинського Куреня.

         16-го січня 1918-го року Центральна Рада під тиском депутатів-соціалістів прийняла закон про демобілізацію Української армії. 19-го січня на мітингу 600 галицьких стрільців і старшин протистояли соціалістичній анархії. Ідеї перетворення війська в „народну міліцію” та „вільного вибору командирів” пропагували „делегати Всеукраїнської та Київської Рад військових депутатів”, але  і Генеральний Секретар військових справ Центральної Ради М. Порш і військовий комендант Києва М. Шинкар. Військові порядки відстоювали старшини УСС А. Мельник, Р. Сушко, І. Чмола та ін. Галицькі стрільці підтримали старшин і сформували з них „демократичну” Стрілецьку Раду. Історики вважають 19-е січня 1918-го року днем народження кращої військової формації УНР – Куреня (батальйону) Січових Стрільців* .

        Командувачем (командантом – гал.) Куреня Січових Стрільців став сотник (капітан) Євген Коновалець. Разом із старшинами він відновив дисципліну. Січові Стрільці охороняли Голову Центральної Ради Михайла Грушевського та Управу Київського Військового округу. Російські більшовицькі війська під командою В. Антонова-Овсєєнка, М. Муравйова і Ю. Коцюбинського розпочали наступ на Україну 25-го грудня 1917-го року. Центральна Рада ІV-м Універсалом 22-го січня 1918-го року проголосила Україну „самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу” і розпочала мирні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною в Бресті. Наступ московських більшовиків загрожував столиці України. Українських військових частин для оборони через „миролюбну” політику Центральної Ради в Києві не було. А вождь „соціалістичних російських братів” Володимир Ульянов (Ленін) діяв, наперед добре проштудіювавши книжку „Das Kriegs” Карла фон Клаузевіца**. 

29-го січня 1918-го року Центральна Рада й Управа Київського Військового округу запевнили командувача полку Січових Стрільців полк. Євгена Коновальця, що ліві українські партії не причетні до заколоту московських більшовиків у Києві. Січові Стрільці виступили проти повстанців. П’ятиденними кровопролитними боями командували полк. Є. Коновалець і сотн. А. Мельник. Стрілецькі підрозділи вели в бій старшини УСС І. Вирвич, Р. Дашкевич, В. Кучабський, П. Пасіка, Р. Сушко, Ф. Черник та І. Чмола. Крок за кроком, вулиця за вулицею очищали стрільці Київ від більшовицьких загонів, сформованих із російcьких робітників, люмпен-пролетаріату і, навіть, загітованого більшовиками полку Георгієвських кавалерів.   

Перемоги Січовим Стрільцям у Києві приносила вдала тактика вуличних боїв – концентровані удари по окремих загонах російських більшовиків, нищівний обстріл їх позицій із скорострілів, прориви крізь рушничний вогонь, багнетні атаки та безперервне переслідування противника. Так ламали опір багнетними атаками та переслідували відступаючих москалів усусуси сотні А. Мельника і галицькі ополченці сотні Є. Коновальця в боях на горі Маківці в Карпатах. У боях на київських вулицях і площах освоювали цю науку наддніпрянці з поповнення Куреня Січових Стрільців.

                                                  
           3-го лютого 1918-го року козаки полку ім. П. Дорошенка та Гайдамацького Коша безперервно атакували більшовиків у центрі повстання – на заводі „Арсенал”. За підтримки сотні Січових Стрільців під командою Р. Сушка українські частини підійшли до мурів Арсеналу і розпочали їх обстріл із важких гармат. Вдосвіта 4-го лютого Арсенал крізь був взятий навальною  багнетною атакою. Знищено біля 300 більшовиків, 300 здалось в полон. При штурмі полягло 70 козаків.    
              

4-5-го лютого козаки Гайдамацького Коша та інших українських частин здобули три Київські вокзали і залізничну товарну станцію та ліквідували рештки опору більшовиків у районах Києва. Бої припинились. Повстання в Києві було повністю ліквідоване. Із важких бойових дій у Києві в січні-лютому 1918-го року майбутні Провідники Організації Українських Націоналістів полковники Євген Коновалець і Андрій Мельник винесли переконання щодо переваги регулярного, добре вишколеного війська над чисельно більшими, але не підготованими і не об’єднаними єдиним командуванням загонами противника. 

Із 300 стрільців Куреня Січових Стрільців у боях з більшовицькими повстанцями уціліло тільки 130. Загинула половина скорострільної сотні сотника Ф. Черника. Великі втрати мали українські полки імені Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Костя Гордієнка, Окремий Чорноморський курінь, частини Вільного Козацтва та Гайдамацький Кіш під командою Симона Петлюри.  Детально описали „Оборону Центральної Ради і бої за Київ 1918 року” їх учасники – старшини Січових Стрільців Володимир Моклович, Зенон Стефанів і Василь Кучабський.

Кілька днів під обстрілом гармат із Східного берега Дніпра тривала оборона Києва від червоних військ царського жандарма підполковника М. Муравйова. Вночі 7-8 лютого 1918-го року Січові Стрільці забезпечили відступ Центральної Ради і Генерального Секретаріату з Києва до Житомира. До Києва увійшли більшовики і учинили криваву розправу над українським населенням. Для розстрілу було достатньо посвідчення української установи. Заступник Голови Центральної Ради Сергій Єфремов так описав події: „Муравйов – завойовник Києва, що приніс північну власть на вістрях штиків, що чотири дні громив з тяжких гармат безборонне мільйонне місто, що справив криваву тризну, тисячами розстрілюючи неповинні жертви...”.

9-го лютого 1918-го року Українська Народна Республіка підписала Мирний договір із Німеччиною і Австро-Угорщиною в  Бресті та звернулась до них за допомогою. 19-го лютого німецько-австрійські війська розпочали звільнення України від військ Червоної Москви. В авангарді наступу йшли Січові Стрільці, які вступили до Києва 3-го березня. На початку березня 1918-го року Курінь Січових Стрільців розгорнуто в полк під командою полк. Євгена Коновальця. Полк складався з трьох піхотних куренів по чотири сотні з 160-170 багнетів, двох скорострільних і кінної сотень та двох гарматних батарей.

29-го квітня 1918-го року після військового перевороту Гетьман Павло Скоропадський запропонував полк. Є. Коновальцю визнати нову владу. Підтримки не отримав, бо Січові Стрільці вважали законним урядом України Центральну Раду. Тоді німці розформували полк Січових Стрільців. Режим Гетьмана П. Скоропадського опирався на німецько-австрійські військові сили, російських або зрусифікованих поміщиків, буржуазію та російських офіцерів, що тисячами втікали до Києва. Всі вони вороже ставились до Української державності. Гетьманська влада ліквідувала демократичні закони Центральної Ради, усунула з державного апарату національно-свідомих українців. Каральні загони і навіть німецькі війська відбирали у селян  захоплену поміщицьку землю й жорстоко придушували їх повстання. Відкрито створювались російські військові дружини.

23-го серпня 1918-го року полк. Є. Коновалець добився у Гетьмана дозволу сформувати „Окремий Загін Січових Стрільців” (1000 стрільців і 30 старшин) і став його командувачем. В особистих розмовах Є. Коновалець не раз попереджував Гетьмана про небезпеку його русофільської політики для державної незалежності України. Остання аудієнція відбулась 13-го листопада напередодні проголошення Павлом Скоропадським Федерації з Білою Росією. Вона закінчилась порадою Гетьмана Є. Коновальцю, „щоби він, коли є самостійником, відійшов із своїми стрільцями до Галичини”. Перед від’їздом полк. Є. Коновальця до Білої Церкви Дмитро Донцов порадив йому „вертати якнайскоріше з своїми”.

            Делегати від Загону Січових Стрільців полковник А. Мельник і сотник Ф. Черник були на нараді Українського Національного Союзу вночі 29-30-го жовтня 1918-го року. Лідери УНС Володимир Винниченко, Микита Шаповал і ген. Олександр Осецький повідомили, що переговори з Гетьманом щодо збереження державності України зайшли в глухий кут і повстання неминуче. Доказом була перехоплена телефонна розмова Гетьмана з Отаманом Війська Донського Петром Красновим про входження України у Федерацію з майбутньою Білою Росією. Стрілецька Рада в Білій Церкві на чолі з полк. Є. Коновальцем прийняла рішення про повстання проти Гетьмана.

Дмитро Донцов „вважав свої відносини з Гетьманом зірваними” після проголошення 14-го листопада 1918-го року Федерації з Білою Росією й так описав наступні події в Києві та Україні: „Федеративна грамота Гетьмана („дорога всім нам Росія”) і виступ Директорії. На міських вуличних тумбах розліплені відозви Директорії... про її утворення і повстання проти Гетьмана. Все зірвалось з ланцюгів – арешти, російські добровольці, які підняли голову, Коновалець, Біла Церква, Петлюра, Фастів, Харків, Болбочан, непевність в гетьманських кругах”. Знайомі попередили Дмитра Донцова про наказ проросійської частини влади щодо арешту його і „многих українців”. Він „перестав приходити до своєї Агенції та ночувати вдома”.

15-го листопада до Білої Церкви прибули члени Директорії та Оперативний штаб повстання. При нейтралітеті німецького гарнізону в Білій Церкві, сформовано 3 „пробоєві” ешелони Січових Стрільців на Київ. У третьому розмістились члени Директорії, Оперативний штаб, та команда СС на чолі з полковником Є. Коновальцем і підполковником А. Мельником. Ешелони рушили до Фастова і далі на Київ. 18-го листопада 1918-го року на полях біля станції Мотовилівка відбулась переможна битва Січових Стрільців з втричі переважаючими силами гетьманців під командою ген. О. Святополк-Мірського (батальйон російських офіцерів (1000 багнетів), Сердюцький полк, артилерійська батарея, кінна сотня і бронепоїзд). В ході бою контрнаступ стрільців був повною несподіванкою для гетьманців. Вони подались назад і відступ перетворився на панічну втечу. Стрілецькі скоростріли косили втікачів. На бойовищі лежали сотні трупів із золотими погонами.

Перемога Січових Стрільців під Мотовилівкою змінила політичну ситуацію в Україні на користь Директорії. „По всій Україні неслась телеграфічними дротами вістка про Стрілецьку перемогу. І де наспіла, скрізь наче від закляття будилися маси. Тисячі й десятки тисяч селян викопували кріси, кидали сім’ю і йшли бити гетьманців”. На сторону Директорії перейшли підрозділи елітної Сердюцької дивізії. На Лівобережжі повстання підтримали Запорізька і Сіра Дивізії та сотні селянських загонів. Сотні Січових Стрільців наступали на Київ.

3-го грудня 1918-го року за наказом Директорії на основі Загону Січових Стрільців та повстанців так званих Дніпровської дивізії отамана Зеленого і Чорноморської дивізії отамана Ангела та ін. створено Осадний Корпус під командою полк. Євгена Коновальця. На 10-те грудня Осадний Корпус налічував 50 тисяч багнетів, із них 5 тисяч Січових Стрільців. 12-13-го грудня Осадний Корпус остаточно розбив гетьманські частини і 14-го грудня увійшов до Києва. Гетьман Павло Скоропадський відрікся від влади і виїхав до Німеччини. 15-го грудня 1918-го року до Києва урочисто вступила Директорія. Головний Отаман Симон Петлюра на Софіївському Майдані відзначив заслуги командувачів  військових частин і підвищив полковників Петра Болбочана, Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Василя Тютюнника до звання отаманів (генералів).

17-го листопада 1918-го року більшовики утворили в Москві „Совєт” Українського фронту в складі В. Антонова-Овсієнка, Й. Сталіна і В. Затонського. Центральний Комітет РКП (б) ухвалив рішення  сформувати Уряд Радянської України на чолі з Л. П’ятаковим. У кінці листопада – на початку грудня 1918-го року Червона Росія вирядила війська проти України. 16-го січня 1919-го року після тривалих безплідних намагань комуністично налаштованих лідерів УНР (В. Винниченкa, В. Чехівського, М. Шаповала та ін.) порозумітися з Москвою дипломатичним шляхом Директорія УНР оголосила війну РСФРР. У той час загальна чисельність російських військ в Україні досягла 86-ти тисяч бійців.

Чисельність військових сил Директорії та Осадного Корпусу в грудні 1918-го року різко виросла завдяки повсталим селянам. Після перемоги над гетьманцями селяни повернулись додому. Генштаб Армії УНР спрямував 3 армійські групи Осадного Корпусу Січових Стрільців у райони бойових дій. Більшовики після важких боїв у районах Харкова, Полтави, Катеринослава і Чернігова захопили Лівобережну Україну. Незважаючи на героїчний опір українських військ, 5-6-го лютого 1919-го року Директорія і уряд УНР покинули столицю.
 

  У лютому-березні 1919-го року Червона армія продовжила наступ на Правобережній Україні. Охоплення Армії УНР з Півночі по лінії Мозир – Коростень – Лунинець – Сарни – Рівне грозило роз’єднанням з Галичиною. А наступ із Південного Сходу по лінії Катеринослав (нині Дніпропетровськ) – Кременчук – Знам’янка – Бірзула (нині Котовськ) – Жмеринка відрізав її від Одеси. У процесі реорганізації Збройних сил УНР було створено Штаб Дієвої Армії УНР на чолі з ген. Андрієм Мельником. Правою рукою в  командувача Корпусу Січових Стрільців ген. Євгена Коновальця став полк. Марко Безручко.

Перегрупувавши сили і зібравши резерви, Армія УНР ударом від Рівного на Сарни відкинула більшовиків за лінію Прип’яті. В районі Мозиря значна частина 1-ї більшовицької армії перейшла на сторону Директорії. Український наступ розвивався через Коростень на Житомир і залізницю Козятин – Київ, відрізаючи шлях відступу Бердичівській групі Червоної армії. Одночасно із Заходу її атакував Корпус Січових Стрільців, а з Півдня – Запорізький Корпус. Головні сили запоріжців ударили на станцію Цвіткове на Черкащині та повернули на Північний Схід до Таращанського повіту, де вибухнуло повстання проти більшовиків Невдовзі Корпус було перетворено в армійську групу під командою ген. Є. Коновальця.

Бойові операції розвивались успішно, але їх розвиток порушила в квітні 1919-го року невдала спроба військового перевороту командувача Північної групи Армії УНР ген. В. Оскілка. Більшовицька Бердичівська група використала ситуацію і наступом на Вінницю, Жмеринку, Проскурів та Кам’янець-Подільський відрізала Запорізький Корпус від основних сил. Одночасно війська Антанти оголили його правий фланг, залишивши Одесу. Оточений Запорізький Корпус перейшов через Дністер на територію Румунії. В кінці квітня його вояки через Галичину повернулись до Армії УНР, втративши 80 гармат, 700 скорострілів, 15 000 гвинтівок і всі набої Польська Армія ген. Ю. Галлєра нанесла удар по Армії УНР на Волинському  фронті, змусивши її відступити до Рівного, Дубна і Радивиліва. Польський наступ використали румуни, які 24-27-го травня 1919-го року зайняли Південно-Східні повіти Галичини.

Армія УНР проте знайшла сили і відвагу на великий загального наступ на Більшовицькому фронті, який розпочався 1-го червня 1919-го року. На лівому крилі Армії УНР групи Січових Стрільців і Запорожців нанесли концентрований удар на Південний Схід. До ранку 3-го червня  вони прорвали фронт Червоної армії в районі Чорного Острова, розширили прорив і 7-го червня визволили Староконстянтинів, Проскурів та Ярмолинці та 12-го червня – Деражню та  Бар. На правому крилі фронту частини 2-ї дивізії полк. О. Удовиченка зайняли 5-го червня Кам’янець-Подільський, а війська полк. П. Шандрука 7-го червня визволила Дунаївці. Далі частини 2-ї дивізії звільнили 12-го червня Нову Ушицю і Котюжани.

Зусилля більшовиків розбити Дієву Армію УНР у першій половині липня 1919-го року, незважаючи на її відступ на Південний Захід, не мали успіху. На Північному крилі група Січових Стрільців під командою ген. Є. Коновальця 22-го липня розбила Таращанську бригаду (3000 боєвиків), а 27-го липня розпочала разом з Запорізькою групою похід на Проскурів. 29-го липня група СС знову захопила  Чорний острів, а Запорожці з ІV бригадою УГА – Проскурів. До 10-го серпня здобуто Староконстянтинів і Жмеринку та створено передумови для наступу на Київ і Одесу.

            Після переходу 17-го липня 1919-го року Української Галицької Армії через р. Збруч було реорганізовано командування Об’єднаних Збройних сил УНР і ЗУНР. Діями обох Армій керував з 11-го серпня Штаб Головного Отамана Симона Петлюри на чолі з ген. Миколою Юнаківим. Ген. Є. Коновалець далі командував групою Січових Стрільців, а ген. Андрій Мельник став його помічником. Начальником Штабу групи СС залишився полк. Марко Безручко. Розпочався похід головних сил на Київ. На Одесу  рушила 3-я Залізна дивізія полк. Олександра Удовиченка. Безпосередньо на Київ наступали І-й, ІІІ-й корпуси УГА і Запорізька група.

      Головний удар по більшовицькій обороні Києва наносив ІІІ-й корпус УГА під командою ген. А. Кравса. Група Січових Стрільців і ІІ-й корпус УГА забезпечили лівий фланг Київської групи від контрударів з’єднань противника від Мозиря і Коростеня. Наступ Київської групи завершився  30-го серпня 1919-го року, коли розвідка о 15-й годині, а основні частини ІІІ-го корпусу УГА о 22-й годині вступили до Києва. Захоплено кілька ешелонів військового майна і шість панцерних потягів. Запорозька група взяла в полон 6000 більшовиків. Проте через ряд тактичних прорахунків УГА і Запорізької групи до Києва 31-го серпня 1919-го року увійшла кіннота авангарду Київської групи військ ген. М. Бредова Добровольчої армії ген. А. Денікіна. Уникаючи війни з ворогом Червоної Росії ІІІ-й корпус УГА і Запорізька група залишили Київ [18-20]. 

У кінці вересня 1919-го року розпочалась війна проти Добровольчої армії. Групу Січових Стрільців під командою ген. Є. Коновальця передислоковано в район Полонного – Шепетівки для прикриття лівого флангу Об’єднаних армій від більшовиків. Дієва Армія УНР відійшла від Києва на лінію Козятин – Бердичів – Житомир. Пізньої осені 1919-го року Наддніпрянська і Галицька армії опинились у так званому „чотирикутнику смерті”. З Півдня і Сходу наступали денікінці, з Півночі – більшовики, з Заходу – поляки. Четвертим страшним ворогом була епідемія тифу. 

Після 6-го листопада 1919-го року становище Дієвої армії УНР різко погіршилось через вимушений перехід УГА на сторону Добровольчої армії. 17-го листопада поляки зайняли тодішню столицю УНР – Кам’янець-Подільський. У середині листопада Армія УНР відступала, але зберігала високий бойовий дух. Сотник СС Дмитро Герчанівський згадував: „Тяжке становище спаювало міцніше кожну частину внутрі. Те саме було з групою Січових Стрільців”. Дух мужності та стійкості передавали стрільцям за його словами „полк. Коновалець, його помічник полк. Мельник, нач. штабу полк. Безручко...».

Наприкінці листопада – початку грудня 1919-го року оточена ворогами з усіх сторін Дієва армія УНР зосередились в районі Любар – Шепетівка – Миропіль. Група Січових Стрільців дислокувалась у Старій і Новій Чорториї. 3-го грудня Головний Отаман Симон Петлюра та Уряд УНР на нараді з командувачами армійських груп вирішили через жахливу епідемію тифу, відсутності медикаментів і недостачі в усіх частинах амуніції, взуття та одягу припинити регулярні військові дії та розпочати партизанську війну. Ген. Є. Коновалець оголосив старшинам групи Січових Стрільців про демобілізацію війська або вступу (здорових) до Партизанської армії ген. М. Омеляновича-Павленка. За спогадами поручника Є. Маланюка: „Час і події летіли скаженим чвалом... Непритомного в тифі Василя Тютюнника несемо до поданого на станції Миропіль малого сальонового вагону... А в вагоні вже лежить у тифозному маячінні Андрій Мельник, Євген Мєшковський... Рівненський шпиталь. Смерть Василя Тютюнника 19-го грудня 1919-го року. Зимовий похід. Рік Двадцятий... Інтернування. Розпорошення. Еміграція”.

            5-го грудня 1919-го року Головний Отаман Симон Петлюра виїхав до Польщі. 6-го грудня кілька сотень Січових Стрільців під командою ген. М. Омеляновича-Павленка вирушили в Перший Зимовий похід тилами Червоної та Білої армій. Решту стрільців і старшин групи СС на чолі з ген. Є. Коновальцем, половина з них була хвора на тиф, роззброїли і забрали в полон жовніри Польської армії ген. Ю. Галлєра. 196 старшин і біля 400 стрільців відправили до табору полонених у Луцьку. Комендантом табору призначили ген. Є. Коновальця. В січні 1920-го року в Луцькому таборі перебували майже всі члени Стрілецької Ради групи СС на чолі з Є. Коновальцем і А. Мельником.

Внаслідок підписання 20-го квітня 1920-го року Урядами Польщі та УНР Союзної угоди  Галичина і Західна Волинь по лінії р. Збруч мали відійти після перемоги над більшовиками до Польщі. Такою була ціна визнання Начальним вождем Польщі маршалом Юзефом Пілсудським незалежності УНР і надання їй військової допомоги в боротьбі проти Червоної Росії. Військову конвенцію Уряди підписали 24-го квітня, а 25-го квітня 1920-го року розпочався спільний польсько-український наступ на Київ. Союзна угода дала можливість старшинам і воякам групи Січових Стрільців різними способами вирватись з Луцького табору. Весною 1920-го року за кордонами Польщі перебували полковники Є. Коновалець, А. Мельник і Р. Дашкевич, підполк. Ю. Отмарштайн, сотники І. Андрух, М. Матчак та ін.

У липні 1920-го року в Празі востаннє зібралась Стрілецька Рада групи Січових Стрільців. Голова Стрілецької Ради – полк. Є. Коновалець висловив думку про можливість затяжної боротьби на українських землях під польською та совєцькою окупацією. Відтоді він іменував себе полковником, Так називали його, правда, Полковником з великої літери товариші по зброї й ОУН.  Колишні комбатанти не визнали себе переможеними. Вони прийняли рішення повертатись до Галичини та Наддніпрянської України і формувати там підпільні військові структури. Такою структурою, основною метою якої було продовження боротьби за незалежну Україну, невдовзі стала Українська Військова організація (УВО). 

Середницький Ярослав

___________________
* Послідовні назви формацій Січових Стрільців у Армії УНР – 1-й Курінь, Полк, Окремий Загін, Дивізія, Осадний Корпус, Група Січових Стрільців (скорочено СС).

** Карл фон Клаузевіц – німецький військовий теоретик та історик, в 1812-1814 р. служив у Російській армії, в 1914-1915 р. – начальник Штабу корпусу, в 1930-1931 р. – Прусської армії. Генерал-майор (1918 р.). У глобальній праці „Про війну” розробив концепції військової стратегії і  тактики та довів, що „війна є зброєю політики”.